Білет 1. Методологічні проблеми визначення поняття культури
 Скачать 275.44 Kb.
|
|
Розвиток науки та освіти України 19 ст. Розвиток промисловості, необхідність упровадження і використання нової техніки і технології сприяли розвитку освіти і культури. Велике значення мала поява різних організацій, які займалися культурно-освітньою діяльністю, відчутним став вплив національно-визвольного руху, помітно зростала національна самосвідомість народу. Суттєві зрушення відбувалися в системі освіти. У 1803 р. були прийняті «Попередні правила народної освіти», за якими вводилися 4 типи шкіл: парафіяльні, повітові, гімназії, університети. Парафіяльні школи створювались при церковних парафіях, давали початкову освіту за півроку-рік. Повітові школи з 1828 р,. були трикласними — завершальними в початковій освіті. Сере дню освіту давали гімназії з 7-річним навчанням. Тут вивчали французьку, німецьку, грецьку, латинську мови, історію, географію, «закон божий». В основному навчалися діти дворян. У середині XIX ст. на Східній Україні було 19 гімназій, а наприкінці століття — 129. Дочки дворян здобували середню освіту в інститутах шляхетних дівчат, які діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Керчі. Проміжне місце між гімназіями й університетами посідали ліцеї: Рішельєвський (Одеса), Кременецький (Волинь), Ніжинський. У 1805 р. було засновано за ініціативою В. Н. Каразіна Харківський університет з чотирьох факультетів, де навчалось усього 65 студентів. У 1834 р. відкрився Київський університет, а у 1865 р. — Новоросійський (в Одесі). Кількість студентів у них збільшилася до 4 тис. Крім цього, діяло ще 6 інститутів. У 1875 р. відкрився університет у Чернівцях. Розвивалася наука. Вагомих успіхів досягли: у галузі молекулярної фізики — М. П. Авенаріус, математики:професор харківського університету Т.Осиповський уклав підручник з математики. — В. П. Єрмаков; геології — К. М. Феофілактов; етнографії, мовознавства, біології — М. О. Бекетов; механіки — О. М. Ляпунов (Харківський університет); ґрунтознавства і фізичної географії — В. В. Докучаев, ім'ям якого названо Харківський аграрний університет; мікробіології — І. І. Мечников виїхав в париж, став першим, хто отримав Нобелівську премію.ШИМАНОВСЬКИЙ – ств.хірургічні інструменти.(Новоросійський університет). Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй. Він сконструював трубку для х-променів, чим потім скористався німецький учений Рентген і промені були названі його ім'ям.Разом з НЕЧУєм та кулішем перекладали Біблію.Костомаров-започаткував наукове вивчення історії.Грушевський 1898 випустив перший том 11-ти томної ІСТОРІЇ УКРАЇНИ РУСІ.Мовознавство: О.Потебня «язік и речь» розділив мову і мовлення. У філософії домінував ідеалізм, філософія серця (П. Юркевич, М. Грот). В економічній науці виділялись три напрямки: дворянсько-буржуазний (М. X. Бунге, Г. М. Цехеновецький), народницький (О. С. Постников), марксистський (М. І. Зібер). Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. Серед істориків дворянського стану виділялися Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич»Історія Малоросії); буржуазно-ліберального — М. І. Костомаров, О. М. Лазаревський, творцем «документальної школи» став В. Б. Антонович. Народницьке спрямування репрезентувала О. Я. Єфименко — перша жінка — доктор історичних наук. Ґрунтовні дослідження з історії запорізького козацтва написав Д. І. Яворницький. Розвиток юридичних наук пов'язаний з іменами М. Ф. Владимирського-Буданова (історія українського, литовського, польського права), О. Ф. Кістяківського (кримінальне право, історія українського права), В. А. Незабитковського (між народне право). Тривав процес формування української літературної мови. У 1818 р. в Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, підготовлена О. П. Павловським. Основоположником нової української літератури, для якої була характерною національна своєрідність, базування на народній живій мові, став І. П. Котляревський (1769—1838). Першим твором, який на лежить до нової української літератури, стала поема «Енеїда» (1798). Пізніше він написав п'єси «Наталка-Полтавка» та «Москаль-чарівник». Таким чином, незважаючи на несприятливі умови, культура України в XIX ст. досягла високого рівня. Творчість багатьох письменників, учених, композиторів стала здобутком світової культури.Збирання фольклорних матеріалів:Цертелев, Максимович, Діяльність Руської трійці, 1837 альманах»Русалка Дністрова. Харківські Романтики. Білет 18
Нові гуманістичні ідеї в мистецтві вплинули й на розвиток української скульптури, тісно пов'язаної з архітектурою. Так, у Львові в зв'язку з розширенням в другій половині XVI ст. будівництва широко використовувалася декоративна скульптура. На фасадах, порталах, в інтер'єрах львівських ренесансних будинків з'являлися скульптурні рельєфи та пишне різьблення, яким прикрашалися палаци, церкви, іконостаси (Чорна кам'яниця, будинок Корнякта, Успенська церква, каплиця Боїмів та ін.). Серед орнаментальних мотивів різьблення примхливо переплітаються листя аканту, різні квіти, виноградні грона. Ці характерні для доби Відродження мотиви органічно доповнюють ордерні архітектурні форми. Тісно пов'язаний з епохою Відродження і скульптурний портрет, що набув поширення у вигляді надгробних пам'ятників. У XVI ст. на Україні виробилася певна схема монумента — скульптурне зображення померлого на кам'яному ложі або в саркофазі, обрамленому складними архітектурними ордерними композиціями. У 1579 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври встановлено надгробок князя К. Острозького. Одягнений у рицарський обладунок, князь немов відпочиває на ложі, тримаючи в правій руці залізну рукавицю. Монумент спирається на трьох скульптурних левів з світлого мармуру. Пізніше він дістав пишне бароккове обрамлення. У другій половині XVI — на початку XVII ст. скульптурні зображення стають пластичнішими. В них наявні світські мотиви, елементи реалістичних форм, звеличення образу людини. Період, що включає XVI — початок XVII ст., — доба важливих змін і пошуків у живопису. Основними його видами залишаються настінні розписи та іконопис, для яких характерне зображення елементів реального світу, деталей навколишнього оточення. На розвиток живопису впливала визвольна боротьба народних мас, їх естетичні уявлення та прагнення. Це позначилося, зокрема, на розписі дерев'яних сільських церков. Тут з великою силою розкривався самобутній художній талант народних майстрів, своєрідний світ народної фантазії. Цілісним ансамблем, що майже повністю зберігся до наших днів, є стінопис церкви Святого Духа в с. Потелич. У ньому знайшли відображення ідеї самопожертви у боротьбі з ворогами. Муки Христа в її розписах викликали певні асоціації з стражданнями, що їх зазнавав український народ від феодалів-гнобителів та іноземних поневолювачів. Цим і пояснюється звертання художників до теми «страстей», близької і зрозумілої їм. Іконопис того часу також набував ознак реалізму, народного забарвлення. Крізь пануючу ще умовність проступають риси живого спостереження навколишнього світу. Святі на іконах дедалі більше нагадують простих людей, селян, а не аскетів-мучеників, набирають певних індивідуальних рис. В зображеннях богоматері відчутне властиве тій добі розуміння жіночої вроди. Архітектурні елементи на іконах виступають у більш реальній перспективі. В релігійних сюжетах відтворювалися сцени оточуючого життя з конкретними побутовими деталями. Розвиток світського портрету кн..Вишневецька, К.Острозький, картин з батальними битвами. Однією з тем, в яких ставилися морально-етичні питання, були ікони на сюжет «Страшного суду». Тема «Страшного суду» давала можливість художникам виразити своє ставлення до подій, дати свою моральну оцінку життєвим явищам. Не дивно, що саме вона захоплювала народних митців. На Україні, особливо в XVI ст., у період розгортання визвольної боротьби, картини «Страшного суду» набували соціального, антифеодального спрямування. Це, поряд із «Страстями Христовими», — обов'язкова й поширена тема настінного малювання та іконопису. Народна фантазія найбільше виразилася у зображенні раю та пекла. Дія найчастіше переноситься в тогочасну обстановку, і тут іконописці карають грішників, примушуючи їх приймати страшні муки в пеклі за свої земні гріхи. До пекла, де господарюють чорти й сатана, вони відправляють панів, що «були немилостиві», суддю неправедного, пана-економа й мельника, який обдурював людей. В обійми чортів потрапляють і лихварі та шинкарі. Не уникають кари й злодії, п'яниці, картярі, легковажні жінки — їх місце серед грішників, серед пекельного вогню. В останній чверті XVI ст. у Львові виникли цехові організації художників та будівничих. Діяльність цеху художників сприяла розвитку світських жанрів мистецтва, вимагала високої професійної підготовки майстрів. В українському живопису поширюється портрет, з'являються історична та батальна картина, краєвид. На перший план виступає портретний живопис. Саме в цьому цілком світському жанрі прокладалися шляхи до реалістичного мистецтва, до пізнання й утвердження образу людини. Ранні портрети другої половини XVI — початку XVII ст. — історика Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія (пензля В. Стефановича), князя К. Острозького, львівського купця К. Корнякта, львівського старости Мнішека — позначені впливами європейського урочистого портрета з його композиційною побудовою та світлотіньовим об'ємним моделюванням. Полотна, створені львівськими митцями, разом з тим відзначалися декоративністю трактування. З діяльністю львівського цеху художників пов'язані імена кращих живописців того часу — Федора Сеньковича, Лавриша Пилиповича, Миколи Петрахновича, Себастяна Корунки та ін. Вони виконували замовлення світських осіб, польських магнатів, а також, як це видно з міських актів, працювали для братств та церков. Творчості львівських художників притаманна висока професійна культура, обізнаність з досягненнями західноєвропейського мистецтва. Рукописні книги у другій половині XVI ст. оздоблювалися мініатюрами й малюнками, в яких відбиті нові художні тенденції, що з'явились у мистецтві того часу. Книжкові мініатюри пройшли еволюцію від схематичних форм зображення життя до реалістичного тлумачення людських образів. У них з'явилися ренесансні елементи оздоблення. Одним з перших новаторів був Андрійчина, який ілюстрував багато рукописних книг, зокрема «Служебник», «Євангеліє» (Новгородський історико-художній музей), «Холмське євангеліє», «Євангеліє» (Львівський музей українського мистецтва), послідовно впроваджуючи в мистецтво новий художній світогляд, прагнення до реального трактування образу людини. Багато книг, прикрашених чудовими мініатюрами, наприклад славнозвісне «Пересопницьке євангеліє», що має 480 сторінок тексту на пергаменті, походять із значного центру книгописання — Волині. Крім чотирьох орнаментальних розгорток з мініатюрами, книгу прикрашено заставками, кінцівками, ініціалами, багатьма декоративними орнаментами. Художник сміливо вводив різноманітні ренесансні мотиви та композиції, котрі широко використовувалися в архітектурі того часу. Вони свідчать про його обізнаність із західноєвропейським мистецтвом. З діяльністю Івана Федорова пов'язаний розвиток на Україні друкованої книжкової графіки. Його львівські й острозькі видання відкрили новий етап у художньому оформленні книг. Воно характеризується своєрідним графічним стилем, який використовували українські друкарі протягом століть. Художній рівень українських першодрукарів надзвичайно високий. Вміщені в них гравюри значно глибше розкривали сюжети книг. Перші цілком світські гравюри з'явилися в 1622 р. як ілюстрації до «Віршів на жалосний погреб...» гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, написаних ректором Київської братської школи Касіяном Саковичем. Загальний напрям у розвитку мистецтва яскраво позначився і на творах декоративно-вжиткового мистецтва, у формах та прикрасах його виробів. Поступово на місце давньоруського й готичного мистецтва, зокрема орнаменту, приходив ренесанс, створювалися своєрідні витвори, що мали виразно місцеве, національне забарвлення. Цьому сприяв розвиток цехового виробництва, праця безлічі народних майстрів. Прогрес економіки й культури, посилення визвольного руху, зміцнення зв'язків з митцями Західної та Центральної Європи сприяли розвитку українського мистецтва наприкінці XVI — в першій половині XVII ст., його виходу на шлях реалістичного відтворення дійсності, опануванню нових, як на той час, засобів художньої виразності.
Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації-надання народам срср можливості розвивати власні культурні мови, готувати національні кадри з метою посилення впливу комуністичної партії у нац.. районах, проголошена XII з'їздом РКП(б)1923. В Україні ця політика дісталла назву "українізації". Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами: 1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин. 2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин. 3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів. 4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування. 5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо. У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки: 1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур, прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути. 2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].1921-тов. *геть неписьменність.(кампанія лікнепу) 3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій. 4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства. 5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці). 6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії. 7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності. 8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців). 9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами. 1927 ств.правопис укр.. мови. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.1924-1927нарком освіти О.Шумський,1927-33Скрипник. Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо. Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії. |