Ипотека в гражданском праве. Актуальність теми. Сучасний етап розвитку українського суспільства повязаний з реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема
 Скачать 81.47 Kb.
|
|
ВСТУП Актуальність теми. Сучасний етап розвитку українського суспільства пов’язаний з реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема. Наразі існує потреба у науковому аналізі низки проблем, серед яких значне місце займають питання становлення та функціонування іпотеки в Україні. Актуальність даної теми дослідження полягає у тому, що іпотека є правовим інститутом, який застосовується в усіх правових системах як важливий інструмент ефективного розподілу власності, надійний засіб захисту інтересів кредиторів. Заставні операції із нерухомим майном поширені в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою і Україна, з огляду на світові інтеграційні процеси, не повинна бути винятком. Для ефективного використання інституту іпотеки на теренах нашої держави потрібні деякі вдосконалення та уточнення його правового регулювання. Потребують законодавчого визначення та деталізації норми, що регулюють можливість передачі в іпотеку окремих видів майна, таких як земельні ділянки, підприємство як єдиний майновий комплекс, морські та повітряні судна і т.д. Особливої актуальності також набуває проблема дослідження цивільно-правових відносин щодо забезпечення інтересів іпотекодержателя у разі невиконання чи неналежного виконання боржником (іпотекодавцем) своїх зобов’язань. Із застосуванням застави нерухомості як способу забезпечення зобов’язань в умовах ринкової економіки посилилась потреба в належній охороні та захисті суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іпотекодержателя та боржника (іпотекодавця). Практика застосування законодавства стикається з наявністю певних суперечностей в його положеннях і проблемними питаннями, пов’язаними з іпотекою як видом забезпечення, що потребують нагального вирішення і удосконалення нормативно-правової бази. Науково-теоретичною базою дослідження і обґрунтування висновків стали праці українських та зарубіжних вчених-правознавців у галузях теорії права та цивільного права. Використовувались наукові праці російських науковців дореволюційного періоду: Є. В. Васьковського, Д. І. Мейєра, Й. А. Покровського, В. М. Хвостова, Г. Ф. Шершеневича; праці радянських теоретиків права і фахівців у галузі цивільного права: М. М. Агарова, С. М. Братуся, Д. М. Генкіна, О. С. Йоффе, С. Ф. Кечекьяна, Л. А. Лунца, Й. Б. Новицького, В. К. Райхера; твори сучасних російських авторів у галузі права: М. Й. Брагінського, В. В. Вітрянського, Д. А. Мєдвєдєва, Є. О. Суханова, Ю. К. Толстого; праці українських вчених-цивілістів: Ч. Н. Азімова, О. В. Дзери, А. С. Довгерта, І. В. Жилінкової, І. М. Кучеренко, О. В. Кохановської, В. В. Луця, Р. А. Майданика, В. К. Мамутова, О. П. Орлюк, І. І. Пучковської, О. А. Підопригори, З. В. Ромовської, Р. О. Стефанчука, В. І. Семчика, І. В. Спасибо-Фатєєвої, Є. О. Харитонова, О. О. Чувпила, А. Р. Чанишевої, Я. М. Шевченко, Р. Б. Шишки та ін. Інститут іпотеки в Україні не є новим. Але, оскільки іпотека протягом тривалого радянського періоду не використовувалася, відсутній позитивний досвід її широкого застосування. Україна в цьому плані значно відстала від інших розвинутих країн. Рівень опрацювання проблем правового регулювання іпотеки є недостатнім, що не відповідає важливості цього інституту у розвитку цивільних правовідносин. Проблемні питання, пов’язані з прогалинами у законодавстві, залишаються не вирішеними на практиці, що зумовлює необхідність подальшого дослідження зазначеного напрямку. Мета і завдання дослідження. Мета даної роботи полягає в розробці науково-теоретичних положень, висновків і практичних пропозицій, спрямованих на подолання теоретичних і практичних проблем правової природи інституту іпотеки, його цивільно-правового регулювання, а також іпотечного договору та особливостей його укладення та реалізації. Для досягнення мети ставилися наступні завдання: - вивчити процес становлення іпотечих правовідносин та поняття «іпотека»; - дослідити правову природy інституту іпотеки; - проаналізувати поняття іпотечного договору, його зміст та особливості оформлення; - встановити місце іпотечного договору у системі цивільних договорів; - з’ясувати процедуру задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки у судовому та позасудовому порядку. Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі забезпечення виконання зобов’язань іпотекою. Предметом дослідження є нормативно-правові акти, судова практика та доктрина у сфері іпотеки, а також іпотечного договору як підстави виникнення іпотеки. Отримані результати дослідження. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що у дипломній роботі здійснено комплексне наукове дослідження поняття та правової природи інституту іпотеки в цивільному праві, а також іпотечного договору та особливостей його укладення та реалізації. Наукова новизна одержаних результатів конкретизується в теоретичних положеннях, висновках, рекомендаціях, найважливіші серед яких, зокрема, наступні: 1) обґрунтовано доцільність та запропоновано виключити положення абз. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про іпотеку» та внести зміни у ст. 1 вказаного Закону, визначивши поняття іпотеки наступним чином: «Іпотека – це вид застави речей, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, а також майнових прав на такі речі, згідно з яким заставлене майно залишаються у володінні і користуванні іпотекодавця або третьої особи»; 2) аргументовано позицію про те, що іпотека має ознаки як речової, так і зобов’язальної правової природи, проте ці ознаки належать різним компонентам іпотеки; 3) запрпоновано власне визначення поняття іпотеки як виду застави речей, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, а також майнових прав на такі речі, згідно з яким заставлене майно залишаються у володінні і користуванні іпотекодавця або третьої особи; 4) аргументовано положення, що іпотечний договір найбільш повно забезпечує вимоги кредитора при будь-якій економічній ситуації, в тому числі і під час економічної кризи, оскільки: нерухомість є найбільш ліквідним та цінним об’єктом цивільних прав; чинне іпотечне законодавство надає кредиторові можливість задовольнити свої вимоги за рахунок цінності предмету іпотеки зверненням стягнення на предмет іпотеки; 5) встановлено, що до договору іпотеки не можуть застосовуватися положення окремого виду забезпечення виконання зобов’язання (а саме – поруки). Правові статуси поручителя і майнового поручителя врегульовані окремо, з суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного законодавства; 6) аргументовано, що договір іпотеки повинен укладатися в письмовій формі, а не в нотаріальній, не відомій чинному законодавству , при цьому нотаріальне посвідчення іпотечного договору є умовою його дійсності; 7) встановлено, що саме земельна ділянка, а не земля, може бути предметом іпотечного договору. Аргументовано позицію, відповідно до якої юридично існування частини земельної ділянки як об’єкта іпотечних правовідносин є неможливим. Після виділення частини земельної ділянки в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості іпотекодавець вже не є співвласником земельної ділянки, а є власником нової земельної ділянки; 8) аргументовано позицію про те, що положення Закону «Про іпотеку» доцільно доповнити нормою, згідно з якою заставодержатель за договором іпотеки житла має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого іпотекою, і звернення стягнення на заставлене майно, якщо заставодавець вселив у заставлену квартиру членів своєї сім’ї без отримання на це згоди іпотекодавця або без попереднього взяття з таких осіб (нових членів сім’ї) нотаріально посвідченого зобов’язання звільнити квартиру у випадку звернення на неї стягнення; 9) обґрунтовано доцільність виключення ч. 6 ст. 6 Закону «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. відповідно до якої об’єкти незавершеного будівництва, розташовані на переданій в іпотеку земельній ділянці, вважаються предметом іпотеки незалежно від того, хто є власником об’єкта незавершеного будівництва. Вказана норма суперечить статтям 5, 6, 16 цього ж Закону; 10) обґрунтовано доцільність доповнення Закону «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р. статтею, яка б встановлювала особливості іпотеки квартир у багатоквартирному будинку, а саме вказувала б, що при передачі такого об’єкта в іпотеку, право у спільній власності на майно загального користування вважається таким, що перебуває в іпотеці разом з квартирою; Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення і пропозиції можуть бути використані для удосконалення теоретичних засад іпотеки, законодавства про іпотеку, уточнення концептуальних засад забезпечення майнових прав та інтересів кредиторів в цивільних правовідносинах; реалізація висновків і рекомендацій сприятиме впорядкуванню іпотечних правовідносин, оптимізації іпотечного механізму, конкретизації правового статусу його учасників. Апробація результатів дослідження. Деякі теоретичні та практичні положення і висновки дослідження доповідалися та обговорювалися на науковому гуртку з цивільного права, а також були викладені у тезах доповіді на тему «Іпотека підприємства як єдиного майнового комплексу» для Міжнародної науково-практичної конференції на базі юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Актуальні питання державотворення в Україні» (23 травня 2014 р.) та науковій статті на тему «Правова природа іпотеки», яка опублікована у фаховому періодичному виданні «Право і суспільство». Розділ 1. Поняття та правова природа іпотеки 1.1. Становлення іпотечних правовідносин та визначення поняття іпотеки Поняття “іпотека” пройшло тривалий шлях розвитку як за змістовим тлумаченням, так і за своїми сутнісними характеристиками. Термін “іпотека” запроваджено в Греції на початку VI ст. до н.е. афінським реформатором Солоном. У буквальному перекладі з грецької “іпотека” (hypoteca, hyfotheca) – підставка, підпірка, підстава, застава. Іпотека вже тоді була пов'язана із забезпеченням відповідальності боржника перед кредитором певними земельними володіннями. Для цього оформлялися зобов'язання, а на межі земельної території, яка належала позичальнику, ставився стовп - “іпотека” - із написом, що вказана власність є забезпеченням претензії кредитора в конкретній сумі [47, с.9]. Зародившись у Давній Греції, інститут іпотеки отримав свій подальший розвиток у римському праві, а згодом сформувався у вигляді західноєвропейського правового інституту. Еволюція інституту іпотеки в Україні відбувалася в декілька етапів, пов’язаних із визначеними періодами розвитку економічного та політичного життя держави і права на українських землях. А. В. Журавель виділяє сім етапів розвитку інституту іпотеки на території . Першим етапом формування іпотечного права на землях став період протодержавних утворень на території Північного Причорномор'я і Приазов'я. Другий етап формування іпотеки пов'язаний зі становленням та розвитком держави і права Київської Русі в ІХ-ХІІ ст., періодом феодальної роздробленості Русі, існуванням Галицько-Волинського князівства наприкінці ХІІІ – ХІV століть. Третій етап охоплюється періодом ХІV – ХVІІ століть, коли українські землі перебували в складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. За часів Литовсько-Руської держави відбувся подальший розвиток інституту іпотеки на українських землях, який базувався на підвалинах, закладених Руською Правдою і звичаєвим правом. Та не слід відкидати і такого чинника, як вплив польського, німецького, а через них і римського права. Однак, Н. С. Кручок вважає цей етап початком зародження іпотеки та території українських земель [57, с.6]. Четвертим етапом є період створення Української національної держави і обмеження її суверенітету в другій половині XVII ст. Норми, що регулювали іпотеку упродовж XVI – на поч. XIX століть зазнали незначної еволюції, адже джерелами норм права, здебільшого залишалися попередні нормативні приписи, які цілком спираються на положення Литовських статутів. Застава земельних ділянок у цей період стала одним із центральних інститутів права Лівобережної і Слобідської , які увійшли до складу Російської імперії в ХVІІ – на початку XVIII століть. Період ХVІІІ – XIX століть є самостійним п’ятим етапом розвитку іпотеки землі в Україні. На українські землі, які в цей період входили до складу Російської імперії, вплинуло формування інституту застави землі в Російській імперії в середині ХІХ – на початку XX століть [47, с. 9-10].У Росії застава регламентувалась Зведенням Цивільних Законів (1835 р.), яке передбачало три види застави нерухомості: державі (казенна), приватній особі та кредитній установі (банківська). Цікаво, що наприкінці ХІХ століття у російській імперії діяло два державних та одинадцять акціонерних земельних (іпотечних банків), чотири з яких діяли в основному на території [57, с.6] Наступним, шостим етапом, є радянський період, що характеризується існуванням виключної державної власності на землю, і, як наслідок, забороною застави земельних ділянок. З’ясовано, що після 1922 р. інститут іпотеки докорінно змінив свій правовий статус. В умовах домінування державної власності, заборони на зайняття підприємницькою діяльністю та комерційним посередництвом, монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність інститут іпотеки непомітно зникає з правової системи держави. . Адже із прийняттям цих законодавчих актів правове регулювання інституту іпотеки було значно змінено, доповнено та удосконалено. Отже, можна побачити, що рівень правової регламентації іпотеки залежить від особливостей у першу чергу земельного ладу, який формувався в той чи інший період. На сьогоднішній день іпотечні правовідносини регулюються на законодавчому рівні положеннями ЦК , Законів «Про іпотеку» від 05.06.2003 р. № 898-IV, та «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» від 19.06.2003 р. № 979-IV [10] та частково іншими кодексами та законами. Ст. 572 ЦК встановлює, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Оскільки іпотека є видом застави, то на неї поширюються загальні правила застави щодо: підстав її виникнення (договір, закон, рішення суду), забезпечення виконання дійсного зобов’язання, або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності; похідного характеру від основного зобов’язання; прав та обов’язків сторін (у тому числі майнового поручителя); можливостей наступної іпотеки предмета іпотеки; обсягу вимог іпотеки держателя, які задовольняються за рахунок заставленого майна; можливості володіти та користуватися предметом іпотеки та інше [94, с. 93]. Забезпечувальний характер застави (іпотеки), як способу забезпечення виконання зобов’язання, характеризується наявністю відповідних функцій, найпоширенішими з яких у літературі є стимулююча та захисна [64, с. 6; 69, с. 7; 81, с. 49-50; 89, с. 7-8]. Такий поділ зумовлений наявністю низки ознак, які розділяють ці функції між собою: - за орієнтованістю на суб’єкта іпотечних правовідносин (якщо стимулююча функція спрямовує свою дію виключно на боржника, то захисна, навпаки, спрямовується на кредитора); - за моментом початку дії (стимулююча функція активізується, починає свою дію одразу після виникнення іпотечного правовідношення і діє до моменту припинення останнього; захисна – активізується (реалізується) лише у разі невиконання іпотекодавцем основного зобов’язання); - за обов’язковістю (стимулююча функція є обов’язковою, оскільки спрацьовує при кожному виникненні іпотечного правовідношення шляхом мотивації боржника до виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання, «під загрозою» настання для боржника негативних наслідків майнового характеру, а захисна функція для кредитора може набувати активного стану лише якщо боржником не буде виконано основного зобов’язання); - за способом впливу (стимулююча функція попереджає, вказує боржнику на загрозу настання для нього можливих негативних наслідків майнового характеру (загроза втрати майна, загроза додаткових витрат: сплати судових витрат та збору, відшкодування витрат тощо). Захисна функція іпотеки забезпечує кредиторові збереження (непогіршення) майнового стану іпотекодержателя); - за спрямуванням (стимулююча функція спрямовує іпотекодавця на виконання ним саме основного зобов’язання, оскільки для іпотекодержателя основний інтерес становить виконання боржником саме основного зобов’язання. Захисна функція спрямована на активізацію дублюючого зобов’язання (акцесорного). Тобто, кредитор у силу іпотеки має право у разі невиконання боржником основного зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника). Також з приводу останніх ознак поділу функцій іпотеки цікавим є твердження Ю. Є. Ходики про те, що якщо основне зобов’язання мало грошовий характер, то за характером зміна грошей основного зобов’язання при зверненні стягнення на майно боржника, як правило, буде збігатися. Замість грошей за виконання основного зобов’язання кредитор отримає відповідну грошову суму внаслідок реалізації заставленого майна. Якщо ж основне зобов’язання полягає у виконанні робіт, наданні послуг тощо, то акцесорне (іпотечне) зобов’язання збігатися з ним не буде. Іпотека буде відповідним «сурогатом виконання», оскільки замість результату роботи або ефекту послуги, кредитор отримує певну грошову суму [89, с. 8]. Д. І. Мейер зазначав також, що звичайно є засіб винагородити кредитора, за невиконану дію з боку особи зобов’язаної, проте ця винагорода за невиконання дії – не те, що сама дія [62, с. 414]. Іпотека становить значну вигоду і для боржника, дозволяючи йому використовувати заставлене майно та отримувати з нього прибуток. Тому у сучасній банківській практиці саме іпотека є пріоритетним у практичному використанні видом забезпечення зобов’язань. |