Ипотека в гражданском праве. Актуальність теми. Сучасний етап розвитку українського суспільства повязаний з реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема

• Название: Актуальність теми. Сучасний етап розвитку українського суспільства повязаний з реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема
• Дата: 28.05.2022
• Размер: 81.47 Kb.
• Имя файла: Ипотека в гражданском праве.docx
• Тип: Документы; #554223
• страница: 3 из 8

Ю. Є. Ходико, досліджуючи правову природу іпотечного правовідношення, робить висновок про те, що «можна говорити лише про поширення деяких правових конструкцій – речових або зобов'язальних правовідносин — на іпотечні, але не про суто речову або зобов'язальну природу самих іпотечних правовідносин». Іпотечне правовідношення за своєю правовою природою не може бути віднесено до речового або до зобов'язального правовідношення в «чистому вигляді», оскільки воно має власну (особливу), відмінну від усіх інших видів правовідносин (речових, зобов'язальних тощо) правову природу, яка має свою специфіку й іменується як речовий спосіб забезпечення виконання зобов'язання [91, с. 101].

На наш погляд, варто погодитись із твердженням щодо недосконалості поділу правовідносин на речові та зобов’язальні. Так, Г. Г. Харченко зазначає, що «для правової науки ситуація, коли ті чи інші цивільні права просто не можуть бути вписані в певну класифікаційну групу, не прийнятна. Не можна допускати ситуацій, коли ті чи інші цивільні права будуть залишатися поза визначених класифікацією груп. Останнє нівелює прикладний характер такого групування, вказує на відсутність універсального та загального для всіх цивільних прав критерію». Також, вчений вказує на те, що системні суперечності нашої правової доктрини не можна вирішити посилан­ням на те, що більшість цивільних правовідносин має змішаний – «речово-зобов'язальний» характер. Визнати ці правовідносини як окрему групу означає визнати неможливість вирішення самої проблематики поділу прав на речові та зобов'язальні [87, с. 279, 281]. Ю. К. Толстой взагалі ставить під сумнів виправданість виділу категорії речових прав, якщо критерії, за допомогою яких можна б було чітко визначити місце речових прав серед інших цивільних прав, досі не знайдені [37, с. 291].

З цього приводу, доцільною є позиція А. Р. Чанишевої суть якої полягає у виокремленні речових та зобов’язальних іпотечних правовідносин. Автор виходить із того, що без такого виокремлення конструктивний аналіз проблеми іпотеки є неможливим, оскільки є комплекс правовідносин, які не можуть досліджуватися без виокремлення кожного виду, що входить до цього комплексу [95, с. 9].

Стрижнем іпотечних правовідносин є речові та зобов’язальні правовідносини, що входять до змісту правової конструкції іпотеки. У речових правовідносинах іпотекодержатель отримує певне право на нерухому річ, що є предметом іпотеки, а цьому праву кореспондує обов’язок будь-якої особи не порушувати його. Речове право іпотекодержателя полягає у наданні йому можливості задовольнити за рахунок предмету іпотеки свою вимогу, забезпечену іпотекою, переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Зобов’язальні правовідносини, що входять до змісту правової конструкції іпотеки, виникають на підставі іпотечного договору, а їх сторонами є іпотекодавець, з одного боку, та іпотекодержатель – з іншого.

А. Р. Чанишева справедливо зазначає, що до іпотечних правовідносин належать також цивільно-правові відносини, що пов’язані з іпотекою, але виходять за межі правової конструкції іпотеки.

Такі правовідносини також поділяються на речові та зобов’язальні. До речових іпотечних правовідносин, які виходять за межі правової конструкції іпотеки, належать правовідносини власності на предмет іпотеки і правовідносини власності на заставну. До зобов’язальних іпотечних правовідносин належать забезпечене іпотекою зобов’язання, цивільні правовідносини щодо страхування предмета іпотеки, правовідносини щодо передання заставної, правовідносини щодо відступлення прав за іпотечним договором, правовідносини щодо купівлі-продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах [95, с. 9-10].

На наш погляд, дійсно можна вести мову про те, що іпотека має ознаки як речової, так і зобов’язальної правової природи, проте ці ознаки належать до різних компонентів іпотеки. Так, відносини, що виникають між іпотекодавцем та іпотекодержателем мають зобов’язальний характер, адже змістом їх є право на дії боржника (іпотекодавця), і вони є відносними. Але, разом з тим, право іпотекодержателя на об’єкт іпотеки має речовий характер, який виражається в особливому режимі панування над ним. Оскільки право є частиною змісту правовідносин, то їх правова природа визначається правовою природою такого права. Ці компоненти (речовий та зобов’язальний) не суперечать, а доповнюють один одного, утворюючи повноцінний інститут іпотеки.

Розділ 2. Іпотечний договір: поняття та загальна характеристика,
місце у системі договорів
2.1. Поняття іпотечного договору та його місце в системі цивільних договорів

Досліджуючи історію становлення механізму оформлення іпотечних правовідносин, можна прослідкувати, що на будь-якому етапі розвитку цих правовідносин основною підставою їх виникнення був саме договір, що регулював правовідносини, які виникали між учасниками іпотечних правовідносин та потребували більш детального врегулювання, оскільки жодна імперативна норма не могла врегулювати відносин сторін так, як це можна зробити за допомогою договору. Тому саме договір може забезпечити таку організованість, порядок та стабільність, чого не можна досягнути за допомогою найжорсткіших адміністративно-правових заходів [66, с. 32].

На сьогоднішній день законодавчого визначення поняття іпотечного договору законодавство не містить. Тому на доктринальному рівні є різні пропозиції щодо визначення поняття іпотечного договору.

В. А. Рибачок вбачає, що «чинне законодавство дає як загальне визначення договору, так і визначає поняття іпотечно­го договору. Так, Закон «Про іпотеку» розглядає договір як зобов'язання» [74, с. 210].

Проте, разом з тим, автор не наводить жодних аргументів, на підтвердження такого висновку. Крім того, у Законі «Про іпотеку» немає чіткого визначення іпотечного договору, тому висновок В. А. Рибачок щодо визначення у Законі «Про іпотеку» від 5 червня 2003 року договору іпотеки як зобов’язання є відкритим для критики.

Водночас, можна погодитись із твердженням В. А. Рибачок та О. С. Йоффе, що визначення поняття договору як зобов’язання є неприпустимим, через поєднання «в одному понятті юридичного факту та його правового наслідку» [74, с. 210; 50, с. 28]. Така точка зору є обґрунтованою, оскільки договір іпотеки направлений на встановлення, зміну та припинення іпотечних прав та обов'язків, у той час, коли іпотечне зобов'язання спрямоване на забезпечення виконання основного зобов'язання. Варто також погодитись із думкою про те, що доцільно розмежовувати таке поняття як «договір іпотеки» та «іпотечне зобов'язання».

Так, під іпотекою, як засобом забезпечення виконання зобов'язання, слід розуміти правовідношення, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання, одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому Законом «Про іпотеку», а під договором іпотеки - домовленість іпотекодержателя та іпотекодавця, спрямовану на встановлення, зміну та припинення іпотечних прав та обов'язків [50, с. 211].

На доктринальному рівні В. А. Другова запропонувала наступне визначення: іпотечний договір – це забезпечувальний речовий договір, спрямований на обтяження права власності на нерухомість з метою забезпечення належного виконання зобов’язання боржником. За іпотечним договором одна сторона (іпотекодавець) передає іншій стороні (іпотекодержателю) нерухоме майно у забезпечення виконання зобов’язання за основним договором (кредитним, купівлі-продажу, найму (оренди) тощо), а іпотекодержатель набуває речове право стосовно розпорядження цим майном у спосіб, обумовлений сторонами, з метою задоволення своїх вимог в разі невиконання або неналежного виконання основного зобов’язання або у випадках, передбачених іпотечним договором та законом [43, с. 14].

Проте, ще визначення має ряд недоліків: поняття «іпотечний договір» визначається через поняття «договір», що є логічною помилкою; визначення іпотечного договору як забезпечувального договору також є не зовсім вдалим, адже обрано не найближче родове поняття (яким є заставний договір), а тому це зумовило необхідність перерахування ознак всіх видів застави та обтяжило конструкцію визначення, а також у цьому визначенні не точно сформульовано предмет договору.

З огляду на зазначене, можна запропонувати наступне визначення іпотечного договору: іпотечний договір – це заставний правочин, об’єктом якого є нерухоме майно (речі, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, а також майнові права на такі речі), що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Дослідження правової природи іпотечного договору неможливе без визначення місця даного договору та підстав його виокремлення в системі цивільних договорів. Такий підхід допомагає не тільки виявити співвідношення іпотечного договору з тією чи іншою групою цивільних договорів, а й встановити його характерні риси та особливість правового регулювання.

Доречною виглядає думка М. І. Брагінського щодо виокремлення певних видів договорів і встановлення спеціального режиму для них. Відомий науковець вважає, що «кожного разу, коли законодавець виділяє який-небудь тип (вид) договорів і встановлює для нього спеціальний правовий режим, він тим самим створює модель, яка слугує еталоном не лише у разі прийняття нових, а й у разі застосування діючих норм» [32, с. 19].

На думку І. Ф. Северюкової сутність договору залежить і зумовлюється його специфікою, яку М. І. Брагінський називає спеціальним правовим режимом. Втім, специфіку будь-якого договору і, зокрема, іпотечного, не можна досліджувати поза межами існуючої на сьогодні системи цивільно-правових договорів з усіма класифікаційними критеріями їх поділу [80, с. 196].

Проведення класифікації договорів у цивільно-правовій доктрині здійснювалось із застосуванням різноманітних критеріїв. Безумовно, без визначення основних критеріїв поділу договорів не можна провести виокремлення конкретного договору і визначити його специфіку, оскільки як було зазначено вище, особливості конкретних майнових відносин втілені саме в диференціації договорів.

«Система договорів, - справедливо вказує сучасний російський цивіліст Ю. В. Романець, - повинна містити чітку відповідь на питання про те, чим обумовлені правові особливості того чи іншого типу (виду) договору і чому він за своєю регламентацією відрізняється від інших договорів. Для вирішення цієї задачі система договорів повинна будуватися на підставі аналізу тих ознак, які зумовлюють правове регулювання» [77, с. 134].

Сучасний цивіліст С. М. Бервено, у свою чергу, розкриває сутність вибору класифікаційних критеріїв цивільно-правових договорів і підкреслює значення класифікації, що проявляється в її функціях. Автор, зокрема, підкреслює: «основними функціями класифікації цивільно-правових договорів виступають: конститутивно-класифікуюча; системно-стабілізуюча і кваліфікуюча; однозначності та одноманітності, зміст яких полягає а) в можливості виділення основних ознак відповідних договорів, формульовані загальних положень, які мають відношення до всіх договорів тієї чи іншої групи; б) в наданні договірним пра­вовідносинам шляхом юридичного закріплення суспільних зв'язків суб'єктів договорів рис стабільності і визначеності, створенні зв'язку між всіма різновидами договорів та унеможливленні розташування одного виду договору у різних класифікаційних групах, що забезпечує формування єдиної системи договорів... (системно-стабілізуюча і кваліфікуюча функція); в) у сприянні систематизації накопичених знань, забезпеченні належного використання понять і термінів, усуванні двозначності і неоднозначності мови науки (функція однозначності і одноманітності)» [31, с. 17].

Слід зазначити, що на сьогодні підстави (критерії) класифікації застосовуються залежно від способу класифікації. (М. І. Брагінський, В. В. Вітрянський, С. М. Бервено, Ю. В. Романець та ін.). Найбільш важливою для класифікації цивільно-правових договорів є дихотомія, або інакше «поділ навпіл», яка спирається на одну з наступних підстав: розподіл прав та обов'язків між сторонами, наявність зустрічного задоволення, момент виникнення договору. Використання зазначених підстав дає змогу виокремити три пари договорів: односторонні та двосторонні, відплатні та безвідплатні, реальні та консенсуальні. [32, с. 308].

Важливе практичне значення можуть мати для визначення правового режиму відповідних договорів і інші види поділу, що здійснюються за правилами дихотомії. Зокрема, це такі види договорів, як основні та додаткові; основні та попередні; речові та зобов'язальні; укладені на користь контрагентів і на користь третіх осіб; мінові та ризикові (алеаторні).

У теорії цивільного права відмінним від дихотомічного критерію вважається критерій універсальний. При цьому використовується одноступенева (одноразова) або багатоступенева класифікація договорів, для побудови якої використовують універсальний критерій.

С. М. Бервено підкреслює, що «класифікації договорів, що передбачають одноразове (одноступеневе) ділення, будуються за економічним та юридичним критерієм, або у поєднанні того та іншого. Багатоступенева класифікація договорів передбачає багаторазове ділення; при цьому на кожному новому рівні повинен бути обраний інший критерій і договори мають відображати особливості попередніх» [31, с. 32].

Спочатку варто визначитися з приналежністю іпотечного договору до відповідної класифікаційної групи, застосовуючи дихотомічний принцип поділу.

За умов застосування такої підстави поділу, як момент виникнення прав та обов'язків сторін за договором, згідно з якою вони поділяються на консенсуальні та реальні, іпотечний договір слід віднести до категорії консенсуальних договорів. Такий висновок можна зробити виходячи з аналізу положень ст. 3 Закону «Про іпотеку» в редакції від 04.07.2013, в якій вказується, що взаємні права та обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя за іпотечним договором виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону, а не з моменту передачі речі (звернення стягнення на предмет іпотеки).

Наскільки безспірним і доцільним виглядає саме такий підхід законодавця? Чи є можливою і доцільною конструкція «реального іпотечного договору»? На думку І. Ф. Севрюкової, даний договір може бути тільки консенсуальним, оскільки основна функція іпотечного договору - забезпечувальна. Права і обов'язки сторін виникають з моменту оформлення їх домовленості за основним зобов'язанням і додатковим, іпотечним. Проміжок в часі може призвести до численних зловживань з боку боржників [80, с. 197].

При поділі договорів на оплатні та безоплатні, варто погодитись із позицією І. П. Фріса, який відносить договір іпотеки до другої категорії.

Автор зазначає, що іпотечний договір є договором безоплатним, тобто дії однієї сторони (іпотекодавця) не компенсуються відповідними майновими діями іншої сторони (іпотекодержателя) – у іпотекодержателя відсутній обов’язок оплатити іпотекодавцю вартість майна, переданого в іпотеку, у разі звернення стягнення на нього, окрім повернення іпотекодавцю надлишку грошових коштів, отриманих після реалізації предмету іпотеки і задоволення своїх вимог за основним зобов`язанням.

Це обумовлено самою суттю договору іпотеки, як договору, що не має за мету одержати перехід права власності на предмет іпотеки.

Оплатність, як властивість цивільного договору, має в своїй основі обмін еквівалентно рівними за вартістю речами.

Щодо іпотечного договору, то навіть, якщо брати до уваги основне зобов’язання, то його розмір, як правило, завжди буде нижчим за вартість майна, переданого в забезпечення його виконання [85].

При поділі договорів на основні та додаткові, загальновизнаним є те, що іпотечний договір належить до додаткових договорів. Це зумовлюється тим, що іпотека є способом забезпечення іншого (основного) зобов’язання, а тому діє лише за умови наявності на дійсності останнього.

Розглядаючи підстави одноступеневої класифікації, варто зазначити, що одні вчені пропонували використовувати економічний критерій, тобто класифікацію договорів за економічними ознаками, підкреслюючи, що економічна ознака є першопричиною, яка зумовлює правовий результат [29, с. 37], інші наполягали на використанні суто юридичних критеріїв поділу [36, с. 69-70], а треті відзначали, що можна застосовувати лише комбінований критерій, який поєднує економічні й відповідні юридичні ознаки [50, с. 25].

З приводу питання, чи можна застосувати економічний критерій поділу стосовно іпотечного договору, варто зазначити, що дійсно, укладенню іпотечного договору передує суто економічна мета - забезпечення належного виконання основного зобов'язання, як правило, кредитного договору. Щоб краще розібратись із економічним критерієм, слід звернутися до економічних досліджень. Економісти, зокрема, під іпотекою розуміють «заставу нерухомості з метою отримання кредиту в банку чи в небанківський установі» [58, с. 6]. Втім, належне виконання зобов'язання може забезпечуватися за допомогою інших способів - неустойки, поруки, гарантії, притримання, завдатку (ст.ст. 546-597 ЦК ).

Слід звернути увагу, що в економічній науці, як правило, при визначенні поняття іпотеки виходять із взаємозв'язку застави нерухомості й кредиту. Л. Бєлих під іпотекою розуміє «фінансовий інструмент, який полягає у наданні кредиту під заставу нерухомості». В. Кудрявцев розглядає іпотеку, як «заставу нерухомого майна (землі, споруд) для одержання кредиту» [58, с. 8].

Можна зробити висновок, що економічна мета може бути досягнута різними способами. І навіть такий критерій, як «застава нерухомості», не відображає повністю всіх необхідних аспектів такого явища, як іпотека. Необхідно з метою виділення окремих, характерних рис іпотеки створювати відповідну правову конструкцію яка відповідала б прагненням учасників економічного обороту - належним чином захищала права як кредитора, так і боржника. Тобто, економічного критерію недостатньо для того, щоб повністю відокремити й охарактеризувати іпотечний договір.

Прихильники виділення правового критерію звертали увагу на необхідність, насамперед, саме його визначення.

Зазначаючи переваги правового критерію поділу цивільних договорів, М. В. Гордон наголошував на тому, що «на відміну від економічних критеріїв поділу договорів, правові критерії пов'язують договірні відносини з характеристикою того вольового акту, який вчинили сторони на підставі економічних відносин, які виникли раніше. Правова характеристика визначає особливості відносин після того, як вони пройшли через волю і свідомість людей. Договір характеризується тут вже як акт юридичний, а не як наслідок еко­номічних відносин [36, с. 69-70].