Ипотека в гражданском праве. Актуальність теми. Сучасний етап розвитку українського суспільства повязаний з реформуванням національної правової системи в цілому та окремих правових інститутів зокрема
 Скачать 81.47 Kb.
|
|
Іпотекою, як і заставою взагалі, може бути забезпечене виконання будь-якого зобов’язання, але найчастіше вона забезпечує повернення боргу за кредитним договором та за договором позики. Нерухоме майно, що характеризується, як правило, значною цінністю та інфляційною стійкістю, забезпечує отримання кредиту там, де форми особистого забезпечення вимог виявляються недостатньою гарантією обґрунтованості та добросовісності намірів потенційного боржника [94, ст. 92]. Як зазначає професор В. Лагутін, «термін «іпотека» використовується для позначення трьох категорій: застави нерухомого майна з метою отримання спеціальної іпотечної позики (правова категорія); іпотечного кредиту, тобто грошової позики, яка надається під заставу нерухомості (економічна категорія); заставної, або іншого боргового свідоцтва, яке підтверджує право заставодержателя щодо забезпечення іпотекою зобов’язання» (третя позиція, на нашу думку, більше належить до правової категорії). В цілому ж варто погодитись із думкою І. О. Лютого, В. І. Савича, О. М. Калівошко, а також із позицією фахівців центру наукових досліджень Національного банку , які трактують іпотеку як власне заставу нерухомого майна, а іпотечний кредит – як позику, надану за принципами банківського кредитування під заставу нерухомості, яка залишається в користуванні у позичальника [59, с. 8, 11]. Загальновизнаним в юридичній науці є поділ цивільно-правових способів забезпечення виконання зобов’язання на особисті та речові. До речових способів забезпечення виконання зобов’язання відноситься й іпотека, яка, на відміну від особистих, містить у собі високий рівень забезпечувального ефекту, що має велике практичне значення для іпотекодержателя. В іпотечному правовідношенні це досягається за рахунок об’єкта – нерухомої речі. З цього приводу варто зазначити, що для іпотечних правовідносин характерні високі забезпечувальні економічні властивості, які проявляються в тому, що об’єкт іпотеки має значну цінність; не споживається в процесі його використання (не враховуючи амортизації); має високий рівень ліквідності, що повною мірою може забезпечити іпотекодержателю можливість компенсувати всі негативні майнові наслідки у разі невиконання іпотекодавцем основного зобов’язання; свідчить про незалежність іпотекодержателя від особи боржника, бо виконання зобов’язання забезпечує річ, а не особа [54, с. 75]. Л. А. Кассо зазначав, що предмет застави слугує еквівалентом боргу, і заставний правочин укладається з метою відсторонення боржника від будь-якої відповідальності у разі невиконання ним зобов’язання перед кредитором [51, с. 301]. Відповідно до ст. 1 Закону «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Із наведеного законодавчого визначення можна виділити такі ознаки іпотеки, які з нього випливають: - іпотека має акцесорний характер; - є способом забезпечення зобов’язань; - об’єктом іпотеки є лише нерухоме майно; - за іпотекодавцем у повній мірі залишаються такі правомочності власника як володіння та користування об’єктом іпотеки (варто зазначити, що таке право власника як право розпорядження також має місце, але воно є обмеженим і може бути реалізоване лише за згодою іпотекодержателя); - переважне право іпотекодержателя звернути стягнення на об’єкт іпотеки у випадку невиконання боржником свого основного обов’язку; - іпотека має тимчасовий характер і діє до задоволення вимог іпотекодержателя (або боржником, або за рахунок предмета іпотеки). Як бачимо, серед ознак іпотеки, які перераховані у вищезазначеному визначенні, є й ознаки, які притаманні заставі в цілому, що призводить до важкої та нелогічної конструкції цього визначення. З цього приводу варто погодитись із позицією А. Р. Чанишевої про те, що в Законі «Про іпотеку» поняття іпотеки визначається через підведення цього поняття під родове поняття забезпечення виконання зобов’язання. Цей вибір родового поняття виявився невдалим, бо найближчим родовим поняттям до іпотеки як поняття видового, є поняття застави. Унаслідок цього законодавець змушений був у визначенні поняття іпотеки вказувати на ознаки будь-якої застави. Тому визначення поняття іпотеки в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про іпотеку» визнається таким, що не відповідає критерію науковості, а до цього законодавчого положення необхідно внести зміни, визначивши поняття іпотеки через родове поняття застави (так поняття іпотеки визначається в ч. 1 ст. 575 ЦК) [95, с. 6-7]. Окрім того, у вказаній нормі закону зазначено, що «іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном», проте таке формулювання суперечить ст. 5 Закону «Про іпотеку», де вказано, що предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва, майнові права на нього, право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна, а також іншим положенням закону, які вказують на можливість передачі в іпотеку підприємства як єдиного майнового комплексу, морських та повітряних суден і т. д. З огляду на зазначене, доцільно внести зміни у ст. 1 Закону «Про іпотеку», визначивши поняття іпотеки наступним чином: «Іпотека – це вид застави речей, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, а також майнових прав на такі речі, згідно з яким заставлене майно залишається у володінні і користуванні іпотекодавця або третьої особи». Виключити абз. 1 ч. 1 ст. 1 Закону «Про іпотеку», де дається визначення нерухомого майна, а також вказується, що застава повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання, космічних об'єктів, майнових прав на нерухомість, будівництво якої не завершено, регулюється за правилами, визначеними цим Законом. Такі зміни дозволять спростити та полегшити для сприйняття визначення поняття «іпотека», зробити коло об’єктів іпотеки відкритим, а також використовувати положення Закону «Про іпотеку» при передачі в заставу інших видів майна, які згодом можуть бути визнані іншими законодавчими актами як такі, на які поширюється правовий режим нерухомого майна, без внесення додаткових змін у Закон «Про іпотеку». 1.2. Правова природа інституту іпотеки Загальновідомою є класифікація правовідносин на речові та зобов’язальні. Досліджуючи правову природу іпотеки у цьому аспекті слід зазначити, що єдиної точки зору на приналежність іпотечних правовідносин до речових чи зобов’язальних у юридичній літературі не існує. Верховний Суд у своїх висновках так описує правову природу іпотеки: «Іпотека – це самостійний вид забезпечення виконання зобов'язання, правова природа якого полягає у забезпеченні можливості кредитора у разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами боржника». І вказує, що іпотека за правовою природою є заставою та регулюється нормами § 6 гл. 49 ЦК та Законом від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» [20]. У даному випадку поняття мети та приналежності іпотеки до виду забезпечення виконання зобов’язань ототожнюється із її правовою природою, що, на нашу думку, є неправильним, оскільки термін правова природа явища означає його основні правові якості, властивості, сутність. Незважаючи на те, що іпотека – це один із різновидів застави, її юридична природа є досить своєрідною та неоднозначною. Як зазначає Ю. Є. Ходико, передусім, особливість іпотеки виявляється в об’єкті іпотечного правовідношення як нерухомої речі, що зумовлює здійснення спеціального регулювання цього виду застави Законом «Про іпотеку», на відміну від її інших видів [91, с. 96]. Ряд вчених, зокрема, М. М. Агарков, В. М. Буділов, Є. В. Васьковський, К. П. Побєдоносцев, Й. О. Покровський, В. І. Синайський, Є. О. Суханов, Г. Ф. Шершеневич та інші зазначають, що іпотека має виключно речову природу. Така ж позиція випливає із законодавства деяких країн, де право застави визнається речовим правом (наприклад, Німеччина, Франція) [88, с. 138]. Так, за французьким Цивільним кодексом іпотекою є майнове право на нерухомість, призначене для виконання зобов’язання, вона є за своєю природою неподільною і розповсюджується у повному об’ємі на всю вказану нерухомість, на кожну частину цієї нерухомості. Іпотека слідує за нею, в які б руки вона не перейшла [59, с. 29]. Стаття 1113 Німецького цивільного уложення визначає іпотеку як обтяження земельної ділянки, яке означає право особи, на чию користь обмежена земельна ділянка, отримати певну суму грошей для задоволення своїх вимог за рахунок вартості цієї ділянки відповідно до закону. Англо-саксонське право теж визначає іпотеку як обтяження земельної ділянки, яке означає перехід права володіння даною ділянкою (а за певних умов і права власності на цю ділянку) до особи, на чию користь вона обтяжена [57, с. 8]. Для того, щоб визначитись із наявністю в інституті іпотеки ознак речових правовідносин, слід з’ясувати ці ознаки. Часто у юридичній літературі називаються такі з них, як безперервність (статику) правовідносин; абсолютність; можливість особи панувати над річчю; наявність права слідування [94, с. 6-7; 78, с. 98]. Проте, більшість із цих ознак не є безспірними та широко критикуються в науковій літературі. Єдина ознака, яка визнається практично всіма науковцями – це панування над об’єктом. Варто також зазначити, що межа поділу правовідносин на речові та зобов’язальні є досить умовною і динамічною. Прикладом цього є віднесення до об’єктів речових прав не лише речей (як це було раніше), а й майнових прав. Обґрунтовуючи свою позицію щодо речової природи іпотечних правовідносин, І. І. Пучковська вказує на те, що між іпотекодержателем та об’єктом іпотеки встановлюється пряме та безпосереднє відношення, яке виявляється у наявності правомочностей, які дають йому право на річ (об’єкт іпотеки) та можливості у разі невиконання іпотекодавцем свого обов’язку за основним зобов’язанням продати її з метою задоволення своєї вимоги із отриманої суми [67, с. 19]. В. А. Другова також відстоює речову природу прав іпотекодержателя, підкреслюючи, що такий речовий характер проявляється у закріплених законом можливостях здійснювати обмежене панування над річчю, що належить власникові, яке полягає в можливості отримати право власності на річ або право на її цінність за певних умов; здійсненні контролю за користуванням цією річчю власником з тим, щоб цінність речі не знизилась. Все це свідчить про речову природу прав іпотекодержателя, який може стати власником речі або набути можливість розпорядження нею за певних умов. Ще одним аргументом до позиції дослідниці є твердження про те, що про речову природу права іпотекодержателя свідчить право на задоволення вимог не з вартості заставленого майна, а за його рахунок, що дозволяє задовольняти вимоги не лише шляхом продажу предмета іпотеки, а й в інший спосіб, зокрема шляхом переведення на себе прав власника за попереднім договором з іпотекодавцем [43, с. 11-12]. Разом з тим не можна повністю погодитись із твердженням В. А. Другової про те, що «…правова природа іпотеки зумовлюється правовою природою суб’єктивного права управомоченої особи, тобто кредитора – іпотекодержателя, а його правова сутність не залежить від правової природи іпотеки і має бути виокремлена» [43, с. 11], адже воно суперечить саме собі, а також загальновизнаному твердженню, що змістом будь-яких правовідносин є суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх суб’єктів. На нашу думку, вищезазначені доводи речової природи прав іпотекодержателя є достатньо переконливими. Разом з тим, варто також погодитись із позицією вчених, які наголошують, що такі права мають суттєву відмінність від інших видів прав на чуже майно, передбачених чинним законодавством, яка полягає у відсутності правомочності користування чужим майном. Дана правомочність замінена на право отримати цінність чужої речі, вимагаючи її відчуження, що обумовлює специфіку прав іпотекодержателя в іпотечному правовідношенні [43, с. 16]. З цього приводу Ю. Барон та Г. Ф. Шершеневич доречно зазначають про те, що права уповноваженого за сервітутом, емфітевзисом, суперфіцієм є правами користування та отримання плодів, проте заставне право дає суб’єкту більше правомочностей, ніж інші речові права, адже воно може призвести до втрати власником належного йому права власності [30, с. 86; 99, с. 427]. Хоча, з іншого боку, дане право є дещо звуженим, порівняно з іншими речовими правами, адже, по-перше, для того, щоб реалізувати ці правомочності, потрібне настання спеціальної умови, а саме – невиконання іпотекодавцем основного зобов’язання перед іпотекодержателем і звернення стягнення на об’єкт іпотеки; а по-друге, речове право на об’єкт іпотеки не передбачає можливості іпотекодержателя користуватись ним до звернення стягнення на такий об’єкт. Прихильниками зобов’язальної природи іпотеки є такі науковці як М. І. Брагінський, В. В. Вітрянський, В. К. Райхер та ін. Основним аргументом обґрунтування зобов’язальної природи іпотеки можна назвати те, що заставне право є акцесорним, служить способом забезпечення стягнення та припиняється актом погашення вимоги, тобто виконанням зобов’язання. Л. В. Гантовер, відмежовуючи заставу від речових прав, зазначав, що «не доля вимоги пов'язана з долею застави, а доля останньої – із долею вимоги» [91, с.97]. В. К. Райхер наводив наступні доводи на користь зобов’язальної природи іпотеки: по-перше, застава має коротку тривалість; по-друге, можливість припинення в результаті одноразової дії; по-третє, можливість відсутності в заставі ознак «речовності»; по-четверте, визначення прямого правового зв'язку між заставодавцем і заставодержателем та опосередкованого зв'язку між останнім і третіми особами [70, с.168-170]. Крім того науковець справедливо стверджує, що іпотека «встановлюється лише з метою забезпечення за уповноваженою особою отримання певної цінності, по досягненню якої воно (заставне право) припиняє своє існування» [70, с. 162]. Такі науковці, як М. І. Брагінський та В. В. Вітрянський на користь зобов'язальної природи застави зазначають наступні переконливі аргументи: - предметом застави можуть бути не тільки речі, а й майнові права вимоги; договором про заставу або законом може бути передбачено заставу речей та майнових прав, які заставодавець набуде в майбутньому; - підтвердженням зобов'язальної природи застави є правило, закріплене в ч. 2 ст. 313 Цивільного кодексу Російської Федерації, відповідно до якого третя особа, яка наражається на небезпеку втрати свого права на майно боржника (право оренди, застави та ін.) внаслідок звернення стягнення кредитором на це майно, має право за власний рахунок задовольнити вимогу кредитора без згоди боржника; - у разі загибелі предмета іпотеки заставодержатель має право замінити його іншим, рівноцінним майном; - заставодержатель має право передати свої права за договором застави іншій особі з дотриманням правил про передачу прав кредитору шляхом відступлення права вимоги (відступлення права вимоги є зобов'язальним правовим інститутом, речові права не можуть бути передані іншій особі в порядку цесії); - при ліквідації боржника (юридичної особи), у тому числі шляхом банкрутства, майно, яке є предметом застави, не виключається із загальної маси майна боржника, а вимоги кредитора — заставодержателя в забезпечувальній частині підлягають задоволенню в привілейовану чергу за рахунок будь-якого майна боржника, у тому числі і майна, що не передавалося в заставу [32, с. 402-403]. Варто також зазначити, що іпотечне правовідношення відповідає визначенню поняття зобов’язання, яке міститься у законодавстві. Зокрема, у ст. 509 ЦК вказано, що: «Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку» [4]. Крім того, норми, що регулюють інститут іпотеки знаходяться у Книзі п’ятій ЦК : «Зобов’язальне право», тобто з точки зору законодавця іпотечне правовідношення має зобов’язальну природу. Нажаль, ЦК не містить загального визначення поняття речового права, і ми не можемо співставити його з правами, які є змістом іпотечних правовідносин. З вищезазначеного випливає, що іпотека має ознаки як речової природи, так і зобов’язальної, проте, разом з тим, не може бути повністю віднесена до жодної із них. Виникає питання, як співвідносяться речова та зобов’язальна складова природи іпотеки між собою? І чи виправданим є поділ правовідносин на речові та зобов’язальні, якщо існують такі правовідносини, які підпадають під ознаки як перших, так і других? З цього приводу такі вчені як К. Н. Аннєнков, Л. А. Кассо, А. С. Звоницький, О. А. Загорулько, М. Б. Гончаренко, М. М. Дякович, І. І. Пучковська та ін. зазначають, що правова природа іпотеки є подвійною. Так, Л. А. Кассо наголошував на тому, що в заставі тісно прослідковується поєднання особистого та речового аспектів, оскільки таке правовідношення містить у собі як борговий зв'язок, так і речове забезпечення одночасно [51, с. 377]. У свою чергу А. С. Звоницький вказує, що ні речова, ні зобов’язальна теорії не могли вирішити внутрішнього протиріччя та подвійності, присутній у заставному праві. Дослідник зазначав, що належне заставодержателю право не є ні речовим (оскільки можлива застава зобов'язань), ні зобов'язальним або правом на «право», оскільки воно встановлює безпосереднє відношення до заставленого об'єкта. З огляду на це, він підсумовує, що саме «звідси і випливає та подвійність, яку правильніше називати протиріччям між єдністю природи заставного права та різноманітністю його об'єктів» [49, с. 217-218]. |