Білет 1. Методологічні проблеми визначення поняття культури
 Скачать 275.44 Kb.
|
|
13.2.Народницький період культури ХІХст. Народницький період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х роках Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові». У цей час викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньоукраїнськими обставинами. Основні риси цього періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до рук нової інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко. два періоди: романтичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XIX ст.). На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло — «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства. Народницький період національно-культурного відродження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства. В середовищі народних мас першими будителями національної самосвідомості виступили студенти Київського університету. Наприкінці 50-х років XIX ст. вони створили таємний гурток «хлопоманів» (від польського — «хлоп», що означає селянин). Його учасники (В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький та ін.) вирішили зблизитися з селянством, щоб обстоювати його соціальні інтереси і виховувати свідомі патріотичні почуття незалежності українського народу. Ідеологом «хлопоманства» став В. Антонович. Свою кінцеву стратегічну мету вони вбачали в ліквідації царизму, кріпацтва та встановленні демократичної республіки, в якій вільно жили б українці, росіяни, білоруси, поляки. Розпочати здійснення цих задумів вони вирішили з поширення освіти серед українських селян, піднесення їх національної та суспільно-політичної свідомості. Наприкінці 50-х—на початку 60-х років на Україні формується народницька ідеологія, що знайшла поширення в середовищі освіченої молоді. Українські народники були переконані в тому, що християнська мораль і національна культура збереглися в чистоті й недоторканості лише в селянському середовищі. А тому всі інші верстви суспільства, насамперед зденаціоналізовані прошарки, повинні повернутися обличчям до українського народу, вивчати його історію і духовну культуру, допомогти йому стати на шлях освіти і суспільного прогресу. Молода українська інтелігенція, перебуваючи під впливом цих . ідей, створює свої товариства — так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти. Перша громада в Петерб.1859.колишніми кирило-мефодіївцями.Перша «Українська Громада виникла в Києві70-х під керівництвом молодого історика В. Антоновича. До її складу входили відомі українські культурні та громадські діячі М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Кониський та ін. Перший прилюдний виступ Київської Громади відбувся у 1862 р. За прикладом київської подібні організації виникають в 60-х роках XIX ст. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Усіх членів громад об'єднувала спільна національна українська ідея, яка розвивалась на демократичному грунті: віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання його духовної культури, що робить гідний внесок до світової культурної спадщини. 14.1. Галицько-Волинська держава як політична і культурна правонаступниця Києва. Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства. По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин. Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами. У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь. За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва. Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося. Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-Волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. За князювання Данила Романовича (Галицького) особливого розквіту досягла Галицько-Волинська держава. Данило (Романович) Галицький (1201-1264) – князь Волинський і Галицький, король Руси з 1254 р. Помер і похований у збудованому ним місті Холмі. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з найвидатніших руських князів, який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі. Данило з братом Васильком княжив у дрібних волинських князівствах і вів активну боротьбу за об’єднання усіх галицько-волинських земель. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і навчена, вона принесла князеві усі його великі перемоги. Він зумів об’єднати усі Волинські землі, а в 1238 р. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові – Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована. У 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці – Львів, Володимир, Луцьк, Кременець. У 1264 р. Данило Романович помер. Його син Лев (1264–1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301–1308 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський. Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308–1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами. Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ’я отримав ім’я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя. Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами. 14.2.П.Куліш, М.Костомаров, Т.Шевченко – представники романтизму. У Костомарова сильніше, аніж у кого іншого з харківських романтиків озивається – не чужа й іншим харків’янам – ідеологія слов’янофільська. Окрему, хоч і невелику групу віршів Костомарова, складають його філософські вірші. Не лише історіософії платить данину поет, а й філософській романтиці. Ось, наприклад, «поезія ночі», що розвиває улюблену романтичну думку протилежності між «вічною», але до людини «байдужою», природою та мінливим, але високим своєю свідомістю, світом людини. Мова Костомарова - це спроба витворити „мову освіченого товариства” . Костомаров широко використовує словник та фразеологію народної пісні. Він переспівує народну казку, наслідує мову пісень у любовних віршах. Поруч із цим зустрічаємо переспіви цілих пісень, у них мало «цитат», але є наслідування духу пісень. Але й наслідування народних пісень не врятовує Костомарова від мовних помилок та важких виразів. Дуже характерні в прагненні утворити «повноцінну літературу» драматичні спроби Костомарова.Він за короткий час своєї письменницької діяльності пише українські драми «Сава Чалий»(1838), «Переяславська ніч»(1839) та починає ще кілька драматичних творів, перекладає російською Шекспіра. Шекспір і є головним керманичем Костомарова в драматичній поезії. Іноді він використовує мотиви драм Шиллера. Трагедії Костомарова сповнені драматичного напруження і – в романтичній традиції – закінчуються загибеллю героїв. Конфлікти в п’єсах Костомарова – не лише зовнішні конфлікти, але й внутрішні, в душі героїв: Костомаров, може навмисне, уникав майже всякого побутового елементу. Історичне тло йому дати не вдалося (або він і не прагнув до цього). Що історична правда підірвана тими «мутними джерелами», з яких він черпав («Історія Русів», підроблені «думи»), – це не таке важливе, бо трагедії його – «високі трагедії», з абстрактними героями, яких промови часто – по-шекспірівськи – цілком відриваються від конкретної дії. Зате Костомаров робить свою мову досить різноманітною, заводячи і «високий стиль» (з слов’янізмами), і вульгарний, у масових сценах; несправедливо закидали Костомарову «котляревщину» – лайки та вульгаризми типові і для його зразків у Шекспіра; тут роль, функція їх зовсім інша, аніж у Котляревського. У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором «Кобзаря»(1840) та славетним поетом. На противагу романтичному захопленню старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського «відродження», для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду. Природним було утворення організації з цією платформою – «Кирило-Мефодіївського братства». Товариство – романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс чималі літературні та ідеологічні плоди. Ідеологічну програму кирило-мефодіївців подав твір, якого автором був Костомаров: «Книги битія українського народу». «Книги» написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософські твори на Заході та в слов’ян. «Книги» подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння. Слов’яни зображуються в другій половині «Книг» як спадкоємці «царства Божого»; але й вони не виправдали себе, сварячись між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що «істинний слав’янин» (в іншому місці «істиннй українець») «не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога – Іісуса Христа». «Книги»закінчує романтична картина «відродження», або «повстання з мертвих»України: «Лежить в могилі Україна», «І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...». Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови: «Книги» розраховані, безумовно, і на читача «з народу», але замість «простацької» мови Квітчиних листів, будуються на «високому» біблійному стилі. Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніального поета – Тараса Шевченка. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в класицистичному дусі, а цілком у напрямі устремлінь романтики. Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баладу та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії жанрів класицизму. В українській поезії балади Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до оригінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні. Тематика поезій Шевченка наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч, пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер – знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист – улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів – Котляревського, Гребінки, Гоголя. Далі – козак як борець за волю; селянин, у якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), – це все теми, узяті з народної поезії або власного життєвого досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Найглибший слід поруч із Шевченком залишив українській духовній історії першої половини XIX ст. Панько (Пантелеймон) Куліш (1819 – 1897). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно змінює свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Проте вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталості, ніж змін. Доля Куліша – доля типової романтичної людини. Його «мінливість» є лише виявом романтичного прагнення «повноти», всебічності, він є представником того романтичного типу, який прагне досягнути ідеалу всебічності шляхом постійного руху, постійних змін. Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіастичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав. Справді визначний твір молодих років Куліша – це його історичний роман «Чорна Рада» (вийшов повністю 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман – великою мірою спроба «скоригувати» ідеалізований образ козацтва з «Тараса Бульби» Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину, може, лише романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної, невиразної постаті України дати, може, не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й негативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартісною. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні класи, з різними інтересами, пориваннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім «живий», було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш. Роман має чимало романтичних сторінок – двобій, викрадання панночки, нічне переслідування, ефектні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване дуже природно, так що читач зовсім не помічає їх традиційного характеру. В плані мови твору ми маємо те саме прагнення, що спільне для всіх романтиків – витворити мову для «повної літератури». «Чорна Рада» – найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, – без церковнослов’янських текстів з Біблії дійові особи Куліша не можуть обійтися. Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його ранній період. Але два мотиви помітимо зразу: перший – прагнення зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохоплююче, всебічне. Не чутливо-солоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а сповнений життя образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) прагнення глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало лише короткий час. Проте «київська романтика» має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніальні пророцтва Шевченка, і «Книги битія», і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціально та політично. Ця програма великою мірою овіяна духом соціального християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса – уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, прагненнями, інтересами – та навіть – у минулому та в сучасності – протиріччями інтересів. |