Білет 1. Методологічні проблеми визначення поняття культури
 Скачать 275.44 Kb.
|
|
Ідеологія східнохристиянського сакрального живопису базується на тому принципі, що не живописний образ є образом реального світу, а, навпаки, тварний світ є образом вічного і нетварного. Сфера небесна ніби містить у собі сутності, які знаходяться поза часом і простором. Образи-ікони, що вкривають поверхню храму, і є вічними, позачасовими і позапросторовими представниками небесних реалій. Саме тому, що в живописному образі перейдено межу часу, в іконі зникає різниця між «раніше» і «пізніше». Отже, не образ святого має бути схожий на реального святого, а реальний святий — на свій образ-ікону. Не свято зображується на іконі, а реальне святкування є образом вічного, позачасового Свята. Так сталося тому, що сутність людини і події вийшла із тварного світу в позачасову і позапросторову вічність. Явище стає усуненим, звільненим, відчуженим і, таким чином, ізольованим і замкненим у просторі ікони. Простір ікони замкнено — отже, всі симетрії, всі пропорції тут, у просторі ікони, а не в нашому тварному світі. Оскільки не ікона — образ світу, а навпаки, світ є образом своєї сутності, вічного і незмінного, вираженого в іконі, то змінюється докорінно позиція зображення і зображуваного. Не ми дивимося на ікону, а ікона дивиться на нас! Дивитися на світ очима позачасового образу — це все одно, що дивитися на /101/ наш світ очима Бога. Звідси зовсім інший підхід до простору ікони. Перспектива в іконі не відповідає перспективі нашого зорового сприйняття, простір ікони відкривається, а не закривається. Взагалі закони перспективи, що діють в іконі, залишаються досі загадкою; важко пояснити їх зв’язок із закономірностями дитячого сприйняття і водночас — із закономірностями неевклідових просторів. Звідси і незвична естетика і філософія кольору і світла. В нашому, нормальному, тварному світі ми бачимо предмети, освітлені з певної точки, бачимо гру кольорів, притаманних природі. В іконі ми не знайдемо джерела освітлення. Світло неначе проникає звідусіль, джерелом його є тло, воно йде нізвідки. Складки на одязі святих немовби комбінують світло і тінь, але принципово не визначено, звідки і куди йде тінь. Колір втрачає своє побутове значення і стає символічним. Як і у випадку з геометрією храмового простору, тут головне — співвідношення кольорів, кожен з яких набуває самостійного символічного характеру. Чотири головних стихії, якими оперувала античність, — вогонь, земля, вода, повітря, — зводяться до двох головних: вогонь-повітря — земля-вода; це символізує опозицію «верх — низ», «небесне — земне». Кольоровим символом небесного і вогняного начала залишається передусім золото. Оскільки золото разом з тим — улюблене тло для ікони, воно набуває також (в естетиці псевдо-Діонісія Ареопагіта, прийнятій східним християнством) значення абсолютного світла й абсолютної темряви. Світла — бо будується образ таким чином, щоб джерело освітлення наче було десь у тому золоті; темряви — бо це світло непрозоре. Протилежністю є естетика католицьких вітражів, які символізують проникливість божественного світу для світла розуму. І у кожній конкретній іконі, і в храмі загалом ритміка світла і темряви сполучається з ритмікою кольорових сполучень. Кожна сакральна фігура, кожен святий зображується згідно з певними стандартами. Але крім стандартів, що визначають «словник» іконопису, є і гармонія кольорів і ліній, досягти якої можна лише особистим талантом майстра. На території України залишилися незмінними мозаїки та фрески храмів Софії, Михайлівського, Кирилівського соборів, великі фрагменти у Спасі-на-Берестові, окремі фрагменти в інших храмах. Ми знаємо, що центром і монументального живопису, і власне іконопису, принаймні перший час, був Київ, знаємо, що звідси йшла культура сакрального малярства по всій Русі, але лише кілька ікон, збережених переважно в Північній та Північно-Східній Русі, створюють нам уявлення про київську школу різних її періодів. Техніка живопису повністю засвоєна у Візантії, але при цьому дуже швидко і прямо на місці. Під час будівництва Софії Київської у дворі було організовано виробництво різнобарвної смальти — особливої смоли, призначеної для виготовлення мозаїк. І укладання мозаїк, і малювання фресок у Софії йшло під керівництвом грецьких майстрів. Але вже при спорудженні Софії Новгородської майстри-слов’яни були керівниками художніх робіт; немає сумніву, що вчилися вони на київському будівництві. Відомо, що одним із перших художників-іконописців був Аліпій (чи Алімпій) із Печерського монастиря. Йому гіпотетично приписують ікону «Богоматір Втілення» — образ Богородиці в позі Оранти зі Спасом Емануїлом у медальйоні на її грудях. Підставою для такої гіпотези є те, що ікона сполучає в собі дві рідкі характеристики: з одного боку, вона близька до стилістики софійських мозаїк — лінії її силуету строгі й упевнені, на тканинах золоті світлові полиски, образ загалом особливо символічно-таємничий; з іншого боку, це — одна з ікон, виконаних старою технікою яєчної темпери. Як потрапила вона у Спаський монастир Ярославля, — цього вже ніхто не зможе сказати.За такими і подібними деталями і здогадами складається уявлення про особливості рецепції малярської культури Візантії на нашій землі. Слід при цьому зазначити, що на зміни в стилістиці іконопису, що відбувалися у Візантії, руські іконописці реагували досить швидко, що свідчить про стабільність зв’язків Русі з її культурною метрополією. 2.Періодизація та загальна характеристика укр.. культури ХІХ ст.. Національно-культурне відродження Один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький вважає, що процес українського національно-культурного відродження тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII ст. – почату ХХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.). Дворянський період Перший період пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. З’являються праці: “Історія Малої Росії” (1822 р.) Д. Бантиша-Каменського; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777 р.) Василя Рубана; “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.” Олександра Безбородька; “Опис весільних українських простонародних обрядів” (1777 р.) Григорія Калиновського; збірка “Українські народні пісні” (1834 р.) Михайла Максимовича. Національне відродження в галузі літератури пов’язане з творчістю Котляревського (1760 – 1838 рр.),1798 автора поеми “Енеїда” – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Ф. Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843 рр.), автор творів: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці” та інші. Важливим культурним осередком, навколо якого об’єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 – 1885 рр.) – автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші). Підвалини українського професійного театру були закладені в Харкові та Полтаві – важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 році після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 році став Г.Ф. Квітка-Основ’яненко. На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, з ініціативи якого актор М. С. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою самобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку ХІХ ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям – ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, галерей, ґанків, які набирали своєрідних український прикмет. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них І.П. Мартос (1754 – 1835 рр.) родом з Ічні, тепер Чернігівська область, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них пам’ятники – Мініну і Пожарському у Москві (1804 – 1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823 – 1828 рр.). У 1853 р. в м. Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В.І. Демут-Малиновського та архітектора К.Тона був споруджений пам’ятник князю Володимиру Великому. Виконав його відомий російський майстер німецького походження П.К. Клодт (1805 – 1867 рр.). Важливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили Т.Г. Шевченко (1814 – 1861 рр.) та його послідовники Л.М. Жемчужников (1828 – 1912 рр.) і К.О. Трутовський (1826 – 1893 рр.). Т.Г. Шевченко був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Він досконало володів технікою акварелі, олії, рисунка олівцем і пером. Т.Г. Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва. Нажаль, не збереглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Т.Г.Шевченко, як художник-реаліст, одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства (“На пасіці” – 1843 р., “Селянська родина” – 1843 р.). Його славетна “Катерина” (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб – її силу та непокору. Одним із провідних жанрів мистецької творчості Т.Г.Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. На першу половину XIX ст. припадає зародження української національної музики. Виходять у світ перші збірки народних пісень – “Українські мелодії” (1831 р.) М. Маркевича, “Голоси українських пісень” М. Максимовича (1834 р.). Народницький період Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х рр. Т.Г.Шевченка й триває до кінця 80-х рр. XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить “служіння народові”., роль університетів, значення творчості Шеви. Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р., згуртувалася група молодих романтиків, які проявляли великий інтерес до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М.Костомаров, письменник, історик і етнограф П.Куліш, етнограф П.Маркович. У грудні 1845 р. вони заснували політичну таємну організацію – “Кирило-Мифодієвське братство”. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Г.Шевченко. На думку членів товариства всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію, столицею якої має стати Київ. Братство виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані. Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою навчання, видавали підручники української мови). Перша громада була створена у Санкт-Петербурзі 1859 колишніми кирило-мефодієвцями.Журнал Основа1861-2. У Києві у70х(входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін.). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Г. Шевченка та М.П. Драгоманова. Великий український поет Т.Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання (“Кобзар” (1840 р.), поеми “Гайдамаки” (1841 р.), “Тарасова ніч”, “Гамалія” та ін.). Творчість Т.Г.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу, вона увійшла в золотий фонд культури європейської та світової. Під впливом творчості Т.Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. Їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців. Ідеї Т.Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М.П. Драгоманов (1841 – 1895 рр.). Історична заслуга М.П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. М.П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать наукові праці з історії, фольклору та етнографії: “Історичні пісні малоруського народу” (1874 – 1875 рр.), “Малоруські народні перекази і оповідання” (1876 р.) та ін. В 60-х рр. XIX ст. “Артистичне товариство” в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п’єсу Т. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х рр. оперу С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842 – 1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840 – 1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840 – 1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856 – 1933 рр.), П. Саксаганський (справжнє прізвище Тобілевич, брат М. Садовського, 1859 – 1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська, 1854 – 1934 рр.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові 1798. Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887 – 1965 рр.; Соломія, 1872 – 1952 рр.). Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (1884 – 1887 рр.), Києві (1897 – 1901 рр.) та Львові (1897 – 1900 рр.), Львівський політехнічний інститут (1873 – 1877 рр.). Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849 – 1921 рр.) та П. Забіла (1830 – 1917 рр.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм (“Кобзар”, “Шинкар”, “Переселенці”), другий – в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т.Г. Шевченка, пам’ятник М.В. Гоголю в Ніжині). Серед монументальних творів слід назвати пам’ятник Б. Хмельницькому у Києві (скульптор М. Микешин, 1879 – 1888 рр.). В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, П. Левченко. Найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854 – 1917 рр.). Його пейзажі “Козача левада” (1893 р.), “Дніпровські плавні” (1896 р.) є справжніми шедеврами мистецтва. Ідеєю національного відродження була пройнята музика тієї доби. Була створена перша українська національна опера “Запорожець за Дунаєм” (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813 – 1873 рр.). С. Гулак-Артемовський – український композитор, оперний співак, драматург. Навчався в Київській духовній семінарії. Він був кращим співаком хору семінарії, з 1838 р. співав у Придворній капелі. На сюжети з українського життя композитор написав твори: “Українське весілля”, “Ніч на передодні Івана Купала”. Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори П. Сокальський (1832 – 1887 рр.) – опери “Мазепа”, “Майська ніч”; М. Аркас (1852 – 1909 рр.) – опера “Катерина”. Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М.В. Лисенко. Широко відомими стали його опери “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, ”Тарас Бульба”, дитячі опери “Коза-дереза”, “Пан Коцький”, романси на слова Івана Франка, Лесі Українки. Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтович(щедрик щедрівочка), С. Людкевич. Модерний період На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни.Зникає відмінність між інтелігентом та народом, інтелігент-революціонер. Національно-культурне відродження у Галичині.Перші політичні організації:Народна рада, Нац.дем. партія І Франка.1873 Літ.тов. ім..Шевч …1892 НТШ у Львові, 1892 братство тарасівців. Національне відродження, що розпочалося на Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єпископів П.Білянського, А.Ангеловича, М.Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І.Я.Франко (1856 – 1916 рр.) – видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. І.Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу. Творчий талант І.Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображено життя робітників та селян Галичини: “На роботі”, “Навернений грішник”, “Борислав сміється”, “Захар Беркут” та ін. В історії української літератури І.Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне визнання принесли йому поетичні збірки: “З вершин і низин”, “Давнє і нове”, “Зів’яле листя” та ін. У 1877 – 1882 рр. І.Франко написав визначні твори політичної лірики – “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Товаришам із тюрми”, в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. І.Франко – найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. І.Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Поряд з іменами Т.Г.Шевченка та І.Я.Франка слід назвати М.С.Грушевського (1866 – 1934 рр.) – видатну постать української духовної культури. Він є автором понад двох тисяч наукових праць у галузі вітчизняної історії та літературознавства. 11-ти томова історія україни руси, історія укр..літ у 6ти томах 9книгах.1917 –голова уцр.Понад 15 років М.С.Грушевський очолював Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка, яке після реорганізації (1892 р.) фактично виконувало функції Академії наук. Товариство об’єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох європейських вчених. Поруч з М.С.Грушевським плідно працювали А.Кримський, В.Гнатюк, І.Франко, М.Павлик, Ф.Вовк. Творчість олени пчілки, є.ярошинської, н.кобринської, |