Білет 1. Методологічні проблеми визначення поняття культури
 Скачать 275.44 Kb.
|
|
Українське бароко або Козацьке бароко — назва архітектурного стилю, що був поширений в українських землях Війська Запорозького у XVII—XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. Новий стиль виявляється у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Споруди приваблюють своїми пишними формами, складними конструкціями, відзначаються багатством декору. Результатом розвитку власне української традиції стають хрещаті в плані храми, тобто такі будівлі, що в плані являли собою хрест, між кінцями якого вбудовувалися квадратні виступи. Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким». Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини. Архітектура. Зароджується бароккова архітектура, а в синтезі з нею й інші мистецтва, на початку XVII століття у Львові (костьол бернардинів 1600 p., єзуїтів 1613-1670 pp.). Самостійна творчість українських майстрів розпочинається в другій половині XVII століття, та досягає найбільшого розквіту в добу Мазепи(будує церкву св.Юра,і церкву св.. Петра і Павла на тер.лаври). До таких споруд нашого краю належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові (1679 p.), собор Мгарського монастиря неподалік від Лубен, дві будівлі часів гетьмана Мазепи в Києві -Михайлівський собор (1690-1694 pp.) і Братська церква Академії (1695 p.). Софіївський і Михайлівський золотоверхий собор в Києві.Степан Ковнір –архітектор Верх. Суд України.Ковнірський корпус-на тер Киево-печерської лаври.Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Під протекторатом князя Костянтина Острозького почалося обновлення Кирилівської церкви (зведена у XII ст.), через певний час, у 1613 році, італійський архітектор Себастьян Браччі почав перебудовувати Успенський собор на Подолі в Києві. Відновлювалися й піднімалися з руїн Софія Київська, численні церкви - Десятинна в Києві, Спаса на Берестові, Успенська в Переяславі, Іллінська в Троїцькому монастирі в Чернігові. Викликали захоплення барокковою ошатністю й довершеністю оздоблення споруд, дзвіниць, іконостасів, церковних брам, гравюр. Малярство:українські майстри разом і беззастережно сприйняли впливи цього мистецтва, й передусім впливи Рубенса. Такі впливи можна побачити в оздобленні Троїцької Надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври. Надзвичайної пишності та ошатності досягли церковні іконостаси: вони власне в цім часі почали підноситися до самої стелі церкви, й то в найвищому місці - під головною банею; число рядів ікон дуже збільшилося; ікони засвоїли звичай триматися золотого тла, а для більшої пишності це тло почали робити не рівним, а рельєфно тисненим візерунком рослинного орнаменту. Особливо славні барокові іконостаси з XVII ст. збереглися в Західній Україні в церквах: рогатинській, св. Параскеви у Львові, а найпишніший - у с. Богородчани. В добу бароко також набув широкого розповсюдження портрет. Скульптура. Найбільшого розвитку скульптура набула на Західноукраїнських землях, в скульптурі найперше дав себе знати в надгробках, у мавзолеях, поставлених над покійниками по церквах та каплицях. Література. Риси стилю з'явилися в українській поезії й полемічній літературі на початку XVII століття. письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів художньо-стильові засоби, бароккові за характером. Крім польських і західноєвропейських впливів, українське барокко мало й власні джерела - національні, регіональні. Це, по-перше, давньоруські літературні витоки. По-друге, фольклорні елементи, особливо помітні у творах «низового», або «народного барокко», вертепна драма, жартівливо-пародійні різдвяні й великодні вірші, бурлескні твори. Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароккового стилю, вважається Іван Вишенський. Барокковий стиль притаманний поезії Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана ВеличковськогоХарактерною ознакою його є надзвичайно гіпертрофований розвиток словесно-декоративного орнаменту: в художньому творі на перше місце висувається форма, змістові надається другорядного значення. , Стефана Яворського, Григорія Сковороди. Серед прозових жанрів барокко досягло найбільшого розвитку в ораторській прозі, про що свідчать збірники проповідей «Меч духовний» і «Труб словес проповідних» Лазаря Барановича, «Ключ Розуміння» Іоаникія Галятовського, Проступило воно й у полемічній літературі, в агіографії «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала. Риси барокової історіографії властиві літописам Григорія Граб'янки, Самійла Величка.Поезія епохи бароко:1.метафізична(філ.-рел)кирило-транквіліон ставровецький «перло многоцінне»2.героїчна касіян сакович «вірші на жалісний погреб сагайдачного, лазар баранович»лютня аполонова, 3.зорова(курйозна) збірка величковського»млеко», зегар і полузегарик. Театр. На Україні театр з’явився в ці часи під впливом польського та латинського театру, та до того призначені для вузьких рамок шкільної вистави. Перші друки маємо з початку 17-го століття. Це вірші Памви Беринди з 1616 р. Але це лише діалог про Різдво Христове, лише декламація, власне, без дії. Білет №6
Матеріалом для реконструкцій міфоуявлень давніх слов’ян є археологічні знахідки зарубинецької, пшеворської, черняхівської, київської археологічних культур. Антропоморфні образи з бронзових карбованих піхов меча (пшеворська культура І ст.) репрезентують акт божественного шлюбу героя, що передує народженню першопредка. Зооморфні образи символізують сакралізовані сили природи: баран — благодать хліборобського життя; вовк-чудовисько — бога тварин, можливо, Велеса; грифон — вогняне начало. На міфоуявлення давніх слов’ян вплинули індоєвропейська та скіфська традиції. Слов’янською міфологією, як правило, називають сукупність міфологічних уявлень давніх слов’ян (праслов’ян) від часів їх єдності до кінця І тис. н. е. Після їх великого розселення із праслов’янської батьківщини відбулася диференціація міфологічного світу, формувалися локальні варіанти зі збереженням особливостей загальнослов’янського міфу. Представлені в ньому божества виконують ритуально-юридичну, військову, господарсько-природну функції. На найвищому рівні фігурують загальні за функціями божества — Перун і Велес, пов’язаний з ними жіночий персонаж — Мокош. Перун і Велес, що представляють, відповідно, військову та господарсько-природну функції, є репрезентантами грозового міфу. Бог грози Перун, що перебуває на небі (горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі — Велеса — через викрадення ним худоби, людей, в деяких варіантах — дружини Перуна. Велес ховається під деревом, каменем, обертається на людину, худобу, тому Перун кидає стріли (блискавки) на землю, руйнуючи дерева, камені. Його перемога знаменується дощем, який несе плодючість землі. Цей мотив найпоширеніший в індоєвропейських та слов’янських міфологіях і відображений у різних варіантах: божества можуть поставати під іншими іменами, наприклад Сварог (його «вогняні» сини Сварожичі), Дажбог, Яровіт. Наступний рівень — божества господарських циклів і сезонних обрядів, що втілюють цілісні колективи: Род, Чур, жіночі божества (Мокош). Далі представлені божества абстрактних функцій — Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, а також спеціальних функцій — Суд. Визначення долі, вдачі, щастя пов’язано із загальнослов’янським словом «бог»: багатий — той, хто має бога, долю; убогий — той, хто не має його. Деякі із цих персонажів, вважають дослідники, представлені у казках. Із речовинністю, несвободою, обмеженістю божества пов’язана необхідність багатобожжя, адже боги виявляють в собі вищі потенції природи. Тому будь-яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має відповідник у божественному світі. Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію. Тут діють герої епосу: у східних слов’ян — Кий, Щек, Хорив; у західних — Чех, Лях, Крак. Їх супротивники — чудовиська, змії, а пізніше — Соловей-Розбійник. На нижчому рівні знаходяться казкові персонажі — учасники ритуалу, що головують у нижніх сферах (баба-яга, чудо-юдо, лісовик, водяник тощо). Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, часто неантропоморфних, істот — нечисть, духів, а також пов’язаних із міфологічним простором, який простягається від дому до лісу (болота), — домовиків, лісовиків, русалок, мар, мор тощо. У міфах діють і тварини — ведмідь, вовк, що можна вважати наслідком тотемних уявлень. Як зазначає українська дослідниця Т. Голіченко, для східнослов’янської, як і кожної індоєвропейської, міфології найвагомішими є космо- та антропогенетичні мотиви: космічного змагання, космічної офіри (жертви), «золотої середини». Центральним є мотив «початку світу», за яким світ був створений унаслідок боротьби Хаосу і Космосу. Найпоширенішими слов’янськими версіями творення світу є змагання братів, двох голубів, пізніше — Бога та Сатанаїла. Це може бути реальна боротьба двох начал світобудови або словесний агон (суперечка), що співвідноситься із загадкою. Відповідно до мотиву космічної жертви світ виникає внаслідок жертви Бога або першолюдини. Жертва виступає посередником між світами Хаосу і Космосу. Жертовна семантика спрацьовує на всіх щаблях міфологічної картини світу: мікрокосм-людина (життя — смерть — відродження), мезокосм-громада (землеробсько-календарна метафористика «багатство — злиденність», «розквіт — занепад»), макрокосм-Всесвіт (метафори провини, суду, знівечення світу). Смерть язичницького бога не є незворотною. Як зазначає С. Аверінцев, вічний коловорот життя і смерті утримує бога у межах космічної двозначності; язичницькі боги подібні до природи, яка здійснює своє безсмертя внаслідок щогодинного вмирання всього індивідуального в анонімному житті роду. Мотив «золотої середини» пов’язаний зі створенням світу як початком просторово-речового розгортання світобудови, а не започаткування часу. Найпоширенішим образом предметної основи світу є камінь. Очевидно, християнський вівтар як центр храму пов’язаний із каменем як центром Всесвіту. Міф є особистісною формою вираження світобачення, міфологічні феномени (речі, предмети, явища) співвідносяться не з дійсністю, а з їх творцем — людиною, колективом. Цим зумовлена ізоморфність (подібність за формою) у міфі космосу, природи, людини, соціуму. Універсальна модель світу — «світове дерево», у слов’янських версіях — Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб. Верх — священне, небесне; середина — земне, буденне; низ — небезпечномагічне. Із трьома частинами дерева пов’язані різні живі істоти. Дерево можна співвідносити з людиною: хребет — аналог «світового дерева», як вважав М. Бахтін. Людина і світ тотожні, духовне і природне існує в єдності. Ізоморфність простежується у міфологічних моделях космосу, «світового дерева», людини, в концепті одягу, хати, глечика тощо. За словами російського історика Б. Рибакова, навіть одяг давньоруських княгинь своєрідно відображав образну модель світу: верх (небо) — головний убір, прикрашене солярними знаками вбрання, ланцюжки-рясна, прикріплені до круглого вінця (сонця), які уособлюють дощові потоки (у селянському варіанті — стрічки на вінку). Середня частина одягу прикрашена вишивками (символи родючості, врожаю), на шиї — намиста, на руках — браслети, що символізують багатство. Низ асоціюється з підземним світом, відповідно, довгі кінці пасків завершуються головами ящерів (у селян їх символічно зміняють китиці). Дерево моделює потрійну вертикальну структуру світу (небо, земля, підземний світ) і горизонтальну його структуру (північ, південь, захід, схід, яким відповідають чотири вітри), життя і смерть (зелене та сухе дерево). Всесвіт — антропоморфний, мікрокосм дублює макрокосм, причому людина не просто мала частка, а зменшена модель світу. Природні явища наділені людськими властивостями, психічними станами, поведінкою: «Ничить трава жалющами, а древо з тугою до землі прихилилося» («Слово про Ігорів похід»). Людина є учасницею тендерних, родинних стосунків. Міфологічна свідомість ще недостатньо розрізняє особистість і те, що перебуває за її межами у всеохопному лоні природного буття. Водночас людина не відмежована від нелюдського: її тіло співвідноситься з природним ландшафтом, складові тіла тотожні елементам Всесвіту (плоть — земля, кров — вода, дух — повітря). Вищий смисл її буття полягає у зв’язку циклу її життя з життям Всесвіту. У первісному суспільстві інститут моралі в сучасному розумінні ще не функціонував, полюсами морального були користь і шкода, прибуток і збиток. Вважалося: якщо світ навколо живий, то з природою, як і з людиною, можна домовитися, навіть торгуватися, приносячи офіру (жертву), — очікувати дива. Магія, ворожіння, гадання використовувалися як інструменти побудови взаємин зі світом і богами. Давня людина встановлювала родинні стосунки і з тваринами, тому в традиційній культурі України донині пригощають скотину на Різдво, «запрошують» ведмедя на весілля тощо. Свої стосунки із середовищем людина вибудовувала за принципом «Я — Ти». «Я-людина» розуміє іншу живу істоту; «тебе-світ» можна не лише споглядати, а й емоційно переживати. Весь світ вона наділяла людськими якостями, для неї неодухотвореного світу не було: він сповнений життям. Навіть клекотіння грому, шепіт листя, удар каменя, за який людина зачепилася, є свідченнями одухотвореності космосу. Світ описано в міфі за допомогою системи бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого і несприятливого (доля — недоля, щастя — нещастя тощо). Життя і смерть неможливо протиставити абсолютно. У східних слов’ян життя, плодючість дарує Род, смерть пов’язана з Чорнобогом або Перуном. «Чіт — лишка» є абстрактним виразом протиставлень, в якому перше — сприятливе, друге — ні. Навіть дні тижня знаходилися під заступництвом різних сил: четвер пов’язаний з Перуном, п’ятниця — з Мокошею. Діють різні числові системи — троїста (три світи, бог Триглав, роль «трійки» у казках), четвертинна (Збручанський ідол з його 4 гранями), седмирична (можливо, Семаргл), дев’ятирична та дванадцятирична. Нещасливими, як правило, вважали непарні числа. Антитеза «правий — лівий» співвідносилася з антитезою «правда — кривда», «чоловічий — жіночий», що втілилось у весільних, поховальних обрядах. Опозиція «верх — низ» — протиставлення неба і землі, чоловічого і жіночого. Такі протиставлення характерні для міфологічних уявлень індоєвропейських і трипільських часів. У київському пантеоні князя Володимира Перун був поставлений на пагорбі, Велес — у низині. У міфологічній структурі мислення слов’ян важливі пари небо — земля, південь — північ, схід — захід, суша — море, сухий — вологий, вогонь — волога, день — ніч, весна — зима, сонце — місяць, білий — чорний, близький — далекий, старий — молодий, сакральний — профанний. Міфологічному розумінню простору властива певна унормованість, на відміну від хаосу. Важливі напрямки руху — вперед, назад, праворуч, ліворуч — пов’язували зі сторонами світу. Усі вони ціннісно навантажені («хороші» або «погані»). Початок, висхідний напрямок — схід. Він, як і південь, — «добрий». Захід і північ, як і рух проти часової стрілки, — «погані». Асоційовані зі «світовим деревом» верх — середина — низ і чотири напрямки руху є основними елементами структури міфопростору. Східні слов’яни ділили світ на «свій» і «чужий», поріг вважали межею між ними, вікно — «оком» дому. Всередині дім також поділений на «кращу» (чоловіче покуття) та «гіршу» (жіноче місце поблизу печі) частини. Коло символізує одиницю-цілісність, квадрат — упорядковану безкінечність світу. Знайдені на території України ранні слов’янські землянки орієнтовані на сторони світу стінами або кутами. Просторова структура має відповідники у часовій структурі, на основі якої формуються смислові ланцюги: уперед — схід — ранок — весна; праворуч — південь — день — літо; назад — захід — вечір — осінь; ліворуч — північ — ніч — зима. Кольорова символіка сягає найдавніших індоєвропейських і трипільських часів: верх — білий, середина — червона, низ — чорний. Символи сутності — вогонь, середина, єство дерева, їх кольоровий код — золотавий, гарячо-жовтий. Основний міф давніх слов’ян пов’язаний з історією впорядкування Космосу, системою норм життя, елементами культу, які відтворювали у ритуалах. За змістом реконструйованого російськими вченими В. Івановим та В. Топоровим основного міфу слов’янства, що має індоєвропейське коріння, боротьба небесного громовержця з його супротивником із Нижнього світу відбувається на освоєній слов’янами території, її перебіг пов’язаний із землеробським циклом і позначений сезонно-календарними святами. Персоніфіковане Змієм зло спустошує край, викрадає худобу та жінок. Герой — Коваль — перемагає у боротьбі з ним, впрягає його в плуг, змушуючи орати борозну до моря. У календарній інтерпретації яскраво виражені полярності — сонцестояння та рівнодення. Із зимового сонцестояння починається поворот на літо — боротьба вогню з мороком: сонячний герой бореться з темною силою, що краде Сонце, світ, життя. У слов’янському світі з речовинністю, несвободою та обмеженістю божества пов’язане багатобожжя. Боги втілюють у собі вищі потенції природи, і будь яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має аналог у божественному світі. Усі язичницькі боги несуть в собі хтонічне (земне) начало, пов’язане з ідеєю могили і статі, тління і проростання. Смерть язичницького бога долається у коловороті часів і тому завжди є несправжньою. Вічне чергування життя та смерті утримує бога у межах космічної двозначності, як зазначає С. Аверінцев. Цим язичницькі боги подібні до природи. Термін «язичництво», як правило, використовують щодо різних культів: давній культ предків-духів, ворожих людям (упирів); стихійних духів (вірогідно, варіант мітраїзму); культ Перуна, реформований в IX ст. в басейні Балтійського моря. |