|
|
Білет 1. Методологічні проблеми визначення поняття культури
Значення творчості Гр. Сковороди для розвитку укр.. культури
Постать Григорія Сковороди (1722—1794) є однією з найбільш шанованих в загальному історико-культурному розвитку України. За словами Д. Чижевського, «життя Сковороди є його філософією, а його філософія є його життям». Розуміння сенсу життя та спрямування всієї філософії Г. Сковороди розкрито у його словах: «Світ ловив мене, тане впіймав».
Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.
Дм. Чижевський був схильний тлумачити філософію Сковороди як самісіньку серцевину української інтелектуальної традиції. «Сковорода, — писав він, обґрунтовуючи своє розуміння природи речей, — є останній представник українського духового барока, з другого боку, він — український "передромантик"». Тим часом «бароко та романтика — саме ті періоди духової історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток. Отож, Сковорода стоїть у центрі української духової історії...»
На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплинули три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Арістотель, Еразм Рогтердамський, німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туп-тало, Феофан Прокопович, Михаїл Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів'я та приказки, образні слова, вирази, порівняння.
Продовженням учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи — один великий і два малі ("Потоп зміїний"). Перший — великий світ, Всесвіт, макрокосмос, що складається із численних світ-світів. Другий світ — невеличкий, мікрокосмос, світок, або людина. І третій — теж малий світ — світ символів, або Біблія. У цьому світі зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, які ведуть людську думку в поняття "вічної натури". Кожний із цих трьох світів має дві "натури" — матеріальну і духовну, видиму й невидиму. Рушійною силою, первинною є "натура" духовна, невидима.
Провідне місце у філософській системі Г. Сковороди посідає розроблена ним теорія пізнання. Він вважав, що світ можна пізнати, людина може пізнати обидві "натури" — зовнішню і внутрішню. Початок же всякої премудрості
розуміти Господа: "Найголовніший і найначальніший пункт премудрості — це знання про Бога. Не бачу його, але знаю і вірую, що він є". Та перш ніж пізнати світ, людина повинна пізнати саму себе як частину Всесвіту. "Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря, — повинен спочатку виміряти себе" ("Наркіс"). Теорія самопізнання розроблена у двох ранніх філософських трактатах Сковороди —"Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" і "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе". Обидва твори пронизує одна наскрізна /думка: "Пізнай себе".
Вчення Г. Сковороди про самопізнання не було оригінальним, повторювало концепції інших філософів. Його значення в тому, що, модифіковане на українському грунті, воно шукало хоч якийсь вихід із того становища, в якому опинилося українське суспільство у XVIII ст. Поширена на суспільно-політичні, етичні і педагогічні погляди автора теорія самопізнання Г. Сковороди мала певний вплив на суспільний розвиток країни, заперечувала існуючі порядки і погляди, вибивалася з імперського розуміння людських цінностей.
У центрі філософії Г. Сковороди — питання про щастя людини і шляхи його досягнення. Опрацьоване воно у трактаті «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру» та інших творах. Щастя людини Г. Сковорода бачив у праці. Він прославляв працю як джерело достатку, радості й задоволення.
Сковорода визнавав рівними всі народи і всі релігії світу. Рівними перед Богом і рівними у вияві своєї боротьби із силами зла за особисту свободу і за визнання Бога як вищої сили, що спрямовує людину на перемогу злої волі. У протистоянні сил світла і темряви нема місця для національного елементу, проте у змісті, яким філософ наповнив своє розуміння "світу", виразно проглядається свій, український контекст другої половини XVIII ст., а отже, і той національний елемент, який на перший погляд ніби відсутній у Сковороди. Особиста фізична і духовна свобода була провідною зорею концептуаль-ності його філософської системи.
Сковорода — прихильник особистої свободи, його втеча від світу, автоепітафія "світ ловив мене, та не спіймав" є одним із засобів не лише особистого, а й національного самозбереження, бо тільки через своє, національне, можна осягнути загальнолюдське.
Він належав до української інтелектуальної еліти свого часу, яка сприймала розуміння нації більше у політико-територіальному аспекті, хоч віддавала належне і етнокультурній, глибинній основі української національної ментальності. Друга половина XVIII ст. була для України часом повної втрати свободи — політичної, економічної і духовної, тому й зрозуміло, що глибинні відгомони цієї трагедії народу пронизують усю творчість Г. Сковороди.
Сковорода був прихильником загальної освіти для всіх станів суспільства, виступав проти схоластичного навчання, заперечував і висміював "мавпяче" великопанське виховання з його "шлунковою і череватою" філософією. Педагогічні ідеї Г. Сковороди з їх вимогами загальної і доступної для всіх освіти, думками про трудове виховання знайшли подальший розвиток в українській педагогічній думці XIX — XX ст.
Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права. В історію української літератури Г. Сковорода ввійшов як письменник-байкар і поет, перший український лірик. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII — XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Традицію Сковороди продовжилиш українські поети-байкарі XIX ст. П. Гулак-Артемовський, П.Я Білецький-Носенко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, Л. Глібов. У віршах і піснях він висловлював ті ж думки й почуття, що й у філософських творах, опрацьовував переважно теми про щастя людини, її місце в житті, роздумував про її моральні і духовні цінності. Його поетичній творчості властиві значне формально-поетичне і тематичне розмаїття, глибина думки, яскрава барокова образність, символічно-алегоричний поетичний реквізит.Його літературна творчість невід'ємна від усієї його філософської і педагогічної спадщини. У художній формі пісні і байки доповнювали й поглиблювали його вчення, надавали йому більш доступної й популярної форми.
Своєю творчістю і мовною практикою Сковорода завершив старий період розвитку української літературної мови. Ще за його життя стара мова і давнє письменство занепали. Новими шляхами пішли молодші сучасники і наступники Сковороди — Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ'яненко та ін.
Творчість Г.С.Сковороди залишила помітний слід в історії української літератури та філософії. Великий гуманіст_просвітитель, енциклопедично освічена людина, він збагатив українську культуру оригінальними творами, філософськими трактатами і діалогами. Жоден з його творів не був надрукований за життя філософа, але вони були дуже поширеними в Україні у рукописних списках. Оригінальна філософія Г.С.Сковороди не була запозичена від тодішніх європейських філософських течій, вона виросла з української духовної традиції. У його філософії втілилось пробудження української людини і суспільства кінця ХVІІІ ст. Світоглядна позиція мислителя знайшла своє втілення не тільки в його філософських ідеях, а, передусім, у способі життя філософа. Як українець він з болем у серці сприймав втрату свого, рідного і протистояв насадженню російського духу. Гостро відчуваючи трагедійність національного життя, Сковорода прагнув знайти вихід із становища у творенні самобутньої релігійності. Філософ уособлював такі риси українства, якпокірність і прихильність до життєвих нестатків, відсутність претензій на свою значимість у світі, перевагу внутрішніх переживань над зовнішньою діяльністю. Саме ці особливості сприяли формуванню особливостей його релігійності, що і знайшло відображення у світобаченні Сковороди.Ф.серця
Білет №8
Слово про Закон, Благодать та Істину» Іларіона Київського
Твір, присвячений, на перший погляд, здавалося б традиційній для богослужебних проповідей темі, є в дійсності наскрізь просякнутий актуальними політичними проблемами того часу. І головною з них — проблемою взаємовідносин Київської Русі та Візантійської імперії. Наскрізною ідеєю "Слова про закон і благодать" Іларіона якраз і було доведення рівності Київської Русі з Візантійською імперією. Ним була "створена цікава концепція загальнолюдської історії, що базувалася на неоплатонічній філософській основі...
Під "законом" Іларіон розуміє Старий Заповіт, що виступає як певне зовнішнє настановлення, розпорядження яке регулює діяльність людей до осягнення ними істини, вираженої Новим Заповітом. Закону неприйнятне уявлення про вище благо, хоча він і дається людям Богом на ранніх стадіях розвитку суспільства. Однак закон не протистоїть істині, дотримання закону є шляхом до отримання істини, яку несе в собі христова віра, а разом з нею і свободи. Адже, на думку Іларіона, як закон з необхідністю змінюється істинною, так і рабство — свободою.
"Суть загальнолюдської історії, на думку Іларіона, полягає в поступовому прилученні народів до християнства, звідси випливає принципова рівність усіх народів, що прилучилися до благодаті — теза, явно протиставлена візантійській теорії Вселенської церкви і Вселенської держави, на роль якої претендував Константинополь" [18, с.172]. При цьому Іларіон не вважає, що визначальним у "богоугодності" народів є порядок їх прилучення до Христової віри. Сам акт прилучення вводить їх в коло рівних перед Богом, а отже, і один з одним як в сенсі духовному так і політичному.
Як вважає М. Брайчевський саме "На цій основі будується і політична платформа Іларіонового твору — питання про місце Русі у всесвітній історії та в системі християнської Ойкумени. Утвердження думки про велич народу і Київської держави знаходить у нього патетичне обгрунтування. Іларіон підкреслює, що й до християнізації Русь була "вЂдома и слишима єсть всеми конци". Особливої слави вона досягла після приєднання до "благодаті". Русь не потребує нічиєї оцінки, не кажучи вже про зверхність; кожне панування в принципі протирічить "благодаті", тобто свободі" [18, с.172].
Іларіон, окреслюючи коло цивілізованих народів, проводить також думку про те, що милішими Богу є вчорашні язичники ніж ті хто закостенів у догматах Старого заповіту після принесення Христом істини, а з нею, і благодаті. Він відзначає, що "Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла. І озеро закону висохло, євангельське ж джерело наводнилось і, всю землю покривши, простерлося до нас. Ось вже й ми з усіма християнами славимо святу трійцю, а Іудея мовчить. Христа славлять, а іудеїв клянуть. Народи прийняті, а іудеї відвернені" [104, с. 52].
Для Іларіона головне — довести рівність народів перед Богом, а, отже, і рівність один перед одним. Полеміка Іларіона проти богообраності іудеїв спрямована не стільки проти них, оскільки перебуваючи в розсіянні вони вже не становили політичної загрози Київській Русі, скільки проти Візантії, яка все більше претендувала на лідерство в християнському світі.
Для посилення аргументації на користь політичної рівності Київської Русі і Візантії Іларіон творить, за висловом М. Брайчевського, "Володимирову легенду". Даючи характеристику діянням великого князя Володимира, що своєю волею зробив християнство державною релігією Київської Русі, мислитель всіляко підкреслює схожість його вчинків з діями імператора Костянтина.
Володимир, за Іларіоном, великий правитель великої країни, що походить з давнього княжого роду. При цьому використання титулу "каган" повинно було підкреслити самодостатність князівської влади, їх невключеність у візантійську імперську ієрархію, а отже, і рівність з імператорами Східної Римської імперії.
Іларіон відзначає, що Володимир вирізняється серед інших володарів світу. Говорячи про діяльність апостолів по розповсюдженню Христової віри, про ті труднощі, які вони змушені були долати, щоб переконати світських володарів прийняти істинну віру.
При цьому особливо підкреслюється той факт, що Володимир прийняв християнство як і Костянтин, цілком добровільно, і саме це, на думку Іларіона, є його найвищою заслугою. Візантія проголосила Костянтина "рівноапостольним" за добровільне проголошення християнства державною релігією. Володимир, зробивши подібний акт по відношенню до Русі, також заслуговує на подібну оцінку своїх дій.
Оспівуючи Володимирові діяння Іларіон підкреслює, що він був єдиновладний володар своєї держави. При цьому ідея монархічного єдиновладного правління у Іларіона знаходить досить цікавий аргумент на свою користь. Мислитель вважає, що саме єдиновладна форма правління є основною запорукою єдності і сили держави, її територіальної цілісності. І сам Володимир є символом могутності і сили держави як для зовнішніх так і для внутрішніх сил.
Образ Володимира в інтерпретації Іларіона практично повністю відповідає християнським канонам про благочестивого правителя. Князь Володимир у "Слові про закон і благодать" Іларіона виступає не стільки як конкретна історична особа, скільки як певний образ ідеального правителя. Князь — глава держави відповідальний перед Богом "за труди пастви людей його". Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен, на думку Іларіона, здійснювати свою владу в рамках закону — "землю свою пасуши правдою". В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість — "без блазна же Богом дані йому люди управивши". Істинний правитель повинен не лише сам бути справедливим, але й слідкувати за дотриманням закону, правосуддя здійснювати на його основі і бути милостивим — "мало казни, много милуй".
Ідеал князя-правителя створений Іларіоном більше підходить не до реального великого князя Володимира Святославовича, а, швидше, до його сина і благодійника самого митрополита — Ярослава Мудрого, що носив християнське ім’я Георгій і якому також відведене певне місце в повному списку твору: "Добрий і вірний спадкоємець твого благочестя — син твій Георгій, котрого господь зробив наступником твого володарювання. Не порушує він твоїх уставів, але укріпляє, не розтрачує скарбів твого благовір’я, але ще більше примножує, не говорить, але діє, завершуючи недокінчене тобою, як Соломок діла Давидові".
Вияв класицизму в Україні
До середини ХVІІІ ст. архітектура стилю бароко в Україні досягла найвищого розквіту. Але, поступово вичерпавши своє суспільне значення, естетичні й мистецькі можливості, наприкінці століття бароко поступається своїм місцем новому стильовому напряму – класицизму. Будівництво визначалося загальнодержавними потребами й інтересами панівних класів і спрямовувалося на спорудження фортець, перебудову старих і створення нових міст, поселень, поміщицьких садиб, формування культових і світських архітектурних ансамблів. У цивільному будівництві виникли нові типи адміністративних, громадських, житлових споруд. З кінця XVIII ст. в Україну прийшов класицизм, так званий «міський стиль», характерною рисою якого було значне зменшення церковного будівництва. Перевага стала надаватись палацам та громадським будівлям.Наприкінці 18 століття та на початку 19 на землях України з'явилися поодинакі зразки стилю ампір (пізній класицизм, що наслідував зразки архітектури Риму імператорської доби)
Найяскравіше цей стиль відображено в архітектурі, а саме в грандіозних палацах та громадських будівлях. До найвідоміших в Україні палацових комплексів належить палац Ганських у с. Верхівня, що на Житомирщині. Він збудований на замовлення графа В. Ганського в стилі пізнього класицизму близько 1780 р. Тут у грудні 1840 р. перебував Оноре де Бальзак, який був знайомий з дружиною В. Ганського Евеліною.
На Вінниччині в місті Тульчин окрасою класицизму є палац Станіслава Потоцького (1753-1805), представника одного з найбагатших родів Польщі. Це двоповерховий палац, який збудований у 1782 р. у класичному стилі і повернутий обличчям до міста. Проектував палац французький архітектор Ля Круа, внутрішні роботи виконував голландець Меркс, парк Міллер. Тульчинський палац має розмір 400 м на 250 м і є найбільшим палацовим комплексом в Україні.
Палаци проектувались із обов’язковим високомистецьким парковим оточенням, що підкреслювало красу класицистичної архітектури. Тут діяв контраст симетрії й асиметрії, порядку та природної стихії. Оформлення численних парків, зокрема на Волині та Поділлі, розробляв ірландець за походженням садівник-пейзажист Діоніс Макклер, відомий ще як Міклер. Він упорядкував близько 45 парків, зокрема у Млинові, Мізочі, Порицьку, Боремлі, Ботанічний сад у Кременці, «Софіївку» поблизу Умані (парк заснований у 1796 р.).
У цей період переважає створення садибних палаців, які вирізняються гармонійною закінченістю, вишуканою відповідністю класичним зразкам та обов’язковим узгодженням з природним оточенням. Внаслідок цього зазнають зміни сади-парки. Романтика парків в Україні підсилювалась мальовничою територією. Тому художній вигляд паркового оточення палаців ніколи не повторювався.
Поряд із іноземними майстрами працювали українські парко- будівники - Заремба, Бондаренко, Герасименко, Діброва та ін. До найвідоміших паркових ансамблів належить парк «Олександрія» помістя Браніцьких (закладений 1793 р.) у Білій Церкві. Цей ландшафтний парк збудовано в мальовничому місці на березі р. Рось із численними містками, альтанками, колонадами, системою штучних озер і декоративними деревами.
У 1799 р. колишній гетьман України граф К. Розумовський (1728-1803) у своєму маєтку в Батурині почав будувати палац. Проект у стилі класицизму належить шотландському архітектору Ч. Камеронау. Палац будували в 1799-1803 рр. Палаців подібної мистецької вартості в Україні одиниці.
Серед храмових споруд, побудованих у стилі класицизму, виділяється церква св. Миколая (1794, арх. М. Львов) в родинному маєтку Кочубеїв у Диканці. У 1800 р. у Диканьці розпочато будівництво двоповерхового палацу Кочубеїв (за проектом архітекторів Дж. Кваренгі, Фераре, Таманте). Головною спорудою став мурований, двоповерховий палац з флігелями. Він налічував понад 100 приміщень, які прикрашали картини, статуї, дорогий фаянс і скло, вишукані меблі, серед них безцінна бібліотека раритетних книг. Ікони, портрети та живопис виконували українські художники Марченко та Петрашів. У 1817 р. садибу Кочубеїв на запрошення її господаря міністра внутрішніх справ В. Кочубея відвідав цар Олександр I. На честь перебування царя в 1820 р. недалеко від маєтку споруджено Тріумфальну браму в стилі класицизму. Палац був зруйнований у 1917 р.
Довершеним втіленням рис раціональності й виразності планових та об’ємних рішень класицизму став палац П. Галагана в Сокиринцях (Чернігівська обл.), збудований у 1824-1830 рр. за проектом П. Дубровського.
Особливості класицизму відобразилися в архітектурі багатьох шкільних споруд і міщанських будинків. Яскравий приклад таких об’єктів класицизму кінця XVIII ст. - житловий будинок у Вінниці; будинок декабристів, заїзди і магазини в Тульчині (XVIII-XIX ст.); гімназія (чоловічий корпус, 1838 р.) і торгові ряди в Немирові; єпископський будинок (початок XIX ст.) на території замку в Луцьку; бурса в Шаргороді (кінець XVIII ст.) тощо.
Архітектура класицизму за тривалий час в Україні мала три етапи розвитку, кожний з яких позначений специфічними рисами: а) ранній класицизм, 1760-1780-ті рр. - перехід від бароко та формування нових стилевих норм; б) зрілий або високий класицизм, 1790- 1830-ті рр.; в) пізній класицизм, 1840-1850-ті рр. - занепад стильових форм і поява архітектурних рис іншого стилю.
Такий розподіл сприяє пізнанню спадщини класицизму на Слобожанщині та півдні України. Саме тут класицизм виявився в усій стильовій повноті: вирішення міських ансамблів, реконструкція старих міст і планування нових, гармонійне поєднання архітектурного об’єкта з природним оточенням.
Спорудження основних пам’яток класицизму в Україні припадає на другий етап, коли розбудовували міські ансамблі та нові міста та, крім того, розробляли генеральні плани реконструкції старих міст. Містобудівні плани вирізняла більша раціональність, вводилися геометрично чіткі периметри, прямі та широкі вулиці, геометричний розподіл районів. Змінились способи будівництва - класицизм на початку XIX ст. в У країні досяг найповнішого виразу. У стильовому вирішенні архітектури великого значення набула творчість російського архітектора, одного із засновників російського класицизму І. Старова (1744-1808).
Очевидно, в містобудівних заходах в Україні вольовими методами впроваджувалася адміністративна політика царського уряду, особливо після знищення автономії та ліквідації Запорозької Січі. Адміністративна роль багатьох міст (Київ, Харків, Чернігів, Полтава, Одеса) стимулювала будівництво різноманітного призначення - від апартаментів владних структур до житла та споруд цивільного спрямування. В Україні поширювалась творча думка російських і західноєвропейських архітекторів, які розвивали будівельну культуру. Міський центр переважно забудовували адміністративними спорудами, які визначали його особливість. Стильові норми класицизму в цьому разі підпорядковували призначенню споруд, що виражалось у стриманості загальної композиції та обмеженні декоративних елементів. Однак чимало офіційних споруд стали відомими творами архітектури, насамперед театри, які тоді з’явилися і були першими будівлями в стилі класицизму (їхньою головною ознакою є обов’язковий колонний портик головного фасаду).
Прикладом міста, який будувався за цілеспрямованим задумом, стала Одеса, генеральний план якої почали втілювати в 1794-1814 рр. у період діяльності градоначальника Рішельє. Забудова тих років визначила архітектурний вигляд міста, що формувався під впливом Санкт-Петербурга. Серед споруд Одеси слід виділити Одеський театр (1809, проект Томи де Томона), пам’ятник Рішельє, встановлений по осі Потьомкінських сходів (скульптор І. Мартос, 1823-1829), сходи на Приморському бульварі (1837-1841 рр., проект Ф. Боффо) та ін.
Інші міста півдня України формуються і забудовуються також наприкінці XVIII ст.: Єлисаветград (1765), Херсон (1778), Катеринослав (1776), Миколаїв (1787). Розташування міст на берегах Дніпра поступово збагачувалося будовами з дотриманням ансамблів площ. Окремі споруди цих міст належать до визначних пам’яток, зокрема Чорноморський шпиталь у Херсоні (1808-1810, арх. А. Захаров).
Завершує класицизм півдня України архітектура Криму. У Севастополі та Сімферополі центр заповнював комплекс парадних споруд: адміністративний палац, кадетський корпус і храм. Міський собор у Сімферополі збудований за проектом архітектора Л. Шарлеманя. Проте еллінська класика бездоганно втілена в Петропавлівському соборі Севастополя (1843, арх. В. Рульов), нагадуючи доричним ордером і периптером храм Тесея в Афінах. У Севастополі збудовано ще кілька пам’яток, відповідних давньогрецьким: дорична Графська пристань (1846, арх. С. Уотсон) та Морська бібліотека з вежею.
Нові вимоги до реконструкції міст, прагнення до ансамблю були застосовані у забудовах Полтави, Чернігова, Харкова, Києва, де класицизм залишив виняткові ансамблі та чимало різноманітних споруд, що визначило художній престиж міст. Тут чітко планувалися центральні площі, розширювалися та випрямлялися вулиці.
Наймасштабніше за генеральним планом (1787 р.) проводилась реконструкція Києва, провідним виконавцем якої був А. Меленський (1766-1833). До пам’яток класицизму цього часу належить Контрактовий дім (1815-1817, арх. В. Гесте).
Після А. Меленського губернським архітектором став П. Дубровський, продовжувач класицизму. Він затвердив новий генеральний план розбудови міста (1837), з’явилися площі та вулиці, зокрема паралельна до Хрещатика - Володимирська, а також нові, масштабніші споруди - Київський університет (1837-1843, арх. В. Беретті), Інститут шляхетних дівчат (1839-1843, арх. В. Беретті).
Буквальний шквал архітектури в стилі класицизму не загальмував традиційного будівництва, яке продовжувалося у дерев’яних церквах по всій території України, особливо в другій половині XVIII ст.
|
|
|
Скачать 275.44 Kb.