Білет 1. Методологічні проблеми визначення поняття культури
 Скачать 275.44 Kb.
|
|
Київський пантеон Володимира Великого як світоглядна модель У 980 р. київський князь Володимир вирішив створити загальнодержавний пантеон. Поза князівським двором були поставлені ідоли Перуна (громовержець, бог військової дружини), Хорса, Дажбога (обидва пов’язані з сонцем), Стрибога (можливо, пов’язаний з вітрами), Семаргла, Мокоші (пов’язана з жіночими справами, найчастіше — з прядінням). Русичам також було притаманне вірування у міфологічних персонажів, пов’язаних з сімейно-родовим культом (Род), сезонними обрядами (Ярило, Купала, Кострома) тощо. Східнослов’янська міфосистема, на думку М. Поповича, зазнала іранських впливів: іранського походження слова «віра», «світ», «чара», «віщати», «жрець», «писати», «каятися», «боятися», «хоронити», «слово», «діло», «вина», «могила», «зло» тощо. До часів слов’янської єдності належать слова «бог», «див». Іранське походження має Стрибог, якого інтерпретують як частину культу верховного божества Неба. Стійку асоціацію з родючою силою землі має образ жіночого божества — «Мати сира земля», або Мокош. Жінку-богиню зображували подібною до дерева, адже вона мала виконувати функції упорядкування Всесвіту. Грозовому богу-громовержцю Перуну приписують визволення сонячного начала від Змія (казки про Коваля, Микиту Кожум’яку та Змія — відлуння міфів про Перуна, який є покровителем ковалів). Із ним пов’язані священний дуб, грозові повір’я, знак «громовик» — круг, перехрещений трьома лініями через центр. Супротивник Перуна — Велес (Волос) — хазяїн Нижнього світу, водних і земних сил пов’язаний з померлими, плодючістю худоби. Літопис називає його ще й «скотій бог». Вважалося, що Велес (стояв на Подолі), опікувався пастухами, торгівлею. Для землеробсько-скотарської спільноти він — захисник, а Перун — суддя і грізний каратель. Божество Нижнього світу — культурна і некультурна сили водночас. У першій якості вона представлена вареною їжею, вогнищем, грошима, у другій — лісом, неприборканими силами природи, «чужими» покійниками, темрявою. Велес може поставати і в образі Змія, він — кульгавий, сліпий, «лівий», а небесний Бог — «правий», прямий. Певною мірою Велес подібний до франко-еллінського Гермеса, який протистоїть Аполлону-змієборцю, як володар Нижнього світу, що викрадає худобу. У «Слові про Ігорів похід» Боян названий «Велесовим внуком»: Велес опікується цілительством та іншими мистецтвами, магією, репрезентуючи в пантеоні жрецький стан. Пов’язаний він і з ідеєю договору, суспільного зв’язку, що засвідчує слово «волость» як ланка суспільної організації, власність. У східнослов’янському середовищі святий Микола після хрещення перейняв більшість функцій Велеса, в осетинському світі — Хорс втілився в «Миколу доброго». Можливо, Хорс — давній сармато-аланський бог, який мав епітет «добрий». Очевидно, тому князь Володимир включив не Велеса, а Хорса у свій пантеон. Імовірно, Хорс є аналогом Мітри — сонячного божества миру та суспільної злагоди, заступника перед Богом. Примітивними двійниками Велеса, що втілюють його силу, були лісовики і домовики. Із культом предків, родючістю пов’язаний культ Рода і рожаниць, які відповідають за людські долі. Під час приурочених їм свят ворожили. Вони не представлені у Володимировому пантеоні, але їх культ був поширений серед селян. Загальнослов’янською була богиня Лада — покровителька шлюбу, кохання. Рідко згадується Сварог, частіше — його син (втілення) Сварожич, який опікувався вогнем. Сонце називали Дажбогом, якого інколи вважали сином Сварога. Фольклорний Рарог — «низький» дублер Сварога. Доказом язичницького розуміння моделі світу є Збруцький ідол, знайдений у 1848 р. поблизу м. Гусятин (Тернопільська обл.). Три його вертикальні частини — три світи. Під однією шапкою розташовано чотири боги Верхнього світу, середня частина — людський світ у вигляді ритуального хороводу, нижня частина — Велес, що стоїть навколішки, тримаючи всю споруду. Переднє зображення — жіночий персонаж з рогом достатку, можливо, це Матір-Мокош; лівий бік — кінний, озброєний Перун; правий бік — жіноче божество з обручкою, очевидно, Лада; персонаж на задньому боці ідола не ідентифікований. Слов’янський календар був пов’язаний з аграрно-виробничим циклом: час, як вважалося, рухається по колу, а минуле (світ предків) — еталонний, золотий вік, «острівний час», що не змінюється. Рік складався з трьох частин — весни-літа, осені та зими. Міфологічний час співвідносили з чотирма сонячними позиціями — сонцестояння і рівнодення. Відповідно, виокремлювали святкові цикли — весняний (Масляна), літні (Купала, Перуна), осінні (Рода, рожаниць), зимові (близькі до зимового сонцестояння, сімейні трапези, зібрання на колядування, пов’язані з культом Велеса). Родинна обрядовість, культові дії супроводжували найголовніші події людського життя. Їх відлунням є родильні, хрестильні, весільні та поховальні обряди. В архаїчних культурах важливу роль відігравали обряди ініціації (обряд, що знаменує перехід на новий ступінь розвитку в межах соціальної групи чи певного суспільства). Загалом, як стверджує М. Попович, життя тогочасних людей було «регламентоване до дрібниць, і кожен їх крок був пов’язаний з космогонічними, міфологічними чи морально-етичними уявленнями. Існувало і закрите, езотеричне вчення, доступне лише посвяченим…, нині безповоротно втрачене».
Нині рішуче заперечення усяких проявів Ренесансу на українських землях змінилося на активне намагання довести тут його розквіт. Останнє можна пояснити змішуванням двох культурологічних термінів: 1) Відродження як культурне явище, що має свої часові та просторові межі; 2) відродження — пожвавлення історичного життя та культуротворчої діяльності народу чи народів. Саме цим пояснюється існування нібито ренесансних явищ у глибокому Середньовіччі. Запізніла поява деяких ренесансних тенденцій на українському грунті збігається із розвитком окремих рис раннього Бароко. Саме це дає підстави говорити про існування в українській культурі єдиного ренесансно-барокового етапу. В. Крекотень: «Українське бароко, виконуючи свої питомі функції, водночас довиконувало і виконало функції ренесансу в барокових формах». Головним досягенням цього періоду в Україні стало утвердження світського начала в духовній культурі та становлення національної самосвідомості. Бароко дуже тісно пов'язане з епохами, між якими воно виникло — Ренесансом та Просвітництвом. В історико-літературній сфері відбувається переосмислення духовних звершень недалекого минулого, при цьому залишається середньовічна духовність символічного бачення світу, а крізь призму відновлюваної античності просвічує ренесансний гуманізм. Специфічною особливістю розвитку Бароко (і в Україні це простежується особливо чітко) є те, що його пізній період переплітається із Просвітництвом (XVII–XVIII ст.). Таким чином, ренесансна ідея людини поєднується із просвітницьким культом розуму, а історичні обставини наштовхують на аналіз індивідуальності в умовах виконання нею надособистісної ролі — ватажка, героя чи генія. Героїко-патріотична тема в літературі посідає провідне місце і не лише не поступається похвальній, а, найчастіше, включає в себе її. На противагу героїзації та мілітаризації поезії елемент світськості, романтики мирного життя вносять до неї шлюбні панегірики (epithalamica), вірші з нагоди дня народження (genethliaca) та інші поетичні твори, присвячені «цивільним» обрядам. Майже неодмінними є «перевдягання» своїх сучасників і співвітчизників в античні шати і всякого роду географічні, історичні та міфологічні зміщення. Прикметним для поезії того часу є паралельне використання християнських образів поряд з античними(борокові драми). Закони літературного розвитку того часу, згідно з якими творили і згадані автори: суть творчості для них полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури. Українська література окресленого періоду загалом бачиться складною системою, кожна із підсистем якої творилася окремою мовою. Якщо дивитися переважно крізь призму літератури, єдність художніх тенденцій, як от: підвищена експресивність — не без тверезого розрахунку, ігнорування усталених канонів і правил, вивільнення уяви, прагнення вразити, осліпити читача, пишна образність, любов до дисонансів і контрастів, бажання автора бути оригінальним і нездатність помітити свою шаблонність. Тогочасні латиномовні етикетні вірші видаються яскравою ілюстрацією, що додає переконливості висловленим міркуванням. Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. «Справжній початок бароко,— зазначає Д. Чижевський,— це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко — утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року й її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 р.). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко». Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов´янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства. Специфіка бароко в Україні пов´язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з´явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії. Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найоригінальнішими творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»), вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку лише цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури. Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям. Виділялась релігійно-філософська, елітарно-міфологічна, шляхетська, панегірична (поезія хвалебного змісту), міщанська, громадсько-політична, історична, лірична, гумористично-сатирична поезія, що тісно перепліталася з народною пісенністю. Вміння складати вірші за всіма правилами книжкової верифікації свідчило про рівень освіченості та інтелектуалізму. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький - писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював І. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв´язку з реальним життям. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події. Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з´явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 pp., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні "За світ встали козаченьки", "Не дивуйтеся, добрії люди" та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій. Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками. Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини. Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску - контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (вщ франц. travesty - переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. У славнозвісній "Енеїді" (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію. Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVIIIст. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіціозність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес. Мемуарно-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Безперечно, бароко за своїм характером і типологією — інтернаціональний стиль. Та разом з тим воно має заслужену репутацію стилю, ще володіє здатністю гнучко пристосовуватися до національних умов та традицій, включати їх елементи до своєї художньої системи і набирати рис національної своєрідності. Значення бароко в українській літературі XVII–XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, бароко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні доби Відродження не існувало. Білет № 7
Наприкінці IX ст. завершилося об’єднання східних слов’ян у державних кордонах Русі, що зумовило формування розрізнених племен в руський (український) народ. До початку XI ст. тривало розширення кордонів Русі, виникло багато нових міст і поселень, остаточно сформувалася ранньофеодальна держава, яка активно налагоджувала дипломатичні, економічні і культурні зв’язки, розвивала ремесло і торгівлю. На той час Русь була однією з наймогутніших у Європі держав, відігравала важливу роль у її політичній історії. Із розвитком виробництва, виробничих відносин правлячі верстви завдяки використанню праці особисто вільного населення, через систему податків здобували значні матеріальні багатства. Власність держави на землю давала їй змогу отримувати додатковий продукт; дрібне товарне виробництво поєднувалося з натуральним господарством. Усе це спричинювало соціальну нерівність залежного населення і майнову нерівність феодалів. Утворився прошарок релігійної та світської інтелігенції. Нова культура, яку вона формувала, будучи іманентно пов’язаною з християнською культурою, характеризувалася глибокою національною своєрідністю. Русь стала високорозвинутою країною, яка ні в чому не поступалася кращим європейським монархіям, а за рівнем духовної культури — перевершувала їх. Вагомим чинником духовного життя Русі була демократична традиція, що полягала в існуванні впливового народного віча, обранні митрополита церковним кліром і мирянами, в соборноправності та автокефалії (самостійності) церкви. Християнська віра і православна церква дали всесвітньо-історичний смисл існуванню українського народу, який невдовзі усвідомив себе форпостом християнської цивілізації. Поширення християнства супроводжувалося ідеологічною боротьбою з народними міфологічними поглядами. Руська культура виникла на основі багатої духовної культури, корені якої сягають у глибину історичного розвитку, та надзвичайно потужно стимулювала її саме християнська релігія. Розквіт культури відобразився на поширенні писемності, створенні навчальних закладів, розвиткові архітектури, живопису, скульптури і прикладного мистецтва, завдяки чому відбулися потужні інформаційні і освітні вибухи. У ранньосередньовічній думці можна виокремити такі принципи, ідеї та особливості: 1) загальна спрямованість на вирішення актуальних питань суспільного буття; 2) домінування духовно-практичної форми освоєння світу; 3) зосередженість на питаннях соціальної практики, проблемах людини, пізнанні, смисложиттєвій проблематиці; 4) безмежна вірність духу й букві Святого Письма і Святого Передання, неухильне дотримання всіх канонів і традицій православної віри. Ще одна прикметна й унікальна на той час особливість духовно-філософського життя Русі полягала у щирому і непорушному дотриманні віросповідних догматів християнської віри. Перші чотириста років вітчизняна філософія розвивалася передусім як православно-християнська релігійна філософія, головною функцією якої була апологетика православного християнства. Із цього погляду вона була філософією апологетичною. Водночас вона зберігала і плекала ранньохристиянську, святоотецьку (до IV ст.) традицію. Відповідно, була і філософією традиціоналістською. Метою давньоруського філософування були захист і поліпшення державного добробуту і безпеки, покращення духовного і матеріального життя свого народу, навчання його способам щасливого і гармонійного життя, переконання співвітчизників у необхідності взаємної любові і взаємодопомоги, гострій потребі заслужити вічне життя в Царстві Небесному. З огляду на це вона є філософією охоронною, консервативною. Оскільки вітчизняні любомудри пристрасно прагнули блага і щастя всім народам, пропагували всеосяжні цінності, така філософія була універсалістською. Руська філософія проповідувала мир між народами, гуманізм, виявляла громадянськість, патріотизм, гарячу любов до рідної землі, їй не властивий ні шовінізм, ні космополітизм. Вона ґрунтувалась на ідеях рівноправ’я і спільності людства, необхідності духовного вдосконалення людей, віри в щасливе майбутнє. Це була суто національна філософія. У сфері соціальних і моральних відносин домінували загальнолюдські ідеали добра і краси, зверненість до духовних благ, активної життєвої позиції, боротьби за соціальну справедливість, переконання в тріумфі духу і розуму, повага до суспільних інтересів, ідеали мужності, вірності, чесності, щирості, простоти. Єдність слова і вчинку, безнастанне плекання духу, моральності — неперехідні цінності тогочасної духовної атмосфери. Духовність — одна з найхарактерніших ознак ранньосередньовічного українського філософування. У пізнавальній діяльності верховенствував сильний потяг до знань, енциклопедичності, просвітництва, високої книжної культури, що зумовило поважне ставлення до предметів духовної та матеріальної культур, освічених у науках і ремеслах людей, розуму і таланту. Важливого значення надавалося набуванню мудрості як сплаву знання та його практичного втілення в життя і як способу життя, безкомпромісним пошукам правди й істини, бажанню осягнути культуру свого та інших народів, передати знання сучасникам і нащадкам. Це була істинна любов до мудрості. Відчутним було естетичне ставлення до світу природи й до людини, естетизація всіх аспектів буття, оспівування піднесеного, гармонійного, краси та міри. Руська філософія була філософією краси. Усе це свідчить про оригінальність і самобутність вітчизняного середньовічного філософського процесу, речники якого творчо синтезували західну та східну думки, створивши власне бачення світу. Загальновідомо, що в ранньому середньовіччі філософія залежала від релігії, обґрунтовувала й обслуговувала її. Такий спосіб буття обмежував філософську думку, утримував філософську творчість у певних кордонах християнського світобачення, водночас стимулював на розв’язання гострих смисложиттєвих, глибоко екзистенціональних проблем, що хвилювали кожну середньовічну людину. Філософія апологетизувала, популяризувала, витлумачувала й коментувала Святе Письмо. Саме в інтерпретації, екзегезі вбачала вона своє справжнє покликання, знаходила свій духовний об’єкт і набувала натхнення. Намагання проникнути у глибинну суть віровчення мало на меті передати здобуті знання співвітчизникам, долучити їх до щастя спілкування і життя з Богом. |