Курсова. Державний вищий навчальний заклад

• Название: Державний вищий навчальний заклад
• Анкор: Курсова.docx
• Дата: 07.08.2018
• Размер: 71.89 Kb.
• Имя файла: Курсова.docx
• Тип: Документы; #22577
• страница: 6 из 8

2.2. Лобізм у Європі

У ФРН немає єдиного федерального закону про лобістську діяльність. Таку діяльність регламентує низка правових актів, що зумовлено специфікою політичної системи цієї держави. Німці намагаються не використовувати терміни "лобі", "лобіст", "лобізм", які тут мають негативний відтінок. Частіше вживають вислів "групи інтересів". Основним об'єктом лобіювання у Німеччині є уряд на чолі з федеральним канцлером: приблизно 3/4 всіх законопроектів базується на проектах, що розробляються урядом, а також адміністраціями різних рівнів. Безпосередня взаємодія між групами інтересів та державно-адміністративним апаратом тут, як правило, має форму консультацій. Для цього при урядових інституціях діють різноманітні ради, комісії, комітети, які не мають визначеного юридичного статусу, а тому не потребують для свого створення або ліквідації жодних адміністративних процедур. Це робить такі організації однією з найзручніших форм контакту "груп інтересів" з урядом [36].

У Франції, так само як і в Австрії та Голландії, пішли шляхом створення відповідної структури – спеціального інституту соціально-економічної ради, яка має чіткий юридичний статус, виконує роль своєрідного лобістського парламенту. Він виступає в якості консультативно-дорадчого органу, має право вирішального голосу в законотворчому процесі. Але й цей підхід далекий від досконалості [32].

Залишаються неврегульованими питання про те, які лобістські групи можуть і повинні бути представлені в цьому органі, яким чином враховувати зміни існуючих в країні лобістських груп.

2.3. Лобізм у Росії

У Росії, як, зрештою, і в інших пострадянських країнах, лобізму формально нема. Тобто законодавча база як така фактично відсутня. Але процес ініціювання кроків щодо її створення вже розпочато. Ряд депутатів – членів Комітету в справах суспільних об'єднань Державної Думи внесли на розгляд проект закону "Про регулювання лобістської діяльності у федеральних органах державної влади". Відповідно до законопроекту, право провадити кулуарні переговори з представниками влади, схиляючи їх до прийняття корисних для деяких організацій рішень, має бути законно надане людям, які займаються цією справою. Для цього лобісту передбачається видавати ліцензію, щоби він діяв як своєрідний адвокат. У російському недержавному секторі вже функціонує Національна асоціація лобістів, що має намір і далі розвивати і пропагувати свою діяльність.

Розділ 3. Особливості лобізму в Україні

3.1. Становлення лобістських структур в Україні

Групи інтересів існують на протязі всієї історії людства з тих часів як стали складатись системи влади. Рушійним мотивом дій групи є прагнення реалізувати специфічний інтерес (статусні привілеї, владні повноваження, матеріальний зиск), який виступає певних відносинах з інтересами інших груп. В якості груп інтересів фігурували родинні клани, інші групи, що пов'язані будь-якою іншою спільністю – професійною, територіальною, політичною, економічною. В умовах авторитарних режимів влади задоволення групових інтересів багато в чому залежало від особистісних відносин з вождем (диктатором, генсеком, тощо). Боротьба при цьому провадилась в основному за статусні привілеї і за право розподілу обмежених ресурсів [16].

Жорсткість і однолінійність командно-адміністративних структур, практично безмежне всевладдя партійно-державного апарату і його чиновників підмінили лобізм відомчістю, корупцією, "телефонним правом". Відповідно, зрівнялівка і номенклатурні, соціалістично-утопічні ідеї і їх реалізація на практиці перешкоджали поширенню цивілізованого лобізму, не дозволяли йому "розгорнутися".

Сьогоднішні групи інтересів багато в чому успадкували і перейняли форми і методи лобіювання, характерні для радянського часу. За радянських часів потреби визначення загальнодержавних цілей і розподіл пріоритетів невільно підштовхнули систему до створення досить могутніх лобістських структур як в уряді , так і в самому ЦК і Політбюро. Ранг і вага різних посад утворював власну ієрархію, що була прихована за лаштунками таємничості. Однією з таких форм було створення спеціальних комісій з вирішення тих чи інших питань.

В умовах планового розподіл всього що є тільки можливим лобізм міністерств і відомств полягав у постійній боротьбі за ресурси і коштами, а також за першочерговість насичення ресурсами і коштами прийнятих рішень, виконання встановлених іншим міністерствам і відомств планових завдань, що пов'язані з їх інтересами.

Обмеженість ресурсів і віра у нарешті знайдене рішення всіх одразу проблем розвитку всього народного господарства призводило до посилення того чи іншого угруповання і різкому перерозподілу коштів і ресурсів на користь останнього. Незначною в титанічній боротьбі галузей була роль Мінфіну і банківської структури. Вони виконували функції головної бухгалтерії і розрахункових центрів, що працюють за дорученням керівника – Держплану СРСР.

Крім галузевого існував і регіональний лобізм, де завжди перші місця займали Москва і Ленінград у масштабі СРСР, а в Україні, відповідно – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк. Значення області визначалось існуванням тих чи інших виробничих підприємств та їх питомої ваги в економіці республіки [16].

На обласному рівні також складалась своя лобістська структура, виходячи з пріоритетності тих чи інших підприємств і організацій. На відміну від верхніх ешелонів, значне місце в ній займала торгівля і система місцевих кланів і земляцтв, яка просувала своїх людей на ключові посади, засновуючи місцеву "еліту". Проте, не дивлячись на внутрішні протиріччя, для зовнішнього світу місцева "еліта" виступала як лобістське утворення міста або області. Зазвичай інтелігенція, за рідким виключенням, не входила до партійно-господарчої еліти, засновуючи своє коло спілкування, надаючи таким чином структурі еліти областей певну багатошаровість. Вся ця складна і досить збалансована система, відпрацьована до повної досконалості за часів застою, увійшла у перебудову повністю не уявляючи можливих для себе наслідків.

Зміна ситуації в економіці країни на початку 1990-х років в основному було пов'язано з двома факторами:

1. Після лібералізації цін практично зникла різниця між державними і біржовими цінами, що зробило неможливим отримання на цьому великого прибутку, а наближення внутрішніх цін до світових також зробило менш вигідним експортну торгівлю сировиною і матеріалів.

2. Значна кількість знов створених експортно-імпортних фірм, бірж, банків різко скоротили можливості для маневру і переходу фірм і організацій на інші напрямки діяльності [16].

Це призвело до необхідності створення спілок і асоціацій, підприємницьких структур, які б виконували функції арбітру і захисника інтересів і вищих інстанціях. В цей час починається створення спілок не за ознакою власності, як раніше, а поки що як прототипів могутніх лобістських формувань. Ці організації вже відкрито почали роботу з лобіювання не лише у виконавчій владі, де був накопичений великий досвід ще за радянських часів, але й у Верховній Раді України.

В свою чергу галузеві утворення (як державні так і недержавні) і професійні групи інтересів, що знов утворювались, стали більш чітко відпрацьовувати способи лобіювання законопроектів і законодавчих актів, напрацьовувати досвід роботи з політичними організаціями і фракціями. Таким чином склалась нова структура корпоративного лобіювання, що йде на зміну радянської.

Сьогодні в Україні лобіювання відбувається, в основному, на користь певних галузей економіки (паливно-енергетична, нафтопереробна) або окремих підприємств ("Автобаз", Запорізький алюмінієвий завод тощо).

Особливості сучасного українського лобіювання в обох країнах дуже схожі. По-перше, вплив на законодавців здійснюється через різного роду "експертів" і "спеціалістів", які працюють як у апараті Верховної Ради (в тому числі в комітетах і комісіях), так і безпосередньо з депутатами. По-друге, відбувається робота особисто з народними депутатами у вигляді фракційної чи партійної "дисципліни" (навіть теоретично, такий спосіб є антиконституційним, оскільки депутат має сам вирішувати, як йому голосувати), приватних розмов лобістів з депутатами, у ході яких застосовуються переконання, подарунки, підкуп, шантаж тощо. Ще одним способом лобіювання по-українськи є звернення Президента до депутатів або його присутність при розгляді певного законопроекту на сесії Верховної Ради. Наскільки такий спосіб є дієвим, можна судити узявши до уваги численність т.зв. "пропрезидентської" фракції в парламенті і число її ситуативних союзників.

Що стосується лобізму у виконавчих структурах, то можна сказати, що в Україні саме в органах виконавчої влади всіх рівнів сьогодні найчастіше здійснюється лобіювання. Це зв'язано з тим, що кардинальні питання в нашій країні законодавчою владою поки ще зважуються рідко. Фактично це відбувається через президентські укази і постанови Уряду, що відіграють домінуючу роль у системі правового регулювання і мають пряму дію. Особливо тут виділяється лобіювання в Секретаріаті Президента [16].

Приватний бізнес, змінюючи структуру економіки, змінює і форми лобіювання своїх проектів в органах влади, доводячи їх до витончених злочинів і прямого підкупу. Якщо раніше в умовах адміністративно-командної системи управління незаперечне "перше місце" в обмеженому лобістському змаганні займали галузеві лобі, то тепер, усе більше і більше – торговельно-фінансовий капітал, нерідко в тісному союзі з міжгалузевими кланово-мафіозними об'єднаннями.

Умови роздержавлення, приватизації, переділу власності різко активізували "негативну" і злочинну лобістську діяльність, додали "друге (після досвіду роботи в командно-адміністративній системі радянського типу), а найчастіше третє (після закінчення терміну ув'язнення) дихання" усім тим, хто хоче, користуючись владою і кримінальними можливостями, відрізати від "державного пирога" шматочок.

Можна сперечатися, чи є така досить складна і заплутана система відносин лобізмом чи прямою організованою злочинністю, корупцією, державним рекетом чи чимось іншим, однак важливішим є той факт, що у посттоталітарних країнах, де громадянське суспільство традиційно слабке (Росія), традиційно знищуване а тепер ослаблене у різні способи (Україна) або традиційно відсутнє (Білорусь і екс-республіки Кавказу і Середньої Азії), на перший план виходить корпоративізм азіатського типу – феодальні патерналістсько-кланові суспільні відносини, які корінням своїми сягають азіатського середньовіччя: фактична безправність бізнесменів на фоні фактичного всевладдя чиновників.

Збитки від такого лобізму (вірно названого "диким"), у якого немає окреслених законом рамок, визначити неможливо. І коли чиновник одночасно є і депутатом, і представником лобістського угрупування, провести в його діях грань між протекціонізмом, лобізмом і корупцією дуже складно.

У зв'язку з тим, що лобізм створює широкий "спектр" можливих наслідків, він, безумовно, має потребу в упорядкуванні, юридичному оформленні. Суспільство і держава повинні спільно брати участь у налагодженні механізмів трансформації негативних моментів лобіювання в позитивні, у використанні ефективних інструментів мінімізації шкідливих результатів від лобізму й у нарощуванні позитивних, утвердженні цивілізованих його основ. Безперечно, краще створювати легальні форми для лобіювання з тим, щоб їх можна було хоч якось контролювати. Разом з тим треба розуміти, що абсолютного контролю над цим явищем досягти неможливо. Лобізм є багатогранним, утілюється найчастіше в унікальних, спонтанно і ситуативно створюваних формах [16].

У різних країнах, через своєрідність демократичного будівництва, існуючих інституцій і норм, намагаються знайти свої шляхи у вирішенні проблеми упорядкування лобістської діяльності. Однак закордонна практика наочно свідчить, що наявні способи оформлення діяльності лобістських груп поки ще не дозволяють вирішити питання про те, як ефективно контролювати їх, не накладаючи в той же час зайвих обмежень на суспільство, що потребує і активно прагне до вільного розвитку свого потенціалу.

Те, що лобізм існує і став вагомою складовою українських реалій зрозуміло всім. Особливість сьогоднішнього періоду формування лобізму в Україні полягає в інтенсифікації лобістської діяльності на всіх рівнях.

Сьогодні діяльність вітчизняних лобістів не регламентується ніякими законодавчими актами. Лише сила закону встановить кордон між лобіюванням і діями, що спрямовані на отримання односторонніх переваг, що вже схоже корупції. В законі повинно бути прописано, хто може займатися лобістською діяльністю, а хто такого права не має. Наприклад, державний службовець або депутат такого права мати не повинен. Вірніше лобіювання не може бути для них джерелом заробітку.