шпора з регіон. Фактори регіональної економіки та розміщення продуктивних сил
 Скачать 440 Kb.
|
|
Характеристика головних хімічних регіонів світу. І. Західна Європа – 2/5 всієї продукції (орієнтація на експортну сировину) світового хімічного комплексу, „тонка” хімія, фармацевтична, парфумерія, фототовари, хімія побутового призначення, виробництво полімерів. З цього району основні виробники Франція – 5% і Німеччина – 10%. Найбільші центри нафтохімії – „Техас – Європа” (Роттердам – Антверпен), Гавр – Марсель, Південна Італія (Сицилія – Сардинія – Південь Апеннін), Шотландія. ІІ. Північна Америка – ¼ світового виробництва (газо хімія, нафтохімія, мінеральні добрива) США – 20% - узбережжя Мексиканської затоки (Хьюстон), Канада--внічний Схід (Нью-Йорк), Захід В Онтаріо, Квебеку, Альберті – 93% всіх підприємств країни ІІІ. Східна та Південно-Східна Азія – 1/10 світового виробництва Японія (1/6 світового виробництва) – нафтохімія на привізній сировині – Тихоокеанський промисловий пояс Китай – основна хімія (мінеральні добрива), виробництво смол, пластмас, хімволокон НІК – синтетичні продукти та напівфабрикати ІV. Країни СНД – багатогалузева спеціалізація Росія – 4% основна хімія, нафтохімія, хімія полімерних матеріалів Уральський, Центральний Також Білорусь, Казахстан V. Зона Перської затоки – Майже 7% світового виробництва, експорт напівфабрикатів органічного синтезу, мінеральних добрив (Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Іран).
Площа – 56,6 тис.км.кв(9,4%), Насел. – 6,4млн.ос(12,7%). Територіально-господарський комплекс Карпатського району має складну галузеву і функціонально-компонентну структури. Він складається з вісьмох взаємопов'язаних міжгалузевих територіальних комплексів (МТК): паливно-енергетичного, машинобудівного, хімічної індустрії, лісовиробничого,індустріально-будівельного, агропромислового, рекреаційного, транспортного. Більшість МТК розвиваються на основі трудових і природних ресурсів району і повністю чи окремими галузями характеризують його місце в територіальному поділі та інтеграції праці. За інтегральним природно-ресурсним потенціалом (22% загальноукраїнського показника) район поступається тільки Донецько-Придніпровському. Найбільш розвинені в Карпатському економічному районі машинобудування, харчова, лісова і деревообробна промисловість, промисловість будівельних матеріалів. Традиційними галузями є нафтова і газова промисловість Прикарпаття. Останнім часом видобуток нафти і газу помітно знизився внаслідок вичерпання розвіданих ресурсів. Провідна галузь комплексу — електроенергетика. Теплові електростанції працюють в основному на вугіллі,яке видобувають у Львівсько-волинському районі. Важливою є роль західноукраїнської розподільної підстанції у міждержавній енергосистемі "Мир". Обслуговуючими галузями в комплексі є виробництво і ремонт гірничовидобувного й енергетичного обладнання (у Дрогобичі, Червонограді,Львові). Територіальна структура комплексу представлена Прикарпатським нафтогазоенергетичним, Львівсько-волинським вугільно-енергетичним районами і рядом енергетичних центрів. Машинобудівний комплекс орієнтується на кваліфіковану робочу силу й наукову інфраструктуру Львова і зосереджений переважно в обласних центрах. Комплекс хімічної індустрії поєднує деякі виробництва з іншими МТК: агропромисловими (виробництво міндобрив), лісопромисловими (лісохімія), індустріально-будівельними (виробництво лаків, фарб). Лісовиробничий комплекс спеціалізується в основному на виробництві меблів. Агропромисловий комплекс характеризується значним обсягом валової продукції та галузевою різноманітністю; це район зернового господарства, найбільшого в країні виробництва цукрових буряків (43% до загальноукраїнського виробництва), льонарства, овочівництва, виробництва м’яса (27%). ПРОБЛЕМИ: У районі недостатньо розвинене хімічне машинобудування та індустріальна інфраструктура комплексу. Передкарпатський реґіон, а також Рівненський промвузол знаходяться в зоні екологічної напруги, це проблема, яка мусить бути негайно вирішена за рахунок, зокрема, галузевого перепрофілювання. Зовсім не розвинена рибна промисловість. Дуже мало розвинена чорна металургія та електроенергетика. Екологічне напруження зумовлено розміщенням у цих регіонах потужних хімічних та нафтохімічних виробництв
Урбаніза́ція — процес зростання ролі міст в розвитку суспільства, який супроводжується ростом і розвитком міських поселень, зростанням питомої ваги міського населення. Сучасна урбанізація як всесвітній процес має три спільні риси, характерні для більшості країн. - швидкі темпи зростання кількості міського населення. - концентрація населення і господарства в основному у великих містах. Це пояснюється насамперед характером виробництва, ускладненням його зв'язків з наукою, освітою. Крім того, великі міста звичайно повніше задовольняють духовні запити людей, краще забезпечують достаток і різноманітність товарів і послуг, доступ до сховищ інформації. -«розповзання» міст, розширення їхньої території. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від простих до групових форм міського розселення — від звичайного «точкового» міста до міських агломерацій — компактних територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій стають переважно столиці, найважливіші промислові і портові центри. Незважаючи на спільні риси, урбанізація в різних країнах і регіонах має певні відмінності, зокрема неоднакові рівні і темпи. У розвинутих країнах рівень урбанізації в середньому становить 72 %, а в країнах, що розвиваються,— 32 %. Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У наші дні міське населення в країнах, що розвиваються, зростає в 3 рази швидше, ніж у розвинутих. На них тепер припадає 1/6 усього щорічного приросту міських мешканців. До найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5 жителів, належить Великобританія, ФРН, Швеція, Ісландія, Австралія, Уругвай, Кувейт, Ізраїль, Японія. Найактивніше зростає населення великих міст (понад 100 тис. чоловік), дуже великих (понад 500 тис. чоловік) та міст-мільйонерів.
Мінеральні ресурси поділяються на паливні, рудні, нерудні металургійні (флюси, вогнетриви), гірничо-хімічні, технічні, будівельні, гідротермальні (прісні і мінеральні природні води). Мінеральних ресурсів нараховується понад 250 видів. В середньому за рік добувають 8-10 млрд. т корисних копалин. З паливних ресурсів (вугілля, нафта, газ, уран, горючі сланці, торф) головні — кам'яне і буре вугілля, нафта, природний газ. Відомо понад 3,6 тис. вугільних басейнів і родовищ у 75 країнах світу з розвіданими запасами (60% припадає на кам'яне, 40% — на буре вугілля). Більша частина вугілля (90%) знаходиться у Північній півкулі. Найбільш багаті на вугілля Азія, Північна Америка і Європа. Головна частина цих запасів сконцентрована в Аппалачському (США), Рурському (Німеччина), Сілезькому (Польща), Кузнецькому, Кансько-Ачинському, Тунгуському (Росія), Фушунському (Китай) басейнах. У Південній півкулі значні запаси вугілля є у Південній Африці та Австралії. Нафтогазоносних басейнів розвідано понад 600, розробляється — 450. Розвідані запаси нафти складають 150 млрд т, природного газу — 135 трлн м3. Особливе значення мають родовища нафти і газу з величезними запасами — таких у світі близько 50. Більше половини з них знаходиться в країнах Близького і Середнього Сходу (Саудівська Аравія, Ірак, Кувейт, Іран, ОАБ), у Латинській Америці (Венесуела, Мексика). Значні запаси є в Росії, США, Китаї, Лівії, Норвегії. Потенційні ресурси урану оцінюють у 10 млн т. У першу десятку країн добувачів і експортерів урану входять Австралія, ПАР, Нігерія, Бразилія та ін. Рудні корисні копалини репрезентовані рудами чорних і кольорових, рідкісних, розсіяних, благородних металів. Запаси залізних і марганцевих руд зосереджені головним чином у Росії, Україні, США, Канаді, Бразилії, Австралії та ін. Майже половина запасів міді приурочена до Тихоокеанського узбережжя обох Америк (Канада, США, Мексика, Перу, Чілі). Значні вони в країнах «мідного поясу» Африки (Замбія і Конго), а також в Австралії, Казахстані, Росії, Польщі. Великі запаси алюмінієвої сировини зосереджені в Австралії, Гвінеї, на Ямайці, у Бразилії та ін. Поліметалічні руди свинцю і цинку сконцентровані в Австралії і Північній Америці, хоча в невеликих кількостях зустрічаються в багатьох країнах. Унікальні запаси нікелю на острові Нова Каледонія, є вони в Канаді, Росії, Австралії . Олово і вольфрам приурочені до двох металогенічних поясів — Тихоокеанського, що простирається з півночі Якутії до Яви, і Андського (Болівія, Перу). За запасами і видобутком золота і платини виділяється ПАР, значні ресурси є в Росії, США, Канаді та ін. Нерудна гірнича-хімічна сировина — апатити, нефеліни, кам'яна і калійна солі, сірка, барій, фосфорити. Основою для виготовлення мінеральних добрив є калійні солі (сильвін і карналіт), фосфати (апатити, фосфорити) і азот, одержуваний з повітря. Значні родовища калійних солей є в США і Канаді, у Німеччині, Росії, Білорусі. Апатити є на півостровах Лабрадор (Канада) і Кольському (Росія). Величезні запаси фосфоритів осадового походження сконцентровані у Західній Африці (Марокко), на Аравійському півострові, у США (Флоріда). Широко використовуються галіт (кухонна сіль) і сірка. Запаси солі практично невичерпні. Вона добувається більш ніж у ста країнах світу, але найбільше її використовують у розвинених країнах для виробництва соди і хлору. Розвідані родовища самородної сірки широко розробляються в США, Мексиці, Польщі, Україні й Іраку. Найбільші обсяги видобутку припадають на будівельні матеріали (будівельний камінь, вапняк, гіпс, глина, пісок та ін.). Вони поширені всюди. Запаси дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів мають Індія, Росія, Шрі-Ланка, Канада та ін. Особливий інтерес серед технічних ресурсів (алмаз, азбест, тальк, каолін, графіт) викликають алмази. Значні алмазоносні провінції розташовані на півдні Африки (ПАР, Конго, Ботсвана, Намібія) і в Якутії.
Донецько-Придніпровський район — індустріальне серце України. Його частка у виробництві промислової продукції країни становить майже 53%. На нього припадає майже 90% видобутку кам'яного вугілля, переважна частина видобутку залізної й 100% марганцевої руди, майже вся виплавка сталі, переважна більшість виплавки чавуну й виготовлення прокату. Район дає значну частину металомісткого устаткування, в першу чергу, металургійного й гірничошахтного; тут виробляють автомобілі, локомотиви, верстати. Важка промисловість визначає профіль економіки району. Площа – 59,1тис.км.кв(9,8%), Насел. – 5,8млн.ос(11,5%). Економічне обличчя району сформувала важка індустрія, насамперед, гірничодобувна, паливно-енергетична, металургійна галузі, основна хімія, металомістке машинобудування. Разом з цим значний внесок в українську економіку роблять галузі агропромислового комплексу. Паливно-енергетичний комплекс справляє величезний вплив на рівень, структуру й розміщення промисловості, транспорту й інших галузей. Завдяки покладам вугілля й гідроенергетичним ресурсам саме у цьому районі вперше в Україні почали зосереджуватися енергомісткі види виробництва — кольорова металургія, органічний синтез та деякі інші. Донецький басейн містить майже всі види кам'яного вугілля — від антрацитів до коксівних. Балансові запаси кам'яного вугілля Донбасу становлять 49 млрд т. За запасами й видобутком коксівного вугілля Донбас має світове значення. Придніпровський мезорайон — лідер металургійної промисловості України. Проблеми ----Надмірне перевантаження в структурі економіки галузей важкої індустрії привело до серйозних соціально-економічних диспропорцій. ----Район має застарілу структуру промисловості: недостатня частка працемісткого , особливо електронного, верстатобудування, приладобудування. ----погіршилися гірничо-геологічні умови. Собівартість вугілля зростає, рентабельність знижується; ----Подальший розвиток чорної і кольорової металургії стримується через брак енергоносіїв і води, особливо в Донбасі. Можливості для екстенсивного розвитку металургії вичерпано. ----Екологічна проблема
Принципи – керівні положення, що відображають об’єктивні потреби і умови соціально-економічного розвитку в територіальному аспекті. Принципи – керівні положення або правила розміщення галузей (категорія є історично змінною). Принципи розміщення – економічна політика, що спрямована на здійснення закономірностей. Одним з головних є принцип раціонального розміщення виробництва. Суть цього принципу полягає в тому, щоб під час розміщення об’єктів досягала висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає: --Наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії і води; --Наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів; ---Наближення масового виробництва малотранспонтабельної продукції до місць її споживання; ---Ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший; ---Обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об’єктів у малих і середніх містах; ---Охорона природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення. ---Принцип комплексного розміщення виробництва випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщення об’єктів передбачається: ---Комплексне використання природних ресурсів та відходів їх переробки ---Раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої та жіночої статі Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Регіональна політика — це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті. Регіональна політика характеризується такими напрямами: --співвідношення й взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, кооперативному, приватному та інших секторах національної економіки; --співвідношення державного й регіонального аспектів розвитку, центрального й регіонального рівнів управління; --зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів; --регіональні аспекти демографічної, екологічної політики. Принципи розміщення продуктивних сил є основою для побудови економічної політики. випливаючи із закономірностей, принципи ілюструють шлях найдоцільнішого вирішення проблеми розміщення виробництва.
Типологія країн за розвитком чорної металургії: Країна зі значним розвитком чорної металургії, потужною базою залізнорудної та вугільної промисловості (США, Велика Британія, Україна, Росія, Китай) Країни зі значним розвитком чорної металургії, забезпечені вугіллям і відносно невеликими покладами руди (Німеччина, Польща) Країни зі значним розвитком чорної металургії, великими покладами руди і незначними покладами вугілля (Франція, Швеція, Канада) Країни зі значним розвитком чорної металургії, але недостатніми рудними та паливними запасами (Японія, Італія, Бельгія, Люксембург) Країни, де чорна металургія тільки розвивається, але є значні запаси руди і вугілля (ПАР, Індія, Австралія) Країни, де чорна металургія тільки розвивається, які мають значну рудну базу і обмежену паливну (Бразилія, Чилі, Венесуела, Перу, Колумбія) Країни, які не мають чорної металургії, але забезпечені рудою і паливом (Алжир, Гвінея, Сьєрра-Леоне) Основні райони чорної металургії світу: Китай, Японія, США, Росія, Україна, Німеччина, Італія, Південна корея, Бразилія, Індія. Найбільші поклади залізних руд знаходяться у південній частині Бразилії та у Венесуелі. Руди Бразилії та Венесуели мають високу якість і вміст заліза не менше за 50%. Чималі запаси залізної руди є і в Північній Америці. Тут виділяються металогенічні провінції Канадського щита, у родовищі Месабі вміст заліза – 46–53%, на півострові Лабрадор розробляються залізисті кварцити (30–35% заліза). Приблизно однакові поклади залізних руд є у країнах Європи та Азії. У Західній Європі першорядне значення мають Лотаринзький залізорудний басейн) і родовища, пов’язані з Балтійським. В Азії є важливі родовища, пов’язані з Індійською платформою (Декан), як за своїми запасами, так і за високою якістю (понад 60% заліза з невеликим відсотком сірки та інших домішок). Поклади руди у Східній Європі та Китаї оцінюються як дуже великі: понад 1/2 світових запасів. Йдеться передусім про Росію, Україну, Казахстан, Китай, КНДР. Чимала частина цих руд містить 30–35% заліза. Тим часом більшість східноєвропейських країн не має достатніх покладів залізної руди, – їм доводиться імпортувати до 75% споживання. Переважна частина цього постачання до Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини припадає на Україну та Росію. В рік у світі видобувається 1 млрд т залізної руди, 40% її експортується. Головні експортери: Австралія та Бразилія (відповідно 150 і 190 млн т). Україна експортує 45 млн т руди і займає сьоме місце в світі після Індії, Росії, США та Китаю. 90% залізної руди транспортується морем.
Після здобуття Україною незалежності її було остаточно подвлено на 9 економічних районів: 1.Столичний (Київська, Житомирська, Чернігівська обл..) 2.Центральний (Черкаська, Кіровоградська) 3.Північно-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська) 4.Донецький (Донецька, Луганська) 5.Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька) 6.Причорноморський (АР Крим, Херсонська, Одеська, Миколаївська) 7.Подільський (Хмельницька, Вінницька, Тернопільська) 8.Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька) 9.Північно-Західний (Волинська, Рівненська) Соціально-економічний розвиток районів повинен відбуватись на основі науково обґрунтованої регіональної політики, яку слід розглядати як необхідну і надзвичайно важливу складову загальнодержавної політики. Отже, вона повинна бути тісно пов’язана зі стратегічними напрямками розвитку національного господарського комплексу. Стратегія розвитку регіонів – це набір таких установок, правил і законів, якими повинні керуватись, з однієї сторони, державні структури, з іншої – регіональні. Якщо немає розробленої стратегії розвитку регіонів, то по суті, не можна говорити про здійснення регіональної політики в державі. В “Пояснювальній записці до проекту Концепції регіональної політики в Україні і Основних напрямів розвитку регіонів України” зазначається, що стратегія регіональної політики полягає у тому, щоб органічно поєднати інтереси держави і регіонів, створити умови для раціонального використання місцевих ресурсів та особливостей природно-виробничого потенціалу з метою найефективнішого розвитку продуктивних сил. Слід констатувати, що національна стратегія розвитку України повинна також передбачати розв’язання трьох наступних надзвичайно важливих проблем. 1. Розбудова державності і формування національногосподарського комплексу України. 2. Розробка ефективної внутрішньодержавної стратегії, тобто визначення шляхів повноцінного розвитку регіонів України. 3. Інтеграція національногосподарського комплексу з національними комплексами сусідніх держав і світовою економікою. Отже, стратегія розвитку економічного району повинна базуватись на наступних принципах: 1. Трансформація структур господарських комплексів соціально-економічних комплексів з метою досягнення відповідності їх потенціалам їх територій. 2. Інтеграція господарських комплексів економічних районів в єдиний національний господарський комплекс України. 3. Послідовне покращення екологічної ситуації в регіонах. Зменшення соціальної напруги в регіонах. 4. Формування якісно нових взаємовідносин між державою і регіонами на взаємовигідних умовах. Названі принципи в кожному з регіонів повинні реалізовуватись виходячи з урахування.
Найважливішою галуззю рослинництва є зернове господарство. У структурі світового виробництва зерна провідне місце належить пшениці (понад 30%), рису (майже 28%), кукурудзі (25%). Зернові культури широко розповсюджені в усіх країнах світу. Найбільше зернових виробляється в Азії, Північній Америці і Європі - чотири п'ятих світового виробництва. Однак якщо загальне виробництво зерна зростає досить швидко, то виробництво на одного жителя планети зростає значно повільніше. Характерно, що в Азії, яка за валовим збором зернових займає перше місце в світі, на одного жителя виробляється на 67 кг. менше зерна, ніж на одного жителя земної кулі, а в Австралії і Океанії, яка за валовим збором займає останнє місце, на одного жителя виробляється зерна в 2,9 рази більше, ніж на одного жителя планети. Основні райони вирощування пшениці зосереджені в таких країнах: Китай, США, Індія, Росія, Франція, Канада, Україна. Найбільшими виробниками кукурудзи є США (45% світового збору), Китай, Бразилія, Мексика, Аргентина, Франція, Індія. Рису щороку вирощується понад 500 млн.т., зокрема 1/3 виробництва припадає на Китай і 1/5 - на Індію. Ця культура поширена в Південно-Східній Азії та у Східній Азії. |