шпора з регіон. Фактори регіональної економіки та розміщення продуктивних сил
 Скачать 440 Kb.
|
|
Населення як основна продуктивна сила суспільства, типи відтворення населення. Регіональні відмінності у демографічній політиці країн. Населення, трудові ресурси – найголовніша продуктивна сила господарського комплексу світу. Населення виступає споживачем матеріальних благ і тим самим зумовлює розвиток насамперед галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача. Трудові ресурси створюють можливість для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції. У природному русі населення розрізняють типи його відтворення: традиційний (екстенсивний) та сучасний (інтенсивний). Традиційний тип відтворення характеризується високою нерегульованою народжуваністю і високою смертністю, що пов’язано з нерозвиненістю медицини, низьким рівнем життя, війнами, епідеміями. Сучасний тип відтворення обумовлений соціально-економічним розвитком, зростанням рівня життя, емансипацією та залученням в економічну діяльність жінок, збільшенням середньої тривалості життя та ін. Демографічна політика - цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інституцій з метою збереження або зміни наявних тенденцій у демографічних процесах. Демографічна політика може розглядатись у двох напрямах: у царині народжуваності та смертності. Чим більший рівень цивілізованості, тим нижчий народжуваності. Третина людства живе в країнах, де забезпеченість продовольством у середньому відповідає енергетичним і якісним нормам. Але саме в цих країнах рівень народжуваності має тенденцію до зниження. Розвинуті країни стоять перед загрозою "старіння" населення. Демографічну кризу в європейських країнах, США, Японії дослідники пояснюють переходом від традиційного типу суспільства до сучасного, у якому жінки мають більше альтернатив і не завжди готові пожертвувати ними заради дітей. Високий рівень життя спонукає їх до навчання, кар'єри чи відпочинку. Так, у розвинутих країнах демографічна політика передбачає пільги (економічні, соціальні) сім'ям, які планують збільшити кількість народжуваних дітей. 85% приросту населення нашої планети припадає саме країни, що розвиваються. Проте,і смертність в цих країнах досягає високого рівня. Тому батьки прагнуть мати кількох дітей на випадок хвороб, епідемій. У країнах, що розвиваються, завданням демографічної політики стає скорочення народжуваності. Індія стала першою країною, яка на державному рівні почала підтримувати програми планування сім'ї (1952 рік), і відтоді коефіцієнт сумарної народжуваності зменшився з 6 до 3,6 наприкінці 90-х. Китай також проводить політику зменшення приросту населення. У містах сімейним парам дозволяється мати лише одну дитину, у сільській місцевості – дві, в іншому випадку на родину накладаються великі штрафи. Демографічна статистика арабських країн свідчить про величезну перевагу молодих людей у структурі населення: 45% усього населення становлять діти та підлітки у віці до 14 років. Очікується, що населення подвоїться протягом наступної чверті століття. Прискорення темпів зростання населення не відповідає темпам економічного розвитку. Традиційний тип відтворення характеризується високою нерегульованою народжуваністю і високою смертністю, що пов’язано з нерозвиненістю медицини, низьким рівнем життя, війнами, епідеміями. Сучасний тип відтворення обумовлений соціально-економічним розвитком, зростанням рівня життя, емансипацією та залученням в економічну діяльність жінок, збільшенням середньої тривалості життя та іншими причинами.
До галузі легкої промисловості України належать двадцять підгалузей. Проте виробництво товарів не задовольняють пртреб населення України. Тому слід збільшити випуск товарів і обсяг послуг за рахунок поліпшення використання виробничих потужностей, зниження матеріаломісткості продукції, економічного витрачання всіх видів ресурсів, будівництва нових підприємств і їх філіалів у містах і селищах, які мають відповідні трудові ресурси. Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце займає легка промисловість, її виробничий потенціал включає 25 підгалузей, більш як 600 підприємств та організацій Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини. Провідною галуззю легкої промисловості с текстильна промисловість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. Найбільш потужні бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Івано-Франківську, Львові, Полтаві. Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни, виготовленням пряжі, тканин та виробів. Підприємства галузі розташовані у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Кривому Розі, Одесі, Луганську, Сумах, Черкасах Лляна промисловість України розвивається на власній сировині. Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі знаходиться підприємство конопле-джуто-вої промисловості, в Харкові — канатний завод.. Шовкова промисловість України зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську. Трикотажна промисловість України випускає досить різноманітний асортимент продукції. Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Луганську, Чернівцях, Хмельницькому. Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську. Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку. Хутрове виробництво представлено у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці. Основними проблемами легкої промисловості України є: --висока частка імпортованих товарів, що ввозяться за демпінговими цінами та контрабандно; --недостатня купівельна спроможність населення; --висока собiвартiсть вітчизняних товарів легкої промисловості; --неможливість отримання довгострокових кредитів для значної частини виробників товарів легкої промисловості; --вiдсутнiсть виробництва спецiалiзованого обладнання для виготовлення товарів легкої промисловості та запасних частин до нього; --різке скорочення сировинної бази та залежність текстильної промисловості вiд імпортованої сировини; --вiдсутнiсть сприятливих умов для залучення iнвестицiй з метою розвитку галузі; --недостатність бюджетного фінансування науково-дослідних i дослідно-конструкторських робіт, спрямованих на створення i впровадження нових технологій; --складність процедури митного оформлення; --вiдсутнiсть у значної частини приватизованих підприємств ефективного власника; --низька заробітна плата працiвникiв галузі, різке зменшення кiлькостi молодих кадрів.
Харчова промисловість – одна з найбільших та найважливіших галузей промисловості України. Від рівня її розвитку, стабільності функціонування залежить стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, рівень життя населення. Харчова промисловість об'єднує понад 40 галузей, які виробляють продукти харчування. Основними серед них є цукрова, борошномельно-круп'яна, олійно-жирова, хлібопекарська, спиртова, плодоовоче-консервна, рибна, молочна, м'ясна, виноробна, кондитерська, пивоварна, тютюнова та ін. Визначальну роль у розміщенні підприємств даних галузей відіграють сировина і споживач. Ті з них, які використовують малотранспортабельну сировину (що швидко псується) або велику кількість сировини, тяжіють до неї. Це — цукрова, олійна, рибна, плодово-овочево-консервна, маслоробна та ін. Галузі, в яких затрати на транспортування готової продукції більші, ніж на перевезення сировини, орієнтуються на споживача (кондитерська, хлібопекарська, пивоварна, молочна та ін.). На сировину і споживача орієнтуються м'ясна, борошномельно-круп'яна, тютюнова та інші галузі. - Борошномельно-круп’яна промисловість Найбільші виробництва розташовані у Києві, Харкові,Одесі,Дніпропетровську. Невеликі підприємства розташовані у кожному обласному центрі. - Підприємства хлібопекарської промисловості розташовані у всіх великих обласних центрах. - Макаронна промисловість розташована у Києві,Харкові, Одесі,Дніпропетровську. - Кондитерська. Центри виробництва – Київ, Харків, Одеса. Львів, Тростянець. Луганськ,Донецьк, Дніпропетровськ, Вінниця. - Цукрова промисловість являється комплексоутворюючою галуззю, адже навколо цукрових заводів виникають суміжні виробництва,які працюють на відходах(спирт, дріжджі, дефективний цукор, меляса, жом). Розташована у 19 областях України. - Олійно-жирова. Під-ства розташовані у Придніпров’ї , Донбасі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Мелітополі. - Тютюнова промисловість. Центри: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Кременчук, Черкаси, Прилуки, Ромни,Сімферополь. - Крохмале-патокова промисловість. Підприємства розташовані у невеличких містах і селах. Найбільші центри розташовані у Житомирській та Чернігівських областях. - Плодово-овочева промисловість характеризується мало транспортабельною продукцією. Найбільше підприємств у Лісостеповій зоні, Поліссі, Степовій та Криму. - Виноробна промисловість має державне значення. Тяжіє до районів виробництва основної сировини. Центри: Крим, Одеська,Миколаївська, Херсонська області та Закарпаття. - Лікеро-горілчана Основними центрами є Київ, Львів та Харків. - Пиво та безалкогольні напої виготовляються у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Чернігові, Донецька та Львові. Орієнтуються на сировину та споживача. - Виробництво мінеральної воді орієнтується в першу чергу на сировину, але маючи на увазі і споживчий фактор. Центри: Трускавець, Закарпаття, Полтава, Львівська та Івано-Франківська області, Київ. - Молочна промисловість. Основні центри: Київ, Дніпропетровськ, Харків, Одеса, Львів, Бердянськ, Кременчук. - М’ясна промисловість орієнтується на сировину, споживача, та холодильно-технічне оснащення. Центри: Київ,Полтава, Одеса, Харків та Вінниця. - Рибна промисловість. Основні центри: Миколаїв, Херсон, Одес
Соціально-економічний район – територія з відносно цілісною організацією економічного та соціального життя, що характеризується цілісністю та комплексністю розвитку природно-територіальних та соціально-економічних утворень. Ознаки соціально-економічного району: --Характеризується певним економіко-географічним положенням --Має певний масштаб --Має історію формування --Володіє відповідним правовим статусом --Має специфічну структуру --Володіє специфічним потенціалом --Має певні проблеми та перспективи розвитку На формування економічних районів впливають різні фактори: природні, економічні та історичні. Основними серед них є економічні. - Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці. Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни на різних видах виробничої діяльності відповідно до їх природних умов і наявних трудових та інших ресурсів. Його розвиток відкриває шлях до максимального, найбільш ефективного використання сприятливих для виробництва умов кожної території - Територіальні виробничі комплекси (ТВК). Територіальний поділ праці веде до формування галузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, обумовлюють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК. Як складові частини до ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси (первинні ланки енерговиробничих циклів). В основі цих комплексів знаходяться стійкі сполучення взаємопов’язаних підприємств різних галузей. Їх зв’язки визначені технологією і економікою виробництва. Територіально-виробничий комплекс--сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних елементарних техніко-економічних комплексів, розташованих на компактній території, який охоплює значну частину економічного району. В межах одного великого економічного району може бути один або декілька тісно пов’язаних ТВК. - Найбільші міста країни — великі регіональні і індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Кожне місто як економічний центр впливає на навколишню тяжіючу до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району. - Особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості. - Природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості. - Форми територіальної організації виробництва — промислові центри, промислові вузли (зосереджені в одному місті чи розосереджені в близько розташованих містах і селищах міського типу), одногалузеві і багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об’єднуються в народногосподарський комплекс економічного району. - Транспорт. Наявність розвинутої транспортної мережі на певній території впливає на темпи формування економічного району, забезпечує здійснення широких міжрайонних економічних зв’язків, посилює формування зон економічного тяжіння периферійних територій до їхнього економічного ядра. - Національно-політичний устрій та адміністративно-територіальний поділ країни. В умовах перехідної економіки, коли ще значна кількість промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському господарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприємства, адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле із своїми органами управління господарством. У їх межах функціонують територіальні виробничі комплекси, їхні основні складові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району. Адміністративні центри низових районів і областей, як правило, стають і важливими економічними центрами, створюють свої зони впливу на навколишню територію і цим також зв’язують її в єдине ціле.
Легка промисловість – це комплексна галузь, що включає майже 20 підгалузей, які можуть бути об’єднані в три групи: – текстильна, в тому числі, бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.; –швейна; –шкіряно-взуттєва і хутрова. Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Ново-волинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика). Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення. На власній сировині працює лляна промис-ловість, яка випускає 7,3% тканин країни. Лляні тканини виробляють на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область). Найбільші центри шкіряно-взуттєвої промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса. У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для легкої промисловості. Доцільним є відновлення посівів бавовни на півдні України; виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробка на штучні волокна і нитки; розгортання виробництва дубильних речовин; організація виробництва досі імпортованих поліуретанових композицій для взуттєвої галузі. Дуже важливими загальними проблемами є підвищення конкурентоспромож-ності галузі на основі вдосконалення виробничих відносин, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня, продуктивності праці тощо. |