Банківськи операції Конспект_ лекций. Конспект лекцій з дисципліни Банківські операції
 Скачать 2.11 Mb.
|
|
4. Міжбанківські розрахунки Важливим елементом грошових розрахунків є міжбанківські розрахунки. Вони є обов'язковою передумовою міжгосподарських розрахунків, що здійснюються між економічними суб'єктами — клієнтами різних банків або різних філій одного банку. В цих випадках виникає потреба переказувати кошти з банку платника в банк одержувача. Крім того, між банками як самостійними економічними суб'єктами виникає багато відносин, які зумовлюють їх власні взаємні платежі — міжбанківські кредитні відносини, купівля-продаж валюти, цінних паперів, надання послуг тощо. Тому без добре організованої, надійної, ефективної системи міжбанківських розрахунків не можуть успішно здійснюватися міжгосподарські розрахунки і функціонувати банківська система взагалі. Для забезпечення міжбанківських розрахунків створюються спеціальні платіжні системи, їх організація в різних країнах неоднакова, що зумовлено традиціями, рівнем розвитку банківської справи, масштабами запровадження новітніх комп'ютерних технологій у банківську практику тощо. Україна відносно недавно приступила до розбудови своєї банківської системи. Однак, вивчивши кращий світовий досвід та запровадивши найсучасніші комп'ютерні технології, вона створила досить оперативну, ефективну й надійну систему міжбанківських розрахунків — Систему електронних платежів (СЕП), що відповідає світовим стандартам. Ця система розбудована на державному рівні, оскільки ініціатором і організатором її був НБУ. Через неї здійснюється переважна частина міжбанківських розрахунків в Україні, вона спроможна задовольнити потреби в розрахунках усіх банків. Крім Системи електронних платежів, міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися і через інші системи, а саме: ¾ внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС); ¾ комбінацію систем ВПС і СЕП; ¾ міжнародні системи електронних розрахунків, наприклад SWIFT; ¾ двосторонні прямі кореспондентські відносини. Головним призначенням кожної з названих систем є якнайшвидше транспортування розрахункових документів між банками та переказування коштів від платника до одержувача. Для цього банки повинні відкривати один для одного особливі рахунки, які називаються кореспондентськими (коррахунками), та мати недорогу, швидкісну і надійну систему зв'язку для передання інформації. Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку. Останній банк за дорученням і за рахунок першого здійснює різні платежі: банку, в якому рахунок відкритий, іншому банку, небанківським структурам. Коррахунки для банків мають таке ж значення, як поточні рахунки для господарських суб'єктів, а відкриття і ведення їх є обов'язковою передумовою здійснення міжбанківських розрахунків. Ведення коррахунків — важлива складова кореспондентських відносин між банками. Кореспондентські відносини — це договірні відносини між банками з метою виконання кожним із них для іншого певних операцій та послуг, пов'язаних з розрахунками між клієнтами та з власними відносинами. Вони оформляютьсякореспондентськими договорами, в яких визначаються види послуг, що їх надає один банк іншому, форми, порядок і умови надання: відкриття рахунків, підтвердження і виконання акредитивів та інших розрахункових операцій, розмір комісійної винагороди за послуги щодо ведення коррахунку, спосіб передавання та захисту інформації, строк договору, відповідальність і санкції за його порушення. Укладенню кореспондентського договору між комерційними банками передує уважне вивчення ними один одного, а відкриття коррахунків здійснюється на підставі визначеного комплекту стандартних документів, установлених Положенням про міжбанківські розрахунки в Україні, затвердженим Постановою Правління НБУ 8 жовтня 1998р. В українській практиці використовуються коррахунки кількох видів: ¾ відкриті на взаємній основі, коли два банки (філії банків) відкривають їх один для одного; ¾ відкриті в односторонньому порядку, коли один банк відкриває тільки собі рахунок у другому банку. Такі рахунки відкривають, як правило, українські банки в іноземних або малі банки у великих банках-резидентах; ¾ відкриті банками другого рівня в регіональних управліннях НБУ. В практиці міжбанківських розрахунків через СЕП їх називають реальними коррахунками; ¾ технічні коррахунки, відкриті банкам — учасникам СЕП у регіональних розрахункових палатах; ¾ клірингові рахунки, що є різновидом коррахунків і відкриваються в клірингових центрах (розрахункових банках) для проведення заліку взаємних вимог між банками. Коррахунки, відкриті в комерційних банках, підрозділяються на рахунки «Ностро», «Лоро». «Ностро» називається рахунок, відкритий даним банком в іншому комерційному банку. Рахунок «Ностро» відображається у банку-власника в активі, а в обслуговуючого банку-кореспондента — в пасиві балансу. «Лоро» називається рахунок, відкритий у даному банку для іншого комерційного банку — його власника. Тому один і той самий коррахунок для банку-власника буде рахунком «Ностро», а для обслуговуючого банку — рахунком «Лоро». В обслуговуючого банку-кореспондента «Лоро» відображається в пасиві балансу, а в банку-власника — в активі балансу. Кореспондентський рахунок, відкритий даним банком для іноземного банку-кореспондента, в іноземній практиці ще називається рахунком «Востро». Для банків України рахунки «Востро» — це, власне, те ж саме, що й рахунки «Лоро». Міжбанківські розрахунки в Україні (тобто ведення коррахунків, формування розрахунково-платіжних документів, їх передавання, транспортування, приймання, оброблення, контроль та захист інформації, списання та зарахування коштів по рахунках тощо), здійснюються із застосуванням електронних засобів. Кожний банк розробляє свою мережу електронних засобів здійснення платежів. Найбільш могутню і широку мережу їх створив НБУ, що й дало йому можливість розробити загальнонаціональну Систему електронних платежів. Система електронних платежів (СЕП) Національного банку України — це державна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між банківськими установами на всій території України в електронній формі. Функціонування СЕП базується на таких принципах: ¾ усі операції здійснюються виключно у безпаперовій (електронній) формі; ¾ система є абсолютно закритою, тобто грошові кошти не можуть вийти з фінансового простору СЕП на жодній з її ділянок; ¾ оборот коштів у системі здійснюється за принципом «брутто», коли кожний платіж відображається на коррахунку учасника СЕП; ¾ ініціатива проведення платежу належить банку-платнику, який дебетує свій рахунок. Право дебетувати коррахунки інших учасників СЕП надається тільки установам НБУ в обмежених, передбачених чинним законодавством випадках; ¾ виконання платіжних доручень платника з його коррахунку здійснюється в черговості їх календарного надходження в СЕП і в межах наявних на рахунку коштів; ¾ платежі здійснюються в режимі реального часу, що дає можливість завершити розрахунки між банками протягом операційного дня; ¾ зарахування коштів одержувачу здійснюється тільки після списання їх з коррахунку банку, що обслуговує платника, і надходження на коррахунок обслуговуючого його банку. Дотримання цих принципів, передусім недопущення овердрафту за коррахунками і забезпечення платежів у режимі робочого часу, позбавляють СЕП кредитного ризику і забезпечують їй високу ліквідність. У структурній побудові СЕП чітко вимальовуються три рівні: нижній, середній та верхній. На нижньому рівні перебувають комерційні банки, їхні філії — учасники СЕП разом із власною електронною системою автоматизації (САБ), програмно-технічним комплексом АРМ-3, засобами захисту інформації та електронної пошти. Середній рівень — це територіальні управління НБУ, територіальні розрахункові палати (РРП) разом з програмно-технічним комплексом АРМ-2, засобами захисту інформації та електронної пошти. На верхньому рівні функціонують операційне управління НБУ, центральна розрахункова палата (ЦРП) разом з програмно-технічним комплексом АРМ-1, засобами захисту інформації та електронної пошти. До цього рівня віднесене також територіальне управління НБУ по м. Києву і Київській області, оскільки для банків цього регіону не створювалася окрема розрахункова палата, а їх обслуговування доручено ЦРП. У загальному вигляді структурну побудову СЕП можна подати так (рис. 3.8):
Рис. 3.8. Структурна побудова СЕП Елементи СЕП верхнього рівня забезпечують функціонування системи загалом: балансування міжрегіональних платіжних оборотів, захист системи від несанкціонованого втручання, усунення аварійних ситуацій, синхронізація основних операцій учасників системи тощо. Елементи СЕП середнього рівня забезпечують функціонування системи в окремому регіоні: ведення технічних та реальних коррахунків банків — учасників СЕП; приймання, оброблення та відправлення платіжних документів від/до банків — учасників СЕП та інших РРП; передавання підсумків технічних коррахунків банків-учасників на кінець робочого дня у територіальне управління НБУ для відображення по їх реальних коррахунках; надання інформації про стан розрахунків до АРМ-1 тощо. Елементи СЕП на нижньому рівні забезпечують початкові технологічні процеси функціонування всієї системи: підготовка та перевірка пакетів електронних розрахункових документів, передавання їх у систему (до РРП через АРМ-2); одержання розрахункових документів від РРП та введення їх у систему автоматизації банку (САБ). Учасниками СЕП найнижчого рівня є комерційні банки, а їхні клієнти, не будучи учасниками СЕП, можуть скористатися її послугами лише опосередковано — через обслуговуючі їх банки. Таким способом можуть скористатися послугами СЕП також іноземні банки та небанківські фінансово-кредитні установи. Це зумовлено принципом замкнутої побудови СЕП. Тому першим учасником системи, який стоїть біля витоку технологічного процесу електронних платежів, є комерційний банк (філія банку), що готує вхідні (початкові) розрахункові документи для СЕП. Електронні розрахункові документи формуються банком з допомогою САБ у вигляді пакета, в який включається до 1000 документів і який має форму файла. Пакет (файл) початкових розрахункових документів формується на підставі документів, одержаних від клієнтів банку у паперовій чи електронній формі або від філій цього банку. Електронний розрахунковий документ має однакову юридичну силу з паперовим документом і містить у собі всі реквізити (змістові та технологічні), необхідні для здійснення платежу засобами СЕП. За характером здійснення платежу електронні документи поділяються теж на кредитові і дебетові — залежно від того, в якій стороні коррахунку банку — одержувача документів буде відображений платіж — у кредиті чи в дебеті. Найпоширенішими є кредитові документи, тобто платіжні доручення банку-відправника списати вказану суму коштів з його коррахунку і зарахувати на коррахунок банку-одержувача. Сформований банком пакет документів перевіряється через програмно-технічний комплекс АРМ-3 і відправляється з його допомогою в територіальну розрахункову палату, яка обслуговує даний банк. РРП через свій комплекс АРМ-2 приймає від банків пакети розрахункових документів, перевіряє їх та видає з допомогою засобів електронної пошти банку квитанцію про прийняття документів. Одночасно на суму цих документів зменшується залишок коштів на технічному коррахунку банку — відправника документів. Якщо на технічному рахунку банку коштів недостатньо, АРМ-2 не зможе здійснити платіж і його документи не повинні прийматися в СЕП. Прийняті від банків документи АРМ-2 групує по окремих банках — одержувачах документів, якщо вони обслуговуються тією самою РРП, що й банк-відправник, або по окремих РРП, якщо вони обслуговуються іншими РРП. Формуються нові пакети відповідних розрахункових документів, які відправляються у банк-одержувач або в іншу РРП, де вони перевіряються на правильність. При позитивних результатах перевірки адресати повідомляють АРМ-2 про прийняття документів. При внутрішньорегіональних розрахунках на підставі цього повідомлення РРП зараховує суму платежу на технічний рахунок банку-одержувача. А при міжрегіональних Розрахунках РРП відправляє одержані документи банку, якому вони адресовані. Останній повинен їх перевірити і повідомити про їх прийняття свою РРП. Одержавши таке повідомлення, РРП зараховує суму платежу на технічний рахунок банку — одержувача платежу. Одержавши від АРМ-2 платіжні документи, комерційні банки зобов'язані завершити оброблення їх у той самий день і зарахувати суму платежу на поточні рахунки відповідних клієнтів. Наприкінці дня АРМ-2 визначає результат операцій за технічним рахунком за поточний день і повідомляє його територіальному управлінню НБУ для відображення на реальному коррахунку цього банку. Таким результатом може бути збільшення або зменшення залишку коштів на технічному коррахунку за день, яке і переноситься на реальний коррахунок. Якщо по останньому протягом дня не було операцій, що здійснювалися поза межами СЕП, то результати обох коррахунків на кінець дня повинні сходитися. Оскільки результати по цих рахунках можуть різнитися, РРП перед початком робочого дня одержує від установи НБУ інформацію про залишки коштів на реальних рахунках і відповідно коригує залишки на технічних рахунках. Внутрішньобанківська платіжна система. За наявності в комерційного банку філій виникає проблема виходу в СЕП для кожної з них. Він може бути безпосереднім або опосередкованим. У першому випадку кожна філія має прямий вихід у СЕП, де їй відкривається самостійний технічний коррахунок, і розрахункова діяльність її здійснюється незалежно від головного офісу банку. В другому випадку вихід у СЕП має тільки головний банк, а всі його складові установи (філії) здійснюють розрахунки через коррахунки головного банку. У цьому разі банку потрібно створювати свою власну внутрішньобанківську платіжну систему (ВПС). Функціонування ВПС характеризується такими рисами: ¾ консолідація коштів усіх установ даного банку на одному коррахунку, що розширює платіжні можливості кожної структури банку порівняно з тим, якби вони мали свої коррахунки в НБУ; ¾ посилення ролі головного банку в організації міжбанківських розрахунків усіх його структур, оскільки всі потоки документів і платежів проходять через АРМ-3 головного банку. Це дає можливість останньому одержувати надійну інформацію про всі платежі, що здійснюються його структурами, і керувати ними відповідно до ситуації, що склалася в цілому по банку; ¾ здійснення платежів між структурами одного банку за допомогою програмно-технічних засобів самого банку без виведення їх у СЕП, що сприяє їх прискоренню, спрощенню і здешевленню; ¾ ведення субкоррахунків для всіх філій банку безпосередньо в ВПС з відбиттям на них не тільки внутрішньобанківських, а й позабанківських платежів, що зумовлює поєднання ВПС із СЕП. Забезпечує діяльність ВПС головний розрахунковий центр комерційного банку (ГРЦ). Він веде субкореспондентські рахунки для кожної філії банку, за якими самостійно здійснює міжфілійні платежі всередині банку, а також відображає платіжні обороти філій з іншими банками, що здійснюються через СЕП. ГРЦ приймає всі початкові платіжні документи від філій банку, сортує їх на внутрішньобанківські, які оплачує перерахуванням коштів із субрахунку філії-платника на рахунок філії-одержувача, і на позабанківські, які включає в загальний пакет початкових платежів головного банку і направляє через АРМ-3 в СЕП для оплати через консолідований коррахунок банку. Після надходження від СЕП оплачених документів ГРЦ сортує їх по філіях і заносить суми документів на їхні субкоррахунки. Створення ВПС потребує значних витрат на забезпечення філій програмно-технічними засобами та підтримки технологічного процесу. Тому такі системи доцільно створювати у великих банках, що мають багато філій і добрий фінансовий стан. ВПС успішно функціонують у таких банках, як Промінвестбанк, Укрсоцбанк, «Аваль», Приватбанк тощо. ВПС цих банків гарантують швидкість, надійність, безпечність та ефективність розрахунків на рівні, який забезпечує СЕП. У малих банках створювати власні ВПС поки що не ефективно. 5. Розрахунки з використанням пластикових карток Розрахунки з участю фізичних осіб, на відміну від міжгосподарських розрахунків, які переважно виконуються в безготівковій формі, до останнього часу здійснюються в Україні переважно готівкою. Традиційні інструменти безготівкових розрахунків (чеки, платіжні доручення) у цій сфері майже не застосовуються, що можна пояснити малими обсягами трансакцій окремих платників та низьким рівнем розвитку банківських послуг у країні. Проте зумовлені трансформаційними процесами в економіці надмірне розбухання готівкового обороту, значна його тінізація та істотне підвищення розміру трансакцій найзаможнішого прошарку населення викликали гостру потребу в запровадженні безготівкових інструментів у цю сферу. Першими на цю потребу відгукнулися комерційні банки, які почали випускати на український ринок платіжні картки міжнародних компаній Europay тa Visа. Станом на 1 січня 2001 р. таких карт випущено біля 911 тис., що майже в 2,3 раза більше, ніж було на початку 2000 р. Щоб надати цьому процесу більшої динамічності і керованості, НБУ та Уряд України прийняли рішення створити національну систему масових електронних платежів (НСМЕП). ¾ Створення НСМЕП є значно складнішим, трудо- та капіталомісткішим завданням, ніж створення СЕП. Адже учасниками цієї системи потенційно можуть бути: ¾ мільйони фізичних осіб; ¾ величезна кількість торговельних та інших організацій, що надають послуги населенню; ¾ банки, які обслуговують власників пластикових карток, торговельні та інші організації; ¾ структури, які забезпечують передавання електронної інформації, здійснюють розрахунки між банками, надають технічну та технологічну підтримку електронним системам зв'язку тощо, їх потрібно забезпечити відповідними технічними інструментами (картками), програмно-технічними комплексами (терміналами, банкоматами), лініями зв'язку, засобами захисту, контролю, технічного і технологічного супроводження тощо. Для цього потрібні великі капіталовкладення, які не можуть забезпечити окремі банки чи їх об'єднання. Водночас в Україні є чимало передумов, що сприятимуть успішному розв'язанню цього завдання в оптимальні строки і з мінімальними витратами. Передусім це можливість реалізувати новітній світовий досвід у цій сфері; по-друге, НСМЕП створюється на державній основі при безпосередній участі Національного банку України, що дасть можливість широко використати мережу і досвід функціонування СЕП та фінансову підтримку НБУ; по-третє, оскільки попит на послуги НСМЕП поки що незначний і розвиватиметься поступово, в НБУ та комерційних банків є достатньо часу, щоб розробити комплексний проект системи і розпочати поступову його реалізацію, уникаючи помилок і витрат на їх виправлення. Тому є підстави сподіватися, що Україна створить власну НСМЕП на такому ж високому рівні, як і СЕП, хоч і не так швидко, як останню. Ключову роль у переведенні масових платежів на безготівкову основу відіграють пластикові картки. Самі по собі вони не є грішми і не здійснюють обігу. Вони лише є підтвердженням того, що їхні власники мають на своїх рахунках певну суму грошей, яку можуть привести в рух з допомогою карток і погасити свої зобов'язання. Тому емісія карток не збільшує загальної маси грошей в обігу. Проте вона може прискорити їх обіг, збільшити залучення готівки в банківський оборот, підвищити рівень грошово-кредитної мультиплікації, що може спричинити збільшення пропозиції грошей та інфляційні процеси. У світовій практиці вже існує багато видів пластикових карток, які різняться характером емітента (банки, небанківські структури), характером власника (приватна особа, корпорація), функціональним призначенням (кредитна картка, дебетна картка), технологією використання (картки з магнітною смугою, картка з мікросхемою або смарт-картка), за ступенем пільг для користувачів («стандартні», «золоті», «платинові»). Для організації НСМЕП в Україні найбільший інтерес викликає класифікація банківських пластикових карток за їх функціональним призначенням та технологією використання. Одним із функціональних призначень банківських пластикових карток є здійснення за їх допомогою платежів, завдяки чому всі їх можна назвати платіжними. Проте деякі з них мають ще й інше призначення — забезпечувати кредитування власника картки. Тому цю групу карток прийнято називати кредитними, а всі інші — дебетовими. Кредитними називаються картки, видача яких супроводжується відкриттям їх власником кредитних ліній, за рахунок і в межах яких здійснюються платежі чи видача готівки за допомогою цих карток. Тому власникам їх відкриваються окремі позичкові рахунки, які функціонують незалежно від інших їхніх рахунків (поточних чи ощадних). При видачі кредитних карток банки-емітенти уважно вивчають кредитоспроможність своїх клієнтів і тільки після цього визначають, чи можливо реалізувати кредитну картку конкретному клієнту і якого розміру ліміт кредитної лінії йому встановити. Тому такі картки реалізуються звичайно найбільш надійним клієнтам, які мають високу кредитоспроможність. Через такі обставини та високі кредитні ризики цей вид карток у банківській практиці України використовується вкрай обмежено. За кредитними картками їх власники можуть здійснювати платежі за товари та послуги (будь-які чи тільки певного виду), одержувати готівку в банківських установах чи в банкоматах, одержувати певні пільги від банків-емітентів (страхування життя, скидки при бронюванні авіаквитків, оплаті місць у готелях, телефонних розмов тощо), використовувати як засіб самоідентифікації та ін. Умови надання кредиту та порядок здійснення платежів за кредитними картками визначають банки-емітенти. Вони можуть помітно різнитися залежно від окремих емітентів. Так, за одними з карток наданий платіжний кредит повинен бути погашений протягом місяця, а за іншими здійснені платежі протягом 25 днів взагалі не вважаються кредитом і за ними не стягується процент. Одні емітенти можуть вимагати підтвердження наданого кредиту, інші — ні. За одними картками разові платежі можуть обмежуватися певними сумами, а за другими — ні, а тільки загальним лімітом кредитної лінії, за третіми може допускатися навіть перевищення цього ліміту. Конкурентна боротьба між банками за клієнтуру примушує їх постійно вдосконалювати кредитні картки, робити їх дедалі привабливішими для клієнтів. Дебетниминазиваються пластикові картки, за допомогою яких платежі здійснюються списанням коштів безпосередньо з поточного рахунку власника картки, а не за рахунок наданого кредиту. Тому за своїм призначенням це суто платіжні картки. Проте й вони не виключають користування їхнім власником у деяких випадках кредитом, а саме: ¾ якщо він має поточний рахунок з овердрафтом, то в межах ліміту овердрафту клієнт користується для платежів за карткою банківською позичкою. У цьому разі дебетна картка мало чим відрізняється від кредитної; ¾ між моментом оформлення за карткою купівлі товару чи послуги в торговельній структурі і списанням коштів з поточного рахунку власника може проходити певний період часу, протягом якого покупець користується придбаним товаром, отже, одержує кредит. Проте це скоріше технічний кредит, зумовлений технологічними особливостями даної картки, а не її природою. На перших порах, коли процес обміну інформацією між учасниками був тривалим, цей кредит відіграв значну стимулюючу роль у швидкому поширенні дебетних карток. Платіжна дебетна картка досить зручна і проста у користуванні: її можна швидко оформити, за нею майже немає обмежень при одержанні готівки з поточного рахунку, нею можна вносити готівку на рахунок, сума платежів за цією карткою не обмежується лімітом кредитної лінії[5]. Дебетні картки теж бувають кількох видів. Залежно від спрямованості операцій, що здійснюються такою карткою, виділяють: ¾ картки для операцій з готівкою, за допомогою яких власники можуть отримати готівку зі своїх рахунків безпосередньо в банку або через автоматичні пристрої (банкомати), мережа яких може охоплювати всю країну та інші держави. Такі картки відкривають власнику доступ до свого поточного рахунку на засадах самообслуговування будь-де і в будь-який час, тому що банкомати працюють без вихідних і цілодобово; ¾ картки для оплати товарів (послуг) через термінали в торговельних залах. Наявність терміналу та мережі електронного зв'язку дає можливість продавцеві товару швидко ідентифікувати платника, а останньому — негайно переказати гроші з його рахунку на рахунок торговельної організації. Ці картки технологічно спроможні істотно витіснити готівку зі сфери масових платежів. Все залежатиме від сфери розвитку мережі терміналів (має бути 100-відсоткове охоплення структур, які продають населенню товари та послуги) та високого рівня довіри до банків — організаторів цих платежів; ¾ чекові гарантійні картки,що використовуються для ідентифікації чекодавця і гарантування платежу за чеком. Гарантування забезпечується наявними на поточному рахунку власника картки коштами та правом на кредит, наданим йому банком у разі недостатності для оплати чека власних коштів. Ці картки широко застосовуються у країнах з розвинутим чековим обігом. Як зазначалося вище (3.3), в Україні чековий обіг не розвинутий ; і немає підстав очікувати його широкого розвитку у майбутньому. Тому цей вид дебетної картки навряд чи знайде широке застосування в нашій країні. За технологією використання виділяються два види карток: ¾ картки з магнітною лінією; ¾ картки з мікросхемою (смарт-картки). Ці картки різняться способом запису інформації, необхідної для здійснення платежу, та обсягом її накопичення. З магнітною смугою та з мікросхемою можуть бути як кредитні, так і дебетні картки. Картки з магнітною смугоюхарактеризуються тим, що інформація, необхідна для використання її в банкоматах та в електронних платіжних терміналах, записана на магнітній смузі, розміщеній на звороті картки. Важливим елементом цієї інформації є персональний ідентифікаційний номер (PIN). Цей номер (код) має бути відомий власнику картки, і він його вводить у банкомат чи термінал за допомогою спеціальної клавіатури. Коли картка вводиться у зчитувальний пристрій банкомату чи терміналу, набраний код порівнюється з PIN-кодом на магнітній смузі і, якщо вони збігаються, відкривається доступ до комунікаційної мережі для передавання команд щодо виконання платежу: власник набирає суму платежу, яка передається до банку, що веде його рахунок, з якого вона списується та переводиться на рахунок продавця товарів чи послуг або видається готівкою (з банкомата). Картки з магнітною смугою мають той недолік, що не несуть у собі інформації про зміну залишку коштів на рахунку платника після кожної трансакції. Тому при кожній операції потрібно звертатися до банку за цією інформацією, що затримує саму трансакцію і здорожує весь процес платежу. Цієї вади позбавлена смарт-картка. Смарт-картка характеризується тим, що замість магнітної смуги в неї вмонтована мікросхема, яка, власне, є мікропроцесором, здатним самостійно обробляти і запам'ятовувати зміну інформації, зокрема визначати вільний залишок коштів на поточному рахунку чи залишок ліміту кредитної лінії на позичковому рахунку платника. Поява смарт-картки відкрила можливість для створення «електронного гаманця», за допомогою якого платник може автономно здійснювати всі свої платежі в безготівковій формі, не звертаючись кожного разу до банку — емітента картки за підтвердженням його платоспроможності. Смарт-картка має й інші переваги. У неї значно ширші функціональні можливості, оскільки мікросхема спроможна утримувати набагато більший обсяг інформації, оперативно її обробляти і поновлювати. Вона значно надійніша, ніж картка з магнітною смугою. Зважаючи на очевидні переваги смарт-картки, Україна повинна орієнтуватися, приступаючи до розбудови власної НСМЕП, відразу на широке запровадження смарт-карток. «Перестрибнувши» вже пройдені в західній практиці етапи розвитку масових електронних платежів, Україна відразу вийде на рівень найновіших технологій у цій сфері, що сприятиме прискоренню цих платежів, їх здешевленню, посиленню захищеності, підвищенню авторитету банків тощо. Оскільки розвиток масових електронних платежів потребує значних інвестицій, постає питання, чи окупляться ці затрати. Це залежить від тієї вигоди, яку одержать їх учасники —- фізичні особи, торговельні організації, окремі банки та банківська система в цілому, оскільки левову частину цих витрат візьме на себе кожний із них. Фізичні особи одержують такі вигоди від застосування пластикових карток у масових платежах: ¾ позбавляються ризиків, пов'язаних з втратою, крадіжкою, пошкодженням готівки і водночас збережуть майже всі переваги платежів готівкою (негайність, простота платежу); ¾ поліпшаться умови для планування і контролю сімейних бюджетів, для оперативної капіталізації частини доходів, оскільки за залишками коштів на рахунках, що перевищують суми, призначені для поточних електронних платежів, нараховуються проценти; ¾ підвищується престиж власника картки у суспільстві, що має позитивне значення для працевлаштування, для професійного зростання тощо. ¾ Водночас застосування пластикових карток має для клієнтів і негативні наслідки: ¾ зростають витрати, пов'язані зі здійсненням таких платежів (оплата картки, сплата вступного внеску, сплата процента за кредит, обов'язковий депозит на рахунку для платежів по картці тощо); ¾ обмеженість мережі магазинів, підприємств сфери послуг, які готові приймати платежі на основі електронних платіжних карток, стримує застосування останніх і зумовлює широке користування готівкою. Вказані недоліки в умовах тривалої економічної кризи можуть переважити позитивні наслідки запровадження пластикових карток та істотно загальмувати весь процес їх розвитку. Продавці (торговельні організації) мають такі вигоди від застосування пластикових карток: ¾ зростають обсяги реалізації завдяки залученню більшої кількості і з більшою платоспроможністю покупців; ¾ скорочуються витрати на інкасацію та конвертацію виручки; ¾ скорочуються витрати на підтримання безпеки магазинів і підвищується її рівень; ¾ зростає якість, технологічність обслуговування покупців та рейтинг торговельної організації. Негативні наслідки застосування карток для продавців полягають у необхідності істотних початкових витрат на придбання відповідного обладнання та навчання кадрів з користування досить складною системою пристроїв. Надалі зростуть і поточні витрати з обслуговування терміналів та пристроїв. Для переважної більшості українських «торговельних точок», які залишаються малопотужними, такі витрати не під силу профінансувати. Для окремих банків застосування пластикових карток у масових платежах має такі вигоди: ¾ збільшується залучення коштів, зростають кредитні ресурси банків і можливості збільшувати їх доходи; ¾ зростають доходи банків, оскільки за всі операції з картками вони стягують плату; ¾ зростає імідж банків, підвищується конкурентоспроможність тих із них, які застосовують електронні засоби платежів. Проте перехід на карткові платежі вимагає від банків також значних первинних витрат на технічне і програмне забезпечення, підготовку кадрів, лінії зв'язку тощо. Для банківської системи в цілому широке застосування пластикових карток у сфері масових платежів має такі вигоди: ¾ зросте залучення грошових коштів у внутрішньобанківський оборот, посилиться керованість грошового обороту в цілому підвищиться роль банківської системи в розвитку економіки; ¾ знизиться частка готівки в грошовій масі, скоротяться витрати на її друкування і забезпечення обігу (касові витрати); ¾ з'явиться додатковий стимул для переведення банківської справи на сучасні електронні технології, що сприятиме зростанню попиту на новітню комп'ютерну техніку, програмне забезпечення, системи зв'язку, висококваліфіковані кадри і дасть тим самим поштовх до розвитку вітчизняного виробництва та зайнятості. Проте для отримання вказаних вигід потрібно здійснити значні капіталовкладення у створення інфраструктури системи. Кризовий стан бюджету навряд чи дасть можливість державі виділити необхідні для цього інвестиції. Тим більше, що інвестиції потрібні не тільки для внутрішньо- та міжбанківських заходів (процесингові центри, програмне забезпечення, банкомати тощо), а й на реконструкцію суміжних сфер (торгівлі, сфери послуг, зв'язку, виробництва комп'ютерної техніки та ін.). З іншого боку, низький рівень життя населення та зумовлений ним недостатній платоспроможний попит, а також низький рівень довіри до банківської системи не додають оптимізму щодо достатності попиту на пластикові картки населення України, щоб затрати на створення системи окупилися в близькій перспективі[6]. Завдання створення НСМЕП ускладнюється ще й тим, що на український ринок активно проникають міжнародні карткові компанії (VISA, Europay та ін.), які створюють потужну конкуренцію національній системі. 6. Касові операції Важливим напрямом діяльності банків є касові операції. Вони полягають у прийманні готівки від клієнтів, зарахуванні її на рахунки, збереженні прийнятих коштів та видачі готівки на вимогу клієнтів. Особливо важливим і відповідальним для банку є своєчасне і повне задоволення вимог клієнтів на видачу готівки. Від цього залежить довіра клієнтів до банку, їх можливість вільно розпоряджатися своїми коштами, нормально виконувати свої зобов'язання по заробітній платі та інших платежах, що здійснюються готівкою. Касові операції мають велике значення для самих банків, для їхніх клієнтів і для банківської системи в цілому. Приймаючи готівку від клієнтів — юридичних та фізичних осіб, банки збільшують свої резерви, за рахунок чого розширюють активні операції та забезпечують зростання доходів. Видаючи готівку клієнтам, банки стягують комісійну плату, яка поповнює їхні доходи. В операціях з готівкою банки можуть надавати своїм клієнтам чимало додаткових послуг (з інкасації, самообслуговування тощо), які також дають додаткові доходи. Клієнти банків через касові операції надають своїм грошовим коштам депозитну форму, що сприяє їх кращому збереженню та використанню, одержанню додаткових доходів від депозитних процентів. Водночас у них зростає ймовірність втрат завдяки ризику неліквідності банків. Банківська система, регулюючи касові операції, залучає готівку у внутрішньобанківський оборот. Завдяки цьому вона збільшує свої резерви і скорочує витрати на готівковий обіг, поліпшує структуру грошової маси, підвищує урегульованість і прозорість грошового обороту, обмежує використання грошей для обслуговування тіньових доходів. Важлива роль касових операцій у діяльності банківської системи обумовлює необхідність їх централізованого регулювання, і З метою його здійснення НБУ ухвалив три нормативні документи: · Інструкцію з організації емісійно-касової роботи в установах) банків України; · Положення про ведення касових операцій у національній; валюті в Україні; · Інструкцію про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України. Вказаними документами визначені основні вимоги до організації банками касового обслуговування клієнтів: · дотримання норм чинного законодавства та вимог нормативних актів НБУ щодо організації готівкового обігу; · прогнозування установами НБУ готівкового обігу відповідно до вимог основних засад грошово-кредитної політики та контроль за дотриманням прогнозних показників; · повне і своєчасне забезпечення потреб економіки в готівкових коштах; · своєчасна видача установами банків готівки в межах наявних на рахунках коштів і на цілі, попередньо визначені клієнтами в їх грошових чеках; · створення умов для залучення готівки до кас банків та сприяння скороченню готівкових платежів у розрахунках за товари і послуги. Для здійснення касових операцій установи банків організовують прибуткові каси, в яких здійснюється приймання готівки від клієнтів, та видаткові каси, з яких здійснюється видача готівки. В банках з невеликими обсягами касових операцій можуть організовуватися об'єднані прибутково-видаткові каси. Якщо установа банку здійснює інкасацію виручки клієнтів силами інкасаторського апарату, то вона може створити, крім прибуткової каси, ще й касу перерахунку, в якій перераховується вміст інкасаторських сумок. Банки можуть організовувати також вечірні каси для приймання від клієнтів виручки, яка надходить після закінчення операційного дня банку. Видаткові операції вечірні каси не здійснюють. Банківські касові операції базуються на організаційних заходах, пов'язаних з регулюванням готівкового обігу. Це передусім складання прогнозних розрахунків касових оборотів та організація контролю за виконанням прогнозних показників з надходжень і видач готівки; розроблення календаря видач готівки по днях місяця і по окремих клієнтах; установлення для кожного клієнта ліміту залишку каси; визначення строків та порядку інкасації виручки для організацій торгівлі та сфери послуг тощо. Згідно з цими заходами кожний клієнт банку для одержання касових послуг повинен попередньо: · розробити і подати банку прогнозний розрахунок своїх касових оборотів на квартал (якщо банк складає свій прогноз касових оборотів); · повідомити банку визначений день одержання готівки на виплату заробітної плати та інші платежі; · подати банку розрахунок ліміту й одержати встановлений йому ліміт залишку каси; · подати прізвище особи, відповідальної за одержання і доставку готівки з банку, та спосіб її транспортування. Юридичні особи та індивідуальні підприємці, які мають поточні рахунки в банках, згідно з чинним законодавством повинні здавати одержану готівку, не витрачену в той самий день на поточні потреби, в установи банків для зарахування на їхні рахунки. У себе вони мають право тримати готівку тільки в межах ліміту каси, встановленого відповідними установами банків. Підприємства можуть витрачати частину готівкової виручки на поточні платежі. Ліміт каси встановлюється індивідуально для кожного підприємства установою банку, яка веде його поточний рахунок. Розмір ліміту визначається банком на підставі заяви-розрахунку, поданої клієнтом, з урахуванням режиму роботи підприємства, його віддаленості від банку, розміру касових оборотів, порядку здавання виручка в банк тощо. Підприємствам, які мають постійну готівкову виручку із щоденним здаванням її в банк, ліміт каси встановлюється на рівні, що забезпечить йому нормальну роботу на початку наступного робочого дня. Усім іншим підприємствам ліміт каси може встановлюватися на рівні середньоденного надходження виручки або середньоденного витрачання виручки за три попередні місяці. Селянські (фермерські) господарства самостійно визначають ліміт каси, повідомляють його обслуговуючим установам банків. Якщо підприємство має кілька рахунків у різних банках, то ліміт каси встановлюється за місцезнаходженням основного рахунку. Ліміти каси не встановлюються індивідуальним підприємцям. Установи банків та податкові органи здійснюють контроль за дотриманням підприємствами лімітів залишку грошей у касах та за своєчасним і повним оприбуткуванням готівки в касах зі стягуванням штрафів за виявлені порушення. Наявна у підприємства готівка понад ліміт каси може бути здана в установу банку, в якій відкрито основний чи додатковий поточний рахунок: · через прибуткову денну чи вечірню касу; · через інкасаторів НБУ чи комерційного банку; · через підприємство зв'язку, якщо установа банку розташована в іншому населеному пункті. Порядок та частоту здавання готівки в банк підприємство узгоджує з установою банку, яка веде його основний поточний рахунок. Приймання готівки через прибуткову касу банк здійснює протягом операційного дня на підставі стандартного документа«Об'ява на внесення готівки». У ньому вказуються сума та характер внеску (торгова виручка, плата за транспортні послуги тощо), на який рахунок вноситься готівка та ін. Об'яву на внесення готівки спочатку перевіряє операційний працівник каси, який обліковує її в спеціальному журналі, заповнює ордер до об'яви, виписує квитанцію про прийняття готівки від клієнта. Всі ці прибуткові документи операційний працівник передає касиру, який приймає об'явлену суму від клієнта з поаркушним перерахунком і видає йому квитанцію. Від фізичних осіб банки приймають готівку для: · зарахування на їхні рахунки (поточні, ощадні) на підставі стандартного документа «Об'ява на внесення готівки» чи «Прибутковий касовий ордер» із записом суми внеску в ощадній книжці; · здійснення платежів за зобов'язаннями клієнта на підставі «Повідомлення» та з видачею «Квитанції» про здійснений платіж. При прийманні готівки касири банку перевіряють банкноти та монети на справжність, виявляють фальшиві та ті, що втратили ознаки платіжності, і вилучають їх з обігу. Решта готівки упаковується в установленому порядку, оприбутковується до операційної каси банку, передається до сховища чи видаткової каси та зараховується на відповідні рахунки клієнтів. Якщо гроші були прийняті вечірньою касою, то на рахунки клієнтів вони будуть зараховані наступного робочого дня. На суму фактично одержаних від представника клієнта грошей, за винятком фальшивих, йому видається квитанція про внесення готівки. Виявлені фальшиві банкноти і монети клієнту не повертаються, а передаються правоохоронним органам. На їх суму представнику клієнта видається довідка про вилучення фальшивих грошей. Якщо торговельні та інші організації одержують готівкову виручку регулярно і на значні суми, то здавати їх в установи банків доцільно через спеціалізовану службу інкасації та перевезення цінностей. Ця служба видає кожному клієнту достатню кількість спеціальних сумок, в які їх касири поміщають готівкову виручку і довідку про суму вкладених грошей. За встановленим графіком інкасатори забирають підготовлені сумки з грішми у торговельних організацій і доставляють в установи банків. Передавання грошей інкасаторам працівниками торговельних організацій і приймання їх у інкасаторів працівниками банків здійснюється за кількістю сумок без поаркушного перерахування їх вмісту. Тому в інкасації важливо чітко дотримуватися встановлених правил і процедур передавання і приймання сумок. Доставлені інкасаторами сумки з готівкою передаються спочатку до прибуткових кас банків, де перевіряється їх цілість, правильність пломбування, правильність заповнення супроводжувальних документів і відповідність фактичної кількості сумок указаній у цих документах. Якщо зауважень з цих питань немає, сумки з готівкою передаються в каси перерахунку, де вони розкриваються і перераховується поаркушне вміст кожної сумки. Вся інкасована готівка оприбутковується по оборотній касі, зараховується на рахунок клієнтів і передається до сховища чи до видаткової каси. Важливим моментом приймання готівки касами банків є експертиза банкнот і монет та їх оброблення. Метою експертизи є визначення справжності банкнот, їх платіжності та ступеня зносу. Експертиза на справжність банкнот здійснюється з допомогою спеціальних приладів, що дають змогу виявити особливі ознаки справжніх та фальшивих грошей. Умінню здійснювати таку експертизу касири періодично навчаються за спеціальними програмами. Якщо банкнота визнана справжньою і має певний знос та незначні пошкодження, проте від неї залишилося не менше 3/4 початкового розміру і видимі водяний знак, номінал, літери серії та номер, вона вважається платіжною і залишається в обігу. Банкнота з істотнішими пошкодженнями вважається неплатіжною і має вилучатися з обігу. Неплатіжні банкноти підприємства не повинні приймати в платежі, але банки приймають їх для обміну на платіжні за таких умов: · якщо не виникає сумніву в їхній справжності; · якщо видимий номінал банкноти; · якщо відсутня частина банкноти не може бути прийнята для обміну, тобто вона не становить половини і більше загального розміру банкноти. Метою оброблення готівки є формування банкнот у стандартну упаковку з єдиним для всіх банків оформленням, на якому зазначається назва банку, хто персонально формував упаковку, номінал та кількість банкнот, сума, дата. Банкноти одного номіналу формуються в одну упаковку по 100 штук, яка називається корінцем. 10 корінців одного номіналу формуються в упаковку, яка називається пачкою. Сформовані пачки обв'язуються шпагатом і пломбуються. Єдиний порядок оброблення грошових знаків створює значні зручності для їх подальшого переміщення, використання, зберігання, підвищує відповідальність касирів, оскільки дає можливість швидко виявити винних у недостачі чи пропусканні фальшивих грошей в упаковках. Установи банків видають готівку через свої видаткові каси протягом операційного дня в таких випадках: · підприємствам, організаціям, установам з їхніх поточних рахунків на підставі грошових чеків установленої форми із зазначенням цільового призначення одержаної готівки; · фізичним особам з їхніх поточних чи ощадних рахунків за видатковими касовими ордерами встановленої форми; · індивідуальним позичальникам одержані ними позички за видатковими касовими ордерами; · населенню при виплаті йому пенсій, допомоги, переказів з інших банків, заробітної плати працівникам даного банку на підставі, відповідно, доручень пенсійних органів, інших організацій-платників чи за видатковими касовими ордерами. До початку операційного дня касири одержують у завідувача каси під звіт достатню кількість готівки. Представники клієнтів для одержання готівки подають вказані видаткові документи (чеки, ордери) операційному працівникові каси для перевірки. Видаткові документи мають бути заповнені, підписані і засвідчені згідно зі встановленими НБУ правилами. Операційний працівник мусить також перевірити, чи є на рахунку у клієнта необхідна сума коштів. Якщо подані клієнтом документи не викликають зауважень, операційний працівник візує їх, підписує в осіб, які мають право дозволити видачу готівки, і передає касиру для виконання. Одержані видаткові документи касир ще раз перевіряє, передусім достовірність підпису особи, що дозволила видачу грошей, наявність даних про пред'явлення паспорта та підпису про отримання грошей представником клієнта — одержувача готівки. Якщо ці документи не викликають сумніву, касир відраховує зазначену суму готівки і передає представникові клієнта. Гроші видаються повними пачками та корінцями, якщо упаковка їх не пошкоджена. У разі видачі великих сум готівки вони можуть готуватися банком заздалегідь. Одержувач може перерахувати видану йому суму готівки поаркушне. Це робиться в окремому приміщенні під наглядом працівника банку. Видана клієнтам сума готівки в той самий день списується з їхніх рахунків. Якщо під час перевірки видаткових документів операційним працівником чи касиром будуть виявлені порушення чинних правил їх оформлення, вони повертаються без виконання. Якщо представник клієнта, перераховуючи в приміщенні банку одержану готівку, виявить недостачу, то вона покривається з каси банку і пред'являється претензія на цю суму установі банку, касир якої сформував відповідну пачку та корінець. Надлишок виданої суми повертається до каси банку. Підприємства при одержанні готівки повинні вказувати в чеку цілі, на які вони будуть витрачатися, і суму на кожну ціль. Податкові та інші контролюючі органи, комерційні банки періодично перевіряють використання підприємствами одержаних коштів за цільовим призначенням. Операції з приймання та видачі готівки можуть здійснюватися також за допомогою банківських ідентифікаційних карток та банківських автоматів. У першому випадку касові операції здійснюються у викладеному вище порядку, тільки замість прибуткових чи видаткових паперових документів застосовуються пластикові ідентифікаційні картки. У другому випадку (при застосуванні банкоматів) в організацію та технологію касового обслуговування вносяться істотні зміни. Банкомат — це пристрій для автоматизованого касового самообслуговування клієнтів. Банкомати включаються в систему автоматизації банків і застосовуються з метою: · скорочення поточних витрат банків на ведення касових операцій; · розширення спектра банківських послуг для клієнтів; · розширення частки банку на ринку роздрібних послуг. Досягнення цих цілей виправдовує значні первинні витрати на придбання банкоматів та їх установлення, тому вони знайшли широке застосування в розвинутих країнах. Банкомати активно запроваджуються в банківську практику в Україні. Сучасні банкомати можуть виконувати такі операції: · інформувати клієнтів про стан їхніх рахунків; · видавати готівку з рахунків; · приймати готівку для розміщення на рахунках клієнтів; · приймати готівку для погашення позичок; · приймати доручення про переведення грошей з одного рахунку клієнта на інший тощо. Надання банкоматами вказаних послуг здійснюється за допомогою пластикових ідентифікаційних карток та ПІН-кодів клієнтів. Після кожної операції банкомат видає клієнту квитанцію з повною її характеристикою (сума, час, порядковий номер, вид операції, назва банку тощо). Порядок надання касових послуг через банкомати досить простий. Уклавши договір з клієнтом, банк видає йому за невелику плату пластикову картку та ПІН-код, повідомляє мережу розміщення банкоматів, якими він може користуватися, та режим їх роботи. Для клієнта важливо, щоб банкомати працювали цілодобово і розміщувалися не тільки в приміщенні банку чи його філій, а й у багатьох інших місцях. Тому банки прагнуть розмістити свої банкомати і в таких місцях, як великі торговельні, сервісні центри, вокзали, центри розваг тощо. Для одержання касової послуги клієнт за допомогою пластикової картки входить через зчитувальний пристрій у «пам'ять» банкомата і вводить туди за допомогою цифрової клавіатури свій ПІН-код. Упевнившись в ідентичності одержаної з двох каналів інформації, банкомат дає дозвіл клієнту здійснювати будь-яку з операцій, висвітлених на спеціальному табло. За допомогою клавіатури клієнт дає банкомату команду на виконання вибраної операції, вказує її суму та по якому рахунку (поточному чи ощадному) здійснювати. Прийнявши та обробивши цю інформацію, банкомат через спеціальний пристрій (вікно) приймає або видає банкноти, а також видає квитанцію клієнту. Використання банкоматів у касовому обслуговуванні пов'язане з підвищеним ризиком, особливо якщо вони розміщені поза приміщеннями банку. Тому банкомати настроюються так, щоб посилити безпеку здійснюваних операцій. Якщо клієнт не може «ввійти» в банкомат за певну кількість спроб (наприклад дві) чи «спілкується» з ним довше встановленого часу (наприклад 2,5 хвилини), банкомат конфіскує пластикову картку. Для успішного розвитку цього нетрадиційного для України виду банківських послуг важливо, щоб банки чітко і своєчасно забезпечували банкомати готівкою та підтримували їх у робочому стані. «Мовчазні» касири-автомати можуть не тільки скомпрометувати прогресивну ідею, а й спричинити їх поломку розгніваними клієнтами, що дорого коштуватиме банку. Тому банки, що вирішили запроваджувати банкомати, повинні розробити дійову систему функціонального та сервісного їх обслуговування. Порядок забезпечення банкоматів готівкою визначений Інструкцією з організації емісійно-касової роботи в установах банків, затвердженою Правлінням НБУ. |