Конспект лекцій МЕ. Конспект лекцій з дисципліни міжнародна економіка для студентів освітньокваліфікаційного рівня бакалавр
 Скачать 0.8 Mb.
|
|
зовнішній борг країни і його співвідношення з ВВП країни за певний період часу. Наслідки МРК можуть бути різноманітні, причому як позитивні, так і негативні в залежності від напряму руху капіталу, економічного стану партнерів, стану світової економіки в цілому тощо. Експортери капіталу отримують прибуток, який вивозять або використовують для реінвестування на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технології в національних інтересах. Але слід враховувати, що структура вигод і втрат від міжнародної міграції капіталу ідентична структурі вигод і втрат від міжнародної торгівлі і міжнародної міграції робочої сили, тобто усунення бар’єрів вигідно світовій економіці в цілому та тим економічним «гравцям», для яких свобода переміщення означає додаткові можливості, але завдає шкоди країнам і корпораціям, для яких свобода означає жорсткішу конкуренцію. Коли прямими інвестиціями обмінюються розвинуті країни, то економічні відносини будуються на рівноправних засадах. Водночас експорт капіталу в країни, що розвиваються, як правило, приводить до встановлення нерівноправних економічних відносин. При цьому в країні базування зростають доходи власників капіталу, а доходи власників інших факторів виробництва (робочої сили, предметів праці) зменшуються. В приймаючій країні навпаки – зростають доходи власників інших факторів виробництва, а доходи власників капіталу зменшуються. Статистичні дані свідчать, що не дивлячись на більшу бажаність для країни прямих інвестицій, ніж портфельних, міжнародний ринок портфельних інвестицій значно об’ємніший за ринок прямих інвестицій. Це пояснюється вищою ліквідністю портфельних інвестицій на міжнародних фінансових ринках, причому переважна частина і прямих і портфельних інвестицій здійснюється між розвинутими країнами у формі перехресного інвестування. Вивезення інвестицій з країн, що розвиваються, дуже незначне і нестабільне. 6.4. Міжнародний кредит і його особливості Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий або довгий термін для отримання відсотків. Кредиторами (позиковцями) можуть бути приватні фірми або банки, державні органи управління, міжнародні фінансові організації (див. рис. 6.1), а одержувачами (позичальниками) – приватні особи, компанії, уряди країн. Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вони містять елемент субсидій, коли позичальник може самостійно використовувати позику для вирішення своїх проблем, а позиковець (іноземний кредитор) отримує відсотки. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби і програми. 50 МБРР – Міжнародний банк реконструкції і розвитку МАР – Міжнародна асоціація розвитку МФК – Міжнародна фінансова корпорація БАГІ – Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій МЦРІС – Міжнародний центр розв’язання інвестиційних спорів Рис. 6.1. Система міжнародних валютно-кредитних інститутів [37] Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70-х роках ХХ ст. єдиного ринку позикових капіталів і створенню на його основі міжнародного (світового) фінансового ринку. Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, тому що суб’єктами фінансових угод виступають юридичні і фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однієї валюти в іншу. Міжнародний фінансовий ринок – (ринок позикових капіталів) – це система ринкових відносин, яка забезпечує перерозподіл капіталів між кредиторами (позиковцями) і одержувачами (позичальниками) в різних країнах через посередників на основі попиту на капітал і його пропозиції. 6.5. Міжнародний фінансовий ринок 6.5.1. Сутність та становлення міжнародного фінансового ринку Міжнародний фінансовий ринок – це ринок вільних, придатних для інвестування за межами свого утворення та походження грошових ресурсів, міграція яких здійснюється під дією попиту та пропозиції, існуючих в окремих країнах та регіонах, а також під контролем держав та міжнародних валютно- фінансових центрів [42]. Міжнародні валютно-кредитні інститути Бреттон-Вудські інститути Міжнародний валютний фонд Всесвітній банк МБРР МАР МФК БАГІ МЦРІС Банк міжнародних розрахунків Регіональні банки розвитку Організації з регулювання зовнішньої заборгованості Паризький клуб Лондонський клуб Гр уп а Вс есв ітн ьо го банк у 51 Головне призначення міжнародного фінансового ринку полягає в забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу. Через структури міжнародного фінансового ринку тимчасово вільні фінансові ресурси переводяться із тих секторів світового господарства, де вони з’являються, у ті сектори, де в них у певний момент є потреба. Завдяки цьому стає можливим валютне, кредитне, розрахункове обслуговування міжнародної торгівлі товарами та послугами, закордонних інвестицій, урядових запозичень та ін. Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових засобів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Залучення ресурсів на міжнародному фінансовому ринку значно розширює фінансові можливості кожної країни і сприяє вирівнюванню економічного розвитку країн та створенню умов для підвищення суспільного добробуту. Міжнародний фінансовий ринок виник на основі інтеграційних процесів між національними фінансовими ринками. Інтеграція ринків окремих країн розпочалася приблизно в середині 60-х років і згодом стала розвиватись прискореними темпами. Вона виявлялася в зміцненні зв’язків, розширенні контактів між національними фінансовими ринками, їх прогресуючому переплетенні. Банки почали надавати, а їхні клієнти одержувати фінансові послуги за межами країн, де вони розташовані, одночасно в декількох валютах. Умови таких угод, наприклад відсоткові ставки за кредитами, почали вирівнюватись і ставали все більш привабливими для позичальників та інших одержувачів банківських послуг порівняно з умовами національних ринків. Окрім іншого, це було пов’язано також і з тим, що в міжнародних фінансових операціях не було таких жорстких вимог державного регулювання, як в окремих країнах. Розвиток процесу інтеграції національних фінансових ринків поступово привів до початку їх глобалізації. Це виявилося у виникненні й швидкому зростанні світової фінансової системи, де циркулюють валютні, кредитні та інші фінансові ресурси. Ринки різних країн, де можна мобілізувати кошти, не тільки взаємодіють, а й залежать один від одного. Міжнародний фінансовий ринок нині є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції. Нині цей ринок набув величезних масштабів і перетворився в одне з найважливіших джерел фінансових ресурсів, став визначальним фактором господарського життя всіх без винятку країн світу [69]. Таким чином виникнення міжнародного фінансового ринку можна розглядати як наслідок інтернаціоналізації та глобалізації господарської діяльності та виникнення міжнародного підприємництва. Формування міжнародного фінансового ринку пов’язано з науково-технічною революцією та породження нею велетенських за капіталоємністю проектів та необхідністю пошуку для їх реалізації відповідно потужних джерел фінансових ресурсів. 52 Можна виділити ряд факторів, що сприяють формуванню міжнародного фінансового ринку та розширенню його географії. До їх числа можна віднести: - зростаючий взаємозв’язок між національними та іноземними секторами економіки як наслідок посилення значення зовнішньої торгівлі; - перегулювання з боку держави грошових, капітальних потоків, валютних курсів та міграції трудових ресурсів; - посилення ролі та значення міжнародних фондових бірж та фінансових інститутів в результаті впровадження новацій в торгівлю фінансовими інструментами та удосконалення платіжних розрахунків; - розвиток електронних міжбанківських комунікацій, електронний переказ фінансових активів [42]. Світові фінансові потоки обслуговують міжнародну торгівлю товарами, послугами, перерозподіл капіталів та робочої сили між країнами. Головними каналами руху фінансових потоків є: валютно-кредитне і розрахункове обслуговування купівлі-продажу товарів і послуг; іноземні інвестиції в основний і оборотний капітал; операції з цінними паперами та іншими фінансовими інструментами; валютні операції; фінансові сприяння країнам та державні внески в міжнародні організації. У цілому перерозподіл фінансових коштів у світовому масштабі забезпечує зростання конкуренції та ефективніше використання виробничих потужностей та інших ресурсів економічного розвитку. Рух фінансових коштів здійснюється через банки, спеціалізовані фінансово-кредитні установи, фондові біржі, які в сукупності формують міжнародний фінансовий ринок (рис. 6.2). Рис. 6.2. Основні суб’єкти міжнародного фінансовго ринку МІЖНАРОДНИЙ ФІНАНСОВИЙ РИНОК СВІТОВІ ФІНАНСОВІ ПОТОКИ ТНК ТНБ Держави Міжнародні організації 53 Основна частина міжнародних фінансових операцій здійснюється у світових фінансових центрах. Світові фінансові центри – це: 1) місця зосередження банків і спеціалізованих кредитно-фінансових інституцій, які здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції, реалізують угоди з цінними паперами та золотом;2) осередки організацій (банків, бірж, фінансових і страхових компаній), які або надають фінансові послуги, або самі потребують їх, при цьому пропонуються глобальні послуги й можуть укладатися глобальні фінансові угоди. Факторами активного формування сучасних світових фінансових центрів – є: 1) створення відносного надлишку капіталу в окремих частинах світового господарства; 2) виникнення світових грошей, які спроможні за своїм правовим статусом забезпечити вільний рух капіталу; 3) достатньо високий ступінь організації міжнаціональних кредитно- фінансових інституцій; 4) фінансова діяльність транснаціональних банків і міжнародних корпорацій; Найбільш цікавим, як з погляду становлення і розвитку, так і виняткової здатності вчасно реагувати на потреби часу, є світовий фінансовий центр – Лондон. Після Першої світової війни в результаті дії закону нерівномірності розвитку країн провідним фінансовим центром став Нью-Йорк. Поява цих фінансових центрів обумовлена певною мірою нижчими податковими й операційними витратами, незначним державним втручанням та ліберальним валютним законодавством. Це: Багамські острови, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн. Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок – сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як позиковий капітал за межами національних кордонів. Операції на Євровалютному ринку проводяться в євровалютах. Євровалюта – це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн-емітентів усіх валют. Наприклад, долар США на рахунках у банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, Італії – євростерлінгом. Зміст операцій на Євроринку полягає у тому, що банки, розміщені поза межами країни-емітента будь-якої національної валюти, приймають за певні відсотки депозити, виражені у цій валюті. 6.5.2. Класифікація фінансових ринків Наявність багатьох типів фінансових активів пов’язана з існуванням різних підходів до їх класифікації. Розглянемо основні підходи, і відповідно, основні класифікації фінансових ринків. 1. За умовами передачі фінансових ресурсів в користування фінансовий ринок поділяється на ринок позикового капіталу і ринок акціонерного капіталу. На ринку позикового капіталу ресурси передаються на умовах позики на визначений термін та під процент за допомогою боргових цінних паперів або кредитних інструментів. На ринку акціонерного капіталу кошти вкладаються 54 на невизначений термін. При цьому інвестор отримує право на частину прибутку у вигляді дивіденду, право співвласності на активи підприємства і повністю поділяє підприємницькі ризики з іншими акціонерами підприємства. 2. За терміном обігу фінансових активів, що можуть бути в обігу на ринку, фінансовий ринок поділяють на ринок грошей та ринок капіталів (рис. 6.3). Рис 6.3. Класифікація фінансових ринків за терміном обігу фінансових активів На ринку грошей здійснюється короткострокове інвестування коштів. На цьому ринку перебувають в обігу фінансові активи, термін обігу яких не перевищує одного року: короткострокові казначейські зобов’язання, ощадні та депозитні сертифікати, векселі, різні види короткострокових облігацій тощо. На ринку грошей корпорації залучають кошти для підтримки обігового капіталу в разі виникнення тимчасових короткострокових потреб у грошових коштах. Фінансові інститути, зокрема комерційні банки, залучають кошти на такому ринку для надання позичок іншим суб’єктам ринку та для підтримки ліквідності на належному рівні. Короткострокові цінні папери на ринку грошей більш ліквідні і характеризуються меншим коливанням цін, ніж на ринку капіталів, тому здійснення інвестицій на грошовому ринку менш ризикове, ніж на ринку капіталів. Ринок капіталів призначений для довгострокового інвестування коштів в основний капітал. На ринку капіталів надаються середньострокові та довгострокові кредити, перебувають в обігу середньострокові та довгострокові боргові цінні папери, а також інструменти власності – акції, для яких термін обігу не встановлюється. Емітуючи акції та облігації, залучаючи банківські кредити, корпорації формують на ринку капіталів фінансові ресурси, необхідні для модернізації і розширення виробництва, впровадження нових технологій, освоєння виробництва нових видів продукції. Фізичні особи та будівельні організації залучають кошти для придбання та будівництва нерухомості. Фінансові інститути формують власні фінансові ресурси, які перебувають у їх ФІНАНСОВИЙ РИНОК РИНОК ГРОШЕЙ РИНОК КАПІТАЛІВ К о р о тк о те р тін о ви й До в го те р м ін о ви й Інструменти позики Інструменти власності 55 використанні протягом усього періоду функціонування і забезпечують економічне зростання та економічну стабільність фінансовому інституту. В цілому на ринку довгострокових запозичень держава, підприємницькі структури і населення отримують за визначену плату в довгострокове або безстрокове користування фінансові ресурси інших учасників ринку. Ринок капіталів розвивається більшою мірою в країнах з досить визначеними та сприятливими економічними перспективами. Становлення ринку капіталів передбачає невисокі темпи інфляції, а також стабільність політичної та економічної ситуації в країні. 3. Залежно від того, чи нові фінансові активи пропонуються для продажу, чи емітовані раніше, фінансовий ринок поділяється на первинний і вторинний. Первинний ринок є ринком перших та повторних емісій, на якому здійснюється початкове розміщення фінансових активів серед інвесторів та початкове вкладення капіталу в різні галузі економіки. Обов’язковими учасниками первинного ринку є емітенти цінних паперів та інвестори. На вторинному ринку мають обіг емітовані раніше фінансові активи. Операції на вторинному ринку не збільшують загальної кількості фінансових активів і загального обсягу інвестицій в економіку. Важливі риси вторинного ринку – ліквідність, можливість поглинати значні обсяги фінансових активів у короткий час при незначних витратах на проведення операцій. Основну частину операцій на вторинному ринку становлять операції, пов’язані з перерозподілом сфер впливу на ринку, та спекулятивні операції. Як правило, вторинний ринок визначає ціни на первинному ринку. Вторинний ринок для деяких типів фінансових активів є досить обмеженим, для інших – практично відсутнім. Для таких фінансових активів, як акції, ф’ючерси та опціони, характерним є не тільки розвинений вторинний ринок, а й наявність спеціалізованих бірж для торгівлі цими активами. Вторинного ринку кредитів в Україні практично немає. В країнах з розвиненою ринковою економікою вторинний ринок кредитів розвивається за рахунок впровадження фінансовими посередниками інновацій на ринку інструментів позики, а саме внаслідок використання процедури сек’юритизації активів. 4. Залежно від місця, де відбувається торгівля фінансовими активами, розрізняють біржовий та позабіржовий ринки. Біржовий ринок пов’язують із поняттям біржі як особливого способу організованого ринку, що сприяє збільшенню мобільності капіталу та виявленню реальних ринкових активів. Біржовий ринок є переважно вторинним ринком, оскільки на ньому в більшості випадків відбувається торгівля емітованими раніше фінансовими активами. На позабіржовому ринку діють так-звані торгово-інформаційні системи. Учасники таких систем – фінансові посередники – мають змогу ознайомитись з попитом-пропозицією на фінансові активи та укласти угоди з тими посередниками, пропозиції яких їх зацікавлять. На різних сегментах фінансового ринку біржовий та позабіржовий ринки відіграють різну роль. Так, на валютному ринку торгівля валютними ресурсами переважно зосереджується на позабіржовому міжбанківському ринку. На ринку цінних паперів як біржовий, так і позабіржовий ринки мають велике значення. 56 Організаторами торгівлі на біржовому ринку цінних паперів виступають фондові та спеціалізовані біржі з торгівлі ф’ючерсними та опціонними контрактами. На позабіржовому ринку торгівля цінними паперами здійснюється через торговельно-інформаційні системи, які створюються торговцями цінними паперами відповідно до законодавства конкретної країни. Торгівля акціями відбувається переважно на біржовому ринку, а облігаціями – на позабіржовому. 5. Якщо взяти за ознаку класифікації поняття глобальності, можна здійснити поділ фінансових ринків на міжнародні та національні. Останні, у свою чергу, в залежності від умов емісії та механізму обігу фінансових активів можуть бути поділені на ринки резидентів та нерезидентів (рис. 6.4). Рис. 6.4. Класифікація фінансових ринків за ознакою глобальності Ринок резидентів є ринком фінансових активів, емітованих резидентами на національному ринку. Ринок нерезидентів – це ринок, на якому нерезиденти емітують фінансові активи відповідно до законодавства певної країни. Цінні папери, емітовані на ньому називають іноземними цінними паперами. Ринки нерезидентів досить розвинені лише в окремих країнах, де державне регулювання сприяє розвитку таких ринків. На міжнародному фінансовому ринку активи, емітовані поза юрисдикцією будь-якої однієї країни, пропонуються інвесторам багатьох країн. Учасниками міжнародного ринку виступають уряди, центральні банки, фінансові інститути, великі промислові корпорації, а також міжнародні фінансові інститути та організації. Основними фінансовими інструментами, що мають обіг на міжнародному ринку, є єврокредити, єврооблігації, євроакції та похідні фінансові інструменти – ф’ючерси, форварди, опціони, свопи. Постійний розвиток міжнародних ринків та інтеграційні процеси на них сприяють розвитку світової економіки, оскільки дають можливість кращого розподілу фінансових ресурсів у світовому масштабі. Водночас вони роблять більш взаємозалежними економіки різних країн і зменшують можливості урядів країн в регулюванні процесів на національних фінансових ринках. 6. Остання класифікація, на якій ми зупинимось, не має чітко визначеної ознаки. Проте оскільки окремі сегменти вітчизняного фінансового ринку мають специфічну структуру та механізми функціонування, є сенс виділити такі складові фінансового ринку, як ринок цінних паперів (фондовий ринок), валютний та кредитний ринки [63]. ФІНАНСОВИЙ РИНОК НАЦІОНАЛЬНИЙ МІЖНАРОДНИЙ Ринок резидентів Ринок нерезидентів 57 6.5.3. Світовий ринок золота Економічне значення золота полягає в його використанні протягом значного історичного періоду як грошового товару поряд з іншими благородними металами, а з кінця XIX ст. — монопольне. Золото служило основою грошової і валютної систем. Однак з часом, у результаті офіційної демонетизації, золото вийшло з грошового і валютного обігу й осіло в скарбах, а операції з цим благородним металом відбуваються на особливих ринках [39]. За останні 6 000 років у світі було видобуто 125 000 тонн золота. Нині найбільший золотовидобувач – Південно-Африканська Республіка. Вона має чотири десятки золотовидобувних шахт і рудників, на яких працюють півмільйона чоловік. Частка ПАР у загальносвітовому обсязі золота, видобутого у 1970 році, становила 79% (або 1 000 тонн). Нині цей показник значно менший (трохи більше 20%). У колишньому СРСР найбільше золота було видобуто у 1988 році – 304 тонни. Демонетизація золота, що відбулася у 70-х роках ХХ століття, істотно змінила його світовий ринок. Це означає, що виробництво, реалізація і споживання золота нині концентруються у приватних руках. Офіційна ціна золота була скасована. Угоди щодо цього металу нині використовують лише ринкові ціни. Основні джерела золота такі: новий видобуток; золотий лом; державні резерви; нагромадження приватних осіб (фізичних і юридичних). Основні споживачі золота: o виготовлювачі ювелірних виробів, монет, медалей, товарів промислово-побутового призначення; o приватні особи, які нагромаджують золото як скарб (тезавратори); o державні органи (для поповнення офіційних ресурсів). Біржова торгівля золотом стосується не фізичного металу, а юридичних зобов’язань щодо його постачання. Однак вона істотно впливає на кон’юнктуру торгівлі золотом як фізичним металом. На кон’юнктуру також більше впливає попит, ніж пропозиція [65]. У світі існують спеціальні центри торгівлі золотом, де здійснюється регулярна його купівля-продаж. Це ринки золота. Золото на ринки поставляється у вигляді стандартних зливків: • зливки міжнародного зразка в 400 тройських унцій (12,5 кг) з пробою, не менше 995; • великі зливки з пробами від 900 до 916,6 і вагою в декілька кілограмів; • малі зливки від 1005 до 990 г. Об’єктами операцій на ринках золота виступають також золоті монети як старого карбування, так і сучасні ювілейні та сувенірні монети [69]. У залежності від характеру державного регулювання ринки золота поділяються на чотири основні категорії: глобальні, з ліберальним режимом державного регулювання – в Лондоні, Цюриху, Франкфурті, Чикаго, Гонконгу; 58 національні, з ліберальним режимом державного регулювання – в Мілані, Парижі, Ріо-де-Жанейро; регіональні, з жорстким режимом державного регулювання – в Афінах, Токіо; «чорні ринки» - в Бомбеї, Каїрі. Основними золотодобувними країнами є ЮАР, США, Канада, Росія і Австралія. Ціноутворення на жовтий метал відбувається на біржах економічно розвинутих країн. Ведучими ринками виступають ринки Лондона, Цюриху і США. У сучасному виді Лондонський ринок існує з 1920-х років. Його ключовими учасниками залишаються члени клубу золотих брокерів Лондона. Власне на лондонському золотому ринку сформувалася процедура фіксингу, яка з 1919 року проводиться двічі на день. Ціни Лондонського ринку вважаються найбільш презентативними, вони використовуються у якості інформаційного орієнтиру для різного роду розрахунків, порівнянь, вони ж закладаються у довгострокові контракти. Об’єктом торгівлі виступають стандартизовані зливки. Кожен зливок повинен мати серійний номер, відмітку про пробу (чистоту), штамп виробника. Достатньо довго Лондонський ринок золота був ринком нерезидентів у зв’язку з тим, що відповідно до режиму валютного регулювання резиденти Великобританії не мали права купувати золото, а професійні дилери повинні були отримати ліцензію у банку Англії. У жовтні 1979 року уряд, очолюваний М.Тетчер, у рамках фінансової лібералізації зняв обмеження на операції із золотом. Однак, це рішення було запізнілим, оскільки лідерство на золотому ринку перейшло до США і Швейцарії. Цюрих став крупним центром торгівлі золотом у 1970-х роках. З початку 1980-х років Швейцарія щорічно імпортувала в середньому від 1 200 до 1 400 тонн золота, а експортувала від 100 до 1 200 тонн. Більша частина жовтого металу осідала в країні. Про провідну роль Цюриху як європейського золотого центру свідчить той факт, що золотий імпорт Швейцарії складає 70% золота, що добувається в західних країнах, з яких 60% реекспортується у різні країни світу, що розвиваються. З початку 1980-х років Цюрих став світовим ринком золота, через який проходить майже половина світової промислової торгівлі золотом. Маркет-мейкерами золотого ринку Цюриху виступає «велика трійка» (UBS+SBC, Credit Swiss), які швидко пристосувались до нових ринкових умов і змін потреб клієнтів. Ці банки володіють великою брокерською фірмою Premex AG, яка здійснює не тільки угоди спот, а й працює на форвардному і опціонному ринках. Банки «великої трійки» відносяться до інноваційних банків, які здійснюють широкий спектр найбільш сучасних операцій з золотом. Перевагою швейцарських банків є їх присутність на світових ринках золота в різних регіонах світу. Вони представлені на ринках дорогоцінних металів в Європі, США, Південно-Східній Азії і Австралії. Це дозволяє їм цілодобово бути присутніми на глобальному ринку золота, здійснюючи операції як з фізичним золотом так і з «паперовим» металом. Офіційна ціна золота протягом більше 40 років (1933-1976 роки) фіксувалася Казначейством США. Демонетизація золота, яка відбулася у 1970-х роках, дозволила відмінити Акт золотої заборони, у відповідності до якого громадяни США не мали права на особисте володіння золотими зливками. 59 Лібералізація торгівлі золотом призвела до швидкого перетворення Нью- Йоркської Товарної Біржі та Чикагської Товарної Біржі в крупніші центри торгівлі золотими ф’ючерсними контрактами. Власне тут укладається більше 90% всіх ф’ючерсних контрактів на поставку золота. Поряд з біржами в торгівлі золотом беруть участь провідні американські банки, які є маркет-мейкерами на глобальному ринку золота, такі як J.P. Morgan Chase. Особливістю американського ринку золота є широке розповсюдження угод венчурного характеру. До них відносяться термінові угоди (форварди, ф’ючерси). Стандартна сума контракту – 100 унцій. Центром торгівлі опціонами стала Канадська золота біржа. З початку 1990-х років активно здійснюються операції з золотом на ринку Гонконгу, де мають представництва крупні золоті дилери з Цюриху, Лондона, Нью-Йорку і Франкфурта. З 1980 року Товарна біржа Гонконгу почала здійснювати торгівлю ф’ючерсними контрактами. Серед регіональних ринків виділяється ринок золота в Саудівській Аравії, який забезпечує сировиною ювелірну промисловість за рахунок імпорту. Іншим не менш цікавим місцевим золотим ринком є Індія, яка поглинає в середньому 10% загальносвітового видобутку благородного металу [31]. 6.6. Транснаціональні корпорації (ТНК) 6.6.1. Суть та значення ТНК Транснаціональна корпорація (ТНК) – це міжнародна компанія, що має свої господарські підрозділи у двох або більше країнах, управління якими здійснюється з одного або декількох центрів. В основі такого управління – механізм прийняття рішень, який дає змогу здійснювати узгоджену політику і загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології та відповідальність для досягнення результату – отримання прибутку. ТНК – це мережа взаємопов’язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають складові частини та філії в інших країнах. ТНК володіють або контролюють комплекси виробництва та обслуговування, що знаходиться за межами країни базування. Вони є лідерами у виробництві та реалізації певного товару. На відміну від звичайної корпорації, яка функціонує на світових ринках, ТНК переносить за кордон не товар, а сам процес вкладання капіталу, поєднуючи його із закордонною робочою силою в межах міжнародного виробництва [59]. Транснаціональні корпорації – це концерни, національні за капіталом і контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдине визначення ТНК поки що відсутнє. Найбільш поширеним є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва і розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної вартості, які знаходяться в різних країнах. Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) визначає ТНК як підприємство, яке об’єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм та видів діяльності в двох і більше країнах, здійснює послідовну політику та загальну стратегію через один або декілька центрів прийняття рішень. ТНК належать близько 90% прямих зарубіжних інвестицій, близько половини світової торгівлі та валютних ресурсів. Сферами прикладання капіталів ТНК є як розвинуті країни, так і країни, що розвиваються. В розвинутих країнах об’єктами прямого інвестування найчастіше є галузі обробної промисловості і 60 сфера послуг, а в країнах, що розвиваються – розробка природних ресурсів, галузі, що заміщують імпорт тощо. 6.6.2. Теорії та концепції ТНК Феномен ТНК, починаючи з 60-х років, став притягувати пильну увагу економічної науки. До теперішнього часу теорії транснаціоналізації пройшли достатньо довгий шлях розвитку, проте повністю закінчених і таких, які пояснюють усі аспекти цього складного явища поки що немає, та і напевне, і не може бути, оскільки сам процес транснаціоналізації стрімко розвивається, приймаючи різноманітні, часто зовсім нові форми. Коротко зупинимось на основних теоріях і концепціях транснаціоналізації. Технологічна концепція була висунута американським економістом- інституціалістом Дж. Гелбрейтом. Він вважає, що ТНК розвиває іноземні структури в основному для обслуговування за кордоном своєї технічно складної продукції і розширення збуту за рахунок організації гарантійного обслуговування та промоушен-компаній. Теорія монополістичних переваг була висунута С.Хаймером і розвинута Ч.Кіндлебергером. Саме поняття монополістичної конкуренції було введено і досліджено у працях Э.Чемберліна. В умовах монополізації товарного ринку компанія намагається використовувати особливий вид конкуренції, виділяючи свій товар в особливу групу шляхом використання реклами та інших заходів з просування його на ринок. Цей товар стає особливим і на нього не розповсюджуються загальні закони ринкової конкуренції. Таким чином, виникає своєрідна монополія, можливо, на достатньо вузькому сегменті ринку. Наприклад, «Кока-Кола» за рахунок гігантських вкладень в рекламу стала своєрідним окремим товаром, який виділився з групи інших прохолоджуючих напоїв. Це ж саме можна сказати про монополістично конкуруючу з нею «Пепсі-Колою». По-суті, споживачі розділилися на два табори – Кока і Пепсі, і їх ринки знаходяться в стані динамічної рівноваги. Коли корпорація виходить на іноземний ринок, вона стикається з уже працюючими там місцевими корпораціями, які володіють певними перевагами, оскільки добре знають свій ринок, «правила гри» на ньому, смаки споживачів і мають зв’язки з місцевою адміністрацією. Тому одним із способів завоювати якийсь із сегментів цього ринку полягає у використанні методів монополістичної конкуренції. На закордонний ринок зразу проштовхується «особливий» товар з «розкрученою» у світі торговою маркою, яка широко рекламується. ТНК зобов’язана володіти перевагами монополії для того, щоб протистояти місцевим фірмам. Ріст продажу у країні-реципієнті обумовлений ще й історією ТНК, яка має відому у світі репутацію і торгову марку. Теорія життєвого циклу продукту, розроблена французьким економістом Р Верноном, спирається на постулат про проходження будь-яким товаром життєвого циклу, який складається з трьох послідовних стадій: 1) інноваційної; 2) зрілої; 3) фази стандартизації. На інноваційній стадії корпорація першою освоює певний товар, має суттєві конкурентні переваги, які перекривають її витрати на НДДКР. На другій 61 і третій стадіях для успішної конкуренції компанія зобов’язана застосувати стратегію інтернаціоналізації. На фазі зрілості зменшення обсягу продажу на вітчизняному ринку все ще компенсується його збільшенням за кордоном. На фазі стандартизації, коли виробництво товару за технологією і якістю набуває стандартних форм, подальші конкурентні переваги можна отримати, тільки за рахунок перенесення різноманітних стадій виробничого циклу у ті країни, де витрати на виконання робіт будуть меншими. Після цього при уже зниженій собівартості товар може повернутися навіть на вітчизняний ринок. Це чітко показує еволюційний шлях пошуку фірмою максимуму прибутку. Теорія циклу випередження і парадигма «журавлиного клину». Японський вчений К.Акамацу на основі вивчення різних галузей японської промисловості прийшов до висновку про їх розвиток, який проходив у три фази: імпорт іноземних товарів, виробництво замінника імпортованого товару, експорт галузі в інші країни, який за обсягами випереджає імпорт. Після проходження цих трьох етапів складаються умови для транснаціоналізації місцевих корпорацій і експорту ПІІ. Графіки обсягів імпорту, замінника імпортованого товару і експорту галузі нагадували романтичному японцю клин журавлів, що і дало назву парадигмі (концепції) – парадигма «журавлиного клину». В 1978 році ця парадигма була удосконалена і перетворена в теорію циклу випередження, яка пояснює стрімкий розвиток економік таких країн як Південна Корея, Тайвань, Тайланд та ін. В цій теорії суттєво враховуються процеси прискорення «формування журавлиного клину» в різних галузях, а також вплив ТНК і ПІІ. Вона деталізує часовий хід процесів переслідування передових економік тими, які розвиваються. Теорія олігополістичного захисту, запропонована Ніккербоккером (1978 рік), пояснює розвиток транснаціоналізації також гонкою за лідерами, але вже серед самих ТНК. На основі емпіричних даних про 187 американських корпорацій за 20 років він відкрив, що в олігополістичних галузях, де більшу частину ринку контролює 4-7 корпорацій, після транснаціонального ривка однієї з конкуруючих компаній за нею через 3-7 років на іноземні ринки обов’язково приходять її домашні конкуренти. У цій теорії найважливішим фактором транснаціоналізації вважається конкурентна гонка за передовою компанією. Теорія інтерналізації, запропонована англійськими економістами Бакклі і Кассоном, основана на постулаті про те, що основною конкурентною перевагою ТНК є цілісна інтернальна (внутрішня) структура, за якої вироблені в корпорації ноу-хау не доступні конкурентам. Це стосується не тільки ноу-хау та досягнень у сфері НДДКР, але й використання нових фінансових технологій, які дозволяють організовувати транснаціональні фінансові потоки так, щоб зменшити загальну суму витрат на податки та інші платежі до державних бюджетів усіх країн, де працює ТНК. Теорія підкреслює важливість мінімізації податків при загальній максимізації прибутку корпорації. Еклектична теорія Дж. Даннінга (1981 рік) ставила за ціль об’єднання окремих «найкращих» елементів, взятих з різних попередніх теорій, для всестороннього пояснення транснаціоналізації. Згідно з цією теорією можна 62 виділити три групи факторів, які визначають транснаціоналізацію і обсяги іноземних активів: - специфічні особливі конкурентні переваги іноземних інвесторів (ТНК) перед місцевими компаніями (О-переваги); - вигідні місцеві фактори, які пропонуються приймаючими країнами для ТНК і які дозволяють найкращим чином розкрити їх конкурентні переваги на локальних ринках цих країн (L-переваги); - ступінь можливої інтерналізації, тобто контролю за власними конкурентними перевагами, можливість залишити своє ноу-хау всередині корпорації, не передаючи його закордонним партнерам (І- переваги). Теорія шляхів інвестиційного розвитку націй була також запропонована Даннінгом спільно з нідерландським вченим Наруллою (1994 рік). Теорія шляхів інвестиційного розвитку вважає, що розвиток країни проходить через п’ять етапів (фаз), класифікаційними ознаками яких є готовність приймати і експортувати ПІІ. Базою аналізу служить еклектична теорія і OLI-переваг. Перша фаза шляху інвестиційного розвитку країни проходить практично за відсутності OLI-переваг. В країні розвинуті тільки низько технологічні виробництва, а держава активно захищає внутрішній ринок від імпорту і ПІІ. На другій фазі починається повільний приріст ПІІ, росте місцевий ринок, підвищується конкурентоспроможність місцевих фірм, частково лібералізується ПІІ-політика. На третій фазі починається експорт ПІІ, суттєво збільшуються І-переваги місцевих фірм, державна ПІІ-політикастає більш ліберальною, а економіка – орієнтована на експорт. На четвертій фазі експорт ПІІ випереджає імпорт, країна лідирує у деяких високо технологічних галузях. На п’ятій фазі експорт та імпорт ПІІ продовжують зростати, затверджується світове лідерство при ліберальній ПІІ-політиці та стимулюванні експорту інвестицій. Ця теорія розвиває теорію життєвого циклу продукту, циклу випередження та олігополістичного захисту, намагаючись теоретично обгрунтувати еволюцію транснаціоналізації [43]. Висновки. Засвоєння матеріалу теми «Міжнародні інвестиції і міжнародний кредит» є важливим елементом оволодіння знаннями у сфері іноземного інвестування, функціонування міжнародного фінансового ринку та транснаціоналізації світової економіки. Особливу увагу слід звернути на відмінності прямих і портфельних інвестицій, а також на визначення поняття «інші іноземні інвестиції». Ретельного вивчення також потребує структура, розвиток і механізм функціонування світиового фінансовго ринку та основні проблеми і сучасний стан процесу транснаціоналізації. |