бзщасний. Конституційне (державне) право зарубіжних країн Навч посіб. В. М. Бесчастний, О. В. Філонов, В. М. Субботін, С. М. Пашков За ред.
 Скачать 498.67 Kb.
|
7.3. Структура і порядок роботи парламентівВажливу роль у діяльності парламентів відіграють його керівні органи. У країнах із двопалатною системою в кожній палаті є свої подібні органи. В однопалатних парламентах зазвичай керують органи лише в одній палаті. Керівництво нижніх палат або парламентів, які складаються з однієї палати, у більшості випадків обираються депутатами (як правило, на першій сесії на весь строк повноважень). Традиційно керівника палати найчастіше називають спікер, іноді – глава або президент. Крім спікера або глави нижньої палати депутати обирають одного або двох віце-спікерів або віце-голів. Також можуть обиратися секретарі, які редагують і підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франції; Італії, Бельгії) ще й квестори, які займаються в парламенті адміністративно-господарською діяльністю. На них покладено турботи про приміщення парламенту, інші допоміжні заклади (бібліотеки, буфети, спортивні зали), вони займаються організаційно-фінансовими питаннями й підтриманням порядку в залі засідання. Іноді голів палати депутати обирають тільки на строк сесії, У багатьох зарубіжних країнах така посадова особа не є важливою політичною фігурою в державі, а виконує лише службову функцію. Такий порядок передбачено швейцарською Конституцією, відповідно до якої голів палат і їхніх заступників обирають лише на час чергової або надзвичайної сесії. Посада глави верхньої палати в різних країнах обіймається по-різному. У деяких країнах він обирається так само, як і глава нижньої палати. Однаково обираються керівники палат у Франції, Італії, Японії. У деяких країнах посада керівника верхньої палати заміщається ex oficio (за посадою). Наприклад, у США та деяких інших президентських республіках віцепрезидент стає керівником верхньої палати автоматично. У Великобританії палатою лордів керує лорд-канцлер. Це член кабінету, особа, що призначається прем'єр-міністром. У Канаді спікер сенату призначається указом генерал-губернатора за рекомендацією прем'єр-міністра. До речі, весь склад сенату Канади призначається аналогічно. Керівники палати можуть утворювати колегіальний орган. Наприклад, у Німеччині, відповідно до регламенту бундестагу, президент палати й два секретарі під час засідання бундестагу утворюють президію. В Іспанії в кожній палаті обирається бюро. Бюро вважається колегіальним керівництвом палати і представляє палату в зовнішніх зносинах. До бюро іспанського парламенту (Генеральних кортесів) входять глава палати, чотири віцеголови й чотири секретарі. Аналогічна система встановлена у Франції й Італії. Там також існує бюро в палатах. Бюро нижньої палати французького парламенту –- Національних зборів – включає главу, 6 заступників, 3 квесторів і 13 секретарів. Бюро італійської палати представлене главою палати, чотирма заступниками, трьома квесторами й вісьма секретарями. Іноді крім офіційних керівників палати обирають постійних заступників, які виконують функції відсутніх глав. Наприклад, віце-президент США рідко присутній на засіданні сенату (ці випадки передбачені звичаєм), тому сенат обирає тимчасового керівника, що називається президентом сенату pro tempore (pro tempore – "тимчасовий"). У британській палаті лордів глава палати, лорд-канцлер, оскільки він є членом кабінету й очолює судову систему, має безліч інших обов'язків крім головування в палаті лордів. У палаті лордів є й інші посадові особи: лорд-глава комітетів і його заступник. Вони головують замість лорд-канцлера в період спільного засідання комітетів всієї палати. У деяких випадках функції головуючого виконує лідер палати. Це також особи, які призначаються урядом і очолюють партійну урядову фракцію в палаті лордів. Повноваження глави палати або керівного органу палати (бюро, президії) поширюються практично на всі сфери парламентської діяльності. Глава представляє парламент у відносинах з іншими державними органами й у міжнародних зносинах. Він має дисциплінарну владу; за домовленістю зі своїми заступниками й главами фракцій він визначає порядок денний засідань, забезпечує першочерговий розгляд питань, внесених урядом. Глава (або його заступники) керує дебатами, що відбуваються в залі засідання, надає слово депутатам, може перервати виступаючого, визначає процедури обговорення законопроектів, порядок і вид голосування, підбиває підсумки голосування й повідомляє їх. Глава і його заступники координують різні види діяльності парламенту. Глава парламенту і його заступники відають коштами (парламентським бюджетом), призначають службовців і керують парламентською поліцією. Значні права в процедурній сфері дають можливість главі, його заступникам та іншим керівним органам істотно впливати на рішення парламенту, на його політику і законодавчу сферу. Глава може як стимулювати діяльність парламенту, певні напрями його діяльності, так і певних випадках стримувати її, тобто помітно впливати на внутрішні процеси, що відбуваються в законодавчому органі. Наприклад, він може не дати слово представникам опозиції, перервавши дебати, може скоротити час виступу депутатів тощо. Але в більшості випадків від глави вимагається одне – бути абсолютно нейтральним. Він повинен у ряді випадків вийти з партії і, як пишуть про це англійці, бути "слугою палати" і не мати партійних упереджень. Законодавства низки країн відносять фігуру спікера до найважливіших і провідних осіб держави. Наприклад, у деяких країнах у випадку вакансії посади глави держави його функції виконує спікер. Наприклад, у Франції, де немає посади віце-президента, після смерті президента Жоржа Помпіду, до обрання нового президента Валері Жискар д'Естена, функції президента виконував глава сенату – спікер верхньої палати парламенту. У палатах крім посадових осіб, які обираються із числа депутатів, в також постійні чиновники, призначувані не з числа депутатів: клерки, їхні помічники, пристави (поліцейські службовці) та капелани. Депутатські комісії та комітети. Парламентські комісії або комітети – це спеціальні органи, утворені з депутатів, головною метою яких є підготовча робота зі створення й оцінки законопроектів, а також для контролю за виконанням законів або для контролю за діяльністю виконавчої влади. Є й інші справи, які виконують парламентські комітети, але названі є головними. Парламентські комісії в абсолютній більшості складаються тільки з депутатів. Парламентські комісії відіграють важливу роль: рішення, прийняті цими комісіями, дуже часто визначають ті, які будуть прийняті на сесії. Комісії парламенту є тимчасові й постійні, спеціалізовані й універсальні. Найчастіше створюються постійні комісії Постійні комісії створюються на весь строк діяльності палати парламенту й припиняють свою діяльність разом із припиненням повноважень цієї палати. Звичайно, якщо парламент двопалатний, то в кожній з палат діють свої комісії. Іноді вони дублюють одна одну, мають однакові назви й займаються приблизно тим самим колом питань, але іноді ці комісії не збігаються ні за назвою, ні за колом вирішуваних справ і проблем. Тимчасові комісії створюються для виконання якогось конкретного завдання. Після виконання цього завдання вони або розпускаються, або розходяться. До тимчасових комісій можуть бути віднесені слідчі комісії, редакційна комісія з вироблення тексту якогось законопроекту, конституційна тощо. Постійні комісії бувають спеціалізованими й неспеціалізованими. Спеціалізовані комісії також називають галузевими. Ці галузеві комісії легше за все уявити, якщо згадати типовий набір міністерств у тій або іншій країні. Оскільки в кожній країні є міністерства оборони, внутрішніх справ, охорони здоров'я, народної освіти та ін., приблизно за таким самим принципом створюються постійні комісії. Тобто, як правило, у парламентах є комісії з іноземних справ, сільського господарства, транспорту, охороні здоров'я тощо. Паралелі з урядом тут очевидні. Неспеціалізовані комісії не мають чіткої компетенції, заздалегідь заданого кола питань, а займаються розглядом будь-яких законопроектів за рішенням палати або спікера палати. Такі універсальні або неспеціалізовані комісії можуть називатися номерами (1, 2, 3) або, як у Великобританії, позначаються буквами алфавіту. Постійні комісії утворюються на основі пропорційного представництва від партійних фракцій. Партії, які мають більшість у парламенті, мають більшість і в комісіях. Переважно представники більших фракцій очолюють комісії, оскільки домінують у парламенті, можуть поставити своїх представників керувати комісіями і мати там більшість. Діяльність комісій відбувається за "закритими дверима", вона не афішується, ця робота не демонструється по телебаченню, тому в такій довірчій обстановці, без зайвої гласності, питання вирішуються більш конкретно, діловито й без наміру справити враження на виборців. Парламентські комісії (комітети) завжди попередньо обговорюють законопроекти. Без їхньої думки та висновків законопроект не може бути поставлений на голосування. Цей попередній розгляд істотно впливає на його долю. У багатьох країнах висновок комісій із приводу законопроекту в остаточним і оскарженню не підлягає. Наприклад, американці називають свої комітети палат "цвинтарем законопроектів", оскільки там, У комісіях, майже 90 % законопроектів "гинуть", не доходячи До голосування. Комісії мають право вносити виправлення до законопроектів. Іноді ці виправлення можуть бути настільки важливими, що спотворюють первинну сутність закону. Комісії можуть повертати законопроекти їхнім авторам для уточнень, призначати експертизи. Законодавчий процес без участі комісій немислимий. Для того щоб скоротити тривалі строки розгляду комісіями законопроекту, в деяких країнах передбачені спрощені парламентські процедури. Наприклад, у Великобританії на пленарному засіданні парламенту, якщо вноситься важливий урядовий законопроект за пропозицією лідера фракції більшості, уся палата діє як одна комісія. Спікер залишає своє місце, обирається глава цієї комісії, депутати обговорюють законопроект, приймають рішення, будучи комісією, потім спікер повертається на своє законне місце й засідання знову перетворюється в сесію, де й приймається потрібний уряду закон. Іноді в такий спосіб процес обговорення скорочується до 12 днів, а у звичайному порядку законопроект може "подорожувати" комісіями і коридорами парламенту півроку або навіть рік. Комісії формуються в різних країнах по-різному. У деяких країнах члени комісії призначаються главою палати. Він відбирає їх не цілком за своїм розсудом, а з урахуванням думок лідерів фракцій. Однак офіційно членів комісії призначає спікер. Така процедура застосовується в Нідерландах, Індії і Японії. У деяких країнах члени комісій обираються на пленарному засіданні палати. Як стати кандидатом – це інше питання. Або депутат сам виявляє бажання працювати в якійсь комісії, або висувається від фракції. У будь-якому разі, як правило, члени комісії обираються або затверджуються загальним голосуванням. Таким є порядок у ФРН, Італії й США. У деяких країнах є особлива (відбірна) комісія, що створює інші комісії. Такий порядок існує у Великобританії та в Ірландії. Проте практично завжди дотримується партійна участь, принцип пропорційної участі партійних фракцій-Партії, які мають більшість у парламенті, як правило, домінують і в комісіях. Комісіями керує глава, що може мати заступників і наші* сформувати комітет (бюро) всередині комісії. Глава комісії може обиратися всім складом депутатів, тобто в певних країнах як члени комісії, так їхній глава обираються на сесії (Франція, Італія). В інших країнах члени комісії самі обирають собі главу (Австралія, Ірландія). Є спосіб, коли глави комісії призначаються спікером – главою палати. Донедавна досить незвичайним був спосіб заміщення посади глави парламентського комітету в США. Там главою ставав депутат, у якого найбільший стаж як конгресмена або сенатора. Кілька років тому американці відмовилися від цього порядку. Важливим питанням є партійна належність глав комісій або комітетів. У США представники партії, що має більшість у палаті, очолюють усі комітети палати. Якщо, скажімо, демократи мають більшість у палаті представників, то всі комітети в палаті представників будуть очолюватися представниками Демократичної партії. Якщо в сенаті більшість мають представники Республіканської партії, то всі сенатські комісії будуть очолюватися республіканцями. В інших країнах фракції домовляються одна з одною, і посади керівників комісій одержують як представники більших фракцій, так і середніх та невеликих. Це робиться для врівноважування шансів у розподілі посад у палаті, для кращого представництва всіх політичних сил. Такий порядок передбачено у ФРН, Італії, Нідерландах тощо. Комісії складаються з депутатів, але за необхідності можуть запрошувати як фахівців державних чиновників, бізнесменів, учених для того, щоб вони розтлумачили незрозумілі моменти в законопроектах і виступили як експерти. У деяких країнах, крім звичайної функції попереднього розгляду законопроектів і складання проектів законів, парламентські комісії іноді мають право законодавчої ініціативи. Тобто вони прямо вносять законопроект від свого імені. Крім того, вони, як правило, мають право контролю за виконавчою владою й правом вимагати звіти від міністрів, голів державних комітетів, відомств та ін. А в певних країнах (наприклад в Італії) парламент на основі конституції та регламенту палати може надати комісії право не лише розглядати, а й навіть затверджувати деякі законопроекти. І комісія виступає як частина парламенту або як своєрідний "маленький" парламент. Для позначення цих структурних елементів найчастіше використовуються назви "комісії" і "комітети". У деяких випадках між цими поняттями немає помітної відмінності. Але, наприклад, у США комітет – більш важливий, причому постійно діючий, орган, а комісія – це збори депутатів з меншими повноваженнями . Комісії та комітети працюють на основі регламентів палати, крім того, можуть прийматися спеціальні положення про комітети та комісії, які регламентують конкретні напрями їхньої роботи. Окремі норми про комітети і комісії можуть міститися в конституціях і конституційних законах. У деяких країнах роль парламентських комітетів і комісій традиційно є дуже важливою. Наприклад, у США глави комітетів Конгресу – найважливіші та найвпливовіші фігури. В Іспанії постійні депутатські комісії можуть навіть виконувати функцію палат Генеральних кортесів: якщо термін дії палати закінчився або палата була розпущена, то постійна комісія виконує функцію палати. В Іспанії також постійні депутатські комісії можуть видавати тимчасові законодавчі акти – так звані декрети-закони. Так трапляється тоді, коли парламент розпущений або строк повноважень палат закінчився і необхідно прийняти який-небудь важливий нормативний акт. У літературі визначаються не лише позитивні, а й негативні аспекти діяльності комісій і комітетів. Позитивних аспектів більше, оскільки комітети звільняють палати від обговорення значної кількості законопроектів, які просто ніколи не могли б бути розглянуті, якби не діяли комісії або комітети. Крім того, у необхідних випадках комітети можуть прискорити проходження законопроектів, а в деяких, навпаки, загальмувати "скоростиглий" проект. Вони, що, можливо, найголовніше, дають оцінки законопроектам з погляду фахівців, експертів, оцінюють економічні наслідки законопроектів і в необхідних випадках можуть відхилити їх і так уникнути ймовірного збитку. Щодо негативних аспектів діяльності комісій і комітетів, то це в основному привласнення цими комітетами зайвих повноважень, що може зменшити роль і значення палати в цілому. Основна робота може бути перенесена в комісії та комітети, а сесія перетворюється на формальність. Але негативні аспекти не настільки вже небезпечні. Якість законопроекту, як правило, саме й забезпечується в парламентських комісіях і комітетах. Найважливішу роль у діяльності Конгресу США відіграють комітети палати представників і сенату. Комітети Конгресу США є в обох палатах. У сенаті 16 постійних комітетів і 4 спеціальних. У палаті представників 22 постійні комітети й б спеціальних. Є ще 4 об'єднані комітети, які складаються із сенаторів і конгресменів. У Франції створення комісій регулюється Конституцією. У статті 43 сказано, що в палатах французького парламенту є постійні комісії, число яких обмежується шістьома. Крім цих комісій можуть створюватися тільки комісії з розслідування і комісії з контролю, тобто тимчасові комісії в необхідних випадках. Регламент французького парламенту називає ці 6 видів постійних комісій, які обов'язково створюються в обох палатах французького парламенту. Законодавство Фінляндії передбачає створення парламентських комісій. Статут і регламент фінського парламенту передбачають створення конституційної, законодавчої, фінансової комісій, комісії іноземних справ та ін. Окремо обумовлюється, що створюється Велика комісія. Постійні спеціальні комісії включають не менше 17 членів, до фінансової комісії входять не менш як 21 член парламенту, а у Велику – не менш як 25 членів парламенту. Компетенція цих найважливіших комісій закріплюється в статуті й регламенті фінського парламенту. У будь-якому парламенті, крім спеціалізованих і постійних комісій, можуть створюватися тимчасові комісії, або комісії "ad hoc", які утворюються для розгляду якогось конкретного питання або вирішення певного завдання і після цього розпускаються. Парламентські фракції. Партійні об'єднання депутатів найчастіше називаються партійними фракціями, але можуть називатися й по-іншому. Якщо у ФРН використовується класичне найменування – фракція, то у Франції, Італії та інших країнах партійні фракції прийнято називати парламентськими групами. У Великобританії вони офіційно називаються парламентськими партіями. В Австрії, Польщі, Хорватії – партійними клубами. Іноді застосовуються дві назви, наприклад, партійна фракція і депутатська група. Термінологічної тотожності в цих двох поняттях немає: партійна фракція складається з депутатів, які обиралися за списками однієї партії й представляють цю партію в парламенті, а депутатська група є, наприклад, об'єднанням депутатів, що утворилося вже після виборів, скажімо, з безпартійних депутатів або депутатів, які вийшли з партійних фракцій. Порядок утворення партійних фракцій досить докладно визначається регламентами палат. У деяких випадках порядок і спосіб утворення фракцій дуже прості й нічим не обмежуються. Наприклад, у Нідерландах один депутат може оголосити себе фракцією, якщо яку-небудь партію представляє в палаті він один. В інших країнах можуть бути формальні вимоги до утворення фракції. Наприклад, відповідно до вимог бундестагу ФРН необхідно, щоб фракція включала тільки депутатів, які є членами однієї партії, фракція повинна налічувати не менше б % усього складу бундестагу, тобто не менше 25 депутатів. Регламенти інших парламентів також закріплюють ці питання. Наприклад, регламент парламенту Австрії – Національної ради – передбачає, що фракція (там вона називається "клуб") може мати мінімум 5 депутатів. До речі, такий мінімум може бути різним для верхньої і нижньої палат. Наприклад, для утворення фракції (парламентської групи) у французькому сенаті необхідне об'єднання 14 сенаторів, а в Національних зборах – ЗО депутатів. Для утворення фракції в сенаті Італії необхідно 10 сенаторів, а в палаті депутатів – 20. У багатьох країнах не потрібно доказів належності до партії. Депутати, об'єднавшись, можуть назвати себе якоюсь фракцією або представниками партії. Деякі фракції можуть приєднувати до себе так званих "гостей" – депутатів, які співчувають цій партії. Думка цих гостей іноді враховується у вирішенні якихось питань, а іноді – ні. У мінімум, необхідний для утворення фракції, вони не включаються. Вони доповнюють фракціїо вже після її утворення. Чому такі моменти в багатьох країнах так скрупульозно регламентуються? Справа в тому, що партійні фракціїв більшості випадків наділені більш широкими і вагомими повноваженнями, ніж один депутат або навіть невелика група депутатів, організаційно не оформлених. Фракції беруть участь у формуванні керівних органів палат. Наприклад, кандидатів під час обрання спікерів, їхніх заступників, керівників комітетів і комісій висувають партійні фракції. Комісії та комітети палат утворюються, як правило, на основі пропорційного представництва від фракцій, і більші фракції мають зазвичай більше представництво в комісіях і комітетах. Фракції дуже впливають на роботу палати. Вони вносять питання до порядку денного, беруть участь у спорах і дебатах, у деяких парламентах (наприклад, у Нідерландах) голосування проходить у фракціях, тобто при голосуванні встає керівник фракції й повідомляє, "за" чи "проти" фракція. Тому питання вирішується здебільшого заздалегідь, а голосування у фракціях має практично формальний характер. Фракції використовують свій вплив, контролюючи діяльність уряду. Наприклад, фракції в деяких країнах можуть ініціювати таку форму парламентського контролю, як інтерпеляція. Інтерпеляція (лат. interpellate – переривання мови) – звернення до уряду або члена кабінету від імені депутатської групи з вимогою дати пояснення з якого-небудь питання. Як правило, вона супроводжується більш серйозними наслідками, ніж простий усний або письмовий запит до уряду. На підставі отриманої відповіді депутати мають право порушувати нові питання й навіть дебатувати питання про довіру до уряду. Але, можливо, найголовніше в їхній діяльності це те, що в парламентських республіках і монархіях фракції беруть безпосередню участь в утворенні й формуванні уряду. Якщо фракція має абсолютну більшість у парламенті, то вона й створює Уряд, якщо чисельність замала, то фракції об'єднуються й утворюють коаліційний уряд. У ряді країн парламентські фракції фактично є керівним-ядром і реальним керівництвом тієї або іншої партії. Лідер парламентської фракції – це одночасно лідер всієї партії. Він визначає політику партії й представляє її в парламенті. У Великобританії вся парламентська діяльність пов'язана з існуванням фракції. Фракція, що має більшість у парламенті, Утворює уряд, лідер цієї фракції стає прем'єр-міністром. Друга за чисельністю фракція є офіційною опозицією. Лідер фракції меншості стає "лідером опозиції її Величності" й очолює "тіньовий кабінет". Фракції мають керівництво. Керівництво може бути ідеологічним і процедурним. Лідер партії завжди є загальним керівником фракції, але низка фракцій має також процедурних керівників. В англосаксонських країнах вони називаються "батоги" (whips). Вони наглядають за порядком голосування, за тим, щоб члени фракції правильно голосували, не спізнювалися на голосування, ведуть підрахунок голосів, сповіщають про необхідні речі своїх членів тощо. Вони підпорядковуються такому фактичному лідерові й допомагають йому. Керівним органом фракції, як правило, є загальні збори депутатської групи. Вони можуть називатися по-різному: "конференція", "збори". В Америці застосовується термін "кокус". На цих зборах виробляються загальні напрями діяльності фракції, вирішуються організаційні питання, питання про те, як голосувати за конкретним законопроектом. Потім ці рішення неухильно виконуються. У ряді країн роботою фракції керує (координує) спеціальний орган. У ФРН – це "виконавчий комітет" фракції, у Франції – "бюро", у Швеції – "довірча рада", що є керівним органом фракції. У більшості західних країн партійна дисципліна всередині фракцій дуже сувора. Якщо депутат її не дотримується, він виключається з фракції. Втративши партійну підтримку, будучи "звільненим" із партійної фракції, він втрачає половину своїх можливостей, а може, й більше. Тому депутатові, якщо він хоче будувати свою політичну кар'єру, доводиться підкорятися. Рядові депутати, яких часто називають "задньолавники", якогось реального впливу на роботу фракції не справляють. Основним способом виявити себе є можливість ставити запитання членам уряду або виступити з цікавим повідомленням під час дебатів. У парламентах можуть бути інші органи й структурні частини, крім комісій, комітетів і партійних фракція. У деяких країнах, наприклад, є спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери. Існує посада "омбудсман", або "народний захисник", про яку йшлося вище. Парламенти створюють так звані рахункові палати або комісії. їх завдання – перевіряти виконання й дотримання статей бюджету. Деякі парламенти створюють інші контрольні органи або призначають спеціальних посадових осіб. Наприклад, у ФРН є уповноважений бундестагу у справах оборони й армії. У країнах зі значною кількістю депутатів у палаті, крім загальних парламентських комісій і комітетів, великі партійні фракції можуть створювати свої невеликі спеціальні комісії або комітети всередині фракції. Вони готують питання для роботи в парламентських комісіях і комітетах, виробляють політику фракції з питань оборони, у справах молоді, з питань роботи й т. ін. Такі органи, наприклад, є у ФРН. Слід зазначити, що є дві моделі відносин парламентаріїв усередині фракції – британська й американська. Британська модель передбачає дуже жорстку дисципліну й підпорядкування депутатів партійним рішенням. Американська модель – це значна свобода депутатів і слабка партійна дисципліна, хоча там теж є так звані "батоги". Ці системи склалися історично. Британська (канадська, австралійська та ін.) специфіка пояснюється тим, що за такої системи парламент фактично підлеглий уряду й відіграє роль законодавчого органу при кабінеті. У США Конгрес – це дуже сильний самостійний орган, і конгресмени відчувають себе впливовими політиками. Природно, члени однієї партії узгоджують свої позиції, але партійною дисципліною вони зв'язані не дуже жорстко. Форми роботи зарубіжних парламентів. Теорія і практика більшості зарубіжних держав не містить переліку форм роботи представницьких установ (на нашу думку, цілком справедливо). Західні дослідники зазначають, що парламент або інший представницький орган здійснюють повноту своїх повноважень тільки на сесії. Тому, говорячи про порядок роботи або про порядок діяльності закордонних парламентів, ми підкреслюємо, Що парламенти здійснюють свої повноваження на сесіях. Є різні визначення сесії. Часто її визначають як проміжок часу, протягом якого проходять пленарні засідання палат і їхніх комісій. Іноді визначення сесії простіше, і під сесіями розуміють загальні збори депутатів, на яких вирішуються всі найважливіші питання. Це такі загальні збори, під час яких реалізується компетенція цього органу. Сесії зарубіжних парламентів скликаються в різних країнах один, два, три, іноді до чотирьох разів на рік. У більшості випадків сесії закордонних парламентів тривають значний період (6–8 місяців) і перериваються тільки канікулами. Найчастіше сесія – це майже постійне депутатське засідання протягом року, що має перерви у вигляді канікул. Канікули в членів парламенту приблизно такі самі, як у студентів і школярів. Вони так само і називаються – є літні канікули (зазвичай двомісячні), у християнських країнах прийнято проводити також різдвяні й великодні канікули. Східні країни святкують інші свята, і в них є свої перерви в роботі, аналогічні західним. Безперервна робота депутатів перетворює їх на професійних політиків – у людей, які займаються своєю роботою з відривом від виробництва. Право скликання сесії в різних країнах належить різним особам або органам. Наприклад, у деяких країнах депутати скликаються на сесію указом або іншим актом глави держави. Такий порядок у Великобританії й у Японії. Фактично там команду на скликання сесії дає уряд, а оформляються це актом глави держави. В іншому випадку сесії скликаються періодично – так, як записано в законі (конституції, регламенті палат). Тобто в законі може бути зафіксовано, наприклад, що традиційна щорічна парламентська сесія скликається в перший понеділок вересня. У такому разі якогось спеціального акта не потрібно, тому що всі знають, коли починається чергова сесія. Таким є порядок у Франції, Італії, США. Третій варіант – коли строк скликання чергової сесії визначає сам парламент. Скажімо, в останні дні перед виходом на канікули парламентарії приймають спеціальний акт, у якому записано, коли вони збираються наступного разу. Такий порядок у Швеції, ФРН. Сесії є чергові та позачергові. Згаданий вище порядок стосується скликання чергових сесій. Позачергові сесії скликаються в особливому порядку. Можливості скликання таких сесій обмежені. У деяких країнах, наприклад, потрібно зібрати підписи абсолютної більшості депутатів, і тільки після цього сесія буде скликана (Франція). У деяких країнах потрібно зібрати підписи однієї третини депутатів. Якщо такі сесії збираються у не встановлений законом час, то причини можуть бути надзвичайними: коли потрібно вирішити питання війни, миру, подолання стихійних лих тощо. У США така надзвичайна сесія може бути скликана лише на вимогу президента. В Італії й Туреччині – з ініціативи глави палати. У деяких випадках позачергову сесію можна скликати на вимогу або глави держави, або глави уряду (Франція, Бельгія, Японія). У деяких країнах рішення, прийняті на надзвичайній сесії, вважаються тимчасовими й втрачають силу, якщо не будуть схвалені протягом 10 днів після відкриття чергової сесії парламенту. |