Державне управлiння. Курс лекцій ІваноФранківськ, 2010 Анотація
 Скачать 45.97 Mb.
|
|
І. Головні функції державного управління Політико-адміністративні: • забезпечення державного суверенітету; • здійснення внутрішньої та зовнішньої політики в межах Конституції і законів України; • забезпечення прав і свобод людини та громадянина; • здійснення заходів із забезпечення обороноздатності та національної безпеки; • забезпечення та координація роботи органів влади; • регулювання демографічних та міграційних процесів; • створення та діяльність політичних партій; • перегляд територіального устрою країни; • формування громадсько-правової відповідальності. Економічні: • гарантія економічної безпеки та самостійності; • координація економічної політики; • реалізація фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; • забезпечення рівних умов розвитку для всіх форм власності; • розробка та здійснення державних програм соціально-економічного. науково-технічного розвитку; • організація та забезпечення зовнішньоекономічної діяльності; • забезпечення виконання бюджету (країни, регіону); • формування грошової політики та регулювання обігу; • забезпечення якості товарів та послуг, застосування національних та міжнародних стандартів. Соціальні: • розробка та здійснення державних програм розвитку соціальної сфери; • формування та реалізація заходів щодо забезпечення охорони здоров'я та гігієни населення: • регулювання трудових відносин між найманими робітниками та роботодавцями. • формування системи соціального захисту та пенсійного забезпечення; • забезпечення раціонального використання природних ресурсів; • регулювання відносин в сім`ї, охорона дитинства, материнства, батьківства; • забезпечення прав корінних народів та соціальних меншин. Культурно-освітні: • забезпечення розвитку фундаментальних наук; • розробка та впровадження державних програм загальної, технічної, гуманітарної освіти; • здійснення заходів щодо забезпечення спортивного виховання дітей та підлітків; • поширення інформації неполітичної спрямованості; • створення умов для розвитку мистецтва та культури; • забезпечення можливостей щодо організації відпочинку та проведення спортивних змагань; • формування системи підготовки та перепідготовки кадрів, підвищення кваліфікації. II. Допоміжні функції державного управління Управління персоналом: • формування служби управління кадрами; • застосування сучасних методів кадрового менеджменту; • формування ефективної системи добору та підготовки кадрів; • оновлення управлінської еліти; • запобігання рецидивам непрофесіоналізму та некомпетентності при формуванні кадрового потенціалу; • посилення соціальної та політичної захищеності службовців; • утвердження нової культури державної служби; • розробка та впровадження сучасних методів визначення потреби в кадрах; • запровадження механізмів розвитку персоналу, що забезпечують якісно новий рівень кадрового потенціалу. Організація служб та процедур: • визначення ефективної побудови організаційної структури державного органу; • урахування рівня керованості та факторів ресурсного забезпечення при створенні підрозділів та розмежуванні їх повноважень; • розробка оптимальних схем делегування повноважень за рівнями ієрархії; • розмежування збалансованих повноважень і відповідальності органів влади щодо забезпечення державних та громадських послуг; • розробка і впровадження сучасних організаційних регламентів та управлінських процедур. Технічне забезпечення управління: • визначення потреб щодо технічного забезпечення управління; • формування сучасної технічної бази здійснення управлінського впливу; • збереження, обслуговування та ремонт управлінської техніки; • своєчасне оновлення технічних засобів; • застосування сучасних технологій управління; • розробка нових технологій. Формування бюджету: • формування пропозицій щодо доходної та витратної частин бюджету; • підготовка бюджетних рішень; • розробка процедур підвищення якості бюджетного процесу; • регулювання бюджетного процесу. Юридичне забезпечення: • прийняття легітимних законодавчих актів; • забезпечення якості правового регулювання; • запобігання порушенням вимог законності в роботі органів влади; • недопущення проявів бюрократизму та корупції в діяльності владних структур; • правове регулювання відносин між гілками влади; • здійснення діяльності, пов`язаної із судовими позовами. Діловодство: • фіксація управлінських дій, створення документів за встановленими правилами на паперових або магнітних носіях; • зберігання документації, що стосується основних напрямів і процедур роботи органів державного управління та прийняття рішень; • регламентування порядку роботи з документами від моменту їх створення (надходження) до відправлення (передачі в архів); • впровадження комп`ютерних технологій опрацювання документальної інформації відповідно до вимог державних стандартів та відповідних інструкцій; • дотримання термінів діловодства та зберігання документів; • організаційно-методичне забезпечення роботи з документами у структурних підрозділах. Контроль та аудит: • визначення об'єкта та предмета контролю; • складання правил та регламентів проведення контролю; • одержання та співставлення інформації з різних джерел; • прийняття рішень за підсумками контролю; • доведення рішень до адресата, а в разі необхідності – до громадських та правоохоронних органів; • надання допомоги підконтрольним структурам у наведенні порядку; • сприяння недопущенню помилок у подальшій роботі; • запровадження аудиту при встановленні реального становища з проблемних питань. Інформаційне забезпечення та зв'язки з громадськістю: • формування вертикальної та горизонтальної мережі прийняття та поширення інформації; • забезпечення релевантності інформації при прийнятті рішень; • спрощення адміністративних процедур одержання інформації щодо діяльності органу управління; • забезпечення прозорості у діяльності органу влади; • створення каналів постійного обміну інформацією з громадськими організаціями та громадянами. 3.3 Функціональна структура державного управління Функції державного управління в сукупності і взаємодії одна з одною утворюють складну, багаторівневу функціональну структуру державного управління. Функціональна структура державного управління є сукупністю функцій державного управління й управлінських функцій органів державної влади у їх взаємодії. Ця структура забезпечує управлінський взаємозв'язок держави як суб'єкта управління із суспільною системою та внутрішню динамічність її як системи, що управляє. Базовою конструкцією функціональної структури державного управління виступають функції державного управління, навколо яких і для яких формуються управлінські функції самих органів державної влади. У результаті кожна функція державного управління здійснюється через певний комплекс управлінських функцій цих органів, розподілений по «вертикалі» та «горизонталі» [4]. На характер і конфігурацію функціональної структури державного управління впливають багато чинників, а саме: • сукупність цілей, завдань, функцій та повноважень держави, в тому числі соціальна спрямованість держави; • стан розвитку громадянського суспільства; • форма державного устрою; • форма правління; • розвиток місцевого самоврядування; • рівень самоуправління об'єктів управління; • рівень централізації й децентралізації. Тому є реальні складнощі в тому, щоб у функціональній структурі державного управління підтримувати результативність і ефективність, з одного боку, гнучкість і адаптивність до цілей, що змінюються, – з іншого. Результати дослідження основних функцій державного управління (політико-адміністративних, економічних, соціальних, гуманітарних) дають підстави В. Малиновському зробити наступні висновки: 1) основні функції становлять засадничу парадигму діяльності апарату державного управління, адже саме для їх виконання політичною владою й були створені органи виконавчої влади; 2) основні функції є різноманітними, але їх спільною ознакою є забезпечення колективних потреб усього суспільства; 3) з розвитком і вдосконаленням держави як політичної організації суспільства, політичним, економічним і соціальним реформуванням зазнають відповідної трансформації й функції державного управління, що належать до основних; 4) сучасні політичні та соціально-економічні зміни зумовлюють реалізацію цих функцій у принципово нових формах і за допомогою інших, ніж раніше, методів; 5) з метою реалізації основних функцій апаратом державного управління запроваджуються інші (загальні, допоміжні) види функцій [12]. Дослідження стану реалізації основних функцій державного управління органами виконавчої влади на сучасному етапі державотворення дають змогу наголосити на такому: По-перше, поліпшення ситуації в країні неможливе без зміцнення законності та правопорядку, утвердження принципів верховенства права, справедливості та гуманізму, пріоритету прав і свобод людини, розбудови правової держави і становлення громадянського суспільства. Досягнення вищезазначених цілей здійснюється шляхом реалізації політико-адміністративних функцій. По-друге, розвиток і стабільність економіки можливі лише за умови посилення дієздатності держави та її спроможності забезпечити всіма доступними засобами сприятливі та рівноправні умови для всіх суб'єктів господарської діяльності. По-третє, соціальні функції покликані істотно посилити вплив держави на розвиток соціальної сфери. Адже нехтування нею може не лише дискредитувати ринкові перетворення, а й становитиме потенційну загрозу національній безпеці. По-четверте, гуманітарні функції, метою яких є підвищення духовно-інтелектуального потенціалу суспільства, спрямовуються на забезпечення високотехнологічної конкурентоспроможності держави, збереження і примноження культурного і освітнього надбання українського народу. Отже, виходячи з того, що основні функції є метою діяльності органів виконавчої влади, за рівнем їх реалізації можна судити про ефективність апарату державного управління, а відповідно – про дієспроможність державного механізму в цілому. Саме рівень їх здійснення визначає міцність державного організму, демократичність суспільства, а отже, потенційні можливості та силу держави. Через це перед Україною як молодою демократією стоїть непросте завдання оптимізації основних функцій та приведення системи органів виконавчої влади, які їх реалізують, у відповідність із реаліями сучасного суспільного розвитку, національними інтересами та демократичними парадигмами сучасності. Без цього становлення України як демократичної, соціальної, правової держави та її інтеграція до європейського співтовариства будуть украй ускладненими. Оптимізація основних функцій державного управління дозволить забезпечити основні права і свободи людини, досягти реального економічного зростання, соціальної стабільності, дієвості соціального захисту населення, динамічного підвищення якості життя та добробуту населення шляхом гарантованого широкого доступу до освіти, культури, медичного обслуговування, інших базових послуг, які сприяють формуванню гармонійних відносин у суспільстві. Список використаної і рекомендованої літератури
Лекція 4. ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ 4.1 Сутнісні характеристики організаційної структури державного управління Організаційна структура державного управління – це компонент системи державного управління, зумовлений її суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, який об'єднує у собі певну сукупність державних організацій, їх персонал, матеріальні та інформаційні ресурси, що виділяються і витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінських впливів і підтримання життєздатності самого суб'єкта управління. Органи державної влади, що характеризуються однаковим організаційно-правовим статусом і однорідністю здійснюваних управлінських функцій позначають поняттям ланка державно-управлінської системи (міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації тощо). Системним елементом організаційної структури виступає орган державної влади, пов'язаний з формуванням і реалізацією державно-управлінських впливів. Він є одиничною структурою влади, формально створеною державою для здійснення закріплених за нею її цілей і функцій. У державі, в якій встановлено конституційний поділ влади по горизонталі й вертикалі, організаційна структура державного управління набирає певної конфігурації. Наступним елементом, що формує організаційну структуру є організаційні зв'язки між суб'єктами та об’єктами управління. Можна виділити три види зв'язків в організаційній структурі державного управління: • субординаційні (упорядкування зверху вниз, від керуючого до керованого); • координаційні (упорядкування на одному рівні, між двома і більше суб'єктами, що не виключає того, що загалом вони можуть знаходитись на різних рівнях в ієрархічно організованій системі управління); • реординаційні (знизу вверх, від керованого до керуючого). Субординаційні зв'язки в організаційній структурі державного управління можуть передбачати: • виключну компетенцію вищого за організаційно-правовим статусом органу щодо органу, нижчого за статусом; • безпосереднє і пряме лінійне підпорядкування; • функціональне або методичне підпорядкування; • право затвердження проекту рішення; • підконтрольність; • підзвітність. Координаційні зв'язки базуються на взаємній зацікавленості різних органів державної влади (та органів місцевого самоврядування) в узгодженні своїх управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні об'єкти й можуть передбачати: • створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління; • проведення координаційних нарад; • регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою; • прийняття одночасних спільних рішень. Порядок відповідальності органів, які мають між собою координаційні зв'язки (або взагалі елементів механізму держави та елементів державного апарату), може бути передбачений як нормативними рішеннями вищих за організаційно-правовим статусом органів, так і спільним рішенням. Спільними ознаками є те, що і субординаційні, і координаційні відносини в системі органів виконавчої влади є управлінськими, а також те, що ці відносини можуть існувати як по горизонталі, так і по вертикалі, за наявності різних видів підпорядкування, а не лише організаційного. Відмінним є спосіб досягнення кінцевого результату органами виконавчої влади, а також те, що у координаційних відносинах, на відміну від субординаційних, сторони виступають, так би мовити, як партнери. Реординаційні відносини в системі органів виконавчої влади відрізняються від субординаційних відносин за певними ознаками, а саме: при субординаційних відносинах управлінський вплив здійснюється керуючим суб'єктом щодо керованого об'єкта, а в реординаційних – керованим об'єктом по відношенню до керуючого суб'єкта; реординаційні відносини можуть існувати і самостійно від субординаційних, адже їм не обов'язково має передувати управлінський вплив з боку керуючого суб'єкта; здійснення управлінського впливу в субординаційних відносинах є обов'язком керуючого суб'єкта, а в реординаційних відносинах здійснення зворотного впливу може бути як правом керованого об'єкта, так і його обов'язком. Реординаційні зв'язки передбачають: • певну самостійність нижчого за організаційно-правовим статусом органу (з певного кола питань орган приймає рішення без їх попереднього узгодження з вищим за організаційно-правовим статусом органом, а останній може скасовувати чи призупиняти ці рішення); • право законодавчої, а також нормотворчої ініціативи; • право планово-бюджетної ініціативи; • право структурно-штатної ініціативи; • право представлення для призначення на посаду; • право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом, брати участь у підготовці рішень органу вищого за статусом; • право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом, на консультативне погодження з ним підготовленого вищим органом проекту рішення; • право й обов'язок не виконувати незаконний, особливо злочинний наказ. |