Поліщук Іст соц пед і соц роб. Курс лекцій. Тернопіль тдпу, 2009. 256 c. Поліщук В. А., Янкович О.І

• Название: Курс лекцій. Тернопіль тдпу, 2009. 256 c. Поліщук В. А., Янкович О.І
• Анкор: Поліщук Іст соц пед і соц роб.doc
• Дата: 05.01.2018
• Размер: 0.93 Mb.
• Имя файла: Поліщук Іст соц пед і соц роб.doc
• Тип: Курс лекцій; #13698
• страница: 5 из 38

1. Благодійність у державах Стародавнього Сходу

Від часу створення перших класових держав (Ш–II тис. до н.е. ) до IV–V ст. н. е. в історії соціальної роботи триває період, що має назву філантропічного.
      Філантропія у перекладі з грецької означає любов до людей.
      Першими рабовласницькими державами, виникнення яких співпадає з початком цього періоду, є країни, що існували у IV–І тис. до н.е. на території Південної Азії і частково Північної Африки: Єгипет, Шумер, Вавилон, Індія, Китай. Вони отримали умовну назву країн Стародавнього Сходу.
      Саме в цих державах виховання підростаючого покоління вже чітко виділилось як самостійна соціальна функція суспільства. Окрім того тут існували благодійність та соціальна підтримка.
      Найдавніші відомості про соціальну допомогу знайдено у Давньому Єгипті, де у ХХV–ХХVІІ ст. до н. е. в храмах здійснювалось безкоштовне роздавання голодуючим хліба. В одному із давньоєгипетських рукописів розповідається про монарха, що вихвалявся своєю благодійністю: виділяв ячмінь і молоко голодному, якого знаходив у своїй області, ховав бідного у своєму полотні, вносив зернову позику із своїх запасів позичальникові за винного боржника. (3, 36). У Давньому Єгипті проходила рівномірна підтримка центральною владою мінімального прожиткового рівня всіх регіонів Єгипту за рахунок перерозподілу багатого врожаю благополучних областей.
      Про організацію соціальної допомоги серед населення Вавилону свідчили закони царя Хаммурапі 1750 р. до н. е.). Відповідно до статті 113 законодавець без згоди господаря і без дозволу суду не міг присвоїти майно боржника з метою погашення позики. Закон вимагав судового розгляду. Ст. 110 захищала життя і здоров’я членів сім’ї боржника. Тривалість роботи боржника у кредитора обмежувалась трьома роками. Обґрунтованою причиною несплати боргу і відсотків у даному сезоні справедливо вважалися кліматичні умови, що знищили врожай, наприклад, повінь чи посуха. Серед гріхів і злочинів Законів Хаммурапі називалися такі як ухилення від надання допомоги нужденним, будь–який обман, неповага до старших та батьків (3, ЗЗЗ).
      У Законах Хаммурапі були відображені і своєрідні уявлення про соціальну справедливість. Наприклад, розмір платні за послуги лікаря прямо залежав від соціального стану пацієнта (8, 47).
      Серед правових документів Стародавньої Індії, що регулювали механізми успадкування і забезпечували певні соціальні гарантії, слід відзначити “Закони Ману”. Особливістю цієї держави було розмежовування населення не на рабів та рабовласників, а на станові групи (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (воїнів та правителів), вайшіїв (землеробів та ремісників) і шудр (слуг, рабів). У Законах Ману оригінально регулювались правила успадкування рухомого і нерухомого майна. З числа спадкоємців виключались діти, хворі, розумово відсталі та убогі. Недійсними вважалися також угоди, укладені людиною або в стані сп’яніння, або такою, що перебувала у стані гніву чи горя, шляхом обману або насилля, а також старцем, дитиною чи виродком.
      Особливо встановлювалися правила видавання дівчини заміж. ЇЇ призначенням вважалося народження і виховання дітей, перш за все синів, на яких законом покладались обов’язки виконувати поминальні обряди за померлими предками. Повторні шлюби вдів заборонялися, звідси і походить звичай самоспалювання на могилі чоловіка. Чоловік мав право привести в будинок нову дружину на восьмому році, якщо дружина не народжувала дітей; на десятому – якщо народжувала мертвих дітей; на одинадцятому – якщо народжувала тільки дівчаток; негайно – якщо була схильна до пияцтва, не відрізнялася доброчесністю, а також була сварлива.
      В історії Давнього Китаю певне значення в розвитку ідей соціальної допомоги певну роль відіграло вчення Конфуція, який вважав засобом підтримки справедливого порядку не закон, а дотримання традицій і моральних основ, що закріплюють образ ідеальної поведінки. Конфуцій повчав “любити батьків і родичів більше інших, виявляти пошану перестарілим, проявляти співчуття до калік і милосердя до дітей” (7, 49).
      Таким чином, в основі правових документів найдавніших держав лежали традиції і звичаї, а норми повсякденної моралі базувалися на ідеях поваги і шанобливого ставлення до людей похилого віку і батьків, на милосерді до дітей і калік.

2. Соціальне виховання та суспільна опіка у Древній Греції та Древньому Римі

Перші уявлення про процес допомоги, взаємну підтримку та виховання як суспільне явище, що сприяє соціалізації особистості, виникли у первісному суспільстві. Проте виділення соціальної роботи з інших сфер людського буття, зародження систем виховання, що справили вплив на подальший розвиток людства, виникнення елементів соціальної педагогіки відбулися у Давній Греції – державі, що виявилася перехідним містком між досягненнями сивої давнини та сучасними надбаннями.
      У VІ–V ст. до н.е. серед сотень давньогрецьких полісів на перший план висунулись два найсильніших міста-держави: Афіни і Спарта (Аттика і Лаконія).
      Так, в Афінах найповніше поширилися отримали приватна власність, ринкові відносини, рабство, утвердження громадянського суспільства, яке зв’язало в єдине ціле громадян полісу не залежно від їх майнового стану.
      У вихованні афіняни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного, фізичного розвитку. Ця мета визначалася грецьким поняттям “калокагатія” (внутрішня і зовнішня досконалість).
      Школи були приватними і платними. Окремо існували мусичні і гімнастичні школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, другі – таку ж культуру тіла.
      В Афінах було добре розвинуте соціальне виховання, яке стало джерелом високої загальної культури його жителів. Розгалужена сітка позашкільних закладів Еллади, що сприяли всебічному розвиткові, піднесенню культурного рівня особистості, пом’якшенню стосунків між різними верствами населення, потребує ґрунтовного вивчення та аналізу, оскільки містить цінні для запозичення на сучасному етапі ідеї для здійснення громадянського виховання та досягнення соціального примирення.
      Зрештою, у тому, що одні і ті ж засоби використовуються для усунення соціальних протиріч та соціалізації особистості, проявляється конвергенція соціальної педагогіки і соціальної роботи та доводиться обґрунтованість єдності названих галузей знань.
      Одним із найбільш дієвих засобів соціального виховання став театр. Для відповідної оцінки ролі грецького театру як важливого фактору позашкільної освіти необхідно враховувати передусім те, що у ньому існувала велетенська кількість місць для глядачів. У найбільшому в Елладі Мегалопольському театрі могло знаходитися 44 тис. глядачів, а в Афінському – до 30 тис. (2, 106). Наявність величезної кількості місць пояснюється декількома причинами. Перш за все, драматичні дії розгорталися під відкритим небом, у місцях, особливо для того пристосованих. Окрім того, афінське казначейство відпускало широким масам вільних громадян спеціальні засоби на відвідування театру. Слід відзначити, що в Афінах протягом дуже довгого часу не існувало акторів-професіоналів (усі ролі, в тому числі і жіночі, виконувалися любителями-чоловіками). Нерідко театральні видовища тягнулися з ранку до вечора; серед публіки були і діти (хлопчики), і жінки. Вплив театру у великому грецькому місті був
      дуже значним, а кожна нова театральна постановка ставала подією, що викликала хвилювання .
      Поряд із театрами у підкоренні широких народних мас ідеологічним установкам провідну роль мали так звані всенародні ігри.
      Найдавніші і найвідоміші з них виникли в Олімпії, отримавши цілком стійкі форми і зміст уже у VШ ст. до н. е.
      Значення Олімпійських святкувань стане зрозумілішим, якщо пригадати лише один факт з їх історії. Саме в Елладі відлік часу нерідко вівся за Олімпіадами, тобто за чотирьохріччями, що відповідають періодам, коли відбувалися Олімпійські ігри. Вони продовжувались 5 днів, і у цей час, згідно з договорами, що існували між грецькими державами, заборонялося вести війни. Програма ігор була надзвичайно багатогранна. На першому плані стояли різноманітні фізичні вправи: біг, боротьба, кулачний бій, біг на колісницях тощо. Цим вправам передувало тривале тренування. Від усіх учасників вимагали присяги, в якій стверджувалося що кожен із них протягом 10 місяців готувався до ігор. Поряд із змаганнями такого роду на Олімпійських іграх проводились й інші – виступали громадські діячі, історики, поети, співаки, музиканти, танцюристи.
      Крім Олімпійських ігор, великою славою користувались Істмійські, Піфійські ігри та ін., але особливо – Афінські Панафінеї – свято на честь богині Афіни, що була покровителькою міста. Воно справлялось щорічно, але з особливою помпезністю раз у чотири роки (Великі Пінафінеї). Свято тривало 9 днів. Перші дні святкувань присвячувалися різним змаганням: гімнастичним, музичним, літературним, а також кінним. У змаганнях брали участь лише повноправні громадяни. Найбільш знатні віддавали перевагу бігові на колісницях. Перші приклади перетворення самих змагань і підготовки до них у професію атлета відносяться до часів Платона.
      35 років вважалися тим віком життя, коли фізичні сили людини досягали свого найвищого розквіту. Ті, що перейшли межу цього віку і не добилися яких-небудь нагород на змаганнях, як правило, відмовлялися від подальших спроб.
      Великі Панафінеї завершувалися святковою процесією.
      Дана епоха характерна створенням тих пам’яток грецького мистецтва, які ще й досі приносять художню насолоду. Ні один народ не цінував так високо красу, як греки. В одній із давніх пісень говориться, що перше побажання – це здоров’я, друге – краса, яка доводиться змаганнями на приз краси, конкурсами на найпристрасніший поцілунок і т.д.
      Саме в державах Стародавньої Греції і перш за все в Аттиці (Афіни) були закладені основи державного регулювання благодійності й опіки. У перекладі з грецької філантропія означає любов до людей; у ІV ст. до н.е. з цим поняттям пов’язане будь-яке доброзичливе ставлення одного індивіда до іншого. У гомерівському епосі philоs зв’язаний з інститутом сім’ї і гостинності (11, 30).
      У Греції до злидарів проявляли співчуття, давали милостиню, іноді одежу та взуття, запрошували до участі в бенкетах. Виразом гостинності було створення готелів для приїжджих, розміщення в яких здійснювалося безкоштовно, але про харчування треба було дбати самому.
      Для фінансування всенародних свят та видовищ багаті люди відправляли літургії – своєрідні повинності, які полягали в покритті витрат. Розмір літургій наперед не визначався і залежав від того, наскільки багаті люди намагалися здобути прихильність і симпатію в народу чи перевершити один одного в багатствах і розкошах.
      У давніх Афінах склалася своєрідна система соціальної допомоги, коли частину благочинних функцій брала на себе держава:
      1. Покривання витрат на організацію всенародних свят: видача народу грошей на їх відвідування та пригощання.
      2. Надання соціальних допомог. Сини воїнів, що загинули на війні, виховувались за державний рахунок. Іноді в неврожайні роки голодуючим надавалась допомога у вигляді роздач або дешевого продажу хліба.
      3. Відрядження громадян у подорожі (з метою навчитись корисного у заморських країнах).
      Інший приклад показувала Спарта, де в руках держави зосереджувалася вся справа виховання дітей. Мета виховання полягала у повному підкоренні індивіда державі; головне завдання - у підготовці мужнього, витривалого, фізично розвинутого, здорового і загартованого воїна – захисника земельної аристократії.
      Контроль держави за вихованням починався з перших днів життя дитини: новонароджених старійшини общини оглядали в спеціальному місці – лесха. Тільки здорові діти поверталися батькам, які їх виховували до семирічного віку, після чого здійснювалоcя суспільне виховання. Хворобливих, тих, що мали вади, виродків знищували: найочевидніше, викидали в Тайгетську ущелину. Із семи до вісімнадцяти років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу – агелах. Спартанців виховували в жорстоких умовах, прагнучи виростити суворих, безжалісних воїнів. Займалися гімнастикою і дівчата, але окремо від хлопчиків. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробуваннях: їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18–20 років об’єднувались у групу ефебів. Громадянське повноліття наступало у 30 років.
      Спартанське виховання виявило суттєвий вплив на долю самої держави. Зворотною його стороною став поступовий занепад інтелектуального життя Спарти (відомо, що з ослаблених дітей часто виходили генії). Згодом відбувся занепад самої державності.
      Однією із серйозних проблем грецьких держав стала проституція, яка існувала на “законних” підставах: храми, в яких утримувалися жінки, знаходились в основному на узбережжях, де було багато приїжджих.
      Диктеріони (будинки проституції) вважалися настільки необхідними, що були визнані недоторканними сховищами: у них одружений чоловік не міг бути осуджений за подружню зраду, а кредитор не мав права шукати там боржника. Легальна проституція вела до поширення венеричних захворювань, про які писав ще батько медицини – Гіппократ.
      У Давньому Римі, як і в Греції повною мірою запроваджувався принцип влаштування за державний рахунок свят і пригощань для бідняків.
      Видовища можна розділяти на такі групи: ігри в цирку, ігри в амфітеатрі (бої гладіаторів), балет, театральні вистави тощо. Бої дуже часто завершувалися смертю переможених, часто за вимогою глядачів ( вони при цьому опускали вниз палець). Слід відзначити, що мало хто відважувався засуджувати людські змагання, тим більше, що вільні римські громадяни не вважали повноцінними людьми ні рабів, ні злочинців, ні військово полонених. Одним із небагатьох, хто відважився виступити проти вбивств людей на арені амфітеатру, був філософ Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), вихователь та вчитель імператора Нерона.
      Спроби забезпечити порядок у державі філантропічним шляхом проявлялися в діяльності римських імператорів не тільки через влаштування ”видовищ”. Так, Август запровадив спеціальні посади чиновників, які відповідали за організацію суспільних робіт та за розподіл хліба серед народу; при Клавдії з’явились чиновники, які відповідали за опіку сиріт.
      У суспільній свідомості також виникли ідеї необхідності організації системи державної допомоги нужденним. Так, наприклад, римський письменник і вчений Пліній Старший вважав за необхідне підтримувати нужденних. Політичний діяч і письменник Цицерон вбачав смисл служіння державі в збагаченні бідних та у викупі полонених співвітчизників.
      Слід відзначити, що Рим та інші міста імперії перебували в дуже складному становищі. Хворі помирали від безсоння через те, що неперетравлена їжа застрявала у запаленому шлунку. Міста переслідували дві біди: злидарі та розбійники. Мандрівники часто ставали здобиччю злодіїв.
      Дуже серйозною проблемою для Риму стала проституція. Вона підтримувалася давніми традиціями. Ставлення до проституток було відкрито зневажливе. Вони не вносилися в цензи (списки населення), а реєструвались в особливих списках, що означало відсутність громадянства. Така ж роль відводилась і особам, які займалися посередництвом , хоч при цьому вони мали плати податки на утримання громадянських споруд. Проститутки носили спеціальну одежу. Їм не дозволялося використовувати білі стрічки, якими підтримували зачіски молоді дівчата.
      Політика “хліба і видовищ” не принесла Риму тих переваг, які були в Давній Греції - внутрішня гармонія і соціальний мир. На фоні загальної духовної кризи, що вразила античний світ на межі двох ер, популярності набуло християнство і діяльність перших християнських діячів.