Основи ТМФВ. Міністерство освіти І науки україни ужгородський національний університет кафедра теорії І методики фізичного виховання основи теорії та методики фізичного виховання (навчальний посібник)
 Скачать 0.55 Mb.
|
|
14.2. Види швидкісних здібностей Швидкість як фізична якість складається з окремих швидкісних здібностей. До швидкісних здібностей людини належать: 1. латентний час моторної реакції; 2. швидкість одинарного руху; частота рухів; 4. комплексні форми швидкісних здібностей. Перші три види швидкісних здібностей мають відносну самостійність так, як мало впливають один на одного. В той же час вони можуть об’єднуватися єдиною вправою, при якій проявляються комплексні форми швидкісних здібностей (приклад, біг нам. Кожен з чотирьох видів швидкісних здібностей має свою координаційну спеціалізованість (приклад, штовхання ядра і стрибок у довжину). Перенесення швидкісних здібностей, набутих в одній швидкісній вправі на іншу тим краще, чим нижчим є рівень підготовленості спортсмена, а також, чим ближчими за структурними параметрами є рухи. В основі трьох основних видів швидкісних здібностей закладені власні фізіологічні механізми. Так 1- й вид швидкісних здібностей, "латентний час реакції", з точки зору фізіології включає 5 складових: 1. поява збудження у рецепторі; передача збудження до ЦНС; 3. формування ефекторного сигналу передача сигналу від ЦНС дом язи 5. збудження м’язи та поява в ній механічної активності. Другий вид швидкісних здібностей, "швидкість одинарного руху", має таку фізіологічну закономірність, яка проявляється у погіршенні сенсорно-координаційних характеристик в зв’язку із зростанням швидкості руху (Н.А.Бернштейн). З цим пов’язані труднощі у спортсменів виконувати точні рухи на великих швидкостях. У третьому виді швидкісних здібностей, "частота рухів", швидкість залежить від комплексу нервово- координаційних процесів, які відповідають за швидкість зміни їх збудження та гальмування, в першу чергу, від ЦНС. У другому та третьому видах швидкісних здібностей м’язи виконують найбільш активну роботу у крайніх точках амплітуди рухів з чергуванням напруження м’язів-сениргістів там язів-антагоністів. При цьому активність м’язу настільки коротка, що вона не встигає розслабитися. Фактичном яза працює в ізометричному режимі, в першу чергу, у початківців. Література: 1. Теорія и методика фізичного виховання / Під ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2008. – Т. 1. - с. 204-217. Теория и методика физического воспитания. Учеб. Для инст-тов физкультуры. Под общ. ред Л.П.Матвеева и АД. Новикова. Изд. е испр. и доп. й т. М ФиС, 1976.- С. 190-201. 3. В.Н.Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. Учебник. К Олимпийская литература, 1997. – с. 248-256. 15. МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ ШВИДКОСТІ Швидкість як фізична якість має складну структуру. Швидкість розвивають шляхом почергового виховання окремих структурних елементів (швидкісних здібностей та супутніх компонентів, які сприяють кращому її розвитку). Методика виховання швидкісних здібностей включає виховання: простої моторної реакції; складної моторної реакції; швидкості рухової дії; частоти рухів. 15.1. Методика виховання швидкості простої та складної рухових реакцій Проста моторна реакція - це відповідь на заздалегідь відомий раптовий подразник заздалегідь відомим рухом (приклад, старт спринтера за сигналом стартового пістолету). Удосконалення простої моторної реакції - складний процес. Перш за все необхідно знати про різниці між реагуванням на звуковий та зоровий сигнали (табл. Таблиця. Показники простої моторної реакції у спортсменів та не спортсменів Вид сигналу Показники реакції, х (в секундах) Спортсмени Не спортсмени Слуховий 0,17±0,03 0,25±0,04 Зоровий 0,06±0,01 0,22±0,04 З таблиці видно, що показники простої реакції у спортсменів кращі. Це означає, що просту моторну реакцію можна тренувати. Однак слід пам’ятати, що показники реакції зростають під час виконання швидкісних вправ, але високі показники реакції не є гарантом швидкості виконання вправи. До методів виховання швидкості простої моторної реакції належать: повторний (на початку дає хороші результати); метод аналітичного підходу, тобто послідовне виховання швидкості виконання окремих складових рухів, або в полегшених умовах (біг з гори ...); "сенсорна методика" - виконання вправ за заданий час (по Гелерштейну). Складна моторна реакція (СМР) - це 1) реакція на об’єкт, що рухається або 2) реакція вибору. Перший вид СМР зустрічається в єдиноборствах та іграх з м’ячем. Так воротар, який ловить мяча, повинен а) побачити мяча б) оцінити напрямок і швидкість польоту; в) вибрати план дій; г) почати його здійснювати. Найбільше часу йде на перші два пункти дій. Їх потрібно тренувати, навчаючи спортсменів випереджуючим діям. Другий вид СМР, "реакція вибору" - пов’язаний з вибором необхідного руху із багатьох можливих в залежності від зміни поведінки партнера чи обставин гри (наприклад, фехтувальник у захисті обирає один із багатьох можливих рухів). При вихованні цього виду СМР рекомендується поступово збільшувати кількість можливих змін ситуації. На початку відпрацьовується тільки один варіант реакції на однотипну атаку і т.д. У кваліфікованих спортсменів швидкість СМР дуже висока - майже така, як швидкість простої реакції. Досягається це за рахунок вміння реагувати не тільки на останній рух, скільки на найменші ознаки підготовки до нього. У зв’язку з цим кожний рух поділяють на 2 фази: 1) позотонічну - незначна зміна пози та непомітний перерозподіл м’язового тонусу 2) власне рухову – від початку до завершення рухової дії. 15.2. Методика виховання швидкості рухів Для виховання швидкості використовуються вправи, які можливо виконати на максимальній швидкості. Такі вправи називають швидкісними. Швидкісні вправи повинні відповідати м основним вимогам: 1. технічна складність має дозволяти виконувати вправу на великій швидкості (тому гімнастичні вправи на приладах зі значним силовим компонентом є малопридатними для розвитку швидкості); 2. вправи повинні бути освоєні до такої степені, щоби основні зусилля були направлені не на спосіб, а на швидкість їх виконання; 3. тривалість вправи має бути такою, щоби швидкість до завершення її виконання не знижувалася із- за стомленості (максимальна тривалість швидкісних вправ у спортсменів - 22 с. Основними методами виховання швидкості та частоти рухів є такі: 1) повторний; 2) повторно-прогресуючий; 3) перемінних зусиль; Головна тенденція у методиці виховання швидкості - намагання у кожній спробі покращити попередні результати. Важливим чинником високого прояву швидкості є оптимальний стан збудженості ЦНС. Такий стан можна створити у нестомленому організмі, тому швидкісні вправи краще виконувати на початку заняття. Не менше значення у вихованні швидкості має також емоційний фон. Під час ігор, змагань, стресових ситуацій швидкісні здібності проявляються краще. Виконання більшості швидкісних вправ потребує максимального напруження м’язів для подолання зовнішнього опору. Отже рівень розвитку оптимальної сили також сприяє високим результатам у швидкісних вправах. Методи виховання швидкості мають внутрішні протиріччя. З одного боку, щоби підвищити швидкість у якому-небудь русі, його необхідно багатократно повторювати. В той же час багаторазове повторення приводить до утворення динамічного стереотипу, в наслідок якого параметри руху, в тому числі і швидкісні, стабілізуються. Утворюється так званий "швидкісний бар’єр" (І.Г.Озолін). Його можна подолати шляхом оптимального використання спеціальних та загальних вправ, а також своєчасною зміною умов виконання. Максимальна швидкість рухів залежить не тільки від розвитку відповідних швидкісних здібностей але й від динамічної сили, гнучкості, спритності тощо. Тому виховання швидкості тісно пов’язане з розвитком інших фізичних здібностей. Література: 1. Теорія и методика фізичного виховання / Під ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2008. – Т. 1. - с. 217-226. Теория и методика физического воспитания. Учеб. Для инст-тов физкультуры. Под общ. ред Л.П.Матвеева и АД. Новикова. Изд. е испр. и доп. й т. М ФиС, 1976.- С. 190-201. 3. В.Н.Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. Учебник. К Олимпийская литература, 1997. – с. 248-256. 16. СПРИТНІСТЬ ТА МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ 16.1. Спритність як сукупність координаційних здібностей Спритність – це здібність людини швидко навчатися новим руховим діям та швидко перебудовувати рухові дії відповідно до обставин, які постійно змінюються. Спритність – це складна комплексна якість, яка не має єдиного критерію оцінки. У кожному окремому випадку вибирається критерій в залежності від обставин. Мірилами спритності слугують: координованість рухів (раціональна узгодженість та послідовність); точність рухів (відповідність оптимальним вимогам до просторових та силових характеристик швидкість освоєння та виконання рухів за заданими параметрами. Отже, координованість рухів – є тільки складовою частиною спритності без точності їх виконання та швидкості освоєння. Натомість М.М.Булатова, М.М.Линець, В.М.Платонов (2008) вважають, що спритність рухів є складовою координаційних здатностей людини, так як остання охоплює також здатності до рівноваги, орієнтування у просторі, відчуття ритму, довільного розслаблення м’язів, інш. Спритність – специфічна фізична якість. Можна, наприклад, відзначатися високою спритністю у спортивних іграх і поганою – у гімнастиці. Професійно важливим різновидом спритності – є вмілі і точні рухи руками при відносно нерухомому тулубу (спритність рук) - оператори, слюсарі і т.д. Будь який рух, яким би він новим не здавався, виконується завжди на основі старих координаційних зв’язків. Схематично можна уявити, що людина кожного разу будує новий руховий акт з деякого числа елементарних координаційних рухових одиниць, кожна із яких була освоєна раніше. Чим більший у людини запас базових рухів, тим вищий рівень розвитку спритності. Спритність, подібно іншим фізичним якостям, має власний віковий період найкращого розвитку, який коливається в межах 6-18 років. На початку цього періоду краще розвиваються фізіологічні механізми, що забезпечують прояв спритності, пізніше – психологічні механізми. 16.2. Шляхи направленої дії на координаційні здібності Всі рухові дії (вправи) умовно поділяються на такі: відносно стереотипні (якість виконання яких залежить від тривалості їх повторень); нестереотипні (якість виконання яких залежить від уміння швидко перебудовувати структуру рухових актів). Поділ рухових дій на два види визначає основні напрями у вихованні спритності: 1) виховання здібності оволодівати координаційно складними діями; 2) виховання здібності перебудовувати рухову діяльність в залежності від раптової зміни умов. Виховання спритності досягається оволодіння якомога більшою кількістю різноманітних рухових умінь та навичок. Причому, процес освоєння нових рухових умінь і навичок має бути безперервним. Якщо вправа губить елемент новизни (бо часто повторюється), вона перестає бути ефективною у вихованні спритності (наприклад, згинання та розгинання рук в упорі на брусах у розгойдувані наперших етапах розвиває спритність, таз часом стає ефективною силовою вправою). Методичні прийоми виховання спритності (по Л.П.Матвєєву): застосування незвичних вихідних положень; “дзеркальне” виконання вправ; зміна швидкості і темпу рухів; зміна просторових меж, в яких виконується вправа; зміна способів виконання вправ; зміна протидії у групових чи парних вправах; ускладнення вправ допоміжними рухами; виконання знайомих рухів у нових сполуках. Вправи на спритність швидко ведуть до втоми, в той же час, їх виконання потребує чіткості ум язових відчуттях. Тому при виховання спритності використовуються інтервали відпочинку, достатні для відновлення сил. Спритність розвивається також шляхом впливу на деякі супутні здібності людини, такі як долання нераціональної м’язової напруженості, здібності підтримувати рівновагу, вдосконалення відчуття простору тощо. Долання нераціональної м’язової напруженості Напруженість м’язів сковує рухи і перешкоджає прояву спритності. Вона може виникати із різних причин але проявляється завжди в трьох формах а) напруженість в умовах спокою (тонічна напруженість або гіперміотонія); б) недостатня швидкість розслаблення при виконанні швидких рухів (швидкісна напруженість); в) напруженість у фазі відпочинку із-за недосконалої рухової координації (координаційна напруженість). Найбільш поширені способи усунення м’язової напруженості: а) потрясти кінцівками, розігріти м’язи, зробити глибокі вдихи, провести самозаспокоєння…; б) виконати спеціальні вправи на швидке розслаблення і напруження м’язів; в) пояснити важливість розкутості, інколи під час виконання співати мотиви любимих пісень, посміхнутися, швидко стиснути кулаки тощо. Вдосконалення здібності підтримувати рівновагу Розрізняють статичну та динамічну рівновагу. При статичній рівновазі, навіть при повній нерухомості тіло постійно коливається. Людина ніби на мить губить рівновагу і потім знову до неї вертається. Є три шляхи удосконалення здібності до рівноваги: 1) вправи на рівновагу; 2) вибіркове та форсоване вдосконалення вестибулярного та рухового аналізаторів; 3) удосконалення умінь і навичок до правильного положення тіла, голови і кінцівок. Вдосконалення відчуття простору Точне відчуття відстані – складова спритності. Так, у боксі, гімнастиці, іграх визначення правильної відстані до партнера, приладу чи мяча деколи грає вирішальну роль. Удосконалення цієї здібності можливе шляхом багатократного виконання вправ, які вимагають спочатку грубого, потім більш точного диференціювання простору. При цьому, відчуття простору для кожної швидкості відпрацьовується окремо, бо перенесення тренованості у цьому випадку буде мінімальним. Література: 1. Теорія и методика фізичного виховання / Під ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2008. – Т. 1. - с. 259-273. Теория и методика физического воспитания. Учеб. Для инст-тов физкультуры. Под общ. ред Л.П.Матвеева и АД. Новикова. Изд. е испр. и доп. й т. М ФиС, 1956.- С. 201-208. 3. В.Н.Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. Учебник. К Олимпийская литература, 1997. – с. 300-309. 17. ВИТРИВАЛІСТЬ ТА МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ 17.1. Витривалість як фізична якість; види витривалості Якщо довгий час виконувати напружену роботу, то з’являються ознаки стомленості. Час роботи з початку стомленості до повної відмови організму продовжувати роботу називається - фазою компенсованого стомлення. Якщо запропонувати виконати певну роботу різним людям, то стомлення у них відбудеться у різний час. Звідси: Витривалістю людини – називається здібність протистояти стомленню у якій-небудь діяльності. Стомлюваність буває: розумова, сенсорна (органи чуття), емоційна, фізична. Названі види стомленості взаємопов’язані, але більше всього нас цікавить фізична стомленість. Тому мова йтиме переважно про фізичну витривалість. Показниками витривалості можуть бути: 1) тривалість роботи (абсолютна витривалість); 2) тривалість роботи з визначеною потужністю (відносна або парціальна витривалість). Потужність роботи визначається добутком інтенсивності на прикладену силу. Приклади: Запас швидкості = (Т дистанції : кількість відрізків) – Т кращого відрізку, де Т – час долання відрізку в хв, с Індекс витривалості = Т дистанції – (Т кращого відрізку х кількість відрізків). В залежності від кількості м’язових груп, які беруть участь у роботі витривалість поділяють на локальної дії (менше 50 % м’язів) і загальної дії (більше 50% м’язів). Витривалість залежить від потужності роботи, тобто від інтенсивності (сили і швидкості). Прийнято виділяти 4 зони відносної потужності: Максимальна Субмаксимальна; Велика Помірна. При дуже помірній потужності проявляється так звана абсолютна витривалість, яку прийнято називати загальною. Загальна витривалість – це здатність виконувати довгий час роботу помірної інтенсивності з використанням більшості м’язів. Загальна витривалість або абсолютна не залежить від специфіки роботи. Вона однаково проявляє себе у будь-яких видах м’язової діяльності. Набута у одному виді роботи за законами “теорії переносу добре проявляє себе у інших видах. В її фізіологічній основі лежать аеробні реакції. Чим вищі потужність та координаційна складність роботи, тим більша спеціалізованість витривалості. Так, витривалість, яку розвинули у присіданнях на одній нозі, не розповсюджується на бігові вправи. У цьому контексті розрізняють ще один її вид – спеціальну витривалість. Спеціальна витривалість – це витривалість, яка належить до певної діяльності, вибраної як предмет спеціалізації. Підвидів спеціальної витривалості безліч. Але умовно їх можна поділити на витривалість стереотипних (суворо-регламентованих) та нестереотипних вправах. 17.2. Втомлюваність та показники витривалості Витривалість розвивається тільки утих випадках, коли долається стомленість. При цьому організм намагається адаптуватися до величини і характеру навантаження як зовнішнього подразника. Отже в основі методики розвитку витривалості лежить спосіб регулювання навантаження. Він передбачає регулювання наступних 5 компонентів навантаження: 1. Інтенсивність вправи або швидкість пересування; 2. Тривалість вправи; 3. Тривалість інтервалів відпочинку; Характер відпочинку (активний, пасивний); Число повторень. В залежності від параметрів названих компонентів будуть різними не тільки величина але й якісні особливості відповідних реакцій організму. Деякі допоміжні фактори, що сприяють вдосконаленню витривалості: 1)розширення фізіологічних меж стійкості (збільшення буферної ємності крові, адаптація до надлишку вуглекислого газу та недостачі кисню); 2) розширення психологічних меж опірності організму до стомлення. У зв’язку з тим, що розвиток витривалості найкращим чином проходить на фоні стомленості, важливим є, з методичної точки зору, акцентувати увагу на удосконаленню витривалості наприкінці заняття чи тренування і використовувати для цього уже добре вивчені вправи. |