Основи ТМФВ. Міністерство освіти І науки україни ужгородський національний університет кафедра теорії І методики фізичного виховання основи теорії та методики фізичного виховання (навчальний посібник)
 Скачать 0.55 Mb.
|
|
Змагальний метод широко використовується яку педагогіці, так і у спорті. Змагальний метод – це один із варіантів стимулювання інтересу та активності учнів з настановою на перемогу або досягнення високого результату в будь-якій фізичній вправі при дотриманні певних правил. Особливість методу полягає у співставленні сил в умовах упорядкованого суперництва та боротьбі за першість. Змагальний метод характеризується: уніфікацією предмету змагань; стандартизацією правил боротьби та способів оцінки. 8.4. Вербальні методи та методи наочності Слово має велику силу, тому словесні (вербальні) методи у фізичному вихованні використовуються не менш інтенсивно, ніж методи фізичної вправи. До вербальних методів належать: Дидактична розповідь; 2. Обговорення; 3. Інструктування; 4. Супровідне пояснення; 5. Вказівки та команди; 6. Словесна оцінка; 7. Словесні звіти; 8. Самопромовляння, самонакази, самоаналізи, самонавіювання. 9. Психорегулювання. До методів наочності належать методи, при яких використовуються зорові та рухові відчуття. Методи забезпечення наочності поділяються на такі групи: 1. Методи натуральної та опосередкованої демонстрації (демонстрація виконання вправи керівником чи найбільш підготовленим учнем); 2. Методи демонстрації наочних посібників (малюнків, плакатів, фотокарток, схем, ...); 3. Методи моделювання макету футбольного поля та фігур гравців,...); 4. Кіно та відео демонстрація; 5. Вибіркова сенсорна демонстрація заданий ритм метронома, електролампочки, магнітофону); 6. Направленого відтворення почуттів (допомога тренера у відтворенні правильної траєкторії рухів); 7. Орієнтування (використання символічних орієнтирів, наприклад, фішок...); 8. Методи експрес-інформації (запропоновано вченим Фарфелем з співавторами, наприклад, виконання вправи перед відеокамерою); 9. Методи програмування (математичний розрахунок основних параметрів рухів, математичне моделювання техніки виконання вправ інш.). Є всі підстави рахувати, що подальше впровадження у фізичне виховання ідей кібернетики, біоніки, теорії інформації, їх творчого педагогічного застосування, приведе до якісних змін у багатьох розділах методики фізичного виховання, тому інформацію, викладену в цьому розділі, не слід сприймати як догму. До її використання необхідно підходити творчо. Література: 1. Теорія и методика фізичного виховання / Під ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2008. – Т. 1. - с. 104-126. Теория и методика физического воспитания. / Под ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2003. – Т. 1. - с. 92-135. Теория и методика физического воспитания. Учеб. Для инст-тов физкультуры. Под общ. ред Л.П.Матвеева и АД. Новикова. Изд. е испр. и доп. й т. М ФиС, 1976.- С. 87-113. 4. В.Н.Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. Учебник. К Олимпийская литература, 1997. – с. 247-337. 5. Дагодіна М.Є. Основи теорії і методики фізичного виховання: посіб. К ,1956. - с. 57-93. 9. МЕТОДИКА ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ 9.1. Основні сторони методики фізичного виховання та їх взаємозв’язок У попередньому розділі була надана характеристика загальним методам фізичного виховання. Сукупність доцільних загальних та спеціальних методів фізичного виховання об’єднує методика. Під методикою в ТМФВ розуміють сукупність вибраних методів, методичних прийомів та засобів, які використовуються для вирішення освітньо-виховних завдань фізичного виховання. Наука, що вивчає закономірності методики фізичного виховання, називається методологією фізичного виховання. Методологія фізичного виховання свої теоретичні положення базує на двох основних сторонах фізичного виховання. До двох основних сторін методики фізичного виховання належать: методика навчання рухам; методика виховання фізичних якостей. Особливості процесу навчання рухам визначаються тим, що у його основі лежать закономірності, за якими проходить цілеспрямоване формування рухових умінь і навичок. Головна методична проблема - це вибір оптимальних шляхів вивчення, вдосконалення та закріплення техніки виконання фізичної вправи. Головні завдання: 1) навчити раціонально використовувати особисті фізичні здібності; 2) сформувати знання з історії, теорії та методики фізичного виховання. Особливості методики виховання фізичних якостей визначаються тим, що вихований процес підпорядковується закономірностям, за якими проходить розвиток фізичних якостей. Головна методична проблема - вибір таких методів, які дозволяють найбільш ефективно та в оптимальних пропорціях розвинути силу, витривалість, швидкість, спритність і гнучкість. Методики навчання рухам та виховання фізичних якостей у деякій мірі співпадають, по скільки закономірності навчально-виховного процесу єдині (наприклад, вивчаючи фізичну вправу, ми одноразово розвиваємо фізичні якості). Але у двох сторонах є і суттєві відмінності (наприклад, вивчаючи техніку, ми зменшуємо фізичне навантаження до мінімуму, а для розвитку фізичних якостей - навпаки). Таким чином, між двома сторонами методики фізичного виховання існує діалектичний взаємозв’язок: маючи різні завдання та специфічні шляхи їх виконання, вони не можуть на практиці існувати окремо. Навчання рухам та виховання фізичних якостей - дві сторони єдиного освітньо-виховного процесу. Звідси виходить, що для розуміння методології фізичного виховання необхідно знати загальні і спеціальні закономірності двох сторін методики фізичного виховання. Це стосується також методичних принципів фізичного виховання, які у відповідності з двома сторонами методики поділяються на загальні та спеціальні. 9.2. Методичні принципи та принципи побудови занять Методологія фізичного виховання крім трьох загальних і шести основних принципів опирається на власні методичні принципи та принципи спортивного тренування. В основі всіх груп принципів лежать спільні закономірності навчально-виховного процесу, які їх об’єднують. Але тут має місце і своя специфіка, що відрізняє кожну групу принципів. До методичних принципів належать такі принципи: свідомості та активності, наочності, доступності, індивідуальності, систематичності і послідовності, динамічності або поступового підвищення вимог, науковості та раціональності. Свідомості та активності Цей принцип розкривається у наступних вимогах: необхідності формувати свідоме ставлення і стійкий інтерес до загальної мети фізичного виховання та конкретних завдань заняття (свідоме ставлення - це розуміння значення та механізмів дії на організм обраних засобів фізичного виховання; стійкий інтерес - це стабільна вмотивованість до роботи); необхідності стимулювати самоаналіз своїх дій, проводити самоконтроль раціонального використання сил (дотримання цієї вимоги повинно бути безперервним, незалежно від ступеня автоматизованості навичка); необхідності виховання ініціативи, самостійності і творчого ставлення до завдань. Наочності У широкому розумінні принцип наочності - це опора на всі органи почуттів людини але, в першу чергу, на аналізатори зору, слуху та сенсомоторики. Використання засобів наочності - необхідна передумова освоєння рухів (навіть молоді тварини формують власну базу рухів, спостерігаючи за рухами батьків). Використання засобів наочності - необхідна передумова удосконалення рухів (ця вимога є обов’язковою особливо при удосконаленні складних рухів). Наочність буває безпосередньою (демонстрація вправи, яку необхідно вивчити), та опосередкованою (знайомство з окремими механізмами, схемами, моделями рухів). Методи наочності розкриті у попередній лекції (див. лекцію № 4). Доступності Принцип доступності розкривається у наступних положеннях: визначення міри доступного, тобто - розумної межі; дотримання методичних умов доступності - "від простого - до складного, від легкого - до важкого"; Індивідуальності Дотримання принципу індивідуальності можливе тільки при умові єдності колективної та індивідуальної навчально-виховної дії. Для занять фізичним вихованням, як правило, підбираються однорідні категорії людей. Це дозволяє використовувати груповий метод для їх підготовки. Однак якими однорідними за рівнем підготовки, віком, та статтю не були би групи, завжди між учнями будуть окремі відмінності, що робить обов’язковим дотримання принципу індивідуальності. Його реалізація полягає у наступному: диференційованих вимогах до учнів в залежності від їх здібностей, здоров’я, темпераменту індивідуальних навчальних завданнях тощо. Систематичності і послідовності Принцип систематичності і послідовності передбачає наступне: безперервність фізичного виховання та оптимальне дозування навантаження і відпочинку (дотримання цього принципу передбачає врахування у навантаженнях процесів, які протікають під його дією і поділяються на такі фази: робоча; відносної нормалізації; суперкомпенсації; редукційна); повторюваність та варіативність; послідовність занять та взаємозв’язок між різними сторонами його змісту. Динамічності або поступового підвищення вимог Цей принцип вимагає дотримання наступного: необхідності регулярного оновлення завдань із загальною тенденцією до зростання навантаження; необхідності ускладнення завдань і зміни форми підвищення навантаження (прямолінійне, ступінчасте, хвилеподібне). Науковості та раціональності Цей принцип вимагає дотримання наступного: опору у фізичному вихованні на науково обґрунтовані підходи; вибору раціональних шляхів досягнення мети інтуїцію, яка опирається на досвід та знання. Взаємозв’язок методичних принципів Методичні принципи взаємопов’язані між собою та найбільш загальними принципами. Це означає, що на практиці не можна користуватися вибірково одним чи декількома принципами, нехтуючи решта. Наприклад, "свідомість та активність" впливають на "доступність", яка забезпечується "динамічністю" та "наочністю" і т.д. До принципів побудови занять належать такі: Безперервності - передбачає недопустимість дискретності педагогічного процесу, забезпечує його цілісність; Прогресування тренуючи дій – передбачає цілеспрямоване підвищення вимог до рухової активності з врахуванням закономірностей адаптації індивіда до фізичних навантажень; Циклічності – визначає структурну упорядкованість навчального процесу і розкривається у композиційному повторенні окремих занять та їх серій. Вікової адекватності педагогічного впливу – передбачає регулювання міри і змісту навчально- виховного впливу на різних етапах онтогенезу. Висновки: методичні принци та принципи побудови занять, які розглядалися, є достатньо сталими положеннями процесу фізичного виховання але, як і будь-які інші категорії ТМФВ, вони будуть продовжувати вдосконалюватися нескінченно. Наприклад, деякими вченими досліджено та запропоновано доповнити методичні принципи наступними новими: позитивної мотивації; міцності і пластичності; планомірності та етапності. Література: 1. Теорія и методика фізичного виховання / Під ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2008. – Т. 1. - с. 51-55; 104-108. Теория и методика физического воспитания. / Под ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2003. – Т. 1. - с. 53-61. Теория и методика физического воспитания. Учеб. Для инст-тов физкультуры. Под общ. ред Л.П.Матвеева и АД. Новикова. Изд. е испр. и доп. й т. М ФиС, 1976.- С. 114-139. 4. В.Н.Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. Учебник. К Олимпийская литература, 1997. – с. 199-206. 10. РУХОВІ ДІЇ ЯК ПРЕДМЕТ НАВЧАННЯ 10.1. Закономірності формування рухових вмінь та навичок У фізичному вихованні предметом навчання є раціональні рухові дії. Рухові дії складаються із системи взаємопов’язаних рухів. Закономірності формування вмінь та навичок раціонального виконання рухових дій визначають дидактичні особливості фізичного виховання. У процесі вивчення раціональної техніки рухових дій вирішуються такі завдання: 1. забезпечується початкова школа рухів, тобто оволодіння відносно простими рухами, які є вихідною базою для більш складних форм рухових дій; 2. вивчаються рухові дії, які використовуються як допоміжні вправи, або як засіб вибіркової дії на розвиток конкретних фізичних здібностей; 3. формуються та доводяться до необхідного ступеня досконалості основні рухові вміння і навички. Механізми та закономірності формування рухових умінь і навичок Вміння і навички є не що інше, як функціональні утворення, своєрідні механізми управління рухами, які формуються у процесі освоєння рухів. Рухове уміння - така ступінь оволодіння технікою рухової дії, яка відрізняється підвищеною концентрацією уваги на основних рухових операціях, та нестабільним способом вирішення рухового завдання. Руховий навичок - така ступінь оволодіння технікою рухової дії, при якій управління рухами проходить автоматизовано, а точність вирішення рухового завдання вирізняється високою надійністю. На малюнку 6 зображена схема характерних особливостей рухових умінь та навичок. Процес оволодіння вміннями починається з формування відповідних знань та рухового досвіду через процеси мислення. Уміння - неавтоматизоване управління рухами з концентрацією уваги накожному русі, відносною розділеністю рухів, нестабільним виконанням. П.Ф.Лесгафт вирізняв уміння го та го порядків. Через багатократні стереотипні повторення уміння перетворюється у навичок. Навичок - це автоматизоване управління рухами з концентрацією уваги на меті та умовах виконання (у випадку, якщо умови змінюються). Навичок характеризується суцільністю, стійкістю та надійністю. Характерною особливістю навичок є їх одночасна корисність та шкідливість: корисність полягає у високій продуктивності праці; шкідливість - неправильний навичок перевчити дуже важко. Але Ушинський стверджував, що без здібності утворювати навички людина не просунулася би навіть на одну сходинку у своєму розвитку. Функціональна система Фізіологічну основу рухових умінь та навичок складають механізми рефлекторної діяльності, вивчені І. Сеченовим, І. Павловим, М.О., Бернштейном, П.К. Анохіним. Анохін (1979) є автором вчення про функціональні системи, як основи актів поведінки. Функціональна система є функціональне утворення, яке об’єднує діяльність систем організму, участь яких необхідна для здійснення рухового акту. Функціональна система утворюється при появі комплексу збудників у корі головного мозку (аферентний синтез. Аферентний синтез проходить на основі домінантної мотивації (вимога викладача, ігрова ситуація...). Синтезується також інформація слідів попереднього досвіду (пам’яті). Виробляється програма дії, яка формує акцептор дії (порівняльний апарат). Акцептор дії отримує зворотну аферентацію параметрів дії і, при необхідності, вносить корективи до програми та утворення уточненої функціональної системи. Якщо завдання виконано, то санкціонована аферентація служить основою для закріплення функціональної системи. За концепцією І. Павлова, становлення рухового навичка пов’язане з утворенням динамічного стереотипу нервових процесів у корі головного мозку, тобто стереотипу поведінки в однотипних ситуаціях. Часте використання стереотипу поведінки призводить до його поступового вдосконалення та стабілізації 10.2. Теорія перенесення рухових навичок Перенесення рухових навичок - це використання у побудові нового навичка, навичка, який було сформовано раніше. Наприклад, кидання мячика полегшую вивчення техніки метання списа. Вивченням закономірностей процесів перенесення переймається педагогічна Теорія перенесення рухових навичок. Теорією перенесення рухових навичок визначено два види такого перенесення: позитивне та негативне. Негативне перенесення може бути перешкодою для вивчення нових дій, які у головних фазах рухів мають суттєву різницю. Перенесення також буває повним або частковим. Для кращої побудови тренувального процесу важливо знати закономірності і механізми перенесення. Для попередження негативного переносу бажано планувати навчальний процес так, щоби виключити одночасне формування конкуруючих навичок. Також бажано вибирати таку послідовність виконання рухових завдань, при якій негативне перенесення було би найменшим (Приклад, на одному уроці не доцільно вивчати дві або більше однотипних вправ). Висновки: Навчання рухам є складний процес формування рухових умінь та навичок. В основі цього процесу лежать фізіологічні механізми формування функціональних систем та динамічних стереотипів. Отже ефективність вирішення дидактичних та виховних завдань залежатиме в першу чергу від того, наскільки ретельно будуть враховані у процесі навчання закономірності формування рухових умінь та навичок. Література: 1. Теорія и методика фізичного виховання / Під ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2008. – Т. 1. - с. 150-162, 166-177. Теория и методика физического воспитания. / Под ред. ТЮ. Круцевич (В х т. К Олимпийская литература, 2003. – Т. 1. - с. 161-188. Теория и методика физического воспитания. Учеб. Для инст-тов физкультуры. Под общ. ред Л.П.Матвеева и АД. Новикова. Изд. е испр. и доп. й т. М ФиС, 1956.- С. 141-168. 4. В.Н.Платонов. Общая теория подготовки спортсменов в олимпийском спорте. Учебник. К Олимпийская литература, 1997. – с. 180-193. 11. ЕТАПНІСТЬ ВИВЧЕННЯ РУХІВ 11.1. Структура процесу вивчення рухів Перед початком вивчення рухових дій важливо встановити, чи готовий учень до навчання. Готовність визначається за допомогою контрольних тестів та відомостей про минулий досвід. Готовність характеризується: фізичною готовністю (достатністю розвитку фізичних якостей); базовим руховим досвідом (попередньо сформованою базою рухових навичок); психологічною готовністю (достатньою вмотивованістю, самонастановою ...). Структура процесу вивчення рухів складається із трьох етапів: ознайомлення, розучування та вдосконалення. Мета ознайомлення- сформувати правильну уяву про рухову дію та правильну настанову на її виконання. Послідовність проведення ознайомлення: назвати (потрібно добре знати термінологію); показати (краще самому або ж із числа найкраще підготовлених учнів); розказати: техніку виконання; технічні вимоги; значення); при необхідності, показати ще раз ключеві деталі техніки. Пріоритетні методи: |