Історія туризму підручник. Навчальний посібник для вищих навчальних закладів культури І мистецтв ІІІІV рівнів акредитації Київ Альтерпрес 2005
Скачать 1.06 Mb.
|
Окремо можна виділити такі популярні види туризму на рубежі ХІХ-ХХ ст.:
Основними видами транспорту, що використовувались в туризмі в цей період, були: залізничний, морський, річковий, автомобільний, велосипеди та екіпажі. Найбільш популярними були літні (включно з травнем та вереснем) подорожі, менше — зимові. Міжсезоння майже не використовувалось для туристичних подорожей. Основними категоріями населення, що подорожувало, були: аристократія, інтелігенція, буржуазія; селяни, здебільшого, брали участь в туризмі як слуги своїх господарів-туристів або як прочани. За характером подорожі поділялися на:
РОЗДІЛ 8 РОЗВИТОК ТУРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В XIX НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ 8.1. Загальна характеристика розвитку туризму на українських землях у складі Російської імперії в XIX — на початку XX століття Види і характер туризму на території України були такими, як і в Російській імперії (оздоровчий, рекреаційний, гірський, пізнавальний, розважальний, велосипедний тощо), оскільки Україна була її складовою. На українських землях у складі Російської імперії в XIX — на початку XX ст. успішно розвивалися транспортна інфраструктура і мережа готелів. Будувалися нові дороги, збільшувалася кількість пароплавів та інших суден на річкових шляхах, у великій кількості будувалися залізничні гілки. Однією з причин був загальноєвропейський процес прискорення науково-технічного прогресу, соціально-економічний розвиток. Але були й специфічні причини. Україна мала стратегічне військово-політичне та економічне значення для Росії. Без України Російська держава не могла б існувати як імперія. Українські землі слугували сполучною ланкою між столицею імперії та її чорноморськими портами, через які в цей період велася жвава торгівля. Україна була зручним плацдармом для тиску на Османську імперію, для просування через Молдову на Балкани, і досвід невдалої Кримської війни навчив, що без добрих комунікацій імперія не зможе успішно змагатися з потужними суперниками. Крім того, Північне Причорномор'я приваблювало потенційних туристів своїми великими рекреаційними ресурсами, субтропічний мікроклімат Південного узбережжя Криму надзвичайно вигідно відрізнявся від прохолодних балтійських курортів. Нарешті, формування промислового комплексу Донбасу та деяких інших індустріальних районів України також потребували нових залізниць та переміщення значної кількості людей. Усі ці чинники сприяли покращенню інфраструктури подорожей, зростанню кількості подорожуючих, збільшували швидкість та зменшували вартість поїздок на українських землях. Незграбна імперська соціально-економічна система створювала багато труднощів для населення. В українських губерніях час від часу фіксувалися випадки голоду. Десятки тисяч збіднілих українських селян були змушені переїхати, внаслідок нестачі сільськогосподарської землі, до Сибіру та Далекого Сходу. Ще більш поширеними були міграції на відносно недалекі відстані: до найближчих промислових центрів або до причорноморських сільськогосподарських підприємств, на заробітки. Залізниця отримувала від таких поїздок значні доходи і розширювала мережу шляхів сполучення. 8.2. Готельні послуги та розвиток курортів у XIX — на початку XX століття У XIX ст. Київ, маючи сприятливі природно-кліматичні умови, вигідне географічне положення, значну архітектурно-історичну спадщину, високий адміністративний статус і підприємливе, активне та працелюбне населення, мав значний потенціал для того, щоб стати великим туристичним центром Східної Європи. Але для успіху в цій сфері не вистачало сучасної туристичної інфраструктури, тобто готелів, закладів харчування та розваг для туристів, налагодженої транспортної системи. До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 р., плани перебудови центральних вулиць міста згідно нових вимог виконувались повільно. Серед великих готелів Києва виділялись тільки «Зеленая гостиница», яка була побудована ще в 1803-1805 рр. і належала Лаврі. Майже півсторіччя цей готель був найпопулярнішим у Києві. В 1825 р. тут зупинявся О. Грибоєдов. Лаврський готель складався з одного 4-поверхово-го і трьох 2-поверхових корпусів, які розміщувалися поза огорожею монастиря, в Гостинно-Лаврському провулку, що йшов до печер. На цьому місці в давнину існував притулок для прочан, жебраків та калік, заснований ще преподобним Феодосієм. Лаврський готель мав у 1850 р. 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не враховуючи маленьких будиночків. Приміщенням готелю можна було користуватись безкоштовно протягом 2-х тижнів, їжа коштувала 25 коп. за порцію, окремою в 5 коп. була платня за користування самоваром. Видача обідів починалась о дванадцятій годині. Один з корпусів готелю містив лікарню. Готель приймав до 85 тис. відвідувачів на рік. Утримувався Лаврський готель, головним чином, на кошти графині Анастасії Орлової та княгині Турчанінової. З появою електрики та введенням в дію залізничних доріг помітно зросла кількість туристів, які прибували до Києва. Існували три основні шляхи, якими користувалися туристи: на пароплавах (по Дніпру); залізницею та в диліжансах. Особливо важливою була для Києва Південно-Західна залізниця, вона з'єднувала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом і Харковом. Московсько-Київсько-Воронезька залізниця слугувала для найкоротшого сполучення з Москвою. Києво-Полтавська відкривала прямий шлях до Криму (була введена в експлуатацію у 1901 р.). Києво-Ковельська залізниця вела до західних кордонів Росії. Сім кур'єрських, поштових і товарно-пасажирських потягів з вагонами І-го, ІІ-го та ІІІ-го класів щоденно приймав і відправляв у зворотному напрямку побудований в стилі англійської готики павільйон Центральної станції київських залізничних доріг, відкритий у 1870 р. (архітектор Вишневський). Вокзал мав загальну площу 460 кв. м: розкішні зали очікування для аристократів, маленькі та брудні приміщення для простолюду. Міська станція залізничних доріг виконувала доручення пасажирів з доставки багажу до квартир і готелів. Умови цих послуг знали провідники кожного потягу. Прибулих до Києва пасажирів часто зустрічав духовий оркестр. Прибуття потягів очікували кінні екіпажі, готельні омнібуси, розфарбовані у фірмові кольори. Знайти екіпаж не було проблемою, але найняти його було недешево. На привокзальній площі працювали комісіонери, вдягнені у фірмовий одяг і картузи з літерою «К», вони пропонували зупинитися в найкращих готелях Києва. На рубежі ХІХ-ХХ ст. Київ славився гостинністю, і готелів вистачало на всіх заможних туристів. Найфешенебельнішими вважались «Гранд-Отель», «Отель де Франс», «Бель-Вю» та «Европейская» на Хрещатику, а також «Метрополь» на Великій Володимирській. В першокласних номерах - розкішне меблювання, чемна прислуга, власні екіпажі, телефон. Номер зі зручностями коштував від 1 до 12 карбованців на добу; самовар та білизна — за окрему платню. Гучні назва київських готелів відображали географію Європи: «Малороссия», «Дрезден», «Россия», «Петербуржская», «Английская», «Лондон», «Рим», «Неаполь», «Женева». Підприємливі кияни утримували велику кількість мебльованих кімнат майже на кожній вулиці міста. Сервіс в них не поступався першокласним готелям, а коштував у декілька разів дешевше. Велика кількість готелів розміщувалась на вулиці Безаківській (нині Комінтерна) — їх скупчення пояснювалось безпосередньою близькістю вокзалу та прекрасного ботанічного парку. Майже всі готелі на цій вулиці були побудовані у 1880-1890 рр. 64 готелі Києва, які були в Києві до 1901 р., можна умовно розділити на чотири великі групи.
Найдорожчим рестораном Києва в кінці XIX ст. був ресторан при готелі «Метрополь», який належав купцеві Дьякову. Престижними вважались ресторани при готелях «Бель-Вю», «Европейская», «Гранд-Огель», «Континенталь». користувались популярністю, але не були такими дорогими ресторани при готелі «Орион», «Древняя Русь» і «Марсель». Добрий обід тут коштував 30-40 коп. Порція кави в кав'ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмових кав'ярнях «Варшавская» на Лютеранській і «Швейцарская» на Прорізній — 25 коп. Всі готелі мали спеціальний штат посильних, які виконували різні доручення клієнтів. З появою телефону всі готелі скористалися цим досягненням цивілізації, і потреба в посильних різко зменшилася. Згодом по головній вулиці Києва Хрещатику був пущений трамвай, де проїзд коштував набагато дешевше, ніж в омнібусах та екіпажах. На початку XX ст. 5 київських готелів того часу вважались готелями вищої категорії, згідно світових стандартів. Це «Континенталь», «Гранд-Отель», «Бель-Вю», «Европейская», і «Франсуа». Ще два були на ранг нижче, але теж користувалися популярністю — це «Английская» та «Националь». На жаль, до 1930 р. залишилось тільки 5 діючих готелів. Це «Континенталь» по вул. К. Маркса з 94 номерами, «Марсель» на бульварі Шевченка, «Новая Россия» і «Красний Киев» на вул. Леніна і «Сельсини дом» на вул. Горького. Змінились часи, а з ними і назви вулиць та готелів. «Континенталь» підірвали в 1941 р. при відступі радянських військ з Києва; готелі «Бель-Вю», «Гранд-Отель» та «Французская» знищили німці; будинок готелю «Европейская» був знесений у 1978 році. Аналогічно Києву розвивалась туристична інфраструктура на рубежі ХІХ-ХХ ст. і в інших великих містах України - в Одесі, Харкові. Особливо активним було будівництво готелів в Одесі, оскільки це був великий морський порт і зручне місце для розвитку туризму. Більшість готелів розміщувались у центрі міста, біля морвокзалу на Приморському бульварі, на вул. Пушкінській, яка з'єднувала морський та залізничний вокзали. У дореволюційній Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Найбільш популярними були готелі «Лондонская» (1899 р. архітектор Ю. Дмитренко) на Приморському бульварі, «Бристоль» (1899 р. архітектор А. Бернардацці) на вулиці Пушкінській, «Пассаж» (1898 р. архітектори Л. Влодек і Т. Фішер) на розі Преображенської та Дерибасівської. Цікаво, що незважаючи на столітній вік, ці готелі функціонували в Одесі й на початку XXI століття. В Ялті перший готель побудували в 60-ті рр. XIX ст. Матильда Рибіцька; вона придбала наділ землі в Ялті по вул. Бульварній, 12 у княгині Воронцової, де згодом архітектором Бшліманом був збудований двоповерховий будинок, в якому відкрили перший в місті готель. Спочатку він мав назву «Ялта», потім був перейменований в «Тавриду», а після реконструкції у 1906 р. отримав назву «Бристоль». За часів радянської влади назва змінювалась декілька раз. Зараз готель реконструйовано, повернуто назву «Бристоль», він є одним з найпрестижніших у Ялті, знаходиться по вул. Рузвельта, 10. До речі, готель з такою ж назвою був і в Києві, по вул. Городецького; зараз це житловий будинок. Початок курортного будівництва на Півдні України припав на 70-ті рр. XIX століття. За ініціативою земств, лікарських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкриватися санаторії вздовж усього узбережжя. Аристократи та найбільш успішні буржуа обрали для палаців і дач головним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон. Понад 100 джерел мінеральних вод, численні грязьові озера, величезна кількість винограду усе це також сприяло популяризації півострова. Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3 тис. місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особливості забудови міст, організації відпочинку та лікування. Крихітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 будиночків, поступово перетворилось на центр усього південного узбережжя Криму. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832-1837 рр. гравійної дороги Алушта Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. 17 вересня 1837 р. імператор Микола І надав поселенню Ялта, в якому мешкали лише трохи більше 200 чоловік, статус міста. Швидке перетворення Ялти на курорт почалося після того, як в Лівадії та Ореанді стали відпочивати члени імператорської родини, за ними потягнулося чимало аристократів, які придбали великі ділянки землі поблизу Ялти та побудували палаци й дачі. Наприкінці XIX ст. землі в цьому районі вже активно скуповували під дачі багаті підприємці. Почалося будівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приватних дач і лікарень, створення промислових садів та виноградників. Ялта стала престижним аристократично-буржуазним курортом. У 1875 р. в Ялті побудували великий комфортабельний готель «Россия» (зараз у цьому будинку розташований готель «Таврида»). Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С. П. Боткін. За його рекомендацією представники царської династії Романових придбали поблизу Ялти маєток Лівадію. Ялту почали називати «Російською Ніццою» і «Російською Рив'єрою». У 1913 р. місто Ялта займало територію від Лівадії до Масандри, а його населення складало більше 30 тис. мешканців. У 1900 р. у приватному будинку на околиці Ялти добродійне товариство міста за участю А. Чехова, Л. Толстого, М. Горького побудувало пансіонат «Яузлар» на 20 місць. У 1901-1902 рр. було відкрито дитячий санаторій в Алупці. У 1915 р. майже всі курортні заклади Ялти - 5 санаторіїв на 169 місць, клінічна дитяча колонія, притулок на 24 місця для хворих на туберкульоз — були платними. До послуг заможних клієнтів були 14 готелів на 800 номерів, 3 комфортабельних приватних санаторії та 5 пансіонатів. Упродовж літнього сезону тут вирувало життя. А коли курортники роз'їжджалися, місто ставало тихим, провінційним, заклади відпочинку і магазини здебільшого зачинялися. Отже, циклічність, сезонна залежність життя цих населених пунктів була такою ж, як в сучасних курортних чорноморських містах. У сусідній Алушті в 1864 р. у 120 дворах мешкало 763 особи; у 1902 р. населення зросло до 2800 чоловік. Однак містечко мало невеселий вигляд: удень намощена набережна втопала в клубах пилюки, а ввечері стояла суцільна пітьма. У 1904 р. Алуштинське товариство курортного благоустрою склало, план поліпшення дорожнього та інших господарств. Однак цей план не було реалізовано. Тим не менш, значення Алуніти як курорту поступово зростало, завдяки доброму транспортному сполученню і чудовим природним ресурсам. У 1913 р. в Алушті відпочили 3,5 тис. чоловік. В місті в цей час вже було 4 готелі, в яких, разом, нараховувалося 77 місць. З кінця XIX ст. найкращим місцем для морських купань вважалася Євпаторія. «Тутешнє морське купання таке, що, напевно, кращого не знайдеш у всьому світі», — писала Леся Українка. Крим вона відвідувала неодноразово — у 1890, 1891 і 1907 рр., намагаючись вилікуватись від кісткового туберкульозу. Мойнакське озеро з його цілющими грязями принесло Євпаторії велику популярність. У 1886 р. на березі Мойнакського озера побудували грязелікарню. У 1890 р. території з грязями перейшли у підпорядкування Таврійського губернського земства. Було побудовано дві нові грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, що готував лікарів-бальнеологів. Завдяки ініціативі окремих підприємців, у 1905 р. в Євпаторії було введено в дію першу приватну здравницю «Приморський санаторій», а через 4 роки — два приватних медичних пляжі. У 1911-1914 рр. побудували санаторій і великий готель «Дюльбер», у 1913 — ще сім приватних санаторіїв на 400 ліжок. З 1893 р. велося інтенсивне дачне будівництво. Здавна привертали увагу російських мандрівників і дослідників лікувальні властивості сакських мінеральних грязей. Про це згадується ще в працях академіка П. Сумарокова (1799 р.). Що ж стосується лікування, то воно протягом віків слугувало джерелом прибутку місцевих мулл. У 1527 р. у Саках було відкрито першу лікарню, через 5 років — готель для хворих на 20 номерів. Про користь лікування на Сакському озері писав у своєму листі до В. Жуковського М. Гоголь (1835). Саки як курорт почав постійно функціонувати з 1828 р. і був найстарішим грязелікувальним курортом на території колишньої Російської імперії. Популярність сакських грязей зростала. У 1837 р. тут було побудовано відділення Сімферопольського військового госпіталю, де крім офіцерів оздоровлювалися й «нижні чини». Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особливою славою користувалися квіткові ванни, їх готували на квітах і травах, зібраних в околицях міста. Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, відсутністю туманів, рівномірністю температури морської води, великою кількістю винограду (культивувалося 600 сортів!). Правда, до послуг гостей міста у 1890-х рр. тут був тільки один готель. У Севастополі в цей же час їх було 14 (це крім 5 пансіонатів, грязелікарень та купалень). У 1911р. готелів у Судаку працювало вже три, але ціни трималися високі, і харчування було порівняно дорогим. Високим рівнем розвитку інфраструктури гостинності відрізнявся Севастополь. Російський уряд сприяв розвиткові тут пізнавального туризму, у тому числі з метою посилення популярності армії та флоту. Кримська війна 1853-1855 рр. привернула увагу всього світу до Кримського півострова, і насамперед до Севастополя. Центральний уряд та місцева адміністрація намагалися перетворити руїни оборонних споруд та меморіали на привабливі екскурсійні об'єкти, і ці зусилля не були марними. В численних готелях красивого міста мешкали туристи з багатьох країн Європи. Окрім пам'яток Кримської війни, туристи охоче милувалися залишками античного міста Херсонес та християнськими святинями севастопольських околиць. Наприкінці XIX ст. дуже цікавим туристичним об'єктом у Севастополі був Російський Чорноморський флот, відкритий для огляду практично всім бажаючим. Військові моряки привітно зустрічали туристів, які прибували на борт старих та нових панцирників і крейсерів у шлюпках, і особисто проводили екскурсії. Туристи із захопленням споглядали на учбові стрільби флоту, підняття прапорів, відбивання склянок та інші військово-морські акції. Однак, у 1905-1907 рр. Чорноморський флот став одним з чинників величезних збитків готельної, та й усієї туристичної галузі Криму. У Севастополі революція вилилася у величезний військовий бунт. Чорним морем блукав повсталий броненосець «Потьомкін», наводячи жах на відпочиваючих. Наприклад, у липні 1905 р. панцирник-заколотник зайшов у феодосійський порт. Команда вимагала в адміністрації видати вугілля, воду й харчі, погрожуючи відкрити вогонь з корабельних гармат по місту. Туристи та мешканці у паніці залишили місто. На момент закінчення терміну ультиматуму, який висунули моряки «Потьомкіна», у Феодосії залишилося не більше трьохсот людей. Гурзуф — невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) — через 100 років стало найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П. Губонін, який нажив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електрику, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак, через дорожнечу, курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 — через 10 років, у 1901 р. Як бачимо, зростання порівняно незначне. Зі слів доглядача Будинку-музею А.П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес, щоб скористатися з розвитку туризму в Криму. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб. ) саклю (татарську хату), Антон Павлович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося. Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом — найтеплішим, безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині XIX ст., проте як престижне, буржуазно-аристократичне місце відпочинку став відомим на початку XX ст., коли виник Новий Сімеїз. Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок «Бруно», «Арнольди», «Ксения», «Дольник», «Ампир» використовувалися малопридатні для житла помешкання, які І здавали за велику плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожному кроці стояли невеликі будиночки, так звані «вагончики». У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оцінювався в 60 крб., на горі — у 40 крб. і вище. Незважаючи на дорожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. «Середній клас» міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 «розкішно обставлених номерів» коштували від одного до п'ятнадцяти карбованців на добу з «безкоштовним електричним освітленням» і «безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу». Були й дешевші готелі — від 75 коп. за добу, з «балконами», «достатнім світлом і чудовим краєвидом». Вілла на березі моря, де на курортника очікували «здорове повітря, спокій, посилене харчування» (причому їжа була не тільки «здорова», а й «гігієнічна»), оцінювалася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали «шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852), дитячими виставками, кеглями, крокетом, катанням на човнах, а також «усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань». Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період якісний комфортабельний відпочинок і лікування на кримських курортах були доступними лише для заможних верств населення. Багато готелів, побудованих на рубежі ХІХ-ХХ ст., були справжніми витворами мистецтва, адже їх проектували талановиті, кращі архітектори тієї епохи. Внаслідок революційних подій 1905-1907 рр. багато готелів та дач розорилися, але напередодні Першої світової війни туристична галузь Криму повернула собі втрачену позицію лідера серед курортних регіонів імперії. 8.3. Становлення музейної справи та розвиток краєзнавства в Україні на межі ХІХ-ХХ століть З 1867 р. у Києві діяло «Товариство любителів старожитностей і мистецтв», яке доклало чимало зусиль для створення міського музею старожитностей і мистецтв. У кінці XIX ст. аналогічне товариство існувало в Харкові під безпосереднім керівництвом С. Васильківського, академіка архітектури О. Бекетова та інших діячів. Аналогічні громадські організації діяли в ряді інших наукових і культурних центрів України. Характеризуючи українське краєзнавство дореволюційного періоду, не можна залишити поза увагою подвижницьку діяльність родин Гансенів, Терещенків, Ханенків та багатьох інших, які врятували від неминучої втрати чимало унікальних пам'яток історії та культури, поклали початок деяким музейним колекціям. Подібні приклади непоодинокі. Формування збірок, колекцій музеїв України відбувалося неоднаково, що було обумовлено історично. Кожен музей мав свою специфіку, що вплинуло на створення музейної мережі та їх класифікацію за профілями, відомчою приналежністю. Цей факт слід враховувати, включаючи ті чи інші музеї до туристичних маршрутів. Більш глибоке знайомство з класифікацією музеїв та їх зібраннями дасть можливість ефективніше використовувати музейні цінності, що, в свою чергу, сприятиме широкій популяризації культурного надбання країни серед різних соціальних, професійних і вікових груп туристів. З часу виникнення музеїв в Україні впродовж XIX ст. їх класифікація вважалась умовною через профільну невизначеність, пов'язану з безсистемним комплектуванням зібрань. Це призводило до паралелізму, ускладнювало розвиток музейної справи. Тому проблема класифікації музеїв уже на початку XX ст. потрапила до поля зору музеєзнавців. У 1912 р. на Попередньому музейному з'їзді в Москві з конструктивними пропозиціями виступив видатний музеєзнавець М. Біляшівський. У виступі він торкнувся проблем місцевих музеїв, їх структури, наукових і виховних функцій, класифікації тощо. Відомий фахівець музейної справи М. Могилянський у 1917 р., поділяючи музеї на центральні та місцеві, підкреслював, що в них багато спільного, але помітні нові тенденції у розвитку центральних; зокрема, спеціалізація експозицій, відмова від універсального характеру збірок у багатьох галузях науки одночасно. На початку XX ст. музейна справа в Україні зробила великий крок вперед, спостерігалося швидке зростання музейної мережі. Музеї створювалися на основі приватних колекцій, в яких знаходилась значна кількість цінних і рідкісних речей, художньо-історичних цінностей. Це були, здебільшого, дрібні місцеві музеї. Поряд з музеями старовини та мистецтва поширювались осередки краєзнавчого профілю, де також зосереджувалась певна кількість збірок матеріальних пам'яток, колекцій, структура яких мала розпливчастий характер, зумовлений різноплановим складом збірок. Для більшості місцевих музеїв характерним було формування етнографічних збірок, що пояснювалось розвитком українського краєзнавства, прагненням народу пізнати свою історію та культуру. У 1910 р. в Україні нараховувалось 146 музеїв. У цей час розпочали роботу Краснодарський, Старобільський музеї, Вовчанський культурно-історичний музей старовини, музеї у Валках, Богодухові, с. Наталіївці на Харківщині тощо. Прийняв перших відвідувачів міський музей старожитностей в Олександрійську, що на Катеринославщнні. Музей у Коростені на Житомирщині ставив своїм завданням дослідження Древлянщини (Коростенщини). Під керівництвом Ф. Козубовського проводили геологічні дослідження вчені С. Білявський та М. Бурчак-Абрамович. Вони зібрали цінні колекції, що експонувались у музеї та нараховували понад 400 оригінальних зразків копалин. Тоді ж було створено музеї в Донецьку, Лучинах (на Житомирщині), соціально-історичний музей у Бердичеві, Тульчині. Музеї поступово перетворювались на багатофункціональні заклади, ставали центрами культурно-просвітницького, політичного виховання широкого загалу, сприяли поширенню масових туристичних подорожей, залученню громадськості до екскурсійного знайомства з пам'ятками історії та культури. Багато цікавого і досі відкривають для себе туристи в Житомирському краєзнавчому музеї, заснованому в 1901 році. У 1919 р. президент Всеукраїнської Академії наук академік В. І. Вернадський, назвав його найкращим в Україні. Тут і досі зберігаються багаті колекції з історії, геології, географії, біології, зоології, археології тощо. У 1893 р. відкрився Херсонський краєзнавчий музей. Зараз тут зберігаються унікальні знахідки скіфських пам'яток з античних поселень о. Березань, етнографічна колекція включає в себе понад 50 різноманітних рушників, близько 80 одиниць народного одягу та ін. Нумізматичну колекцію складають монети — античні, середньовічні, ХVІІ-ХІХ ст. і сучасні. РОЗДІЛ 9 РОЗВИТОК ТУРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX ст. — 1914 р.) та МІЖВОЄННОЇ ПОЛЬЩІ (1921—1939 рр.) 9.1. Політичні та соціально-економічні чинники розвитку туризму в Австро-Угорській імперії Династія австрійських Габсбургів, імперія якої у середині XIX ст. займала величезну територію між Швейцарією, Пруссією, Італією та Османською імперією, поступово модернізувала політичний та економічний устрій держави. У 1848 р. було скасовано кріпацтво, що надавало селянам більше можливостей для подорожей. Але отримавши особисту свободу від поміщиків, селяни, здебільшого, потрапляли у ще більшу економічну залежність; рівень життя багатьох українських селян Галичини знижувався протягом другої половини XIX ст. Чимало українців потерпало від безземелля і малоземелля, високих податків і навіть голодувало. До гострих економічних проблем додавалася дискримінація української культури, перешкоди в отриманні освіти для українців, спольщення територій, на яких здавна чисельно переважало українське населення. Ці утиски, разом із розширенням формальних політичних прав (таких, наприклад, як можливість створення громадських об'єднань), утворили грунт для розвитку галицьких культурно-освітніх організацій, одним з проміжних завдань яких стали туристичні мандрівки. Імперія Габсбургів, яка з 1867 р. стала називатися Австро-Угорською імперією, мала численні традиційні, добре налагоджені економічні та культурні зв'язки з провідними країнами Західної Європи, розвинену систему освіти, мережу водних та суходільних шляхів. Цю країну називали ще «Дунайською імперією» через те, що її територією протікала велика, зручна для судноплавства р. Дунай, полегшуючи сполучення країни з сусідами, а також між окремими регіонами та містами всередині імперії. Габсбурги намагалися скорочувати технічне відставання країни від Англії та Франції і сприяли розвиткові промисловості та транспортної інфраструктури. У другій половині XIX ст. в імперії було побудовано велику мережу залізниць, у тому числі в Галичині. В економіку імперії успішно залучалися інвестиції, західні та місцеві підприємці активно будували промислові об'єкти та налагоджували торгові мережі, освоювали та створювали нові маршрути для перевезення товарів і людей. Різноманітні види сировини з Галичини, Буковини та Закарпаття у великій кількості вивозилися на продаж до інших регіонів імперії та за кордон. Наприклад, селяни-бойки з Верхнього Синьовидного скуповували фрукти в Галичині та Буковині і продавали їх в Будапешті, Відні, Парижі. Багато з тих, хто брав участь у міжрегіональних та міжнародних торговельних операціях, призвичаїлися до мандрівок і передавали знайомим та родичам свій досвід пересування шляхами Європи. З одного боку, успішні підприємці та спадково заможна шляхта отримали, завдяки збільшенню свого майнового стану та підвищенню комфортності подорожей, більше можливостей для мандрівок, відпочинку за межами постійного проживання. З іншого, високий рівень культури заможних верств населення Австро-Угорщини сприяв зростанню популярності мандрівок, метою яких було задоволення пізнавальних інтересів, бажання відвідати центри науки та мистецтв, віденські, будапештські чи закордонні заклади дозвілля (музеї, театри, ресторани тощо) або, навпаки, здійснити романтичні подорожі до мальовничих рідконаселених місцевостей у Карпатах, Балканах чи навіть екзотичних країнах Азії та Африки. Видавництво «Фрейтаг і Берндт» (Відень) створювало карти на топографічній основі, в яких яскравішим кольором вдруковувалось зображення туристичних маршрутів (пішохідних, у кінських екіпажах). Карти мали відповідно оформлену обкладинку, а також текст і рекламу (туристичну та маркетингово-картографічну). Будувалися готелі. Туризм, в імперії Габсбургів робив широкі кроки на шляху до перетворення цієї галузі на справжню індустрію. Але переважна більшість тих габсбурзьских підданих, які полишали місця настійного проживання, вирушали в дорогу не з метою туризму, а внаслідок службової (чиновники, військові) чи економічної необхідності. 9.2. Українська еміграція з Австро-Угорщини (кінець XIX - початок XX ст.) Протягом XIX ст. прибутки селян в імперії Габсбургів зменшувалися внаслідок, переважно, двох чинників: 1) економічної залежності від великих землевласників; 2) лихварства в умовах нерозвиненості банківської системи. Збіднілі селяни були вимушені продавати свої наділи, а багатодітні ділили й без того малі земельні володіння між своїми спадкоємцями, що призводило до зниження рівня життя селян. Поширення залізничного транспорту негативно позначилося на добробуті переважної більшості міського населення. Залізницею почалося масове постачання дешевих і якісних продуктів західної промисловості до українських земель, приречуючи більшість місцевих виробників на закриття їхніх підприємств у процесі жорсткої конкуренції. В українських регіонах Австро-Угорщини наприкінці XIX ст. сформувався великий надлишок робочої сили. Безробіття та зубожіння стали масовим явищем. Ці явища спонукали сотні тисячі українців до еміграції. Уряди США, Канади, Бразилії, Аргентини та інших країн з величезними сільськогосподарськими ресурсами і браком робочої сили заохочували масовий приплив працездатних людей. Розповсюджувалася реклама еміграції, часто-густо недобросовісна. У 1895 р. в Галичині почали активно діяти агенти італійських пароплавних компаній. Судноплавні компаній, що спеціалізувалися на пасажирських перевезення! з Середземномор'я до Америки, вже відчули смак великих прибутків від транспортування емігрантів (переважно італійців). Ці агенти яскраво розповідали про чудові перспективи українських селян у Бразилії, про дешеву та родючу землю; почалася так звана «бразильська лихоманка» — ажіотаж навколо виїзду до Південної Америки. Близько 15 тис. селян вирушили до Бразилії і були там розчаровані суворими умовами, які запропонувала бразильська адміністрація (селянам надали не чорнозем, як обіцяли агенти, а ділянки нерозчищеного лісу). Пропонували свої послуги емігрантам і залізничники. Утім, багато емігрантів дійсно влаштували своє життя на чужині краще, ніж на батьківщині. Уряди названих країн Американського континенту надавали переселенцям великі ділянки, роботу в промисловості. Вже наприкінці XIX ст. у Канаді мешкали 24 тис. українців, а у СПІД — більше 200 тисяч. Українські переселенці у Південній Америці на початку XX ст. становили близько 20 тисяч. Протягом першого десятиріччя XX ст. на Американський континент переселилися близько 300 тис. чоловік з Галичини і Буковини, 40 тис. з Закарпаття. Цей переселенський руж українців сприяв розвиткові транспортної та готельної інфраструктури у світі, збільшував фінансові можливості власників готелів та транспортних компаній. Наявність українських громад, сформованих цим рухом за океаном, створила передумови для сотень тисяч туристичних поїздок в майбутньому — подорожей емігрантів на їхню (чи їхніх предків) батьківщину, а також подорожей до них їхніх родичів з України (ці подорожі стали поширеними з кінця 80-х рр. XX ст.). 9.3. Розміщення та харчування подорожуючих у Галичині у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. — 1914 р.) У другій половині XIX ст. збільшення мобільності населення та зростання міст підвищили попит на готельні послуги не лише в Західній Європі, але й у східній частині імперії Габсбургів. Наприкінці XIX ст. практично в кожному галицькому містечку вже були готелі. Серед них траплялися й великі заклади, але більшість готелів були дуже малими. У 1902 р. загалом у Галичині (тобто у Східній та Західній Галичині) було 935 готелів, в яких працювало близько 2,9 тис. осіб, тобто в середньому припадало приблизно три особи на один заклад. Готелі, у яких працювало більше б людей, складали 9 % від загальної кількості, а заклади з кількістю працюючих більше 20 — лише 0,5 %. Переважна більшість приміщень мала дуже скромні інтер'єри, низький рівень комфортності. Але навіть у маленьких та дешевих готелях були один-два відносно комфортабельних покої для вимогливих заможних мандрівників. Дуже багато готелів було на межі XIX і XX ст. у Львові — 48 (у Кракові тоді налічувалося 18 готелів, у Варшаві — 32). Серед невеликих закладів переважали дуже скромні, розраховані на комерційних агентів, людей середнього статку, які приїжджали до міста у різноманітних справах. Кімнати здавалися не лише одномісні, деякі клієнти винаймали лише ліжко в багатомісному номері. Водопроводу та каналізації в таких закладах не було, «зручності» розташовувалися на дворі. Деякі маленькі готелі були, фактично, прихованими будинками розпусти, в них клієнти наймали кімнати погодинно. Але серед маленьких готелів траплялися й дуже солідні, дорогі, з розкішними меблями, вишуканим інтер'єром, вишколеною обслугою. Великі престижні готелі Львова кінця XIX — початку XX ст. мали власні лазнички, душі, каналізацію, в таких закладах працювали ресторани, кав'ярні. У холах та вздовж сходів висіли картини, на підлозі лежали килими. Ціни в таких готелях були доступними небагатьом. Про ціни престижних львівських готелів промовисто каже тодішня популярна приказка: Три речі з'їдають члувіка: Любов, готель і аптика. Ресторани та кав'ярні, розміщені у готелях, мали, як правило, такі ж назви, як і заклади, в яких вони знаходилися. Поєднання послуг з розміщення та харчування приваблювало клієнтів. Найбільш відомі такі готелі Львова часів австро-угорського панування: |