Главная страница

Історія туризму підручник. Навчальний посібник для вищих навчальних закладів культури І мистецтв ІІІІV рівнів акредитації Київ Альтерпрес 2005


Скачать 1.06 Mb.
НазваниеНавчальний посібник для вищих навчальних закладів культури І мистецтв ІІІІV рівнів акредитації Київ Альтерпрес 2005
АнкорІсторія туризму підручник.doc
Дата21.02.2018
Размер1.06 Mb.
Формат файлаdoc
Имя файлаІсторія туризму підручник.doc
ТипНавчальний посібник
#15768
страница10 из 17
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17

  • пізнавальний;

  • розважальний;

  • оздоровчий;

  • спортивний;

  • релігійний (центри прочанства в Росії: Троїце-Сергієва Лавра; Києво-Печерська Лавра, Валаам; дуже багато людей їздили на прощу до Єрусалиму, Віфлеєму. на Афон); прочанство на Русі було дуже поширеним явищем серед різних категорій населення.

Окремо можна виділити такі популярні види туризму на рубежі ХІХ-ХХ ст.:

  • велосипедний;

  • гірський;

  • круїзний;

  • дачний (був дуже популярним в той час, особливо серед інтелігенції);

  • до початку XX ст. відносять першу хвилю популярно­сті туристичних автомобільних подорожей.

Основними видами транспорту, що використовувались в туризмі в цей період, були: залізничний, морський, річковий, автомобільний, велосипеди та екіпажі.

Найбільш популярними були літні (включно з травнем та вереснем) подорожі, менше — зимові. Міжсезоння майже не використовувалось для туристичних подорожей.

Основними категоріями населення, що подорожувало, бу­ли: аристократія, інтелігенція, буржуазія; селяни, здебільшо­го, брали участь в туризмі як слуги своїх господарів-туристів або як прочани.

За характером подорожі поділялися на:

  • стихійні (за індивідуальною програмою і засобами ман­дрівника);

  • організовані (за допомогою туристичних організацій).



РОЗДІЛ 8

РОЗВИТОК ТУРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В XIX НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

8.1. Загальна характеристика розвитку туризму на українських землях у складі Російської імперії в XIX — на початку XX століття

Види і характер туризму на території України були такими, як і в Російській імперії (оздоровчий, рекреаційний, гірський, пізнавальний, розважальний, велосипедний тощо), ос­кільки Україна була її складовою.

На українських землях у складі Російської імперії в XIX — на початку XX ст. успішно розвивалися транспортна інфра­структура і мережа готелів. Будувалися нові дороги, збільшу­валася кількість пароплавів та інших суден на річкових шля­хах, у великій кількості будувалися залізничні гілки.

Однією з причин був загальноєвропейський процес прискорен­ня науково-технічного прогресу, соціально-економічний розвиток.

Але були й специфічні причини. Україна мала стратегічне військово-політичне та економічне значення для Росії. Без Ук­раїни Російська держава не могла б існувати як імперія. Українські землі слугували сполучною ланкою між столицею імпе­рії та її чорноморськими портами, через які в цей період велася жвава торгівля. Україна була зручним плацдармом для тиску на Османську імперію, для просування через Молдову на Бал­кани, і досвід невдалої Кримської війни навчив, що без добрих комунікацій імперія не зможе успішно змагатися з потуж­ними суперниками. Крім того, Північне Причорномор'я прива­блювало потенційних туристів своїми великими рекреаційними ресурсами, субтропічний мікроклімат Південного узбережжя Криму надзвичайно вигідно відрізнявся від прохолодних бал­тійських курортів. Нарешті, формування промислового ком­плексу Донбасу та деяких інших індустріальних районів Ук­раїни також потребували нових залізниць та переміщення значної кількості людей.

Усі ці чинники сприяли покращенню інфраструктури подо­рожей, зростанню кількості подорожуючих, збільшували швид­кість та зменшували вартість поїздок на українських землях.

Незграбна імперська соціально-економічна система ство­рювала багато труднощів для населення. В українських губер­ніях час від часу фіксувалися випадки голоду. Десятки тисяч збіднілих українських селян були змушені переїхати, внаслі­док нестачі сільськогосподарської землі, до Сибіру та Далекого Сходу. Ще більш поширеними були міграції на відносно не­далекі відстані: до найближчих промислових центрів або до причорноморських сільськогосподарських підприємств, на заро­бітки. Залізниця отримувала від таких поїздок значні доходи і розширювала мережу шляхів сполучення.
8.2. Готельні послуги та розвиток курортів у XIX — на початку XX століття

У XIX ст. Київ, маючи сприятливі природно-кліма­тичні умови, вигідне географічне положення, значну архітек­турно-історичну спадщину, високий адміністративний ста­тус і підприємливе, активне та працелюбне населення, мав значний потенціал для того, щоб стати великим туристич­ним центром Східної Європи. Але для успіху в цій сфері не ви­стачало сучасної туристичної інфраструктури, тобто готе­лів, закладів харчування та розваг для туристів, налагодженої транспортної системи.

До відкриття регулярних залізничних рейсів, тобто до 1889 р., плани перебудови центральних вулиць міста згідно но­вих вимог виконувались повільно. Серед великих готелів Києва виділялись тільки «Зеленая гостиница», яка була побудована ще в 1803-1805 рр. і належала Лаврі. Майже півсторіччя цей го­тель був найпопулярнішим у Києві. В 1825 р. тут зупинявся О. Грибоєдов. Лаврський готель складався з одного 4-поверхово-го і трьох 2-поверхових корпусів, які розміщувалися поза ого­рожею монастиря, в Гостинно-Лаврському провулку, що йшов до печер. На цьому місці в давнину існував притулок для про­чан, жебраків та калік, заснований ще преподобним Феодосієм.

Лаврський готель мав у 1850 р. 200 окремих номерів і близько 20 загальних кімнат, не враховуючи маленьких буди­ночків. Приміщенням готелю можна було користуватись без­коштовно протягом 2-х тижнів, їжа коштувала 25 коп. за пор­цію, окремою в 5 коп. була платня за користування самоваром. Видача обідів починалась о дванадцятій годині. Один з корпу­сів готелю містив лікарню. Готель приймав до 85 тис. відвіду­вачів на рік. Утримувався Лаврський готель, головним чином, на кошти графині Анастасії Орлової та княгині Турчанінової.

З появою електрики та введенням в дію залізничних доріг помітно зросла кількість туристів, які прибували до Ки­єва. Існували три основні шляхи, якими користувалися тури­сти: на пароплавах (по Дніпру); залізницею та в диліжансах.

Особливо важливою була для Києва Південно-Західна залізниця, вона з'єднувала Київ з Петербургом, Варшавою, Одесою, Миколаєвом і Харковом. Московсько-Київсько-Воронезька залізниця слугу­вала для найкоротшого сполучення з Москвою.

Києво-Полтавська від­кривала прямий шлях до Криму (була введена в експлуатацію у 1901 р.). Києво-Ковельська залізниця вела до західних кордонів Росії.

Сім кур'єрських, по­штових і товарно-пасажир­ських потягів з вагонами І-го, ІІ-го та ІІІ-го класів щоденно приймав і відправляв у зворотному напрямку побудований в стилі англійської готики павільйон Центральної станції київських залізничних доріг, відкритий у 1870 р. (архітектор Вишневський). Вокзал мав загальну площу 460 кв. м: роз­кішні зали очікування для аристократів, маленькі та брудні приміщення для простолюду. Міська станція залізничних до­ріг виконувала доручення пасажирів з доставки багажу до квартир і готелів. Умови цих послуг знали провідники кож­ного потягу.

Прибулих до Києва пасажирів часто зустрічав духовий ор­кестр. Прибуття потягів очікували кінні екіпажі, готельні ом­нібуси, розфарбовані у фірмові кольори. Знайти екіпаж не бу­ло проблемою, але найняти його було недешево. На привокзальній площі працювали комісіонери, вдягнені у фірмовий одяг і картузи з літерою «К», вони пропонували зупинитися в найкращих готелях Києва. На рубежі ХІХ-ХХ ст. Київ славився гостинністю, і готелів вистачало на всіх заможних ту­ристів.

Найфешенебельнішими вважались «Гранд-Отель», «Отель де Франс», «Бель-Вю» та «Европейская» на Хреща­тику, а також «Метрополь» на Великій Володимирській. В першокласних номерах - розкішне меблювання, чемна прислуга, власні екіпажі, телефон. Номер зі зручностями кошту­вав від 1 до 12 карбованців на добу; самовар та білизна — за окрему платню.

Гучні назва київських готелів відображали географію Євро­пи: «Малороссия», «Дрезден», «Россия», «Петербуржская», «Английская», «Лондон», «Рим», «Неаполь», «Женева».

Підприємливі кияни утримували велику кіль­кість мебльованих кімнат майже на кожній вулиці мі­ста. Сервіс в них не посту­пався першокласним готелям, а коштував у декілька разів дешевше.

Велика кількість готелів розміщувалась на вулиці Безаківській (нині Комінтерна) — їх скупчення поясню­валось безпосередньою близькістю вокзалу та прекрасного ботанічного парку. Майже всі готелі на цій вулиці були побу­довані у 1880-1890 рр.

64 готелі Києва, які були в Києві до 1901 р., можна умов­но розділити на чотири великі групи.

  1. Готелі, що знаходились безпосередньо поруч з вокзалом (4).

  2. Готелі на Подолі (11). Розвиток подільської готельної інфраструктури був пов'язаний, по-перше, з близькістю Дніпра, по-друге, з історично-обумовленою спеціалізацією району — торгівлею, організацією ярмарків.

  3. Готелі в безпосередній близькості від Лаври та вздовж вул. Олександрівської (нині Грушевського). їх присутність була обумовленою близькістю Києво-Печерської лаври, важливих адміністративних будинків, великих парків, що дозволяло печерським готелям конкурувати з готелями центру.

  4. Готелі центру міста. На території сучасного Старокиївського району функціонувало 44 готелі. Архітектори доклали макси­мум зусиль, щоб центр Києва став «доходним місцем з точки зору туризму». Здебільшого, на Хрещатику переважав стиль «віденський модерн». На східному кінці Хрещатика виникло розкішне місце розваг — парк «Шато де Флер», створений у 1863 р., зі своєю перлиною — Долиною троянд (нині на цьо­му місці стадіон «Динамо»). У всіх першокласних готелях бу­ли лазні, гаряча вод; їжа подавалась в номери або спожива­лась в ресторані, був свій погріб вин, які раз на добу подавались клієнтам безкоштовно.

Найдорожчим рестораном Києва в кінці XIX ст. був ресто­ран при готелі «Метрополь», який належав купцеві Дьякову. Престижними вважались ресторани при готелях «Бель-Вю», «Европейская», «Гранд-Огель», «Континенталь». користува­лись популярністю, але не були такими дорогими ресторани при готелі «Орион», «Древняя Русь» і «Марсель». Добрий обід тут коштував 30-40 коп.

Порція кави в кав'ярнях на Хрещатику коштувала 20 коп., у фірмових кав'ярнях «Варшавская» на Лютеранській і «Швейцарская» на Прорізній — 25 коп.

Всі готелі мали спеціальний штат посильних, які викону­вали різні доручення клієнтів. З появою телефону всі готелі скористалися цим досягненням цивілізації, і потреба в посиль­них різко зменшилася.

Згодом по головній вулиці Києва Хрещатику був пущений трамвай, де проїзд коштував набагато дешевше, ніж в омнібу­сах та екіпажах.

На початку XX ст. 5 київських готелів того часу вважались готелями вищої категорії, згідно світових стандартів. Це «Континенталь», «Гранд-Отель», «Бель-Вю», «Европей­ская», і «Франсуа». Ще два були на ранг нижче, але теж кори­стувалися популярністю — це «Английская» та «Националь». На жаль, до 1930 р. залишилось тільки 5 діючих готелів. Це «Континенталь» по вул. К. Маркса з 94 номерами, «Марсель» на буль­варі Шевченка, «Новая Россия» і «Красний Киев» на вул. Леніна і «Сельсини дом» на вул. Горького. Змінились часи, а з ними і назви вулиць та готелів. «Континенталь» підірвали в 1941 р. при відступі радянських військ з Києва; готелі «Бель-Вю», «Гранд-Отель» та «Французская» знищили німці; будинок готелю «Европейская» був знесений у 1978 році.

Аналогічно Києву розвивалась туристична інфраструктура на рубежі ХІХ-ХХ ст. і в інших великих містах України - в Одесі, Харкові.

Особливо активним було будівництво готелів в Одесі, оскіль­ки це був великий морський порт і зручне місце для розвитку ту­ризму. Більшість готелів розміщувались у центрі міста, біля морвокзалу на Приморському бульварі, на вул. Пушкінській, яка з'єднувала морський та залізничний вокзали. У дореволюційній

Одесі було 34 готелі та 6 заїжджих дворів. Найбільш популярни­ми були готелі «Лондонская» (1899 р. архітектор Ю. Дмитренко) на Приморському бульварі, «Бристоль» (1899 р. архітектор А. Бернардацці) на вулиці Пушкінській, «Пассаж» (1898 р. архі­тектори Л. Влодек і Т. Фішер) на розі Преображенської та Дерибасівської. Цікаво, що незважаючи на столітній вік, ці готелі функціонували в Одесі й на початку XXI століття.

В Ялті перший готель побудували в 60-ті рр. XIX ст. Матильда Рибіцька; вона придбала наділ землі в Ялті по вул. Бульварній, 12 у княгині Воронцової, де згодом архітектором Бшліманом був збудований двоповерховий будинок, в якому відкрили перший в місті готель. Спочатку він мав назву «Ял­та», потім був перейменований в «Тавриду», а після рекон­струкції у 1906 р. отримав назву «Бристоль». За часів радян­ської влади назва змінювалась декілька раз. Зараз готель реконструйовано, повернуто назву «Бристоль», він є одним з найпрестижніших у Ялті, знаходиться по вул. Рузвельта, 10. До речі, готель з такою ж назвою був і в Києві, по вул. Городецького; зараз це житловий будинок.

Початок курортного будівництва на Півдні України при­пав на 70-ті рр. XIX століття. За ініціативою земств, лікар­ських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкривати­ся санаторії вздовж усього узбережжя.

Аристократи та най­більш успішні буржуа обра­ли для палаців і дач голов­ним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон.

Понад 100 джерел міне­ральних вод, численні гря­зьові озера, величезна кіль­кість винограду усе це також сприяло популяриза­ції півострова.

Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3 тис. місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особ­ливості забудови міст, організації відпочинку та лікування.

Крихітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 буди­ночків, поступово перетворилось на центр усього південного уз­бережжя Криму. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832-1837 рр. гравійної дороги Алушта Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. 17 вересня 1837 р. імператор Ми­кола І надав поселенню Ялта, в якому мешкали лише трохи більше 200 чоловік, статус міста.

Швидке перетворення Ялти на курорт почалося після то­го, як в Лівадії та Ореанді стали відпочивати члени імпера­торської родини, за ними потягнулося чимало аристократів, які придбали великі ділянки землі поблизу Ялти та побудува­ли палаци й дачі. Наприкінці XIX ст. землі в цьому районі вже активно скуповували під дачі багаті підприємці. Почалося бу­дівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приват­них дач і лікарень, створення промислових садів та виноград­ників. Ялта стала престижним аристократично-буржуазним курортом. У 1875 р. в Ялті побудували великий комфортабель­ний готель «Россия» (зараз у цьому будинку розташований готель «Таврида»).

Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С. П. Боткін. За його рекомендацією представники царсь­кої династії Романових придбали поблизу Ялти маєток Лівадію.

Ялту почали називати «Російською Ніццою» і «Російською Рив'єрою». У 1913 р. місто Ялта займало територію від Лівадії до Масандри, а його населення складало більше 30 тис. мешканців.

У 1900 р. у приватному будинку на околиці Ялти добродій­не товариство міста за участю А. Чехова, Л. Толстого, М. Горького побудувало пансіонат «Яузлар» на 20 місць.

У 1901-1902 рр. було відкрито дитячий санаторій в Алупці.

У 1915 р. майже всі курортні заклади Ялти - 5 санато­ріїв на 169 місць, клінічна дитяча колонія, притулок на 24 місця для хворих на туберкульоз — були платними. До послуг заможних клієнтів були 14 готелів на 800 номерів, 3 комфор­табельних приватних санаторії та 5 пансіонатів.

Упродовж літнього сезону тут вирувало життя. А коли курортники роз'їжджалися, місто ставало тихим, провінцій­ним, заклади відпочинку і магазини здебільшого зачинялися. Отже, циклічність, сезонна залежність життя цих населе­них пунктів була такою ж, як в сучасних курортних чорноморських містах.

У сусідній Алушті в 1864 р. у 120 дворах мешкало 763 осо­би; у 1902 р. населення зросло до 2800 чоловік. Однак містеч­ко мало невеселий вигляд: удень намощена набережна втопала в клубах пилюки, а ввечері стояла суцільна пітьма.

У 1904 р. Алуштинське товариство курортного благоустрою склало, план поліпшення дорожнього та інших господарств. Од­нак цей план не було реалізовано. Тим не менш, значення Алуніти як курорту поступово зростало, завдяки доброму транспортному сполученню і чудовим природним ресурсам. У 1913 р. в Алушті відпочили 3,5 тис. чоловік. В місті в цей час вже було 4 готелі, в яких, разом, нараховувалося 77 місць.

З кінця XIX ст. найкращим місцем для морських купань вважалася Євпаторія.

«Тутешнє морське купання таке, що, напевно, кращого не знайдеш у всьому світі», — писала Леся Українка. Крим вона відвідувала неодноразово — у 1890, 1891 і 1907 рр., намагаю­чись вилікуватись від кісткового туберкульозу.

Мойнакське озеро з його цілющими грязями принесло Євпа­торії велику популярність. У 1886 р. на березі Мойнакського озе­ра побудували грязелікарню. У 1890 р. території з грязями пе­рейшли у підпорядкування Таврійського губернського земства. Було побудовано дві нові грязелікарні, готель літнього типу на 70 номерів, парк з двома ставками. У 1912 р. був відкритий Цандерівський інститут, що готував лікарів-бальнеологів.

Завдяки ініціативі окремих підприємців, у 1905 р. в Євпа­торії було введено в дію першу приватну здравницю «Примор­ський санаторій», а через 4 роки — два приватних медичних пляжі. У 1911-1914 рр. побудували санаторій і великий готель «Дюльбер», у 1913 — ще сім приватних санаторіїв на 400 ліжок. З 1893 р. велося інтенсивне дачне будівництво.

Здавна привертали увагу російських мандрівників і дослідни­ків лікувальні властивості сакських мінеральних грязей. Про це згадується ще в працях академіка П. Сумарокова (1799 р.). Що ж стосується лікування, то воно протягом віків слугувало джере­лом прибутку місцевих мулл. У 1527 р. у Саках було відкрито першу лікарню, через 5 років — готель для хворих на 20 номерів. Про користь лікування на Сакському озері писав у своєму листі до В. Жуковського М. Гоголь (1835). Саки як курорт почав по­стійно функціонувати з 1828 р. і був найстарішим грязеліку­вальним курортом на території колишньої Російської імперії.

Популярність сакських грязей зростала. У 1837 р. тут було побудовано відділення Сімферопольського військового госпіта­лю, де крім офіцерів оздоровлювалися й «нижні чини».

Хворі на сухоти віддавали перевагу Старому Криму, де особ­ливою славою користувалися квіткові ванни, їх готували на квітах і травах, зібраних в околицях міста.

Судак приваблював двокілометровим піщаним пляжем, від­сутністю туманів, рівномірністю температури морської води, ве­ликою кількістю винограду (культивувалося 600 сортів!). Правда, до послуг гостей міста у 1890-х рр. тут був тільки один готель. У Севастополі в цей же час їх було 14 (це крім 5 пансіонатів, грязелікарень та купалень). У 1911р. готелів у Судаку працювало вже три, але ціни трималися високі, і харчуван­ня було порівняно дорогим.

Високим рівнем розвитку інфраструктури гостинності відрізнявся Севастополь. Російський уряд сприяв роз­виткові тут пізнавального ту­ризму, у тому числі з метою посилення популярності армії та флоту. Кримська війна 1853-1855 рр. привернула увагу всього світу до Кримського півос­трова, і насамперед до Севастополя. Центральний уряд та місцева адміністрація намагалися перетворити руїни оборонних споруд та меморіали на привабливі екскурсійні об'єкти, і ці зусилля не бу­ли марними. В численних готелях красивого міста мешкали ту­ристи з багатьох країн Європи. Окрім пам'яток Кримської війни, туристи охоче милувалися залишками античного міста Херсонес та християнськими святинями севастопольських околиць.

Наприкінці XIX ст. дуже цікавим туристичним об'єктом у Севастополі був Російський Чорноморський флот, відкритий для огляду практично всім бажаючим. Військові моряки привітно зустрічали туристів, які прибували на борт старих та нових панцирників і крейсерів у шлюпках, і особисто проводили екскурсії. Туристи із захопленням споглядали на учбові стрільби флоту, підняття прапорів, відбивання склянок та інші військово-морські акції.

Однак, у 1905-1907 рр. Чорноморський флот став одним з чинників величезних збитків готельної, та й усієї туристичної галузі Криму. У Севастополі революція вилилася у величезний військовий бунт. Чорним морем блукав повсталий броненосець «Потьомкін», наводячи жах на відпочиваючих.

Наприклад, у липні 1905 р. панцирник-заколотник зайшов у феодосійський порт. Команда вимагала в адміністрації вида­ти вугілля, воду й харчі, погрожуючи відкрити вогонь з кора­бельних гармат по місту. Туристи та мешканці у паніці зали­шили місто. На момент закінчення терміну ультиматуму, який висунули моряки «Потьомкіна», у Феодосії залишилося не більше трьохсот людей.

Гурзуф — невелике сільце наприкінці XVIII ст. (усього 179 чоловік державних селян) — через 100 років стало найфешенебельнішим курортом Криму. Підприємець П. Губонін, який на­жив великий капітал на будівництві Лозово-Севастопольської залізниці, спорудив у місті готелі, ресторани, провів електри­ку, телефон, упорядкував парк і навіть установив там барвисті фонтани. Однак, через дорожнечу, курортників було мало: 900 чоловік у 1891 р. і 1558 — через 10 років, у 1901 р. Як бачи­мо, зростання порівняно незначне.

Зі слів доглядача Будинку-музею А.П. Чехова в Гурзуфі, навіть видатний письменник робив спробу організувати свій бізнес, щоб ско­ристатися з розвитку туризму в Криму. Купивши в татарина за величезну на ті часи суму (3 тис. крб. ) саклю (татарську хату), Антон Пав­лович нібито хотів обладнати неподалік платний пляж, проте з якоїсь причини цей задум втілити не вдалося.

Щоб підвищити вартість землі, князі Трубецькі проклали дорогу, що сполучала Севастополь із Сімеїзом — найтеплішим, безвітряним містечком на ПБК. І хоча курортом він став ще в першій половині XIX ст., проте як престижне, буржуазно-ари­стократичне місце відпочинку став відомим на початку XX ст., коли виник Новий Сімеїз.

Поряд з дорогими дачами, пансіонатами, санаторіями на зразок «Бруно», «Арнольди», «Ксения», «Дольник», «Ампир» використовувалися малопридатні для житла помешкання, які І здавали за велику плату. Навіть у Сімеїзькому парку на кожно­му кроці стояли невеликі будиночки, так звані «вагончики». У Старому Сімеїзі квадратний сажень землі на березі моря оціню­вався в 60 крб., на горі — у 40 крб. і вище. Незважаючи на до­рожнечу, в 1912 р. там налічувалося 33 дачі. «Середній клас» міг дозволити собі відпочинок у Криму. Судячи з реклами того часу (1912 р.), 100 «розкішно обставлених номерів» коштували від одного до п'ятнадцяти карбованців на добу з «безкоштовним електричним освітленням» і «безкоштовними автомобілями для пасажирів та перевезення ручного багажу». Були й дешевші го­телі — від 75 коп. за добу, з «балконами», «достатнім світлом і чудовим краєвидом». Вілла на березі моря, де на курортника очікували «здорове повітря, спокій, посилене харчування» (при­чому їжа була не тільки «здорова», а й «гігієнічна»), оцінюва­лася від ста карбованців на місяць і вище. Клієнтів спокушали «шведською гімнастикою, фребелевськими іграми (за методикою німецького педагога Ф. Фребеля (1782-1852), дитячими виставками, кеглями, крокетом, катанням на човнах, а також «усіма видами масажу, грязьових компресів і притирань».

Стає цілком зрозумілим, що в дореволюційний період якіс­ний комфортабельний відпочинок і лікування на кримських ку­рортах були доступними лише для заможних верств населення.

Багато готелів, побудованих на рубежі ХІХ-ХХ ст., були справжніми витворами мистецтва, адже їх проектували талано­виті, кращі архітектори тієї епохи.

Внаслідок революційних подій 1905-1907 рр. багато готелів та дач розорилися, але напередодні Першої світової війни туристична галузь Криму повернула собі втрачену позицію лідера серед курортних регіонів імперії.
8.3. Становлення музейної справи та розвиток краєзнавства в Україні на межі ХІХ-ХХ століть

З 1867 р. у Києві діяло «Товариство любителів старожитностей і мистецтв», яке доклало чимало зусиль для ство­рення міського музею старожитностей і мистецтв. У кінці XIX ст. аналогічне товариство існувало в Харкові під безпосеред­нім керівництвом С. Васильківського, академіка архітектури О. Бекетова та інших діячів. Аналогічні громадські організації діяли в ряді інших наукових і культурних центрів України.

Характеризуючи українське краєзнавство дореволюційного періоду, не можна залишити поза увагою подвижницьку діяльність родин Гансенів, Терещенків, Ханенків та багатьох ін­ших, які врятували від неминучої втрати чимало унікальних пам'яток історії та культури, поклали початок деяким музейним колекціям. Подібні приклади непоодинокі.

Формування збірок, колекцій музеїв України відбувалося неоднаково, що було обумовлено історично. Кожен музей мав свою специфіку, що вплинуло на створення музейної мережі та їх класифікацію за профілями, відомчою приналежністю. Цей факт слід враховувати, включаючи ті чи інші музеї до турис­тичних маршрутів. Більш глибоке знайомство з класифіка­цією музеїв та їх зібраннями дасть можливість ефективніше ви­користовувати музейні цінності, що, в свою чергу, сприятиме широкій популяризації культурного надбання країни серед різ­них соціальних, професійних і вікових груп туристів.

З часу виникнення музеїв в Україні впродовж XIX ст. їх класифікація вважалась умовною через профільну невизначе­ність, пов'язану з безсистемним комплектуванням зібрань. Це призводило до паралелізму, ускладнювало розвиток музейної справи. Тому проблема класифікації музеїв уже на початку XX ст. потрапила до поля зору музеєзнавців.

У 1912 р. на Попередньому музейному з'їзді в Москві з кон­структивними пропозиціями виступив видатний музеєзнавець М. Біляшівський. У виступі він торкнувся проблем місцевих музеїв, їх структури, наукових і виховних функцій, класифіка­ції тощо. Відомий фахівець музейної справи М. Могилянський у 1917 р., поділяючи музеї на центральні та місцеві, підкреслював, що в них багато спільного, але помітні нові тенденції у розвитку центральних; зокрема, спеціалізація експозицій, від­мова від універсального характеру збірок у багатьох галузях науки одночасно.

На початку XX ст. музейна справа в Україні зробила ве­ликий крок вперед, спостерігалося швидке зростання музейної мережі. Музеї створювалися на основі приватних колекцій, в яких знаходилась значна кількість цінних і рідкісних речей, художньо-історичних цінностей. Це були, здебільшого, дрібні місцеві музеї. Поряд з музеями старовини та мистецтва поширювались осередки краєзнавчого профілю, де також зосеред­жувалась певна кількість збірок матеріальних пам'яток, ко­лекцій, структура яких мала розпливчастий характер, зумовлений різноплановим складом збірок. Для більшості міс­цевих музеїв характерним було формування етнографічних збірок, що пояснювалось розвитком українського краєзнав­ства, прагненням народу пізнати свою історію та культуру.

У 1910 р. в Україні нараховувалось 146 музеїв. У цей час розпочали роботу Краснодарський, Старобільський музеї, Вовчанський культурно-історичний музей старовини, музеї у Вал­ках, Богодухові, с. Наталіївці на Харківщині тощо.

Прийняв перших відвідувачів міський музей старожитностей в Олександрійську, що на Катеринославщнні. Музей у Коростені на Житомирщині ставив своїм завданням дослідження Древлянщини (Коростенщини). Під керівництвом Ф. Козубовського проводили геологічні дослідження вчені С. Білявський та М. Бурчак-Абрамович. Вони зібрали цінні колекції, що експонувались у музеї та нараховували понад 400 оригінальних зразків копалин. Тоді ж було створено музеї в Донецьку, Лучинах (на Житомир­щині), соціально-історичний музей у Бердичеві, Тульчині.

Музеї поступово перетворювались на багатофункціональні заклади, ставали центрами культурно-просвітницького, полі­тичного виховання широкого загалу, сприяли поширенню ма­сових туристичних подорожей, залученню громадськості до ек­скурсійного знайомства з пам'ятками історії та культури. Багато цікавого і досі відкривають для себе туристи в Житомирському краєзнавчому музеї, заснованому в 1901 році. У 1919 р. президент Всеукраїнської Академії наук академік В. І. Вернадський, назвав його найкращим в Україні. Тут і досі зберігаються багаті колекції з історії, геології, географії, біоло­гії, зоології, археології тощо.

У 1893 р. відкрився Херсонський краєзнавчий музей. Зараз тут зберігаються унікальні знахідки скіфських пам'яток з антич­них поселень о. Березань, етнографічна колекція включає в себе понад 50 різноманітних рушників, близько 80 одиниць народно­го одягу та ін. Нумізматичну колекцію складають монети — ан­тичні, середньовічні, ХVІІ-ХІХ ст. і сучасні.

РОЗДІЛ 9

РОЗВИТОК ТУРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIX ст. 1914 р.) та МІЖВОЄННОЇ ПОЛЬЩІ (19211939 рр.)
9.1. Політичні та соціально-економічні чинники розвитку туризму в Австро-Угорській імперії

Династія австрійських Габсбургів, імперія якої у середині XIX ст. займала величезну територію між Швейцарією, Пруссією, Італією та Османською імперією, поступово модернізувала політичний та економічний устрій держави. У 1848 р. було ска­совано кріпацтво, що надавало селянам більше можливостей для подорожей. Але отримавши особисту свободу від поміщиків, селя­ни, здебільшого, потрапляли у ще більшу економічну залежність; рівень життя багатьох українських селян Галичини знижувався протягом другої половини XIX ст. Чимало українців потерпало від безземелля і малоземелля, високих податків і навіть голоду­вало. До гострих економічних проблем додавалася дискримінація української культури, перешкоди в отриманні освіти для українців, спольщення територій, на яких здавна чисельно переважало українське населення. Ці утиски, разом із розширенням формаль­них політичних прав (таких, наприклад, як можливість ство­рення громадських об'єднань), утворили грунт для розвитку га­лицьких культурно-освітніх організацій, одним з проміжних завдань яких стали туристичні мандрівки.

Імперія Габсбургів, яка з 1867 р. стала називатися Австро-Угорською імперією, мала численні традиційні, добре на­лагоджені економічні та культурні зв'язки з провідними краї­нами Західної Європи, розвинену систему освіти, мережу водних та суходільних шляхів. Цю країну називали ще «Дунайською імперією» через те, що її територією протікала велика, зручна для судноплавства р. Дунай, полегшуючи спо­лучення країни з сусідами, а також між окремими регіонами та містами всередині імперії. Габсбурги намагалися скорочу­вати технічне відставання країни від Англії та Франції і сприяли розвиткові промисловості та транспортної інфра­структури. У другій половині XIX ст. в імперії було побудовано ве­лику мережу залізниць, у тому числі в Галичині. В економіку імперії успішно залучалися інвестиції, західні та місцеві під­приємці активно будували промислові об'єкти та налагоджу­вали торгові мережі, освоювали та створювали нові маршру­ти для перевезення товарів і людей.

Різноманітні види сировини з Галичини, Буковини та За­карпаття у великій кількості вивозилися на продаж до інших регіонів імперії та за кордон. Наприклад, селяни-бойки з Верх­нього Синьовидного скуповували фрукти в Галичині та Букови­ні і продавали їх в Будапешті, Відні, Парижі. Багато з тих, хто брав участь у міжрегіональних та міжнародних торговельних операціях, призвичаїлися до мандрівок і передавали знайомим та родичам свій досвід пересування шляхами Європи.

З одного боку, успішні підприємці та спадково заможна шляхта отримали, завдяки збільшенню свого майнового стану та підвищенню комфортності подорожей, більше можливостей для мандрівок, відпочинку за межами постійного проживання. З іншого, високий рівень культури заможних верств населен­ня Австро-Угорщини сприяв зростанню популярності мандрівок, метою яких було задоволення пізнавальних інтересів, ба­жання відвідати центри науки та мистецтв, віденські, будапештські чи закордонні заклади дозвілля (музеї, театри, ресторани тощо) або, навпаки, здійснити романтичні подоро­жі до мальовничих рідконаселених місцевостей у Карпатах, Балканах чи навіть екзотичних країнах Азії та Африки.

Видавництво «Фрейтаг і Берндт» (Відень) створювало кар­ти на топографічній основі, в яких яскравішим кольором вдру­ковувалось зображення туристичних маршрутів (пішохідних, у кінських екіпажах). Карти мали відповідно оформлену обкла­динку, а також текст і рекламу (туристичну та маркетингово-картографічну). Будувалися готелі.

Туризм, в імперії Габсбургів робив широкі кроки на шляху до перетворення цієї галузі на справжню індустрію. Але переважна більшість тих габсбурзьских підданих, які полишали місця настійного проживання, вирушали в дорогу не з метою туризму, а внаслідок службової (чиновники, військові) чи економічної необхідності.
9.2. Українська еміграція з Австро-Угорщини (кінець XIX - початок XX ст.)

Протягом XIX ст. прибутки селян в імперії Габсбургів зменшувалися внаслідок, переважно, двох чинників: 1) еконо­мічної залежності від великих землевласників; 2) лихварства в умовах нерозвиненості банківської системи.

Збіднілі селяни були вимушені продавати свої наділи, а ба­гатодітні ділили й без того малі земельні володіння між своїми спадкоємцями, що призводило до зниження рівня життя селян.

Поширення залізничного транспорту негативно позначило­ся на добробуті переважної більшості міського населення. Заліз­ницею почалося масове постачання дешевих і якісних продук­тів західної промисловості до українських земель, приречуючи більшість місцевих виробників на закриття їхніх підприємств у процесі жорсткої конкуренції.

В українських регіонах Австро-Угорщини наприкінці XIX ст. сформувався великий надлишок робочої сили. Безро­біття та зубожіння стали масовим явищем.

Ці явища спонукали сотні тисячі українців до еміграції. Уряди США, Канади, Бразилії, Аргентини та інших країн з ве­личезними сільськогосподарськими ресурсами і браком робочої сили заохочували масовий приплив працездатних людей. Роз­повсюджувалася реклама еміграції, часто-густо недобросовісна. У 1895 р. в Галичині почали активно діяти агенти італійських пароплавних компаній. Судноплавні компаній, що спе­ціалізувалися на пасажирських перевезення! з Середземномор'я до Америки, вже відчули смак великих прибутків від транспор­тування емігрантів (переважно італійців). Ці агенти яскра­во розповідали про чудові перспективи українських селян у Бразилії, про дешеву та родючу землю; почалася так звана «бразильська лихоманка» — ажіотаж навколо виїзду до Півден­ної Америки. Близько 15 тис. селян вирушили до Бразилії і бу­ли там розчаровані суворими умовами, які запропонувала бра­зильська адміністрація (селянам надали не чорнозем, як обіцяли агенти, а ділянки нерозчищеного лісу). Пропонували свої послу­ги емігрантам і залізничники.

Утім, багато емігрантів дійсно влаштували своє життя на чу­жині краще, ніж на батьківщині. Уряди названих країн Амери­канського континенту надавали переселенцям великі ділянки, роботу в промисловості. Вже наприкінці XIX ст. у Канаді меш­кали 24 тис. українців, а у СПІД — більше 200 тисяч.

Українські переселенці у Південній Америці на початку XX ст. становили близько 20 тисяч.

Протягом першого десятиріччя XX ст. на Американський континент переселилися близько 300 тис. чоловік з Галичини і Буковини, 40 тис. з Закарпаття.

Цей переселенський руж українців сприяв розвиткові транспортної та готельної інфраструктури у світі, збільшу­вав фінансові можливості власників готелів та транспорт­них компаній. Наявність українських громад, сформованих цим рухом за океаном, створила передумови для сотень тисяч туристичних поїздок в майбутньому — подорожей емігрантів на їхню (чи їхніх предків) батьківщину, а також подорожей до них їхніх родичів з України (ці подорожі стали поширени­ми з кінця 80-х рр. XX ст.).
9.3. Розміщення та харчування подорожуючих у Галичині у складі Австро-Угорщини (друга половина XIX ст. — 1914 р.)

У другій половині XIX ст. збільшення мобільності населення та зростання міст підвищили попит на готельні послуги не лише в Західній Європі, але й у східній частині ім­перії Габсбургів. Наприкінці XIX ст. практично в кожному галицькому містечку вже були готелі. Серед них траплялися й великі заклади, але більшість готелів були дуже малими. У 1902 р. загалом у Галичині (тобто у Східній та Західній Гали­чині) було 935 готелів, в яких працювало близько 2,9 тис. осіб, тобто в середньому припадало приблизно три особи на один зак­лад. Готелі, у яких працювало більше б людей, складали 9 % від загальної кількості, а заклади з кількістю працюючих біль­ше 20 — лише 0,5 %.

Переважна більшість приміщень мала дуже скромні ін­тер'єри, низький рівень комфортності. Але навіть у маленьких та дешевих готелях були один-два відносно комфортабельних покої для вимогливих заможних мандрівників.

Дуже багато готелів було на межі XIX і XX ст. у Львові — 48 (у Кракові тоді налічувалося 18 готелів, у Варшаві — 32).

Серед невеликих закладів переважали дуже скромні, розра­ховані на комерційних агентів, людей середнього статку, які приїжджали до міста у різноманітних справах. Кімнати здава­лися не лише одномісні, деякі клієнти винаймали лише ліж­ко в багатомісному номері. Водопроводу та каналізації в таких закладах не було, «зручності» розташовувалися на дворі.

Деякі маленькі готелі були, фактично, прихованими будин­ками розпусти, в них клієнти наймали кімнати погодинно.

Але серед маленьких готелів траплялися й дуже солідні, дорогі, з розкішними меблями, вишуканим інтер'єром, вишко­леною обслугою.

Великі престижні готелі Львова кінця XIX — початку XX ст. мали власні лазнички, душі, каналізацію, в таких закладах працювали ресторани, кав'ярні. У холах та вздовж сходів висі­ли картини, на підлозі лежали килими. Ціни в таких готелях були доступними небагатьом.

Про ціни престижних львівських готелів промовисто ка­же тодішня популярна приказка:

Три речі з'їдають члувіка:

Любов, готель і аптика.

Ресторани та кав'ярні, розміщені у готелях, мали, як пра­вило, такі ж назви, як і заклади, в яких вони знаходилися. По­єднання послуг з розміщення та харчування приваблювало клі­єнтів.

Найбільш відомі такі готелі Львова часів австро-угорського панування:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   17


написать администратору сайта