Історія туризму підручник. Навчальний посібник для вищих навчальних закладів культури І мистецтв ІІІІV рівнів акредитації Київ Альтерпрес 2005
 Скачать 1.06 Mb.
|
За часів правління Петра І в Росії здійснювалися заходи з організації розвідки мінеральних вод та їх експлуатації з лікувально-оздоровчою метою. Цілющі джерела були відомі на Русі з давнини, їх в народі називали «святими». Ідею створення в Росії курортів мінеральних вод Петро І запозичив за кордоном, ознайомившись з ними в зарубіжних поїздках. Цар неодноразово лікувався на західноєвропейських курортах: у 1698 і 1708 рр. у Бадені, у 1711-1712 рр. у Карлсбаді, у 1716 р. - у Бад-Пірмонті, у 1717 - у Спа. У 1717 р. царем видано указ «О приискании в России минеральных вод, а у 1719 р. за його ж указом відкрито перший в Росії курорт «Марциальные Кончезерские воды» неподалік від Петрозаводська, де побудували палац для царської родини, галерею над джерелом мінеральної води та готель для приїжджих гостей. Це був перший офіційно затверджений курорт Російської імперії. Приблизно у ці ж роки за указом царя було закладено «бадерські бані» на липецьких солоних водах, які стали основою для другого російського курорту. В 1803 р. відбулось фактичне відкриття Кавказьких мінеральних вод, коли у фортеці біля джерела «кислої води» — Нарзану — виникли перші помешкання, і фортеця отримала назву Кисловодської. Пізніше були відкриті єсентуцькі та залізноводські мінеральні джерела. Протягом майже 200 років у Росії створено цілу низку лікувальних курортів, багато з яких отримали визнання в усьому світі. Серед них: «Кавказькі мінеральні води», «Ксмері» у Прибалтиці, «Стара Руса» та «Сергіївські мінеральні води» в Центральній Росії, курорти Ялта та Євпаторія в Криму. Найбільш престижні курортні місцевості — Лівадія, Місхор, Алупка, Гурзуф, Боржом і перебували у власності царської родини і аристократії, в середовищі якої було також престижним відпочивати і лікуватись на закордонних європейських курортах. Вищеназвані курорти приваблювали не тільки росіян, а й іноземних туристів. Наприклад, відома фірма Т. Кука розглядала розвиток лікувального туризму в Росії як дуже перспективний. В Російській імперії у XVIII — на початку XX ст. було створено 36 курортів і 60 санаторіїв. Тут ефективно розвивався екскурсійний туризм, який переслідував пізнавальну мету, розвивалась краєзнавча робота. Як бачимо, російський туризм, як і європейський, починався з розвитку екскурсійної справи. А для цього необхідною умовою було створення екскурсійних об'єктів, або музеїв. Період XVIІІ XIX ст. в Росії характеризувався виконанням завдань просвіти населення і розвитку туристично-екскурсійної справи. Для великих просторів Російської імперії необхідною була велика сітка залізничних доріг. Першу залізницю в Росії побудували ще в 1837 р., між Петербургом і Царським селом; її довжина становила лише 27 км. Ця лінія слугувала, переважно для прогулянок царської родини. В 1851 р. розпочалася експлуатація залізниці Петербург Москва, а в 1864 р. Відкрилося залізничне сполучення між Москвою та Нижнім Новгородом, у 1870 р. залізничне сполучення досягло великого уральського міста Єкатеринбург. Поступово залізниця перетворювалася на доступний для більшості населення вид транспорту, яким користувались і туристи. Саме завдяки розвитку залізничного транспорту з'явився і став популярним і доступним дачний туризм. Користувались попитом у іноземних туристів маршрути по Транссибірській магістралі (Москва-Владивосток), будівництво якої почалося у 90-і рр. XIX ст. і закінчилося в 1916 р. Загальна довжина дороги - 9297 км. Розвиткові залізниць завдячують, у значній мірі, курорти Кавказу і Закавказзя, міста Кавказьких мінеральних вод. Поїздки до цих місць відпочинку полегшила побудова залізниць Ростогі-Владикавказ (1875 р.). Мінеральні Води-Кісловодськ (1894 р.), Катеринодар-Новоросійськ (1899 р.) та інших гілок Владикавказької залізниці, яка стала єдиним транзитним шляхом через Дон на Північний Кавказ і Закавказзя. У 1913 р. було здано в експлуатацію ділянку залізниці Армавір-Туапсе. В імперії швидко розвивалось й річкове судноплавство. Наприклад, на р. Дон з 1881 р. до 1894 р. кількість пароплавів збільшилася у 2,4 рази; наприкінці XIX ст. по цій річці ходило 53 пароплави, 12 парових шхун, 233 баржі та 366 вітрильних суден. На річках Російської імперії діяло багато судноплавних компаній, які конкурували між собою. У Чорному та Азовському морях судноплавство було практично монополізоване Російським товариством пароплавства і торгівлі (РТПіТ). Про величезні масштаби діяльності РТПіТ каже, наприклад, такий факт: в одному лише 1880 р. і на одній лише кримсько-кавказькій лінії пароплави РТПІіТ перевезли 158 тис. пасажирів! Що ж стосується звичайних російських доріг, то їх загальний стан, у порівнянні з Західною Європою, був поганий. У всій імперії єдиною дорогою, яка відповідала високим європейським стандартам, був шлях Санкт-Петербург — Царське село. Ця дорога була вимощена камінням, мала придорожні канави для стоку води, вздовж неї стояли мармурові верстові стовпи, були в наявності спеціальні ємності, де можна було напоїти коней. А в темний час доби вздовж всієї дороги запалювалось 1100 ліхтарів. Відносно якісною була дорога, що з'єднувала Москву і Петербург. З 20-х рр. XIX ст. почалося вдосконалення Московсько-Сибірського тракту. Вздовж всього шляху із центральної Росії в Сибір стали створювати форпости, притулки та станції. Ще за Катерини II було видано низку указів, направлених на благоустрій доріг, їх почали випрямляти, обсаджувати деревами, ставити вздовж них верстові стовпи, утворювати постоялі двори і ями (ями — поселення на поштовому тракті в Росії XVIII XIX ст., візники-співробітники яких називались ямщиками). Ями були розташовані на відстані 20-30 верст, а в Сибіру - 100 і більше. Середня швидкість поїздок дорогами Центральної Росії складала 10 км/год. влітку і 7 км/год. — взимку. Від Москви до Києва, наприклад, можна було дістатися за два тижні, а від Москви до Архангельська — за 10 днів. Перешкоджала розвитку подорожей в Росії необхідність отримання специфічного документа -подорожньої. Це був різновид внутрішнього паспорту, без цього документа було неможливо відправитись в дорогу. Подорожня видавалась тим, хто бажав здійснити поїздку. В ній вказувалися: маршрут пересування, його мета, ім'я власника, кількість підвод і коней, які були йому необхідні, а також порядок оплати проїзду. Без подорожньої мандрівники не могли отримати коней, а отже — пересуватись далі. Що стосується зарубіжних поїздок, то для їх здійснення необхідно було отримати «высочайшее дозволенне» — дозвіл імператора. Кожна кандидатура спочатку затверджувалась імператором, не дивлячись на те, що «Жалованная грамота дворянству» декларувала право кожного дворянина виїхати за кордон і повернутись в будь-який час. 7.4. Розвиток екскурсійної справи в Росії у XVIII — на початку XX століття Одним із перших організаторів екскурсійної справи в Росії вважається декабрист Якушкін, який під час свого заслання до Сибіру (в Тюменську губернію) організовував літні походи та екскурсії для дітей. В сучасній науковій літературі підкреслюється особлива заслуга в організації екскурсій в Росії Н. Захарова — відомого педагога другої половини XIX ст., директора Олександрівської учительської школи міста Тифліса. В одному із звітів за 1870 р. відзначається користь прогулянок як частини навчального процесу, під час яких учні «наочно знайомляться з навколишньою природою, привчаються спостерігати предмети та явища і давати всьому, самостійно або за допомогою вчителів, оцінку; вчаться виготовляти колекції і, врешті, зближаються зі своїми вчителями». Підкреслювалась необхідність прогулянок при вивченні географії, історії та природознавства. Така ж точка зору була у відомого російського педагога і вченого К. Ушинського. Особливо швидкого розвитку екскурсійна діяльність набула в Росії в другій половині XIX ст. В цей період активно працювали: Товариство аматорів природознавства, яке мало свої організації в Петербурзі, Москві, Казані, Єкатеринбурзі, Тифлісі та інших містах Росії; Кримський гірський клуб (Одеса, 1890р.); у 1902-1909 рр. діяло Кавказьке гірське товариство (П'ятигорськ); у 1895 р. створено один з перших вітчизняних екскурсійних закладів — Ялтинське екскурсійне бюро Кримська-Кавказького гірського клубу. При Педагогічному товаристві в Москві, починаючи з 1899 р., працювала комісія з організації загальноосвітніх екскурсій для учнів гімназій, комерційних і реальних училищ та шкіл, що координувала діяльність Центральної екскурсійної комісії при Московському навчальному окрузі. Незважаючи на розрізненість діяльності та елітний характер зазначених організацій, вони зіграли позитивну роль у залученні учнівської молоді до пізнання природи, історії та культури. Були зроблені перші спроби популяризації серед робітників науково-матеріалістичних знань в області природничих наук (Пречистенські робітничі курси. Товариство сприяння устрою народних розваг; ці організації, на жаль, були закриті поліцією в 1916 р. за звинуваченням у завдаванні шкоди підвалинам монархічного режиму). Екскурсійні організації випускали перші спеціалізовані туристичні часописи: «Экскурсионный вестник» (Москва), „Школьные экскурсии и школьный музей» (Одеса), «Русский экскурсант». а також методичну літературу, інструкції для підготовки керівників екскурсій. До роботи організацій залучалися видатні вчені і суспільні діячі: Д. Мамін-Сибіряк, К. Тімірязєв, Д. Менделєєв, І. Павлов, М. Пржевальський, В. Вернадський, П. Семенов-Тянь-Шанський, І. Гревс тощо. 7.5. Туристичний бізнес в Росії наприкінці XIX — на початку XX століття. Створення та діяльність російських туристичних організацій У питанні про початок організації туристичного бізнесу в Росії існує два погляди. За одним з них. першою комерційною туристичною фірмою в Росії деякі дослідники вважають Акціонерне товариство «Іматри». Статут цієї фірми був затверджений імператором Олександром II та зареєстрований 28 лютого 1871 р. сенатом Великого князівства Фінляндського, що входило в ту пору до Російської імперії. Інші дослідники туризму дотримуються думки, що народження туристичного бізнесу в Росії пов'язане з діяльністю Леопольда Ліпсона. У 1885 р. у Санкт-Петербурзі була опублікована невелика книжка «Первое в России предприятие для общественных путешествий во все страны света Леопольда Липсон», яка. фактично, викладала концепцію роботи туристичної фірми. В книжці вміщувався повний перелік послуг, які пропонувались клієнтам, у тому числі: проїзд та перевезення багажу, розміщення та утримання в кращих готелях, наявність провідників, або гідів, які знають місцевість, організація екскурсій. У книзі вказувались усі видатки на подорож, які необхідно було оплатити клієнту. «Добросовісне виконання обіцяного» розглядалось як девіз туристичного підприємства. У своїй книзі Л. Ліпсон пропонував чотири програми подорожей: 40-денна подорож до Італії, літні подорожі на італійські озера терміном 45 днів, а також літній відпочинок у Фінляндії та Швеції по 20 днів. Пропонувався також великий тур зі Сходу на Захід по Дунаю з відвіданням Палестини, Єгипту, Італії, Франції терміном 120 днів. На рубежі ХІХ-ХХ ст. успішно формувалася туристична інфраструктура (будувалися готелі, заклади харчування та розваг для туристів). Формувалися туристичні центри на Кавказі, в Криму та Прибалтиці, де розвивалися гірський, оздоровчий, розважальний види туризму. Центрами пізнавального туризму стали Санкт-Петербург, Москва та центри губерній. В другій половині XIX ст. в Росії набули поширення гірські подорожі. У 1877 р. створено перший в країні альпійський клуб при Кавказькому товаристві природознавства в Тифлісі. Створений в 1890 р. в Одесі Кримський гірський клуб відкрив свої філії в Ялті та Севастополі. Наприкінці XIX - початку XX ст. розвитку туризму стали приділяти увагу багато наукових і аматорських товариств, зокрема. Російське географічне товариство, Товариство аматорів природознавства. Петербурзьке товариство народних університетів. Поширення екскурсій, гірських сходжень, піших походів і велосипедних прогулянок, увага багатьох навчальних закладів, організацій, наукових і фахових товариств до туризму та екскурсій, прагнення російської інтелігенції використовувати подорожі, пересування і пізнавальні екскурсії для освіти населення створили передумови для об'єднання аматорів туризму та екскурсій у спеціалізовані організації. У 1895 р. створено Російський туринг-клуб. а в 1901 — Російське гірське товариство. Зупинимось на першому з них. Російський туринг-клуб було створено в 1895 р. спочатку під назвою Товариство велосипедистів-туристів (ТВТ). Завданням товариства було «поширення в Росії циклізму і застосування велосипеду в практичних цілях, сприяння туризму взагалі і велосипедному зокрема». Російський туринг-клуб мав представництва і за кордоном: в Брюсселі, Парижі, Відні, Лондоні, Женеві, Мілані, Мюнхені. За сприяння цієї організації розпочалося видання спеціалізованих ілюстрованих журналів: «Самокат» в Петербурзі, «Велосипедист» і «Циклист» у Москві. З 1899 р. Товариство велосипедистів-туристів почало видавати перший в країні туристичний журнал «Русский турист», який відіграв велику роль в розвитку та рекламі туризму в країні. У журналі публікувалися описи подорожей відомих людей, характеристики різних регіонів, цікавих для туристів, поради туристам, описи маршрутів. Додатками до журналу «Русский турист» були «Дорожник» і «Ежегодник», що випускались у вигляді дорожньо довідкової книжки. Товариство велосипедистів-туристів стало ініціатором укладання перших угод з власниками готелів з метою пільгового обслуговування членів цього товариства. А готелі за цими угодами отримували право називатись «Готелями Товариства велосипедистів туристів». Це були: «Отель Эрмитаж» в Петербурзі, «Гостиница В. С. Уткина» в Царскому Селі, «Гостиница Семена Веревкина» в Гатчині, «Славянская гостиница» в Тамбові. При Товаристві велосипедистів-туристів в подальшому були створені секції інших видів туризму. Популярність і авторитет товариства був настільки великим, що воно мало свої відділення не тільки в 24 містах Росії, але й за кордоном. У 1898 р. на Люксембурзькому конгресі російське Товариство велосипедистів-туристів було прийнято до Ліги туристичних організацій. Діяльність ТВТ була дуже помітною в розвитку вітчизняного туризму, і деякі історики вважають 1895 р. (рік створення ТВТ) початком туристичної діяльності в Росії. Дійсно, товариство було всебічно активним у популяризації та організації туризму в Росії. Під впливом діяльності ТВТ Онисим Панкратов у 1911-1913 рр. здійснив першу кругосвітню подорож на велосипеді. Він почав її в м. Харбін, перетнув Сибір, об'їхав усю Європу, побував у Великобританії, на пароплаві дістався США, відвідав Японію, Китай і повернувся до Харбіна. У 1901 р. Російський туринг-клуб перетворили в Російське товариство туристів (РТТ). Воно мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Владикавказі, П'ятигорську, Сочі, Алма-Аті. Творцями товариства були всесвітньо відомі вчені Д. Анучін, В. Вернадський, П. Семенов-Тянь-Шанський. В роботі товариства брав активну участь популярний письменник-журналіст В. Гіляровський. Товариство, яке об'єднувало багатьох передових людей, ставило за мету «розвиток туризму в Росії з метою пробудження інтересу до нашої Батьківщини як у середині країни, так і за її межами». Російське товариство туристів і Російське гірське товариство не були масовими туристичними організаціями; перше нараховувало близько 5 тис. чоловік, що було мізерною часткою із загальної чисельності населення Росії. В 1902 р. у Санкт-Петербурзі виник один із перших клубів автотуристів. Але автомобільний туризм на початку XX ст. був значно менш доступним, ніж велосипедний. Завдяки великій кількості судноплавних річок, в Росії успішно розвивалося судноплавство, а услід за ним зростала популярність відпочинку на суднах. Організовувалися круїзи, або водні прогулянки, по Волзі, Неві, Дніпру, Москві-річці. Освоювалися нові природні туристичні ресурси, споряджалися експедиції по великих ріках Сибіру та Далекого Сходу. Сприяли розвитку туризму, як внутрішнього так і виїзного (за межі імперії), міцна російська валюта та відміна після 1907 р. багатьох формальностей, які гальмували переміщення по країні. Близько півсторіччя склала історія туризму дореволюційної Росії. Проте, як і в роки свого зародження, туристичні подорожі залишалися нечисельними, були насамперед привілеєм заможних верств, хоча наприкінці XIX ст. і розпочався процес залучення до туристичних подорожей широких кіл суспільства, у тому числі селян та небагатих міщан. 7.6. Прочанство в Російській імперії у XIX — на початку XX століття Прочанство в Росії з кожним століттям набувало дедалі більшого розмаху. Останнім російським твором, написаним у жанрі «Хождений», були «Странствия Василия Григоровича-Барского по святым местам Востока с 1723 по 1747». Автор цих записок був природженим мандрівником. Він здійснив подорож, яка тривала майже все його життя. Спочатку відвідав Європу: Відень, Пешт, Рим, Барі, де вклонився мощам святого Миколая Чудотворця, далі його шлях був до Венеції, островів Корфу, Хіос, потім до Афону. Після відвідання афонських монастирів Барський вирушив у Палестину, Єгипет, потім через Синайський півострів знов до Палестини. В Дамаску він прийняв чернечий постриг. Із Малої Азії він переправився до Константинополя і через Болгарію, Румунію, Польщу повернувся до Києва, де невдовзі помер. Подорож Григоровича-Барського тривала 24 роки. Естафету В. Г. Григоровича-Барського перейняв А. Норов, який про свої подорожі до Європи розповів у «Путешествии по Сицилии в 1822 г.». східні мандри описав у «Путешествии по Египту и Нубии в 1834-1837 гг. », але особливо треба виділити його опис «Путешествие по Святой земле», де він намагається порівняти те, що бачив на власні очі, з тим, що бачив вісім століть тому ігумен Даніїл. Записки прочан з часом змінювали свій жанр. І вже до жанру російської романтичної прози належать твори А. Муравйова «Путешествие по святым местам русским» і «Путешествия по Святым местам в 1830 г.». А. Муравйов зробив вагомий внесок в опис і «популяризацію» російських Святих місць. Він сам відвідав в якості прочанина Троїце-Сергієву Лавру, монастирі Ростова Великого, Валаам, Києво-Печерську Лавру. У XIX ст. в Російській імперії значно побільшало прочан, порівняно з ХУІІ-ХУІІІ століттями. Ходіння на прощу до віддалених святинь здійснював і простолюд, і члени царської родини. Маршрути прочан пролягали як по території Росії, так і за кордон (переважно на Близький Схід та Грецію). Центрами прочанства християн-підданих Російської імперії були Київ, Москва, Валаам і навіть деякі місця за межами держави. Про масштаби прочанства в Росії свідчить той факт, що монастирський готель на острові Валаам був розрахований на 1000 місць. Притулки, заїзди та готелі для прочан у великих монастирях та вздовж популярних маршрутів поширилися в Росії ще в часи Середньовіччя. У XIX ст. новим явищем стали масові подорожі росіян на прощу до святинь Палестини. У 1847 розпочала свою діяльність Російська духовна місія в Єрусалимі, яка відігравала важливу роль в організації прочанства до Святої землі. У 1882 р. було створено Імператорське православне палестинське товариство (ІППТ), в завдання якого входила не тільки організація прочанства, але й справи благочинності та просвітництва. Товариство відкривало школи, шпиталі в Святій землі, проводило наукову роботу, організовувало археологічні експедиції, налагодило видавничу діяльність. Саме ІППТ у XIX ст. були видані дванадцять «Хождений в Святую землю» та всі відомі на той час записки прочан, починаючи з XII століття. З середини XIX ст. у Палестині постійно перебувала Духовна місія російської православної церкви (представництво, аналогічне посольству держави). Місія займалася, серед інших справ, організацією прийому прочан: скуповувала земельні ділянки під забудову, а також готові будівлі, які переобладнувала під гуртожитки для прочан; організовувала каравани. У 1858 р., паралельно з діяльністю місії, в Росії було створено спеціальний Палестинський комітет з метою організації подорожей прочан до святих місць Близького сходу. Перевезення прочан та їхнє розміщення у Палестині взяло на себе Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПІТ), небезпідставно розраховуючи на великі прибутки. Палестинське товариство отримувало значні суми від пожертв, які робили представники всіх верств населення імперії. Палестинський комітет швидко замінив Духовну місію у справі купівлі землі та будівельній діяльності. У 1864 р. замість Палестинського комітету було створено Палестинську комісію при Міністерстві закордонних справ. Але умови подорожей та перебування незаможних російських прочан у Палестині залишались важкими аж до 80-х рр. XIX ст. Фактичним засновником і керівником створеного в 1882 р. Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ) був Н. Хітрово, а головою і формальним засновником — великий князь Сергій Олександрович. Користуючись підтримкою імператорської сім'ї, стабільною міжнародною ситуацією, розвитком морських та суходільних комунікацій, Православне палестинське товариство досягло великих успіхів. Масштаби його діяльності вражають. У 1907 р. капітал ІППТ складав 2 млн. рублів; товариство мало 8 подвір'їв, лікарню, 6 клінік, 101 учбовий заклад (в них було близько 10 тис. учнів); з 1882 по 1907 рр. товариство надрукувало 347 видань з палестинознавства. Напередодні Першої світової війни, у 10-х рр. XX ст. через готелі та подвір'я товариства проходило до 10 тис. чоловік щорічно. За даними Н. Хітрово, 70 % доходів ІППТ складали пожертви віруючих. На утримання подвір'їв у Єрусалимі, Єрихоні та інших місцях ішло 35 % витрат товариства, інші гроші витрачалися на освітні та медичні програми, організацію збирання пожертв, загальні організаційні витрати тощо. У 1884 р. розпочався продаж так званих «прочанських книжок», які надавали їх власникам знижки (до 35 %) на оплату проїзду залізницею до Одеси і на пароплаві до Палестини. Якщо прочанин придбав найдешевші квитки (наприклад, у пароплаві це означало розміщення у трюмі), то подорож з Москви до близькосхідного порту Яффа коштувала лише 46 рублів 50 копійок. Місячний заробіток робітника в Російській імперії наприкінці XIX ст. складав приблизно 40-50 рублів. Таким чином, подорож до Палестини була доступною людям з середнім рівнем доходів. Масовість подорожей до Святої землі ілюструє такий факт: у 1914 р. в Єрусалим на Великдень приїхало 6 тис. росіян. Цікаво, що в цей період, як і наприкінці XX ст., деякі російські піддані не поспішали повертатися з Палестини додому. Здебільшого, це були жінки. Вони влаштовувалися працювати кухарками чи покоївками у родинах православних арабів, деякі продавали християнські сувеніри. На підставі «прочанської книжки» та письмової рекомендації місцевого священика можна було оформити право залишитись в країні. Були й такі, що займалися проституцією. Саме в той час з'явилося прізвисько «Наташка»; ним місцеві араби наприкінці XIX ст. називали слов'янок «легкої поведінки». Напередодні Першої світової війни зарубіжні подорожі підданих Російської імперії на прощу стали доступними, а відтак і популярними серед селян (вони складали близько 70 % російських прочан у Палестині) та незаможних міщан, вони не лише задовольняли релігійні почуття, але й були зручним засобом побачити екзотичні країни. Масові подорожі прочан стали можливими, завдяки великому значенню православ'я в ідеологи Російської імперії і геополітичним інтересам російської верхівки, поширенню впливу імперії на Близький Схід. Держава підтримувала масове прочанство у цей регіон, щоб зміцнити свій вплив у володіннях Османської імперії, в зоні російських політичних інтересів. Важливим чинником був також розвиток транспорту в Російській імперії. 7.7. Основні види туризму в Російській імперії у XVIII — на початку XX століття Основними видами туризму в Російській імперії були: |