Історія туризму підручник. Навчальний посібник для вищих навчальних закладів культури І мистецтв ІІІІV рівнів акредитації Київ Альтерпрес 2005

• Название: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів культури І мистецтв ІІІІV рівнів акредитації Київ Альтерпрес 2005
• Анкор: Історія туризму підручник.doc
• Дата: 21.02.2018
• Размер: 1.06 Mb.
• Имя файла: Історія туризму підручник.doc
• Тип: Навчальний посібник; #15768
• страница: 2 из 17

• 
  потреба освоєння нових територій, зручних для проживання та різних видів діяльності;
  
• 
  людська цікавість, бажання пізнати оточуючий світ.
  

Найдавнішим видом транспорту можна вважати човен. Первісна людина, як правило, створювала собі житло біля во­доймищ: річок, озер, морів. Це давало їй можливість не тільки мати продукти харчування, яких багато у водоймищах, але й, завдяки пересуванню з одного місця до іншого, освоювати ото­чуючий світ, знаходити місцевості з більш комфортними умовами життя, отримувати нові можливості. Первісні люди ство­рювали перші комунікації, засоби пересування, прокладали шляхи, вчилися краще орієнтуватися на місцевості. Усе це за­кладало підвалини майбутніх подорожей на далекі відстані. Од­нак системи в організації мандрівок ще не існувало. Подорожі у стародавньому світі мали, здебільшого, стихійний і приму­совий характер. Як правило, це були міграції до більш сприят­ливого місця проживання.

В результаті розвитку суспільства, виникнення товарно-грошових відносин, розподілу праці та виокремлення осіб, що не були зайняті в суспільному виробництві та управлінні, з’явилися категорії людей, які постійно подорожували. Для першого етапу розвитку подорожей і туризму були характерні такі риси:

• 
  Розвиток торгівлі, що, в свою чергу, сприяє соціально-економічному розвиткові суспільства і задоволенню потреб людини в пізнанні оточуючого світу, інших на­родів, налагодженню економічних, культурних та полі­тичних відносин між ними. З історії ми знаємо, що ба­гато купців були водночас і мореплавцями, і вченими (зрозуміло, в тогочасному розумінні цього слова). Серед них можна назвати відомого мореплавця, венеціанського купця ХШ ст. Марко Поло, який за­лишив нащадкам книгу спогадів, що правдиво змальовувала культуру та побут народів Сходу та довгий час була керівництвом для складення географічних карт.
  

• 
  Розвиток різних релігій також сприяв розвиткові подорожей в різ­ні епохи, особливо в епоху Се­редньовіччя. Виконання віруючими релігійних призначень, прочанство сприяли тому, що для прочан ство­рювалися необхідні умови для про­живання, харчування, транспорту­вання та ознайомлення зі святиня­ми (своєрідне екскурсійне обслуговування). Тобто це були ті ж самі послуги, якими забезпечувалися в по­дальшому туристи. Прикладом цього може бути Киє­во-Печерська лавра, яка мала для обслуговування про­чан у ХУП ст. аптеку, бібліотеку церковних книг, тра­пезну та «гостинні будинки», своєрідні готелі. Також прочани були однією з найбільш захищених категорій подорожуючих, у питаннях збереження здоров'я та життя. Цьому сприяли сам статус прочанина та різні заходи, до яких вдавалися організатори прочанства (різні релігійні ордени та місії; наприклад, організа­цією прочанства займався Мальтійський орден).
  
• 
  Розвиток культури і мистецтва. Природно, що з'яви­лася певна категорія подорожуючих з метою озна­йомитися зі звичаями, культурою та визначними пам'ятками мистецтва, а також дещо інша катего­рія мандрівників: ті, що прагнуть отримати освіту в інших країнах, вивчити або вдосконалити іноземні мови.
  
• 
  Пізнання людиною природи призводить до відкриття нових земель, місць з унікальним кліматом, цілющих якостей мінеральних джерел, які можуть поліпшувати здоров'я людини. Це сприяло розвиткові подорожей з метою оздоровлення.
  
• 
  Збільшення частки вільного часу в суспільстві є та­кож важливим чинником, який сприяв появі туризму. Адже вільний час надає людині не тільки можливість відновлення своєї життєвої сили, а й змогу раціонально і корисно використати свій вільний час для пізнання оточуючого світу, займатись улюбленою справою та виховувати дітей та молодь, використовуючи досвід і досягнення минулих поколінь.
  

Характер подорожей на першому етапі розвитку був здебільшого стихійним і вимушеним.

Види подорожей на цьому етапі можна класифікувати за засобами пересування: пішохідні мандрівки; з використанням яті них транспортних засобів; з використанням тварин.

За мотивами подорожі поділялися на пізнавальні, розва­жальні, оздоровчі, торгові, дослідницькі, прочанство, військові походи, морські експедиції.

Незважаючи на розвиток окремих напрямків туризму, роз­ширення спектру цілей подорожей і навіть на проведення окре­мих заходів та будівництво спеціальних об'єктів для відпо­чинку, лікування, харчування, розваг для подорожуючих, туризм на початковому етапі не був організованим, масовим явищем, а також не мав комерційної спрямованості. Деякі ко­мерційні заходи окремих осіб та організацій, які допомагали у здійсненні подорожей, були відособленими. Системною органі­зацією таких заходів ніхто не займався. З XVIII ст. епізодично туризм існував, але не був окремою галуззю цілеспрямо­ваної діяльності. Така ситуація у розвитку туризму спостеріга­лася майже в усіх розвинених країнах до другої половини XIX століття. Але незважаючи на те, що туризм на першому етапі розвитку не був окремою галуззю економіки та всеохоплюючим масовим явищем в суспільстві, доступним більшості, все ж та­ки він виконував властиві йому суспільні функції, а саме:

• 
  пізнавальну;
  
• 
  економічну;
  
• 
  соціокультурну;
  

• 
  рекреаційну (або оздоровчу);
  
• 
  політичну;
  
• 
  виховну.
  

ДРУГИЙ ЕТАП розвитку туризму характеризується по­явою перших туристичних організацій. Одним з перших, хто здійснив організовану подорож для великої кількості людей, був англієць Томас Кук. У 1841 р. він, будучи Головою товари­ства тверезості, організував подорож для членів цього товари­ства з Лейстера в Лафборо. Комплекс послуг для подорожуючих включав транспортне обслуговування (подорож здійснювалася залізничним транспортом), харчування для учасників туру, ек­скурсію. Ця мандрівка виявила і для самого Кука, і для ба­гатьох інших підприємців новий перспективний та фінансове вигідний вид діяльності. І впродовж наступних 20 років в Англії почали виникати туристичні фірми. Аналогічні фірми у цей час також починають з'являтися в Європі. Ось чому 1841 рік можна вважати початком другого етапу розвитку туризму, важливими ознаками якого були:

• 
  розвиток науково-технічного прогресу (на рубежі ХІХ-ХХ ст. з'явилися нові види транспорту, які зро­били подорожі більш комфортними та швидкими, буду­валися дороги, створювалися нові засоби комунікації);
  
• 
  туризм формується як окремий елітний вид відпо­чинку для заможних верств населення (основними категоріями подорожуючих були аристократія, служ­бовці, вищі та середні військові чини, інтелігенція, бур­жуазія);
  
• 
  створювалася туристична інфраструктура (тури­стичні фірми, готелі, заклади харчування та розваг для подорожуючих, транспортні агенції).
  
• 
  з'являлися перші туристичні кадри (менеджери ту­ризму, турагенти, екскурсоводи, гіди, інструктори);
  
• 
  створювалися нові туристичні центри, курорти, розвивали старі.
  

Отже, туристична галузь у цей період перебувала в процесі становлення.

Для ТРЕТЬОГО ЕТАПУ розвитку туризму характерні такі риси:

• 
  туризм як галузь економіки вже існує;
  
• 
  швидко формується туристична індустрія;
  
• 
  з'являються державні та міжнародні туристичні орга­нізації, що свідчить про вихід туризму на державний та міжнародний рівні;
  
• 
  офіційно встановлюються відпустки для працюючих, що дозволяє здійснювати подорожі людям, зайнятим на виробництві;
  
• 
  розширюється географія туристичних подорожей.
  

ЧЕТВЕРТИЙ ЕТАП розвитку туризму характеризується такими рисами:

• 
  значне зростання добробуту населення;
  
• 
  збільшення частки вільного часу;
  
• 
  на державному рівні встановлені обов'язкові оплачува­ні відпустки для працюючих;
  
• 
  активно функціонує та розвивається туристична ін­дустрія;
  
• 
  туризм стає головною галуззю економіки багатьох країн;
  
• 
  створені та функціонують основні міжнародні турис­тичні організації;
  
• 
  туризм стає масовим явищем у світі, доступним для більшості громадян розвинених країн;
  
• 
  туризм стає одним із чинників глобалізаційних проце­сів у світі.
  

Простеживши закономірності розвитку туризму, можна по­мітити, що чим вищий рівень добробуту і культури суспіль­ства, тим більше його членів віддають перевагу туризму як за­собу використання свого вільного часу.

1.4. Значення туризму для історії людства

Суспільне значення туризму полягає у тому, що:

• 
  туризм надає можливість людині краще пізнавати оточуючий світ;
  
• 
  туризм впливає на ціннісні орієнтації людини відно­сно відпочинку, що, в свою чергу, впливає на форму­вання світогляду людини;
  
• 
  туризм виявляє рівень культури та добробуту сус­пільства;
  
• 
  туризм сприяє створенню оптимальної стратегії і тактики мирного співіснування націй в гуманному співтоваристві на екологічно чистій планеті.
  

РОЗДІЛ 2. ПОДОРОЖІ В СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

2.1. Загальна характеристика розвитку подорожей в стародавньому світі

Спочатку охарактеризуємо стародавній світ з соціально-економічної точки зору, тому що будь-яке суспільне явище Пов'язане з соціально-економічним розвитком суспільства. Роз­витку подорожей в стародавньому світі сприяли:

• 
  суспільне розшарування населення;
  
• 
  поява товарно-грошових відносин (розвиток торгівлі);
  
• 
  розвиток культури та мистецтв (в античних цивіліза­ціях було створено видатні пам'ятки скульптури, архі­тектури, що, в свою чергу, стали об'єктами подорожей пізнавального характеру);
  
• 
  розвиток різних релігій (саме в цей час починається бурхливий розвиток різних релігій, і однією з цілей по­дорожей стають знайомство зі святинями, відвідання храмів, виконання релігійних призначень, організація релігійних свят та участь в них, виникнення прочанства, яке вважається одним із найдавніших видів ту­ризму);
  
• 
  розвиток науки та дослідження оточуючого світу (в ан­тичні часи було відкрито цілющі джерела та місцевості з унікальним кліматом, відвідання яких стає метою ре­креаційних подорожей, тобто відпочинку, лікування, відтворення фізичних сил та втраченої душевної рівно­ваги); наприклад: відомі Етруські мінеральні джерела на Півночі Апеннінського півострова були місцем відпо­чинку та лікування римської знаті;
  
• 
  розвиток фізичної культури та спорту (в античні часи почали організовуватися спортивні заходи та будуватися споруди для їх проведення, що задовольняло потребу споруди для їх проведення, що задовольняло потребу народних мас мати не тільки хліб, але й видовища); на­приклад: Олімпійські ігри в стародавній Греції, гладі­аторські бої у Римі;
  
• 
  удосконалення транспортних засобів та будівництво доріг;
  
• 
  створення інфраструктури гостинності для подоро­жуючих.
  

Незважаючи на розширення географічного простору, збіль­шення спектру цілей подорожей та будівництво спеціальних об'єктів для відпочинку, лікування, розваг та прочанства, ту­ризм хоча й існує, але не має спеціальної організації та комер­ційної спрямованості.

В стародавньому світі основними мотивами подорожей були:

• 
  торгівля;
  
• 
  загарбання нових територій;
  
• 
  прочанство;
  
• 
  пізнавальні потреби;
  
• 
  лікування;
  
• 
  розваги.
  

Поширеними засобами пересування були водний транс­порт та використання тварин, але більшість подорожуючих пересувалася пішки.

Водний транспорт досяг високого рівня розвитку в античні часи. Морські кораблі в ту епоху вже були достатньо досконалі, щоб плавати на великі відстані. Тому поблизу морів швидко розвивалися держави. Жодному морю не призначалось такої славетної долі, як Середземному. Чимало цивілізацій розвинулись на його берегах, досягли вершин могутності, слави та величі, залишивши нащадкам свої надбання в культурі, архітектурі, науці тощо.
2.2. Розвиток мореплавства в стародавній Фінікії

Як відомо, процес пізнання людиною навколишнього світу тісно пов'язаний із подорожами. Вже в стародавні часи народи Середноземномор'я мали у своєму розпорядженні географічні описи, що давали загальні уявлення про сусідні території.

Розвиток обміну і торгових зв'язків потребував достовірних і докладних знань про країни, їх населення і звичаї.

Однією з країн, які зробили вагомий внесок у розвиток подорожей та мореплавства, була Фінікія.

Фінікія жила морем і залежала від нього. В античні часи фінікійці як дослідники моря та засновники колоній були другими за значенням (після греків). Особливо добре у Фінікії була розвинена торгівля: фінікійські купці перевозили сировину та вироблені в їх містах товари по всьому відомому тоді світу.

Фінікійці були відважними мореплавцями. Не було такого Місця на узбережжі Середземного моря, де б не побували фіні­кійці. Але вони у своїх подорожах не обмежувалися тільки Се­редземним морем.

Фінікійці першими вийшли у відкритий океан (Атлантич­ний) через Гібралтарську протоку, яку вони, власне, і відкрили. При виході із Середземного моря в Атлантику фінікійці засну­вали міста-колонії Танжер і Кадіс, що забезпечило їм можли­вість контролювати торгівлю на Середземному морі з країнами північної Європи. Саме фінікійці проклали морський шлях на північ до Британських островів.

Фінікійці вперше в історії людства здійснили подорож нав­коло Африки — від Червоного моря до Гібралтара, за доручен­ням єгипетського фараона Нехо П у 609-594 рр. до н. е.

У V ст. до н. е. карфагенянин Ганон дослідив західне узбе­режжя Африки і відкрив Канарські острови, де була заснована колонія — Керна. Тепер точно відомо, що фінікійці доходили в Атлантичному океані до Азорських островів.

Історики називали фінікійців «морськими їздовими» за те, що вони здавали свій флот в оренду. Саме фінікійський флот обслуговував легендарного царя Соломона і персидських царів.

В результаті подорожей фінікійців були засновані такі міста-колонії: Тріполі, Сірт, Гібон, Карфаген (до речі, руїни знамени­того Карфагена, могутнього суперника Риму, зараз приваблюють численних туристів). Довгий час фінікійці були монополістами в торгівлі оловом, бурштином та дорогим хутром, що доставлялись із Північної Європи та Британських островів. І саме фінікійці да­ли назви двом материкам Старого Світу — Європа та Азія.
2.3. Подорожі стародавніх греків

Фінікійська морська держава знаходилась ще в зеніті слави, коли на кам'янистих берегах Балканського півострова виросли молоді грецькі міста-держави (поліси).

Географічне положення Греції обумовило там ранню появу морського флоту, адже жодне грецьке місто не віддалене від моря більше, ніж на 90 км. У Греції було багато дрібних островів, які заселялись та вели торгівлю з материком через море. Для того, щоб налагодити регулярні зв'язки зі своїми численними володіннями на суші та на морі, грецьким держа­вам необхідні були великі та якісні флоти. Греки не тільки перевершили фінікійців у галузі суднобудування, але й конку­рували з останніми в колонізації Середземного та Чорного морів. Ними були засновані міста-колонії: Сіракузи, Марсель, Трапезунд, Херсонес та інші, а деякі з них навіть сьогодні є важливими морськими портами (наприклад, Марсель, Севастополь).

Значний внесок зробили грецькі вчені та мореплавці в роз­виток науки про оточуючий світ — географії, власне вони її створили, не тільки давши назву, але й узагальнивши та допов­нивши важливими науковими досягненнями в досліджені нав­колишнього світу. Тоді ж в античній літературі з'явились пер­ші згадки про казкові острови, що загублені в блакитних водах океану. Мова йшла про Азорські та Канарські острови.

Перші подорожі по Атлантичному океану, за свідченням грецького історика Геродота, здійснив у 640 р. до н. е. Колей. Далі всіх мореплавців на північ дійшов в IV ст. до н. е. (320 р. до н. е.) грек Пифей, який жив у грецькій колонії Месилії (су­часний Марсель у Франції). Він побував у країнах олова та бурштину, як називали тоді Британські острови, обігнув їх, до­вів, що Британія - острів, який можна об'їхати за 40 днів на тодішніх кораблях.

Греки були у VШ-ІV ст. до н. е. господарями Середземного моря та мали свої колонії від Марселя (на території сучасної Франції) до Північного Причорномор'я.

Невтомним мандрівником був давньогрецький історик Геродот (484-430 рр. до н. е.), який був родом з Галікарнасу (за­раз на території Туреччини). В результаті своїх подорожей він написав знамениту «Історію» в дев'яти книгах, яка знайомила читача з історією та культурою країн, де Геродот побував (Пів­нічна Італія, Мала Азія, Єгипет, Вавилон, землі Північного Причорномор'я).

Зібрані до початку нашої ери географічні дані про різнома­нітні країни найбільш повно були викладені давньогрецькими вченими Страбоном (63 р. до н. е. — 20 р. н. е.) та Клавдієм Птолемеєм (90-168 р. н. е.) - Страбон відвідав Малу Азію, Єги­пет, Італію. В результаті своїх подорожей написав знамениті праці «Історичні записки» та «Географію», яка включала 17 книг і узагальнювала географічні знання стародавнього світу. Заслуги Страбона високо оцінили візантійці і додали до його імені прізвисько «Географ». Античні автори стверджують, що афінський законодавець Солон, математик Піфагор відвідали долину Нілу в Єгипті.

Давньогрецький мудрець Фалес Мілетський більше 20 ро­ків навчався у Єгипті. Багато подорожував і Платон, який, по­вернувшись на батьківщину, заснував знамениту Афінську фі­лософську школу.

Особливу цікавість у тих, хто в античному світі подорожу­вав з пізнавальною метою, викликав Єгипет, а в Єгипті най­більше — одне з семи чудес світу, піраміди, які вражали своєю величчю і були метою подорожей багатьох мандрівників. При відвіданні єгипетських пам'яток подорожуючі нерідко залиша­ли на їх стінах короткі записи — «графіті»; таких античних написів часів стародавніх Греції та Риму тільки у Фівах знай­дено близько двох тисяч.

Не будемо забувати й про те, що греками були створені Олім­пійські ігри, багато пам'яток архітектури, творів мистецтва та літератури. Щорічно на Олімпійські ігри стікалися тисячі аматорів спорту та шанувальників мистецтва не тільки з Еллади, але й інших держав Середземномор'я. Крім Олімпійських, в Греції проводились раз на чотири роки Піфійські ігри, раз на два роки Німейські та Істмійські. Згадаймо грецьку міфологію (Арго­навтів та Одіссея), деякі з семи чудес світу: Колос Родоський, Храм Артеміди в Ефесі, Олександрійський маяк. До цього періоду відноситься спорудження спеціальних великих будинків, в яких могли розміститися та відпочивати атлети і глядачі. Історики вважають, що початок музеєзнавству був покладений видатним давньогрецьким вченим Аристотелем (IV ст. до н. е.). Учень Аристотеля Олександр Македонський після перемоги над персами по­слав своєму вчителю 30 талантів золота, на які Аристотель засну­вав природничий музей. Аристотель просив свого царственого учня присилати з походів різні унікальні речі та рослини, які в подальшому склали основу першої музейної колекції. Все це сприяло в стародавній Греції розвиткові подорожей, а в наш час — туризму.
2.4. Подорожі в стародавньому Римі

На початку нашої ери римляни досягли значних успі­хів у суднобудуванні. В 64 р. н. е. іудейський історик Йосип Флавій відплив із Олександрії в Рим на кораблі, що вміщував 600 пасажирів. Римляни будували свої кораблі з сосни або ке­дра, а вітрила виготовляли з льону або шкіри. Але, як не див­но, незважаючи на те, що римляни стали господарями Серед­земного моря, у дослідженні океанських просторів настав застій. Відомий фахівець з історії географії Хенінг писав: «Ці­кавість римлян до географії, якщо її не можна було використа­ти в політичних цілях, була завжди помірною». Отже, римляни здійснювали свої морські подорожі, насамперед, з метою затвер­дження своєї політичної влади, і робили це, здебільшого, в ме­жах Середземного моря. Але вони все ж виходили за його межі, досягли північної частини Британії — знову ж таки, з метою встановлення свого панування.

Взагалі для жителів Римської імперії була характерною велика рухливість. Найчастіше багаті римляни відвідували Єгипет і Грецію, з метою доповнити свою освіту, ознайомити­ся з відомими пам'ят­ками мистецтва, з метою розваг та оздо­ровлення. Особливою популярністю кори­стувалися подорожі до місць з теплими міне­ральними джерелами на півночі Апеннінського півострова.

2.5. Розвиток інфраструктури для подорожуючих і традиції гостинності в стародавньому світі

Подорож — це подолання простору. Образ «шляху-до­роги» недарма є метафоричним виразом життєвого шляху, труднощів та випробувань, які долає людина. Тільки пройшов­ши випробування, певний шлях, людина може досягти мети. І завжди людина намагалась полегшити свій шлях, свої тягарі. Для цього почали будувати перші дороги, що використовува­лись для перевезення людей та вантажів тваринами. Історики вважають, що перші дрожки з'явились у древній Месопотамії у IV тис. до н. е.

Однією з важливих причин будівництва доріг та прокла­дення морських та сухопутних шляхів була торгівля. Серед­земне море було перехрестям багатьох торгових шляхів, і міста, які знаходились на його узбережжі, процвітали. У залежності від виду основного товару, або країн - кінцевих пунктів шляху, з'явились такі назви доріг: «Дорога пахощів» (перетинала з півдня на північ весь Аравій­ський півострів, відкритий у II ст. до н. е.); «Великий шовковий шлях» (мав не тільки важливе торгове зна­чення, а й політичне; вздовж цього шляху були облаштовані караван-сараї, в яких подорожуючі могли відпочити.) Пізніше, у ІІІ-VІ ст. час­тина Великого шовкового шляху ви­користовувалась і як «Дорога пілігри­мів», по якій йшли будистські монахи із Китаю до Індії і назад.

Але найбільший захват виклика­ють римські дороги, їх будівництво по­чалося в 312 р. під час правління імпе­ратора Костянтина, який заснував нову столицю імперії — Новий Рим, який в подальшому перейменували на Конс­тантинополь (зараз Стамбул). Римські дороги будувались за всіма правилами інженерного мистецтва. Для доріг обиралися найбільш короткі відстані, незважаючи на різні перешкоди. В усіх населених пунктах вздовж доріг будувалися тротуари. Вони були завширшки 4 – 5 м, по узбіччях доріг встановлювалися дорожні стовпи – герми, на яких було вказано рік встановлення, ім’я правлячого імператора і відстань до найближчого міста. В Римській імперії була побудована мережа доріг, що покривала Піренейський, Апеннінський, Балканський півострови, Малу Азію, Близький Схід, Британію та Францію, Африканське узбережжя Середземного моря. В центрі цієї мережі доріг знаходився Рим. Саме з цієї обставини в античному світі з’явилось прислів’я: „Всі дороги ведуть до Риму”. Однією з найвідоміших доріг, яка збереглась до нашого часу, є Аппієва дорога. Це була перша кам’яна дорога, яка з’єднала Рим з Капуєю і Брундізі, її будували протягом 100 років.

Дуже важливим фактором розвитку подорожей був високий рівень безпеки комунікацій. У Давній Римській імперії хоча й існували розбійники, як на суші, так і на морі, проте досить ефективно діяло кримінальне законодавство, активно велася боротьба з розбійництвом. Рим підкорив собі величезні території, усі береги Середземного моря, половину Європи і Близького Сходу, і тому громадяни імперії могли пересуватися в межах цієї території, не боячись, що їм заподіють шкоду як чужоземцям.

Одним із найдавніших закладів, призначених для харчуван­ня подорожуючих, були таверни. Історичні джерела свідчать, що вони існували ще у вавилонському царстві II тис. до н. е. Тодіш­ні таверни користувалися дурною славою через низьку якість харчування, розведене вино, а також утримання «гнізд гріха».

Більш досконалими закладами для притулку подорожуючих можна вважати караван-сараї. На той час вони були справжні­ми готельними комплексами, які включали загін для верблюдів, приміщення для ночівлі людей і були обнесені кріпосною сті­ною. Зручності, які пропонувались подорожуючим в Азії, знач­но перевищували ті, на які можна було чекати в Європі. Навіть у часи розквіту Римської імперії небагаті мандрівники могли розраховувати тільки на зв'язку соломи і теплий бік свого ко­ня на постоялому дворі або в таверні.

Ще в І ст. до н. е. у Римській імперії виникли постійні дер­жавні подвір'я, які знаходились одне від одного на відстані дня їзди на коні. Вони, як правило, розташовувалися в містах і на головних шляхах, по яких пересувалися кур'єри та державні службовці з Риму аж до Малої Азії та Галії. Деякі багаті земле­власники Римської імперії будували на кордонах своїх володінь власні постоялі двори. В провінціях і у Римі з'явились перші го­телі, які складали цілий комплекс з садом, басейном у внут­рішньому дворі, залом для зустрічі високих гостей і окремими кімнатами. У римлян існувала певна класифікація готелів: для плебеїв — стабулярії, для патриціїв — мансіонеси. Цікаво, що власники давньоримських постоялих дворів, на відміну від по­дальших часів, були обмежені в таких громадянських правах, як право служити в армії, порушувати справу в суді, приноси­ти присягу і виступати у якості опікунів чужих дітей. Коротше кажучи, моральні засади будь-якої особи, що займалась цим біз­несом, автоматично ставились під сумнів. Римляни будували го­телі, щоб відшкодувати витрати на будівництво доріг. Якщо до­зволяли клімат і рівень достатку, подорожуючі возили з собою власні шатра, де ночували і харчувались.

Особливо славились римські банкети, які влаштовува­ла знать. Для заможних римських громадян організовувались своєрідні «ресторани» у трактирах; дуже попу­лярними був, наприклад, заклад римського трак­тирника Секвіля Локарта. Римські кухарі вва­жалися міською елітою і нагороджувались гучни­ми титулами. За часів правління імператора Адріана (117-138 р. н. е.) римські кулінари засну­вали на Палатинському пагорбі свою власну Ака­демію кулінарного мистецтва.

Ще з IV-V ст. н. е. в давньогрецьких містах з'явилися при­ватні та державні публічні лазні й купальні, де за певну плату клієнти могли користуватися приміщеннями для переодягання, приймати холодні та гарячі ванни, а також відвідувати кімнати з паром у чоловічих та жіночих відділеннях. Мешканцям Риму крім звичайних ванн з холодною і гарячою водою у термах нада­вались морські та цілющі ванни. За додаткову плату клієнту про­понувались послуги банного служителя, який крім миття натирав клієнта особливими есенціями, пода­вав йому різні ласощі та напої. Пізні­ше терми перетворилися у своєрідні клуби, в яких збиралась велика кіль­кість людей, тому їх будували велики­ми за розмірами.

Найбільшими у Римі були терми Каракали, побудовані у III ст. н. е. Крім традиційних складових ці тер­ми мали зали для спортивних занять. Головне приміщення було оточене ве­ликим двором з численними додатко­вими приміщеннями.

Відвідання терм у стародавньому Римі перетворилося із звичайної процедури очищення тіла в одну з форм дозвілля. Тобто публічні терми Рима виконували функ­ції спортивних, громадська-культурних і розважальних закла­дів. За часів правління Калігули (IV ст. н. е.) римські лазні працювали цілодобово. При термах були розкішні банкетні за­ли і кімнати для обідів, де влаштовувались інтимні зустрічі, ді­лові переговори, а також і багатолюдні бенкети, які проходили з таким розмахом, що уряд вимушений був прийняти закони, які обмежували розкіш і витрати римлян на їжу і вино.

В І-ІІ ст. н. е. у Римі були популярними подорожі з ме­тою оздоровлення. Цьому сприяло вивчення цілющих вла­стивостей природних джерел і місцевостей з унікальним кліматом, розвиток медицини і добрі, відносно безпечні до­роги. Завдяки цим чинникам з'явилися курорти. Одним із найдавніших курортів вважається Санкт-Моріц, де археологи знайшли залишки капітальних будівель на джерелах вуглеки­слих вод періоду бронзового віку. На місцях виходу цілющих джерел будувалися храми, а використання цілющої води става­ло елементом релігійного культу.

Географія курортів стародавнього світу була досить широ­кою. В Греції славились курорти в містах Епідавр і Кос, де зна­ходились найвідоміші святилища Асклепія, грецького бога меди­цини. Саме там була заснована Гіппократом у У-ІУ ст. до н. е. відома школа лікарів.

Також у стародавньому світі курортним регіоном вважався Єгипет, там лікували туберкульоз. Залишки курортів часів римського панування можна зустріти в районах сучасних ку­рортів Болгарії, Румунії, Югославії, Швейцарії, Австрії, Угор­щини, Німеччини, Франції, Туреччини. На північному заході гір Шварцвальд у Німеччині знаходяться термальні радонові джерела, саме тут з 220 р. н. е. розташовувався римський гар­нізон і великий курорт під назвою Цивитас Аврелія Аквензіс. У III ст. цей бальнеологічний курорт був зруйнований і знову почав функціонувати лише у XIV ст. під назвою Бадон, а у 1931 р. був перейменований у Баден-Баден.

Також популярними для римлян були курорти в районі Бу­дапешта. З І ст. до н. е. на цій території існувало римське по­селення Аквінкум, де функціонувало 5 військових і 6 публіч­них терм. Курорти також існували на узбережжі озера Балатон і Неаполітанської затоки. Найвідомішим кліматично-бальнеологічним курортом була Іск'я, описана у творах Стратона і Плінія Старшого. В курортних місцевостях будували свої вілли багаті римляни та імператори.

Удосконаленню інфраструктури для подорожуючих сприя­ли свята і видовища античності. У IV ст. до н. е. в давньо­грецькому місті Олімпія зародились Олімпійські ігри, які Поступово з культових перетворилися на великий унікальний захід спортивного і культурного життя не тільки Греції. Під час олімпійських ігор припинялись війни, і священний мир охороняв усіх учасників та гостей змагань.

В містах, де організовувались Ігри, розвивалась мережа різ­них послуг для гостей. Відновлювались публічні лазні, виника­ли тимчасові, або будувались постійні заклади харчування, розміщення та розваг.

Олімпійські ігри сприяли розвиткові культури, мистецтва і архітектури, бо супроводжувалися виставами артистів, співаків та музикантів. У 394 р. римський імператор Феодосій І заборо­нив Олімпійські ігри, у зв'язку з прийняттям римською імпе­рією християнства.

Величезного розквіту за часів Римської імперії набули різно­манітні свята та шоу, адже народ потребував «хліба та видовищ», а імператори не шкодували на це грошей. Театри, або, як їх називали, «місця для видовищ» у V-ІV ст. до н. е. існували майже у всіх грецьких містах, але найбільшої грандіозності театраль­не будівництво набуло за часів Риму. Афінський театр вміщував 17 тис. глядачів, натомість римський Колізей — 50 тисяч.

Вже в епоху античності стали з'являтися перші путівники та карти, які були орієнтовані по сторонам світу, розраховані на подорожуючих, що бажали ознайомитись з культурою, пам'ятками історії та архітектури інших країн.

Одним із перших путівників можна вважати опис семи чу­дес світу (Храм Артеміди в Ефесі; Колос Родоський; статуя Зевса в Олімпії, зроблена Фідієм із золота та слонової кістки; мавзолей у Галікарнасі; висячі сади Семіраміди у Вавилоні; Фароський маяк біля Олександрії та єгипетські піраміди). Цей опис склав грек Антіпатр із Сідону у II ст. до н. е.

В стародавньому Римі існували путівники, в яких не про­сто вказувався маршрут, але й описувались визначні місця, відмічались готелі та вказувались ціни. А карти були настіль­ки звичайним явищем, що їх як сувенірні малюнки зображува­ли на різних предметах, наприклад, келихах (на одному з та­ких келихів був зображений маршрут з Кадікса в Рим з відміченими постоялими дворами та відстанню між ними).

Мандрівники стародавнього світу могли користуватись кар­тами та описами різних країн, складеними їх попередниками. Ці описи можна розділити на країнознавчі та природно-геогра­фічні. Серед них найвідоміші: