Підручник Фінанси. Основи теорії фінансів
 Скачать 3.33 Mb.
|
|
ДЕРЖАВНІ ФІНАНСИ 1. Сутність та склад державних фінансів 2. Економічна суть та значення державних доходів. Методи мобілізації державних доходів 3. Економічна суть і класифікація державних видатків 1. Сутність та склад державних фінансів Державні фінанси — це складна система відносин, яка опосередковується формуванням, розподілом, перерозподілом та використанням централізованих фондів грошових коштів. Різноманітність функцій держави обумовлює склад і структуру державних фінансів, взаємозв'язки між окремими їх рівнями та ланками. Державні фінанси — це сукупність процесів розподілу та перерозподілу вартості ВВП, що виникають у процесі формування, розподілу і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Склад державних фінансів можна розглядати за ланками та рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів є:
За рівнями державні фінанси поділяють на загальнодержавні та місцеві (табл. 5.1).  Загальнодержавні фінанси формують фінансову базу вищих органів державної влади й управління, вони призначені для забезпечення тих потреб суспільства, які мають загальнонаціональний характер і відображають інтереси держави взагалі. Загальнодержавні фінанси є інструментом впливу на соціально-економічний розвиток країни. Загальнодержавні фінанси здійснюють розподіл та перерозподіл ВВП між окремими регіонами країни та галузями економіки з метою збалансованого їх розвитку. Таким чином, загальнодержавні фінанси сприяють оптимізації територіального та галузевого розвитку країни. Місцеві фінанси — це фінансова база місцевих органів влади та управління. Основне призначення місцевих фінансів полягає в забезпеченні фінансової незалежності місцевих органів самоврядування. Місцеві фінанси забезпечують регіональні потреби у фінансових ресурсах і доходах та їх внутріш-ньотериторіальний перерозподіл. Побудова системи державних фінансів вимагає установлення відповідного оптимального співвідношення між її рівнями: загальнодержавним та Місцевим. Місцеві бюдйсети, що формують основу місцевих фінансів, як правило, дефіцитні і потребують достатньо фінансових ресурсів для своєї ефективної діяльності. Функціонування сфери державних фінансів характеризується такими фінансовими категоріями:
Державні доходи — це кошти, що мобілізуються державою для виконання своїх функцій та забезпечення своєї діяльності. За рівнем їх розміщення вони поділяються на централізовані та децентралізовані. Централізовані концентруються в Державному та місцевих бюджетах, позабюджетних фондах цільового призначення. Децентралізовані доходи розміщуються на державних та муніципальних підприємствах. За методами мобілізації державні доходи поділяються на податкові, неподаткові, позикові. Основне призначення системи державних доходів — створення стабільної фінансової бази для забезпечення фінансової діяльності держави. Державні видатки — це кошти, що витрачаються державою в процесі виконання своїх функцій та здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення вони також поділяються на централізовані (з бюджету та фондів цільового призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному виробництві розрізняють поточні видатки і видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. За формами фінансування розрізняють такі державні видатки: бюджетні інвестиції, державні трансферти у вигляді дотацій, субсидій, суб-венцій, бюджетні кредити, кошторисне фінансування. Державний кредит характеризує залучення коштів державою на позиковій основі у різних суб'єктів фінансового ринку. В окремих випадках держава може бути кредитором (при наданні кредитів іншим країнам) чи гарантом з боргових зобов'язань підприємств своєї країни. Кошти, що мобілізуються за допомогою державного кредиту, тобто державних і місцевих позик, надходять до відповідних бюджетів: державного та місцевих. Внутрішні відносини в системі державних фінансів складаються між бюджетами різних рівнів (Державним та місцевими), між бюджетами і фондами цільового призначення. У системі зовнішніх відносин сфери державних фінансів пріоритетними є взаємовідносини з юридичними та фізичними особами. Це, з одного боку, сплата податків та інших обов'язкових платежів до бюджету, внески в цільові фонди, купівля державних цінних паперів, з іншого — асигнування та виплати з бюджету і цільових фондів, повернення боргів та виплата процентів за позиками. Через бюджет забезпечуються міжнародні фінансові відносини держави — платежі до міжнародних організацій і фінансових інституцій та надходження від них. Тимчасово вільні кошти бюджету та цільових фондів можуть розміщуватись на фінансовому ринку, внаслідок чого формуються відповідні доходи. У разі необхідності фінансування дефіциту бюджету держава може залучати на фінансовому ринку необхідні їй додаткові кошти шляхом випуску та розміщення державних облігацій та казначейських зобов'язань. 2. Економічна суть та значення державних доходів. Методи мобілізації державних доходів Державні доходи — це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються для виконання нею своїх завдань та функцій. Основним джерелом доходів держави є валовий внутрішній продукт, частину якого вона і використовує. Суб'єктами відносин у формуванні державних доходів є держава та підприємства, установи, організації, населення. Іншими словами, державні доходи — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними і фізичними особами в процесі вилучення частини вартості сукупного суспільного продукту, формування фондів фінансових ресурсів. Вартісним втіленням цих відносин, що виникають та функціонують цілком об'єктивно, є фонди грошових коштів, якими розпоряджається держава. Державні доходи становлять фінансову базу її функціонування. Таким чином політична, економічна та соціальна діяльність держави вже передбачає державні доходи як об'єктивну необхідність і закономірну реальність. Джерела державних доходів можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми. Внутрішніми джерелами є сукупний суспільний продукт, національний дохід і національне багатство своєї країни. Зовнішні джерела — це відповідні економічні ресурси інших країн. У країнах з розвинутою ринковою економікою державні доходи становлять значну частину сукупного суспільного продукту та справляють величезний вплив на його перерозподіл та розширене відтворення. У середньому вони дорівнюють у розвинутих країнах від ЗО до 44 % ВВП. Державні доходи, обчислені щодо валового внутрішнього продукту, показують не лише відносни перерозподілу, а й місце держави у процесі відтворення. Державні доходи показують рух грошових коштів від різних верств суспільства до держави. Те, що для держави є доходом, для широких верств населення та підприємств є видатком. Державні доходи на 85—92 % формуються за рахунок податків, неподаткові доходи становлять від 3 до 13, державний кредит — від 0,5 до 4 % їхнього загального обсягу. Залежно від порядку формування системи державних доходів їх поділяють на централізовані та децентралізовані. Централізовані доходи залишаються в розпорядженні держави та надходять на формування централізованих грошових фондів (державний бюджет, місцеві бюджети, державні цільові фонди). Децентралізовані доходи надходять у розпорядження окремих державних підприємств, установ, організацій, формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповідно до їх фінансових планів. Є різні фінансові методи мобілізації державних доходів: податковий, позиковий, емісійний (рис. 5.1).  Серед цих методів найважливішим є податковий, оскільки податки забезпечують основну частину державних доходів. Податки — це економічні відносини, які виникають між державою та юридичними й фізичними особами з приводу примусового відчуження нею частини новоствореної вартості в грошовій формі, її вилучення і перерозподілу для фінансування державних видатків. Вони є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави та найважливішою фінансовою формою регулювання ринкових відносин. Податки — це головний дохід державної скарбниці. Державний кредит (позики) — це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами — фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними установами, корпораціями, іноземними урядами та міжнародними фінансовими організаціями) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державний кредит безпосередньо пов'язаний з бюджетним дефіцитом, оскільки є джерелом його покриття. В окремих випадках за його допомогою можуть мобілізовуватися кошти у фонди цільового призначення чи під цільові проекти. Крім того, до системи державного кредиту належать позики, що надаються під державні гарантії, та поповнення валютних резервів центрального банку від Міжнародного валютного фонду. Кредитний метод суттєво відрізняється від податкового. За допомогою податків держава примусово акумулює частину вартості, втілену в доходах окремих соціальних верств. За кредитного методу держава переважно в добровільній формі залучає частину вартості, яка втілена в позичковому капіталі, тобто частину суспільного капіталу, що відокремилася. Податковий метод держава використовує для акумуляції внутрішніх джерел, кредит дає їй змогу залучати не тільки внутрішні, а й зовнішні джерела. Емісійний дохід — це грошові відносини між державою та фізичними і юридичними особами, у процесі функціонування яких держава отримує дохід від емісії в обіг надлишків грошей, що призводить до їхнього наступного знецінення і скорочення реальних доходів населення. Надмірний випуск грошей в обіг є найгіршою формою примусової позики, що призводить до зниження їхньої купівельної сили. У результаті відбувається інфляція — переповнення каналів грошового обігу надмірною масою знецінених грошей, зростання цін. Все це знижує роль такого фінансового ресурсу, як дохід державної скарбниці. Таким чином, емісійний дохід — одна з фінансових форм перерозподілу вартості національного доходу. Відносно незначну частину доходів держава одержує як власник засобів виробництва та майна. Фінансові методи формування державних доходів взаємопов'язані та взаємозумов-лені. Аналіз показує, що є тісний кореляційний зв'язок між зростанням державних видатків, бюджетного дефіциту, державного боргу, податків та емісійного доходу. Це означає, що зростання державного боргу веде до збільшення податків. Водночас однією з причин зростання державного боргу є збільшення бюджетного дефіциту, що, у свою чергу, зумовлюється зростанням видатків бюджету, тобто чим швидше зростають державні видатки, тим вищі суми заборгованості держави. Єдність і взаємозумовленість фінансових методів формування державних доходів не виключають протилежності їх. Податки прямо або опосередковано відчужують частину створеної вартості для державних потреб. Державний кредит залучає частину створеної вартості на певний час і за певну плату. Емісійний дохід зумовлює вилучення вартості опосередковано, приховано, шляхом інфляційного зростання цін. Роль того чи іншого фінансового методу може змінюватися під впливом економічних, соціальних або політичних обставин та умов. Під час воєн різко зростає роль державного кредиту й емісійного доходу та скорочується частка податків у загальній сумі державних доходів. Те саме, тільки меншою мірою, відбувається під час економічних криз. І навпаки, в мирний час, а також під час виходу з кризи та стабілізації економіки зростає роль податків і зменшується значення державного кредиту та емісійного доходу. Зовнішні джерела залучаються двома методами: у формі кредиту та безоплатно, тобто без оплати грошового еквівалента залучених ресурсів. Основним методом залучення зовнішніх джерел є зовнішні державні позики. 3. Економічна суть і класифікація державних видатків Державні видатки — це грошові відносини, які складаються між державою та юридичними й фізичними особами в процесі розподілу й споживання частини вартості сукупного суспільного продукту, використання фондів фінансових ресурсів. Соціально-економічну суть державних видатків визначають природа і функції держави (політичні, економічні, соціальні). Державні видатки — це сума коштів, що витрачається державою в процесі здійснення її фінансової діяльності. Відповідно до рівня розміщення державних видатків їх також поділяють на централізовані (з бюджету та фондів призначення) і децентралізовані. За роллю у суспільному виробництві та з урахуванням впливу державних видатків на рух суспільного продукту і процес розширеного відтворення їх поділяють на дві основні групи: поточні видатки та видатки розвитку. Це закріплюється в офіційному поділі бюджету на дві частини: поточний і капітальний бюджети. Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, не передбачених у видатках розвитку. Поточні видатки поділяють на державне споживання (купівля товарів та послуг); виплати (перекази) населенню; перекази за кордон; державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) та ін. Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, що пов'язані з розширеним відтворенням. Кожна група цих видатків по-різному впливає на процес відтворення. У розвинутих країнах основну частину державних видатків становлять купівля товарів, оплата послуг та трансферти населенню. Сучасна промислово розвинута держава є величезним споживачем, за участю якого реалізується понад 20 % сукупного суспільного продукту. Вона купує потрібні їй товари та послуги приватного сектору, якому необхідно перетворити капітал з товарної форми у грошову. Таким чином держава сприяє реалізації сукупного продукту та розширенню ринку збуту. Співвідношення між окремими частинами видатків визначається об'єктивними факторами розвитку суспільства, що пов'язані з сучасним етапом НТР, структурними зрушеннями в економіці, політичними й економічними умовами, які склались у тій чи іншій країні. З позиції використання державних фінансів державні видатки можна умовно поділити на дві групи — державне споживання та державне фінансування юридичних і фізичних осіб. Державне споживання — це видатки на утримання державного апарату — управлінського, правоохоронного, судового, армії. Формування доходів бюджету в цій частині є платою з боку суспільства державі за послуги, що надаються нею у сфері управління країною та забезпечення її обороноздатності та правопорядку. Державне споживання поділяють на військове та цивільне. Цивільне споживання пов'язане з потребами поточного утримання адміністративних будівель, шкіл, лікарень, наукових установ, тобто соціальної інфраструктури. Державне фінансування відображає процес перерозподілу доходів у суспільстві. Якщо державні видатки в частині державного споживання відшкодовуються суспільству у вигляді відповідних послуг з бюджету держави, то державне фінансування є, по суті, або поверненням суспільству, або суспільним споживанням частини централізованого у державних фінансах ВВП. За формами фінансування розрізняють такі державні видатки:
Державні інвестиції можуть здійснюватись у різних формах. Основною формою є фінансування капітальних вкладень. Виділення коштів може мати форму проектного фінансування конкретного інвестиційного проекту. Бюджетні інвестиції можуть спрямовуватися також на придбання частки акцій акціонерних товариств. Державні інвестиції посідають особливе місце. Вони становлять досить значну частину загального обсягу державних витрат, зокрема в Японії і країнах Західної Європи. Фінансова політика цих країн у галузі державних інвестицій, а також субсидій і переказів за кордон для капіталовкладень безпосередньо впливає на розширене відтворення, підвищення норми нагромадження. Державні трансферти — це цільове, безповоротне та безоплатне (нееквівалентне) виділення коштів з бюджету конкретним суб'єктам у вигляді державних субсидій, субвенцій і дотацій. Субсидії можуть виділятись юридичним та фізичним особам і мають форму фінансової допомоги чи відшкодування втрат доходів (житлові субсидії в Україні малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг). У країнах з розвинутою ринковою економікою поширеними є субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв'язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування. Субвенції та дотації надаються юридичним особам. Субвенції є різновидом цільових субсидій, які передбачають спільну участь отримувача і бюджету у фінансуванні певних витрат. Державні дотації видаються на покриття збитків підприємств, але у тому разі, коли вони викликані незалежними від підприємств причинами. Великою за обсягом групою трансфертів є грошові перекази населенню заробітної плати, пенсій, допомоги. Значна їх частина пов'язана з виплатою пенсій та допомоги із соціального страхування з метою підтримання на певному рівні платоспроможного попиту тієї частини населення, яка за віком або за станом здоров'я є непрацездатною. Ці витрати держави сприяють реалізації сукупного суспільного продукту. Перекази іншим державам пов'язані головним чином з переказуванням державного капіталу урядовим установам за кордон, платежами за зовнішніми позиками (або наданням кредитів), переказами грошей міжнародним організаціям, видатками на утримання військових баз на іноземних територіях. Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що взагалі не властиве бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками. Кошторисне фінансування означає виділення коштів з бюджету на основі спеціального планового документа — кошторису. Воно охоплює такі напрями видатків, як соціальна сфера, соціальне забезпечення, фундаментальні дослідження, оборона, управління. З погляду бюджетних установ воно є формою цільового, безповоротного і безоплатного фінансування. Працівники цих установ отримують на цій основі свої первинні доходи. З позицій споживачів суспільних послуг у соціальній сфері, це так звані безкоштовні послуги, що характеризують вторинні доходи користувачів цими послугами. Видатки на науку, освіту, охорону здоров'я, культуру належать до поточних видатків бюджету. Названі галузі практично не мають доходів і свою діяльність провадять на основі видатків відповідно до бюджетів. Розміри видатків на їх утримання визначаються спеціальними документами — кошторисами. Фінансування видатків за цими установами називається кошторисним. Кошторис — це основний документ, який визначає обсяг, цільове спрямування та щоквартальний розподіл коштів, спрямованих із бюджету на утримання установ. Усі установи, які фінансуються в кошторисному порядку, належать до бюджетних. Відповідно до цільового призначення видатки класифікують за статтями витрат. Система державних видатків має забезпечувати раціональне розміщення та ефективне використання державних коштів. Вона характеризує державну політику фінансового забезпечення та соціально-економічного розвитку країни. Склад і напрями використання державних видатків визначаються характером досить різноманітних функцій держави. До складу видатків, пов'язаних із політичними функціями держави, входять: утримання державного апарату управління і влади, армії, правоохоронної системи, посольств, консульств, судової системи, оплата внесків до міжнародних організацій та ін. Вони становлять від 3 до 10 % ВВП і від 10 до 25 % загальної суми видатків держави у розвинутих країнах. До складу видатків, пов'язаних з економічними функціями держави, входять: державні інвестиції в галузі економічної інфраструктури, субсидії приватному капіталу та державним корпораціям, видатки на зовнішньоекономічну діяльність та ін. Держава перетворилася на великого підприємця, споживача й інвестора, банкіра, позичальника й експортера капіталу. За допомогою видатків на капіталовкладення, які становлять від 5 до ЗО % загального обсягу державних витрат, держава досить активно впливає на норму нагромадження, її рівень та динаміку, чим значною мірою сприяє прискоренню темпів оновлення капіталу й економічного зростання. Слід підкреслити і досить велике значення видатків на економіку для регулювання ринкових відносин. Механізм функціонування державних видатків сприяє розвиткові внутрішнього та розширенню зовнішніх ринків збуту. Зросло втручання держави й у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Важливе місце в системі державних видатків посідають видатки на соціальні потреби — освіту, науку, охорону здоров'я і санітарне обслуговування, соціальне страхування та забезпечення тощо. Соціальні функції держави розширюються, що пов'язано з об'єктивними вимогами науково-технічної революції, зокрема економічними потребами відтворення і підготовки висококваліфікованої робочої сили. Держава розвиває старі і впроваджує нові форми соціального страхування, підвищує загальноосвітній рівень населення, розширює систему професійної підготовки. Значні кошти спрямовуються з державного бюджету на фінансування систем соціального страхування та забезпечення. У цілому видатки на соціальні потреби становлять від 10 до 15 % ВВП і від 20 до 35 % загального обсягу державних видатків. Питання про роль освіти у підвищенні темпів розвитку економіки дедалі більше привертає увагу західної економічної науки, з'явився новий термін — "інвестиції в людину". Витрати на освіту, на формування нового типу робітника, який має достатній рівень загальної та спеціальної професійної підготовки, сьогодні розглядаються як одна з форм капіталовкладень, що приносить прибуток, і фінансуються значною мірою за рахунок держави. Щодо видатків на НДДКР, то сучасна держава перетворилась на значного організатора та інвестора наукових досліджень. За її рахунок у країнах Заходу фінансується від 15 до 65 % витрат на ці цілі. Спостерігається пряма залежність між темпами економічного зростання та видатками держави на науку. |