Правознавство. Основні теорії походження держави

• Название: Основні теорії походження держави
• Анкор: Правознавство.docx
• Дата: 11.06.2018
• Размер: 168.05 Kb.
• Имя файла: Правознавство.docx
• Тип: Документы; #20194
• страница: 5 из 7

. Виконавчу владу  в  областях  і  районах,  містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
{  Офіційне  тлумачення положення частини першої статті 118 див. в 
Рішеннях  Конституційного  Суду  N  21-рп/2003  від 25.12.2003, N 9-рп/2005  від 13.10.2005 } 
Особливості здійснення виконавчої влади  у  містах  Києві  та Севастополі визначаються окремими законами України.
{  Офіційне  тлумачення положення частини другої статті 118 див. в Рішеннях  Конституційного  Суду  N  21-рп/2003  від 25.12.2003, N 9-рп/2005  від 13.10.2005 } 
Склад  місцевих  державних  адміністрацій  формують    голови місцевих державних адміністрацій.
{  Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 118 див. в Рішенні  Конституційного  Суду  N  21-рп/2003   від 25.12.2003 } 
Голови  місцевих  державних  адміністрацій  призначаються  на посаду і звільняються з посади  Президентом  України  за  поданням Кабінету Міністрів України.
{  Офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 118 див. в  Рішеннях  Конституційного Суду N 21-рп/2003  від 25.12.2003, N 9-рп/2005 від 13.10.2005 } 
Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні  своїх повноважень відповідальні перед Президентом  України  і  Кабінетом 
Міністрів України, підзвітні та підконтрольні  органам  виконавчої влади вищого рівня. 
Місцеві  державні  адміністрації  підзвітні  і  підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами. 
Місцеві  державні  адміністрації  підзвітні  і  підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. 
Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть  бути  відповідно  до  закону скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня. 
Обласна  чи  районна  рада  може  висловити  недовіру  голові відповідної місцевої державної  адміністрації,  на  підставі  чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. 
Якщо  недовіру  голові  районної  чи    обласної    державної адміністрації  висловили  дві  третини  депутатів    від    складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про  відставку голови місцевої державної адміністрації. 
Стаття 119. Місцеві  державні  адміністрації  на  відповідній території забезпечують:
     1) виконання Конституції та законів України, актів Президента 
України, Кабінету  Міністрів  України,  інших  органів  виконавчої влади;
     2) законність   і  правопорядок;  додержання  прав  і  свобод громадян;
     3) виконання     державних     і     регіональних     програм соціально-економічного та культурного  розвитку,  програм  охорони довкілля,  а  в  місцях  компактного проживання корінних народів і національних меншин -  також  програм  їх  національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних  обласних  і  районних бюджетів;
     5) звіт  про  виконання  відповідних бюджетів та програм;
     6) взаємодію  з   органами   місцевого   самоврядування;
     7) реалізацію інших наданих  державою,  а  також  делегованих відповідними радами повноважень. 
Стаття  120.  Члени  Кабінету  Міністрів  України,  керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади  не  мають  права суміщати  свою  службову  діяльність  з  іншою    роботою,    крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий  час,  входити  до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті  одержання  прибутку. ( Офіційне тлумачення положення частини першої статті 120 див. в Рішенні Конституційного Суду N 16-рп/2002  від 17.10.2002 ) 

42. Судова система України
Судова система України становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.
Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціальних судів.
Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою , різні рівні провадження, стабільність і єдність.
Після численних дискусій та переговорів представників різних політичних сил, Верховною Рад ою прийнято в цілому Закон України «Про судоустрій та статус суддів».
Вказаним законом вносяться істотні зміни в судову систему України, зокрема передбачається введення системи вищих спеціалізованих судів по всім галузям юрисдикції : створення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ, в якій разом з Вищим адміністративним судом України та Вищим господарським судом України буде працювати як суд касаційної інстанції.
Передбачається ліквідація військових судів та різке обмеження компетенції Верховного суду — позбавлення процесуальної можливості переглядати рішення Вищих спеціалізованих судів.

43. Місцеве самоврядування в Україні
Місцеве самоврядування - багатогранне та комплексне політико-правове явище, яке може характеризуватися різнобічно. Аналіз Конституції України (1996р.) дозволяє зробити висновок, що місцеве самоврядування як об'єкт конституційно-правового регулювання виступає в якості:
-по-перше, відповідної засади конституційного ладу України;
-по-друге, специфічної форми народовладдя;
-по-третє, права жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішення питань .місцевого значення.
Місцеве самоврядування як засада конституційного ладу виступає одним із найважливіших принципів організації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування проголошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у законодавстві країни і, по можливості, у конституції країни».
Вперше в Україні принцип визнання місцевого самоврядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлі.ка - 1710 р., а пізніше в Конституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалізовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечувався, він суперечив централізованому характеру радянської держави.
Конституція України 1996 р., у повній відповідності до вимог Європейської Хартії (поряд з такими фундаментальними принципами, як народовладдя, суверенітет і незалежність України, поділу державної влади тощо), в окремій статті фіксує принцип визнання та гарантованості місцевого самоврядування.
Визнання місцевого самоврядування як засади конституційного ладу означає встановлення демократичної децентралізованої системи управління, яка базується на самостійності територіальних громад, органів місцевого самоврядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.


44. Загальна характеристика цивільного права як галузі права (поняття, предмет, метод)
Цивільне право як галузь права — це системна сукупність правових норм, що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті немайнові й майнові відносини, які грунтуються на юридичній рівності; вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.
Цивільне право – це приватне право, метою існування його є захист приватних інтересів. У відносинах, які опосередковує приватне право, держава як влада не бере участі. Приватне право регулює суспільні відносини на засадах координації суб’єктів.
Основну роль при визначенні цивільного права як галузі права відіграє його предмет. Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами. Предмет цивільного права складає 3 групи суспільних відносин:
майнові відносини – відносини, які складаються з приводу певних майнових благ та має певний економічний зміст. За своєю природою майнові правовідносини мають такі ознаки:
- вони є економічними, тобто носять грошово-товарний характер;
- вони виникають та існують між учасниками, які наділені майновою самостійністю та юридичною рівністю;
- вони забезпечують задоволення переважно матеріальних потреб та інтересів.
Особисті немайнові відносини, не пов’язані с майновими (наприклад, право на ім’я, здоров’я, місце проживання тощо)
Особисті немайнові, пов’язані с майновими відносинами (наприклад, інтелектуальне право, авторське право)


45. Джерела та система цивільного прва в Україні
Джерело цивільного права — це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках — також звичай та договір.

Цивільне законодавство — це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.
Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).
Система цивільного права:
Цивільне право, як і інші галузі права, має свою систему. Структуризація цивільно-правових елементів здійснюється на основі вироблених наукою і практикою загальних підходів. Існують такі системи побудови цивільного права.
Інституційна система - передбачає розподіл правових норм за окремими інститутами. Під цивільно-правовим інститутом розуміють групу цивільно-правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини (найму, купівлі-продажу, спадкування тощо).
Пандектна система — передбачає виділення загальної частини цивільного права і відокремлення речового права від зобов´язального. Пандектна система відображає статику речового і динаміку зобов´язального права - основних майнових прав, Що виникають у суспільстві.
Цивільне право України будується за Пандектною системою. Можливість виділення загальної частини цивільного права, що стосується всіх інститутів цивільного права, свідчить про те, що окремі інститути галузі мають спільні характеристики, які фактично можуть бути віднесені саме до цієї галузі права.
Цивільно-правовими нормами, що становлять загальну частину цивільного права, є норми щодо суб´єктів, об´єктів правочинів, представництва і довіреності, позовної давності.
Спеціальна або особлива частина цивільного права регулює спеціальні (особливі) суспільні відносини і складається з таких інститутів: особисті немайнові права фізичної особи; право власності та інші речові права; право інтелектуальної власності; зобов´язальне право; спадкове право.
Систему цивільного права слід відрізняти від систематизації цивільно-правових норм, формами якої є кодифікація та інкорпорація.



46. Цивільні правовідносини
Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими.
Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.
Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб’єктивні права та обов’язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб’єктивних прав та виконання суб’єктивних обов’язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.
Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майново відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.
У запропонованому визначенні відображено загальні ознаки правових відносин (виникнення на підставі правових норм, належність учасникам відносин суб’єктивних прав та обов’язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому також показано особливості цивільно-правових відносин (групи суспільних відносин, які набувають вигляду цивільно-правових, майнова відокремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнення, зміни та припинення суб’єктивних цивільних прав та обов’язків).


47. Особисті немайнові права фізичної особи
Стаття 269. Поняття особистого немайнового права
1. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.
2. Особисті немайнові права фізичної особи не мають економічного змісту.
3. Особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.
4. Особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно.
Стаття 270. Види особистих немайнових прав
1. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

48. Поняття та зміст права власності. Форми власності в Україні
Право власності — центральний інститут будь-якої цивільно-правової системи, оскільки саме існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних благ. Саме його норми так чи інакше впливають на зобов'язальне, сімейне та спадкове право. Як економічна категорія власність властива суспільству протягом всієї історії його розвитку.
   Права власності не існувало лише в первіснообщинний період, в якому матеріальні блага розподілялися в общині відповідно до усталених традицій. З виникненням державно-правової надбудови в суспільстві економічні відносини власності також повинні були отримати правове закріплення, тобто регулюватися нормами права, набути форми права власності.
   Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).
   Термін "право власності" традиційно використовується у двох значеннях: в об'єктивному і в суб'єктивному.
   Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві.
   Право власності в суб'єктивному розумінні становлять такі правомочності — право володіння, користування і розпорядження.
   Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.
   Право користування — це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.
   Право розпорядження — це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити).
Розглядають Такі форми власності:
-власність народу України - надра земли, Повітряний простір, вод Ні та Інші Природні ресурси її континентального шельфу та віключної (морської) економічної зони;
-приватна власність - майнові та Особисті немайнові блага конкретної фізічної особини (Жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, Цінні папери, результати інтелектуальної творчості та Інше майно споживчого й виробничого призначення);
-КОЛЕКТИВНЕ власність - ції майно, Що належиться Певної колективу и є необхіднім для Його Функціонування (майно колективного підпріємства, кооперативу, орендна чі акціонерного підпріємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної Спілки, політічної партії чі іншої Громадської організації, релігійної організації ТОЩО) ;
-державна власність - ції майно, необхідне для виконан державою своїх функцій (як-від: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загально користувань, кошти державного бюджету ТОЩО). Державна власність поділяється на загальнодержавного та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальній).


49. Право інтелектуальної власності в україні
Право інтелектуальної власності належить кожному, воно закріплене на конституційному рівні "Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної дальності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом. Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі світовим співтовариством." (ст. 54 Конституції України).
Інтелектуальна власність - це результат творчої діяльності людини.
Інтелектуальна власність безпосередньо пов'язана з творчістю людини, тобто її цілеспрямованою пошуковою діяльністю, результатом якої є щось якісно нове, яке вирізняється новизною, оригінальністю, неповторністю, та певною унікальністю. Це своєрідне право на результати розумової діяльності творця у науковій, художній та інших сферах діяльності.

50. Громадяни як суб'єкти цивільних правовідносин
Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства.
Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.
Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки.
Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим).
Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений уній.
Цивільна дієздатність - це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії.

51. Визнати громадянина безвісно відсутнім: підстави, порядок та наслідки
Безвісна відсутність - це засвідчений у судовому порядку факт тривалої відсутності громадянина в місці його проживання, якщо не вдалося установити місце його перебування. Особа може бути визнана безвісно відсутнім, у судовому порядку, якщо протягом 1 року про громадянина в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування й установити його місце перебування всіма доступними способами не представляється можливим.
Особа визнається таким з моменту останнього одержання відомості про нього. Якщо дату не можна установити, то початком безвісної відсутності вважається перше число наступного місяця, після якого відомості були отримані, якщо місяць не можна установити, того 1 січня наступного року. Наслідку визнання громадянина безвісно відсутнім:
 1.Шлюб розривається в спрощеному порядку (ст.42 КпШС); 2. Над майном безвісно відсутнього встановлюється опіка; 3. Якщо в цієї особи малися утриманці, то з його майна виплачуються аліменти; 4. Припиняється дія доручення, виданого на його ім'я чи ним самим. Наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім:1. Шлюб відновлюється по спільній заяві чоловіків; 2. Опіка над майном скасовується.


52. Оголошення громадянина померлим порядок та наслідки
Особа може бути оголошена в судовому порядку померлим, якщо в місці його постійного проживання протягом 3 років про нього немає відомостей і ці відомості всіма доступними способами неможливо добути. Якщо особа пропала безвісті, при обставинах, що загрожували життю, то цей термін скорочується до 6 міс. Особа визнається померлим із дня вступу в силу рішення суду про оголошення його таким, тобто після закінчення 7 днів після винесення рішення, або суд може визнати днем смерті день передбачуваної загибелігромадянина, указавши про це в рішенні. .Наслідки визнання громадянина померлим: 1. Шлюб припиняється; 2. Відкривається спадщина. Наслідки явки громадянина, визнаного померлим: 1. Рішення суду скасовується; 2. Якщо подружжя не вступила в інший шлюб, то шлюб відновлюється; 3. Майно, що перейшло по безоплатних угодах повертається; 4. Якщо майно перейшло по оплатних угодах і набувач знав, що особа знаходиться в живих, то майно повертається; 5. Якщо майно перейшло до державі і реалізовано, то повертається сума, виручена від реалізації. Однак оголошення громадянина померлим установлює лише презумпцію припинення правоздатності, але не сам факт смерті.

53. Поняття та ознаки юридичних осіб. їх правосуб'єктність
Природним суб'єктом права є фізична особа. Водночас в цивільних відносинах беруть участь і організації, учасниками яких виступають фізичні особи.
   Для того, щоб та чи інша організація могла бути учасником цивільного обігу, тобто могла набувати цивільних прав та обов'язків, захищати свої права, вона повинна бути визнана суб'єктом цивільного права — юридичною особою.
   Інститут юридичної особи — це сукупність правових норм, які визначають правоздатність юридичної особи, її організаційно-правові форми, порядок здійснення діяльності, процедуру утворення та порядок реорганізації та припинення.
   Інститут юридичної особи з'явився як форма задоволення громадських потреб в централізації капіталу для реалізації значних господарських проектів, а також з метою захисту різних корпоративних інтересів.
   Організація, яка не відповідає певним, встановленим ознакам, прав юридичної особи не набуває, а отже, не є суб'єктом цивільного права.
   Цивілістична наука традиційно виокремлює такі ознаки юридичної особи:
   - організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле з визначеною структурою. Завдяки цьому воля окремих її членів перетворюється на єдину волю юридичної особи, яка і виступає як єдиний суб'єкт права, що уособлює наміри осіб, які належать до її складу;
   - майнова відокремленість (економічна ознака), тобто наявність відокремленого майна, яке є необхідною передумовою участі в цивільному обігу. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності (наприклад, господарські товариства) або на праві господарського відання чи оперативного управління (наприклад, державні унітарні підприємства) і відокремлене від майна її членів та не залежить від їх долі;
   - можливість виступати в цивільному обігу від свого імені (матеріально-правова ознака). Кожна юридична особа повинна мати індивідуальне найменування, яке б містило вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа може діяти лише від свого імені, набувати та здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов'язки та нести самостійно майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо;
   - здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді (процесуально-правова ознака).
   Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільним процесуальним правом.
   Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою.
   Отже, юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав, нести цивільну відповідальність і виступати позивачем та відповідачем в суді.
   Цивільна правосуб'єктність юридичної особи складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності. В доктрині радянського цивільного права традиційно вважалося, що юридична особа має спеціальну правоздатність, тобто кожна юридична особа може здійснювати лише таку діяльність, яка передбачена її статутом чи відповідним положенням. У вітчизняному цивільному законодавстві відповідно до сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного декларується принцип універсальної правоздатності юридичної особи, тобто юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 91 ЦК). Водночас окремі види діяльності юридична особа може здійснювати лише за наявності спеціального дозволу (ліцензії) — займатися медичною практикою, капітальним будівництвом, наданням охоронних послуг та ін.
   Дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю і здійснюється її органами.
   Залежно від підстав класифікації розрізняють такі органи юридичної особи:
   1) одноособові (директор, ректор, начальник) та колегіальні (правління, рада, колегія);
   2) ті, що обираються, та ті, що призначаються;
   3) керівні та структурні, залежно від повноважень.


54. Порядок та створення юридичних осіб. Органи юридичних осіб
Порядок створення юридичних осіб регламентується законодавством України. Залежно від виду організації, завдань і мети їх діяльності, від форми власності тощо розрізняють розпорядчий, дозвільний і нормативно-явочний порядок утворення юридичних осіб.
При розпорядчому способі утворення юридичних осіб потрібно лише розпорядження засновника, а додаткової державної реєстрації такі організації не потребують.
Дозвільний порядок утворення юридичних осіб характеризується тим, що для їх створення необхідно отримати дозвіл відповідних органів, які розглядають питання доцільності створення юридичних осіб. Наприклад, для створення міжгалузевих об'єднань підприємств необхідний відповідний дозвіл Антимонопольного комітету України.
Нормативно-явочний порядок утворення юридичних осіб найбільш поширений в Україні. Для утворення юридичної особи будь-якого спеціального дозволу державних органів і третіх осіб не потрібно. Реєструючий орган реєструє таку юридичну особу після перевірки дотримання порядку його утворення і відповідності засновницьких документів законодавству.
Для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Чинне Положення Кабінету Міністрів України "Про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності" від 25 травня 1998 р. №740 передбачає, що у разі коли власником (власниками) суб'єкта підприємницької діяльності є фізична особа (фізичні особи), її (їх) підпис на установчих документах засвідчується нотаріусом.
Товариства залежно від установчих документів розділяються на два види — статутні та договірні. Статутні товариства діють на підставі затвердженого учасниками статуту (наприклад, товариство з обмеженою відповідальністю, акціонерне товариство). Якщо ж товариство діє на підставі укладеного між учасниками засновницького договору, то воно вважається договірним (наприклад, повне товариство, командитне товариство). До категорії установчих документів можна віднести і положення, на підставі яких можуть діяти певні юридичні особи. Інколи до установчих документів законодавство України відносить рішення власника або уповноваженого ним органу.
Юридична особа - самостійний щодо своїх учасників суб’єкт цивільних правовідносин. Вона набуває цивільні права і бере на себе цивільні обов’язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом.
Орган юридичної особи, як її частина, представляє інтереси останньої у відносинах з іншими суб’єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Між юридичною особою та її органом правові відносини не виникають. Дії органу - дії самої юридичної особи.
Органи юридичної особи можуть бути:

• за своїм складом - колегіальними (правління, дирекція, рада) і одноособовими (президент, директор). Колегіальні органи, за правилом, обираються, одноособові - призначаються;
• за призначенням - волеутворюючі та волевиявляючі (виконавчі). Зокрема, загальні збори є вищим органом акціонерного товариства, але вони тільки формують волю останнього, а виражати її може правління акціонерного товариства або його президент.
Юридична особа може мати як один орган (раду, правління), так одночасно й декілька органів (загальні збори акціонерів, наглядову раду, правління тощо). Порядок призначення або обрання органів управління, а також інші правила, що регламентують їх діяльність, встановлюються законами і установчим документом юридичної особи.

55. Порядок та способи припинення діяльності юридичних осіб
Припинення юридичної особи – це завершення її існування як самостійного суб‘єкта права. Внаслідок припинення юридична особа «щезає» зовсім або видозмінюється.
 Виділяються два способи припинення юридичної особи:
1) ліквідація – коли внаслідок припинення у юридичної особи немає правонаступників.
2) реорганізація – спосіб припинення з правонаступництвом прав та обов‘язків реорганізованої юридичної особи.
Реорганізація відбувається п‘ятьма способами:
1) перетворення – до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства. (Формула: А = Б) Перетфорення відбувається, зокрема, під час зміни організаційно-правової форми.
2) злиття – на базі декількох підприємств утворюється одне і усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до підприємства, яке виникло в результаті злиття. (Формула: А + Б = С).
3) приєднання - до підприємства, яке приєднало, переходять усі майнові правата обов'язки приєднаного підприємства. (Формула: А + Б = Б‘)
4) поділ – на базі одного підприємства утворюється декілька нових, до яких за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах переходять майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства. (Формула: А = Б + С)
5) виділення – з підприємства виділяється частина майна, на базі якої створюється одна або декілька нових юридичних осіб. До кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства.
При реорганізації і ліквідації підприємства звільнюваним працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України.
Юридична особа вважається реорганізованою або ліквідованою з моменту її виключення з державного реєстру України.

56. Поняття та класифікація правочинів. Умови дійсності цивільних правочинів
Термін правочин походить від слів: „право” і „чинити”:
1) відображає правомірність цього юридичного факту (ст. 204 презумпція „правомірності правочину”);
2) передбачає можливість вчинення цього юридичного факту не лише двома або більше особами, але й однією.
Класифікація правочинів
І За кількістю сторін:
1) односторонні (створюють обов’язки, як правило, лише для особи, яка вчинила; для інших осіб- у випадках встановлених законом (заповіт) або за домовленістю з цими особами);
2) двосторонні;
3) багатосторонні.погоджена дія двох або більше сторін.
ІІ За моментом вчинення:
1) консенсуальні (у встановленій законом формі або з дотриманням ін. формальностей – державна реєстрація ст. 210 ЦК);
2) реальні.
ІІІ За наявністю або відсутністю майнового еквіваленту:
1) відплатні;
2) безвідплатні.
ІV За умовами настання правових наслідків:
1) безумовні;
2) умовні.
Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги, яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі бібліотеки.
   Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні відповідати певним загальним умовам дійсності.
   Умови дійсності правочину є такими.
   1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14 до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним. Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не обмежене її установчими документами чи законом.
   2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним, оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів, за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також, що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.