Парфюмер. Парфуми (Зюскінд Патрик)
 Скачать 0.72 Mb.
|
|
— Ви хочете вийти, пане Бальдіні? — Ні, — відповів Бальдіні, — я хочу посидіти кілька годин у себе в кабінеті і не бажаю, щоб мені заважали. — А-а, розумію! Ви створюєте нові парфуми. БАЛЬДІНІ. Саме так. Щоб ароматизувати іспанську шкіру на замовлення графа Верамона. Він вимагає щось зовсім нове. Щось подібне до... до... Здається, вони називаються «Амур та Псіхея» — ті, що продаються у цього... цього халтурника з вулиці Сент-Андре дез'Арт, у цього... цього... ШЕНЬЄ. Пелісьє. БАЛЬДІНІ. Так, Пелісьє. Правильно. Так звати того халтурника. «Амур та Псіхея» Пелісьє... Ви знаєте ці парфуми? ШЕНЬЄ. Так-так. Аякже. Вони пахнуть тепер повсюди. В кожному закутку можна їх почути. Та як на мене, то нічого особливого! Вони аж ніяк не можуть порівнятися з тими, які скомпонуєте ви, пане Бальдіні. БАЛЬДІНІ. Звичайно, ні. ШЕНЬЄ. Ці «Амур та Псіхея» пахнуть досить навіть тривіально. БАЛЬДІНІ. Вульгарно? ШЕНЬЄ. Певно, що вульгарно, як і все у Пелісьє. Я думаю, він додає в них цитринову олію. БАЛЬДІНІ. Справді? А що ще? ШЕНЬЄ. Можливо, есенцію апельсинового цвіту. І, може, ще тинктуру розмарину. Та я в тому не певний. БАЛЬДІНІ. Мені байдуже. ШЕНЬЄ. Звичайно. БАЛЬДІНІ. Мені немає ніякого діла до того, що цей халтурник Пелісьє набовтав у свої парфуми. Це мене зовсім не надихає! ШЕНЬЄ. Я знаю, мсьє. БАЛЬДІНІ. Як вам відомо, я ніколи не дозволяю собі надихатися. Як вам відомо, я винаходжу власні парфуми. ШЕНЬЄ. Ваша правда. БАЛЬДІНІ. Я народжую їх сам! ШЕНЬЄ. Я знаю. БАЛЬДІНІ. І маю намір створити для графа Верамона щось таке, що стане справжньою сенсацією. ШЕНЬЄ. Я в цьому переконаний, пане Бальдіні. БАЛЬДІНІ. Подбайте про крамницю. Мені потрібен спокій. Не підпускайте до мене нікого, Шеньє... Із цими словами він почовгав геть, уже не статурно, а відповідно своєму вікові, згорблений, немов побитий, повільно піднімаючись на другий поверх, де був його кабінет. Шеньє зайняв місце за конторкою і став точнісінько так, як стояв доти його господар, — втупивши нерухомий погляд у бік дверей. Він знав, що мало статися найближчим часом, а саме: в крамниці — нічого, а нагорі, в кабінеті Бальдіні — звична катастрофа. Бальдіні скине свого синього, просякнутого водою «Франжіпані» каптана, сяде за письмовий стіл і чекатиме натхнення. Але натхнення не приходитиме. Тоді він хутенько підійде до шафи із сотнями пробних пляшечок і навмання змішає щось докупи. Суміш вийде невдалою. Бальдіні лаятиметься, відчинить вікно й пожбурить її в річку. Він зробить ще одну спробу, але й вона буде невдала, і він верещатиме, скаженітиме, судомно голоситиме в кімнаті, переповненій дурманними запахами. Близько сьомої вечора він, нещасний, зійде вниз і, тремтячи та схлипуючи, скаже: «Шеньє, у мене немає більше нюху, я не можу народити парфумів, не можу виконати графове замовлення, все втрачено, всередині я мертвий, я хочу померти, Шеньє, зробіть ласку, допоможіть мені померти!» І Шеньє запропонує послати когось до Пелісьє по пляшечку «Амура та Псіхеї», і Бальдіні погодиться за умови, що жодна душа не дізнається про таку ганьбу, Шеньє заприсягнеться, і вночі вони таємно напахтять шкіру для графа Верамона чужими парфумами. Все буде саме так і не інакше, і Шеньє бажав тільки, щоб увесь цей театр якнайшвидше скінчився. Бальдіні не був більше великим парфюмером. Так, колись, замолоду, тридцять чи сорок років тому, він винайшов «Троянду Півдня» і «Любовний букет Бальдіні». То були справді великі парфуми, яким він завдячував увесь свій достаток. Але тепер він був старий і виснажений, не розумів нової моди й нових смаків і коли взагалі й скапарював якийсь власний аромат, то це було щось зовсім застаріле, таке, що його ніхто не купляв і що вони через рік, розбавивши вдесятеро, збували як додаток до води для фонтанчиків. Шкода діда, міркував Шеньє, перевіряючи в дзеркалі, як сидить його перука, шкода цього Бальдіні; шкода його гарної крамниці, бо ж він її розорить; і мене шкода, бо, поки він її розорятиме, я стану надто старим, щоб її перейняти... Джузеппе Бальдіні й справді скинув свого запашного каптана, та це була просто давня звичка. Запах води «Франжіпані»' вже давно не заважав його нюхові, він десятиліттями носив його з собою і вже зовсім не сприймав. Бальдіні зачинив двері кабінету, але, здобувши жаданий спокій, не сів за письмовий стіл, щоб чекати натхнення — адже він не гірше за Шеньє знав, що ніяке натхнення до нього не прийде; воно, між іншим, ніколи до нього й не приходило. Це правда, що він старий та виснажений і вже аж ніяк не великий парфюмер; але Бальдіні знав також, що ніколи в житті ним і не був. «Троянду Півдня» він успадкував від свого батька, а рецепт «Любовного букета Бальдіні» відкупив у одного генуезького торговця прянощами. Решта його парфумів — то давно відомі суміші. Він ніколи нічого не винаходив. Він не був винахідником. Він був старанний виробник випробуваних запахів — мов ото кухар, який, маючи добрі рецепти та досвід, робить чудову кухню, але який так ніколи й не приготував власної страви. А весь цей фокус-покус із лабораторією, експериментами, натхненням та таємничістю він демонстрував тільки тому, що такий мав бути професійний портрет метра парфюмерії. Парфюмер — це пів-алхіміка, що творить дива. Так вважають люди, ну й нехай собі! Те, що його мистецтво було ремеслом, як і решта ремесел, знав тільки він, Бальдіні, і він пишався цим. Він зовсім не хотів бути винахідником. Винахід здавався йому надто підозрілим, бо завжди означав порушення правила. Він навіть не думав створювати нові парфуми для графа Верамона. Але він і не збирався ввечері давати згоду Шеньє на придбання у Пелісьє «Амура та Псіхеї». Він ці парфуми вже мав. Вони стояли ось тут, на письмовому столі біля вікна, в маленькому скляному флакончику з притертою затичкою. Бальдіні купив їх ще кілька днів тому. Звичайно, не сам. Не міг же він піти до Пелісьє й купити у нього парфуми! Ні, через посередника, а той ще через посередника... Головне — обачність. Адже Бальдіні не просто хотів скористатися парфумами, щоб напахтити іспанську шкіру, та для цього тієї мізерної кількості й не вистачило б. Він задумав щось ганебніше: скопіювати їх. А втім, робити це не заборонено. Просто це надзвичайно нечесно. Таємно виробити парфуми конкурента і продати їх під власним іменем — страшенно нечесно. Але ще нечесніше було б дати впіймати себе на цьому, і тому Шеньє не повинен був про те нічого знати, адже в нього довгий язик. Ох, це недобре, коли такий порядний чоловік, як він, Бальдіні, змушений вдаватися до цих брудних справ! Недобре, коли доводиться так підло забруднювати найцінніше з того, що мав, — власну честь! Та що вдієш? Граф Верамон усе-таки його клієнт, якого він ні в якому разі не повинен втратити. У нього, Бальдіні, й так майже нема клієнтів. Він знову змушений ганятися за клієнтурою, як у двадцяті роки, коли ще тільки починав свою кар'єру, мандруючи зі своїм, лотком по вулицях. І бачить Бог, він, Джузеппе Бальдіні, власник найбільшої в Парижі парфюмерноі крамниці, владнав свої фінансові справи лише завдяки тому, що ходив із валізкою в руці від порога до порога. А йому це зовсім не подобалося, бо він мав уже далеко за шістдесят і ненавидів чекати в холодних передпокоях та демонструвати старим маркізам тисячоцвітну воду й оцет «Чотири розбійники» чи накидати їм мазь від мігрені. Крім того, в тих передпокоях панувала надто вже бридка конкуренція. Там ошивався отой кар'єрист Брує з вулиці Дофен, який запевняв, нібито має найбільшу помадну програму Європи; або Кальто з вулиці Моконсей, що вибився у придворні постачальники графині д'Артуа; або цей зовсім непередбачливий Пелісьє з вулиці Сент-Андре дез'Арт, який щосезону виготовляв новий аромат, від якого божеволів увесь світ. Такі парфуми Пелісьє могли спричинитися до безладдя на цілому ринку. Коли якогось року в моді була угорська вода, і Бальдіні, щоб задовольнити попит, запасався, відповідно, лавандою, бергамотином та розмарином, то Пелісьє з'являвся зі своїм «Духом Сходу» — парфумами з надзвичайно важким мускусним запахом. І кожному раптом хотілося пахнути по-звірячому, а Бальдіні не залишалося нічого іншого, як переробити свій розмарин на лосьйон для волосся, а лаванду зашити в нюхальні мішечки. Коли ж він на другий рік замовляв відповідну кількість мускусу, дур'яну та касторію, то Пелісьє спадало на думку створити парфуми під назвою «Лісова квітка», які блискавично завойовували успіх. Та щойно Бальдіні, провівши довгі безсонні ночі, завдяки численним спробам та неймовірним хабарям дізнавався, з чого складається «Лісова квітка», як Пелісьє вже козиряв «Турецькими ночами», чи «Ароматом Лісабона», чи «Двірським букетом», чи ще дідько його знає чим. У всякому разі цей чоловік зі своєю невгамовною творчою енергією був небезпекою для всього ремесла. Тому так і хотілося повернути суворе, давнє цехове право. Хотілося драконівських законів проти цього одноосібника, цього знецінювача ароматів. Не завадило б забрати в нього патент, накласти сувору заборону на професію... І взагалі, цьому типові треба було б повчитися! Бо ж він не був ученим парфюмером і рукавичником, цей Пелісьє. Його батько був звичайнісіньким оцтоваром; не ким іншим, як оцтоваром, був і сам Пелісьє. І тільки завдяки тому, що як оцтовар Пелісьє мав право користуватися спиртними виробами, він зумів пролізти в середовище справжніх парфюмерів та й вибрикувати в ньому, немов смердюча тварина. Навіщо, скажіть, щосезону потрібен новий аромат? Чи це так необхідно? Досі люди були дуже задоволені фіалковою водою та звичайними квітковими сумішами, які, можливо, раз на десять років зазнавали незначних змін. Тисячоліттями люди задовольнялися ладаном та миррою, кількома бальзамами, оліями та сухими духмяними травами. І навіть коли вони навчилися дистилювати за допомогою колб та перегонного апарату, а водяною парою забирати у трав, квітів та гілок їхні аромати у вигляді ефірної олії, вичавлювати її дубовими пресами з насіння, кісточок та шкірки всіляких плодів або виманювати з пелюсток квітів ретельно профільтрованими жирами, кількість запахів залишалася незначною. Тоді існування такого чоловіка, як Пелісьє, було взагалі неможливе, бо в той час, щоб виготовити просту помаду, необхідно було мати такі знання, які цьому оцтозбовтувачу й не снилися. Треба було не лише вміти дистилювати, а й бути фармацевтом, аптекарем, алхіміком, а також ремісником, торговцем, гуманістом і садівником водночас. Треба було вміти відрізнити жир баранячих нирок від сала молодого теляти, а фіалку-вікторію від пармської фіалки. Треба було знати латину. Треба було знати, коли збирають геліотроп і коли цвіте пеларгонія, а також те, що жасминовий цвіт втрачає свій запах зі сходом сонця. Про ці речі Пелісьє, зрозуміло, не мав анінайменшого уявлення. Може, він навіть ще ніколи не виїздив з Парижа, в житті не бачив жасмину, що цвіте, й не здогадується, як важко вичавити із сотень тисяч жасминових пелюсток кілька крапель чистої есенції. Напевне, для нього жасмин — це концентрована темно-бура рідина, що стоїть у сейфі в маленькій пляшечці поряд із багатьма іншими пляшечками, з яких він змішував свої модні парфуми. Ні, такої фігури, як цей негідник Пелісьє, і бути не могло в давні, добрі ремісничі часи. Йому бракувало всього: характеру, освіти, скромності й почуття цехової субординації. Свої парфюмерні успіхи він завдячував лише відкриттю, яке ще двісті років тому зробив геніальний Мауріцій Франжіпані — італієць, до речі! Воно полягало в тому, що ароматичні речовини розчиняються у винному спирті. Розчинивши свої ароматичні порошки у спирті й перенісши в такий спосіб їхній запах на рідину, він звільнив його від матерії, одухотворив, одне слово, створив парфуми. Оце робота! Який епохальний успіх! Порівняти його можна хіба що з найбільшими досягненнями роду людського, такими, як винайдення письма ассірійцями, Евклідова геометрія, Платонові ідеї та перетворення винограду у вино греками. Справжній прометейський труд! Але, як усі великі духовні досягнення кидають не лише світло, а й тінь, готуючи людству, крім благодіянь, прикрощі й нещастя, так і чудове відкриття Франжіпані мало негативні наслідки. Коли люди навчилися затримувати в настоях дух квітів і трав, дерев, смол і тваринних секретів, наповнюючи ними пляшечки, парфюмерне мистецтво помалу вислизало з рук небагатьох універсальних ремісничих умільців і потрапляло до всіляких халтурників, якщо тільки вони мали більш-менш тонкий нюх, як, наприклад, оця смердюча тварюка Пелісьє. Анітрохи не думаючи про те, як виник колись вміст його флакончиків, він міг просто віддатися своїм ольфакторним примхам, змішуючи все, що йому спадало на гадку, або чого саме в ту хвилину бажала публіка. Певна річ, цей паскуда Пелісьє в свої тридцять п'ять років мав уже більше майна, ніж його зміг нажити Бальдіні в третьому поколінні тяжкої, впертої праці. І в Пелісьє воно щодня зростало, тоді як у Бальдіні щодня зменшувалось. Колись нічого такого й бути не могло! Щоб ото визнаний ремісник і повноважний комерсант та боровся за звичайнісіньке своє існування — таке почалося тільки кілька десятиліть тому! Відтоді скрізь, у всіх галузях вибухнула гарячкова пристрасть до новаторства, цей нестримний натиск діянь, спрага експерименту, манія величі в торгівлі, у спілкуванні і в науках! Або оце божевілля швидкостей! Навіщо було потрібно так багато нових вулиць та мостів? Навіщо? Хіба це велика перевага, коли до Ліона можна добратися за тиждень? Кому було до того діло? Кому це було вигідно? Або пливти через Атлантику, за місяць діставатися до Америки — ніби тисячоліттями не обходилися чудово без цього континенту? Що згубила цивілізована людина в хащах індіанців чи серед нефів? Вони дійшли навіть до Лапландії, що лежала на Півночі, посеред вічної криги, де жили дикуни, які пожирали сиру рибу. А ще вони хотіли відкрити новий континент, який начебто існує десь біля Південного моря. Для чого це божевілля? Бо інші цим також переймалися, іспанці, прокляті англійці, нахабні голландці, з якими потім ше й довелося битися, чого собі ні в якому разі не можна було дозволяти. Тридцять тисяч ліврів коштує отаке військове судно тільки так, а після єдиного гарматного пострілу потопає за п'ять хвилин навіки, оплачене нашими податками. Десятину всіх прибутків вимагає зараз пан міністр фінансів, а це ж руйнація, навіть якщо цю частину не сплачуєш, воно діє на психіку. Нещастя людини починається з того, що вона не хоче тихесенько сидіти в своїй кімнаті, там, де їй належить бути. Так каже Паскаль. А Паскаль був великою людиною. Велет духу, справжній майстер, та на таких в наш час немає попиту. Зараз вони читають підбурювальні книги гугенотів та англійців. Або ж пишуть трактати чи так звані наукові праці, в яких чи не все ставлять під сумнів. Все стало не так, все має бути інакше. У склянці води повинні плавати останнім часом якісь малюсінькі тваринки, яких раніше не бачили; сифіліс має стати цілком нормальною хворобою, а ніякою не Божою карою; Бог начебто створював світ вже не протягом семи днів, а мільйони років, якщо взагалі це був він; дикуни — такі самі люди, як і ми; наших дітей ми виховуємо неправильно; і Земля вже не кругла, як досі, а приплюснута зверху та знизу, наче диня, нібито від того щось зміниться! В кожній галузі допитуються, свердлять, досліджують, винюхують, експериментують без упину. Вже не досить сказати, що є і як є, — треба все довести, найкраще зі свідками, та цифрами, та кумедними дослідами. Ці Дідро, та д'Аламбери, та Вольтери, та Руссо і як там всіх тих писак звати — навіть духовні пани теж там, і пани дворяни! — їм, справді, вдалося розповсюдити на все суспільство їхній власний підлий неспокій, постійне почуття невдоволення та ненаситності, коротше — безмежний хаос, що панує в їхніх головах! Куди не глянь, скрізь панувала метушня. Люди читали книги, навіть жінки. Священики просиджували у кав'ярнях. А коли поліція хапала когось із тих негідників і запроторювала до в'язниці, то видавці починали голосити й писати петиції, а вельможні пані та панове вдавалися до своєї впливовості, доки жертву через кілька тижнів випускали на волю або випроваджували за кордон, де вона могла без перешкод памфлетизувати собі далі. В салонах тільки й балачок було, що про комети й експедиції, потужність важеля і Ньютона, про будівництво каналів, кровообіг та діаметр земної кулі. Навіть король дозволив продемонструвати собі якусь новомодну нісенітницю, щось на кшталт штучної громовиці під назвою електрика: на очах у цілого двору один тип тер пляшку, яка від того аж іскрилась, і це, як розповідають, глибоко вразило його величність. Важко повірити,, щоб його прадід, справді великий Людовік, за благословенного панування якого Бальдіні пощастило прожити довгі роки, стерпів би отаке посміховисько! Та це вже був дух нового часу, і всьому цьому настане жахливий кінець! Бо коли вже так безсоромно і вкрай нахабно засумнівалися в авторитеті Божої церкви; коли про не менш бажану Богом монархію та превелебну особу короля забалакали так, неначе це — звичайнісінький пост в урядовому каталозі; коли вже зайшли так далеко, що самого Бога, всемогутнього, його особисто почали зображувати як необов'язкового, стверджуючи цілком серйозно, що порядок, звичаї й щастя на землі можливі й без нього, лише завдяки вродженим моральним та розумовим здібностям самих людей... — о Боже, Боже! — тоді, звичайно, нічого дивуватися, якщо все перевернеться з ніг на голову, звичаї будуть занедбані й людство постане перед судом того, кого воно заперечувало. Ох, жорстоко все це скінчиться. Велика комета 1681 року, над якою вони насміхалися, яку вони називали просто купою зірок, і була саме попередженням Божим, бо ж він — тепер це вже всі знають — сповістив про століття розпаду, руйнації, духовного, політичного та релігійного болота, яке людство створило собі саме, в якому воно одного дня й захлинеться і в якому процвітають крикливі й смердючі болотяні квіти, як оцей Пелісьє! Він стояв біля вікна, старий Бальдіні, і проти сонця, що вже заходило, дивився ненависним поглядом на річку. Там з'являлися вантажні човни, пливучи на захід до Нового мосту і гавані перед галереями Лувру. Жодний не намагався пливти тут проти течії, а використовував рукав річки з іншого боку острова. Тут усе спливало геть — порожні й завантажені судна, байдарки, пласкі рибальські човни, брудно-коричнева вода, вкрита золотистими брижами, — все спливало геть, повільно, розкішно й нестримно. І коли Бальдіні глянув униз, на стіну будинку, йому здалося, що вода несе за собою фундамент мосту, і в нього затуманилось у голові. Він зробив помилку, купивши будинок на мосту, і подвійну помилку — вибравши будинок на західному боці. Бо перед очима в нього постійно текла річка, створюючи враження, неначе й він, і його протягом десятиліть нагромаджене багатство спливає геть, як і річка, а він нібито надто старий і слабкий, щоб чинити опір цьому могутньому потокові. Часом, коли Бальдіні мав якісь справи на лівому березі, у кварталі навколо Сорбонни чи біля Сен-Сюльпіс, він ішов не островом і не через міст Сен-Мішель, а вибирав довший шлях через Новий міст, бо цей міст не був забудований. І тоді він ставав біля східного парапету й дивився вгору на річку, щоб принаймні один раз побачити, як усе тече до нього; і кілька хвилин він тішився думкою, ніби тенденція його життя раптом перемінилася, торгівля буяє, сім'я процвітає; від жінок немає відбою, а його маєтність не розтікається, а зростає й зростає. Але потім, коли Бальдіні хоч трішечки підводив погляд, він помічав за кілька сотень метрів на мосту Міняйл свій будинок, старезний, вузький і високий, і бачив вікно свого кабінету на другому поверсі, бачив себе в тому вікні, бачив, як він дивиться на річку, на воду, що, як оце тепер, спливає і спливає. І його гарна мрія відлітала, і Бальдіні, стоячи на Новому мості, відвертався, ще пригніченіший, ніж доти, пригнічений, як оце тепер, коли, одвернувшись од вікна, пошкандибав до письмового столу й сів. Перед ним стояв флакон із парфумами Пелісьє. Рідина, мов золото, виблискувала в сонячному світлі, чиста, без найменшого помутніння. Вона мала зовсім невинний вигляд, як слабкий чай, хоч і містила в собі, крім чотирьох п'ятих спирту, п'яту частину таємничої суміші, що розбурхала ціле місто. А ця суміш, знову ж таки, складалася з трьох чи тридцяти різних речовин, які .перебували в одному з можливих численних співвідношень одна до одної. Це була душа парфумів — якщо взагалі можна говорити про душу в парфумів цього холодного, як лід, комерсанта Пелісьє. І про будову цієї душі треба було зараз дізнатися. Бальдіні старанно висякав носа й трохи опустив жалюзі на вікні, бо пряме сонячне світло шкодило будь-якій ароматичній концентрації. Із шухляди письмового столу він дістав свіжу біленьку мереживну хустинку й розгорнув її. Тоді легенько крутнув затичку й відкрив флакон. Голову він при цьому відхилив назад, затиснувши пальцями ніздрі, бо ні в якому разі не хотів необачно дістати враження від запаху просто з пляшечки. Парфуми завжди треба нюхати, коли вони в розгорненому, повітряному стані, а не сконцентровані. Витрусивши кілька крапель на хустинку, Бальдіні помахав нею в повітрі, щоб вивітрити спирт, і підніс її до носа. Трьома коротенькими вдихами він увібрав у себе, неначе порошок, аромат, відразу ж видихаючи його, потім так само принюхався ще раз, а насамкінець зробив дуже глибокий вдих, який виливався з нього повільно, з численними затримками, так ніби рівномірно сповзав довжелезними пласкими сходами. Кинувши хустинку на стіл, Бальдіні впав у крісло. Парфуми були страшенно гарні Цей нікчема Пелісьє, на жаль, таки вміє робити своє діло. Сдравжній майстер, хай йому чорт, навіть коли він тисячу разів ніде не вчився! Бальдіні хотілося, щоб ці «Амур та Псіхея» були його. В них не було жодного натяку на ординарність. Вони виявилися цілком класичними, повними, гармонійними. 1, незважаючи на це, захоплююче новими. Вони були свіжі, проте не різкі. Квіткові, але не солодкаві. В них була глибина, прекрасна, розкішна, темно-бура глибина, що зачаровує. І воднораз — нічого зайвого чи задушливого. Бальдіні майже благоговійно встав і ще раз підніс хустинку до носа. «Чудово, чудово... — мурмотів він, жадібно принюхуючись. — Вони ніжні, у них весела вдача, вони, мов мелодія, створюють по-справжньому гарний настрій... Тю, нісенітниця — гарний настрій!» І він, сердито кинувши хустинку на стіл, повернувся й пішов у найтемніший куток кімнати, ніби соромлячись свого захвату. Смішно! Він докотився до таких дифірамбів: Немов мелодія... Веселі... Чудові... Гарний настрій... Дурниця! Дитяча дурниця! Миттєве враження. Давня помилка. Справа темпераменту. Це, безперечно, від італійської спадщини. Не оцінюй, поки нюхаєш! Це ж перше правило, Бальдіні, старий остолопе! Нюхай, поки нюхаєш, а оцінюй, коли вже понюхав! «Амур та Псіхея» — парфуми рівні. Цілком вдалий виріб. Майстерно виконана халтура. Щоб не сказати омана. А від такого чоловіка, як Пелісьє, чогось іншого, крім омани, годі й чекати. Звичайно, такий тип, як Пелісьє, не виробив і десятка парфумів. Негідник обманював людей вишуканим умінням, пантеличив нюх прекрасною гармонією; цей чоловік був вовком в овечій шкурі класичного мистецтва запахів, одне слово, талановитий монстр. А це гірше, ніж правовірний халтурник. Але ж ти, Бальдіні, не даси пошити себе в дурні. Ти тільки мить був у полоні халтури. А хто знає, як ці парфуми пахнутимуть через годину, коли вивітряться найнетривкіші їхні складові і наперед виступить їхня центральна будова? Чи як вони пахнутимуть сьогодні ввечері, коли сприйматимуться лише ті важкі, темні компоненти, що ховаються тепер, наче в сутінках, під м'якими, прозорими квітковими завісами? Почекай, Бальдіні! Друге правило говорить: парфуми живуть у часі; в них є юність, зрілість і старість. І лише якщо вони на всіх трьох вікових стадіях пахнуть однаково приємно, їх можна вважати вдалими. Вже не раз траплялося так, що суміш, яку ми робили, при першій спробі пахла надзвичайно свіжо, через короткий проміжок часу — гнилими фруктами, а потім і зовсім бридко — тільки дур'яном, якого поклали надто багато. І взагалі, обережніше з дур'яном! Одна зайва краплина може спричинити катастрофу. Давнє джерело помилок. Хто знає, може, Пелісьє попадеться якраз на дур'янові? Може, до вечора від його амбіційних «Амура та Псіхеї» залишиться тільки дух котячої сечі? Побачимо. Ми їх понюхаємо. Як ото гостра сокира ділить дерев'яну колоду на найменші полінця, так і наш нюх розколе ці парфуми на окремі деталі. І тоді виявиться, що цей нібито чарівний аромат виник у звичайнісінький, досить відомий спосіб. Ми, Бальдіні, парфюмер, викриємо заміри оцтовара Пелісьє! Ми зірвемо маску з його пики! І доведемо цьому «новаторові», чого варте давнє ремесло. Ми ретельно скопіюємо його модні парфуми. Наші руки виготовлять їх заново, і то так бездоганно, що сам хорт не відрізнить їх від оригіналу. Ні! Цього нам не досить! Ми їх ще й удосконалимо. Ми виявимо хиби і, викорінивши їх, підсунемо йому під ніс: ти, Пелісьє, халтурник! Ти нікчема з нікчем! Ти в парфюмерному ремеслі вискочень і більш нічого! А тепер за роботу, Бальдіні! Нагостри носа і нюхай без сентиментальностей! Розклади цей запах за всіма правилами мистецтва! До сьогоднішнього вечора ти повинен мати формулу! І він знову кинувся до письмового столу, дістав папір, чорнило та свіжу хустинку й, налаштувавши все, почав свою аналітичну роботу. Він швидко проносив насичену свіжими парфумами хустинку попід носом, намагаючись виловити з хмаринки запаху ту чи іншу складову, щоб потім, тримаючи хустинку на відстані випростаної руки, негайно занотувати назву розгаданої складової, тоді пронести хустинку попід носом знову, впіймати ще один ароматичний фрагмент і так далі... Він пропрацював без упину дві години. Все метушливішими ставали його рухи, все нервовішим — поскрипування пера на папері, все більшими — дози парфумів, які він витрушував із флакона на хустинку, щоб піднести її до носа. Він уже навряд чи щось сприймав, одурманений ефірними субстанціями, яких надихався, не впізнавав більше того, що, здавалося, без сумніву аналізував на початку своїх досліджень. Він знав, що нюхати далі безглуздо. Він ніколи не довідається, з чого складаються ці новомодні парфуми, у всякому разі не сьогодні, але й не завтра, коли його ніс, дасть Бог, відпочине. Бальдіні ніколи цього не вчився. Розколювати запах, ділити ціле було йому просто бридко. Це його не цікавило. Він уже нічого не хотів. Але його рука й далі зволожувала мереживну хустинку елегантним, тисячі разів повтореним рухом, потім він струшував її, швидко проносив повз обличчя, рвучко вдихав порцію насиченого запахом парфумів повітря, затримував його і видихав. Доки нарешті ніс не звільнив його від цієї муки, алергічне розпухнувши всередині й утворивши воскоподібну перетинку, якою й закрився. Тепер Бальдіні вже зовсім не міг нічого нюхати і ледве дихав. Ніс набряк, неначе від тяжкого нежитю, а в очах з'явилися сльози. І слава Богу! Він міг закінчити справу зі спокійним сумлінням. Він виконав свій обов'язок, докладаючи всіх зусиль, дотримуючись усіх правил мистецтва і, як уже не раз траплялося, зазнавши поразки. На сьогодні досить. Завтра вранці він пошле когось до Пелісьє по велику пляшку «Амура та Псіхеї», щоб напахтити іспанську шкіру так, як бажає граф Верамон. А потім він візьме свою валізку із старомодним милом, помадами й саше, щоб пройтися салонами старих герцогинь. І одного дня помре остання стара герцогиня, а разом із нею і його остання клієнтка. Тоді він і сам стане старцем і буде змушений продати свій будинок Пелісьє чи котромусь іншому перспективному торговцеві і, може, ще й дістане за нього кілька тисяч ліврів. А тоді спакує одну-дві валізи та й поїде зі своєю старою дружиною, якщо вона доти не помре, в Італію. І якщо він переживе цю подорож, то купить у селі біля Мессіни маленьку хатинку, де вони дешеві. Там він і зустріне смерть, Джузеппе Бальдіні, колись великий парфюмер Парижа, — у гірких злиднях, якщо на те Божа воля. Що ж, хай так і буде. Закупоривши флакон, він відклав перо й востаннє витер хустинкою лоба. Він не відчував нічого, крім спирту, що випаровувався. Якраз заходило сонце. Бальдіні встав, відчинив жалюзі, і його тіло пірнуло аж до колін у вечірнє світло й запалало, мов смолоскип, що догоряє. Він бачив темно-червону заграву за Дувром і ніжніші відблиски на черепичних дахах міста. Під ним виблискувала, мов золото, річка, судна позникали. Напевне, зривався вітер, бо поверхня води вкрилася ніби лускою, виблискуючи то там, то тут і все ближче, наче якась велетенська рука розсипала над водою мільйони луїдорів. На мить здалося, немовби течія повернула в протилежний бік: блискучий потік чистого золота ринув просто на Бальдіні. Очі в Бальдіні були вологі й сумні. На хвилю він завмер, спостерігаючи чудову картину. Тоді рвучко й широко відчинив вікно і пожбурив у річку флакон із парфумами Пелісьє. Він бачив, як флакон плюснув у воду, розірвавши на мить її сріблястий килим. Свіже повітря потекло в кімнату. Бальдіні перевів подих, помічаючи, як стухає розпухлий ніс. Потім він зачинив вікно. Майже в ту ж мить настала ніч, зовсім несподівано. Золотиста картина міста й річки прибрала попелясто-сірих обрисів. У кімнаті враз стало похмуро. Бальдіні знову стояв у тій самій позі, що й доти, втупившись у вікно. «Я не посилатиму завтра до Пелісьє, — промовив він, обхоплюючи обіруч спинку свого стільця. — Я цього не робитиму. І не обходитиму салони. Завтра вранці я піду до нотаря й продам свій будинок разом із крамницею. Ось що я зроблю. І годі!» На обличчі в нього проступив упертий, зухвалий вираз, і він раптом відчув себе дуже щасливим. Він знову був, як колись, молодим Бальдіні, мужнім і досить рішучим для того, щоб дати долі відсіч, навіть якщо відсіч у даному разі буде його відступом. І нехай! Однаково нічого іншого не залишається. Цей дурний час іншого вибору не дає. Господь наділяє нас як добрими, так і поганими часами, але він не хоче, щоб у погані часи ми скиглили й жалілися, він хоче, щоб ми мужньо себе випробовували. Ось. Він подав знак. Криваво-золотистий міраж міста — це попередження: Бальдіні, треба діяти, поки не пізно! Ще міцно стоїть твій будинок, ще повні твої комори, ти ще зможеш загнути добру ціну за свою збиткову крамницю. Все поки що в твоїх руках. Скромно постаріти в Мессіні — це, власне, не було метою твого життя, але це все-таки почесніше й набожніше, ніж помпезно загинути в Парижі. Хай собі спокійно тріумфують усілякі там Бруе, Кальто та Пелісьє. Джузеппе Бальдіні покидає поле. Але він зробить це за власним бажанням, нескорений! Тепер він по-справжньому пишався собою. І відчував безмежну полегкість. Уперше за багато років зникла давня судома з його спини, що зводила потилицю, в дедалі підлесливішій позі згинаючи плечі, і він без жодного зусилля випростався, і, звільнений, зрадів. Дихалося легко носом. Він виразно сприймав запах «Амура та Псіхеї», не переймаючись ним. Бальдіні змінив своє життя і почувався чудово. Зараз він підніметься до дружини й повідомить її про своє рішення, а потім побреде до Нотр-Даму поставити свічку, щоб подякувати Богові за милостивий підказ та неймовірну силу характеру, якою він нагородив його, Джузеппе Бальдіні. Майже з юнацьким запалом накинув він перуку на свою лису голову, швиденько надяг синього каптана і, вхопивши з письмового столу свічника, вибіг з кабінету. Він саме запалив свічку в коридорі, щоб присвітити собі на сходах, коли це внизу, на першому поверсі, пролунав дзвоник. Це було пронизливе деренчання при вході для посланців, противний звук, який завжди його дратував. Він уже не раз збирався викинути той дзвоник, замінити його приємнішим, але потім ставало шкода витрат, а цієї хвилини йому раптом спало на думку — він навіть пирснув від цього, бо тепер уже все було байдуже, — що він продасть набридливий дзвоник разом із будинком. Нехай посердиться ще його наступник! Знову задеренчав дзвоник. Бальдіні прислухався. Очевидно, Шеньє вже пішов з крамниці. Служниця теж не збиралася виходити. Отож Бальдіні сам спустився вниз, щоб відчинити. Він відсунув засув, відчинив важкі двері й нічого не побачив. Темрява цілком поглинула сяйво від свічки. Згодом він ледве розгледів невелику постать, дитину чи підлітка, який тримав щось на руці. |