Перелік питань на іспит Політична журналістика як професійна діяльність. Ресурс політичного репортера. Споживач політичної інформації
 Скачать 149.67 Kb.
|
|
9. Поняття "демократія" і принцип демократизму в сучасному інформаційному дискурсі. Демократія – форма орг. держ., за якої єдиним легітимним джерелом влади є народ, який управл. чи безпосередньо, чи через обраних представників. Принципи висвітл. політ. пробл.: -дотримання загальнолюдських цінностей – -принцип народності (діалектизм). – -масовість («факти» - перше масове вид.) +– -демократизм (плюралізм +, заангажованість -) - правдивість +- -об»єктивність - -аргументованість («обозреватель», «главред») + -гуманізм – Принцип демократизму — означає, що право і законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню і представницьку демократію; Принцип демократизму знаходить свій прояв у тому, що право та законодавство виражають волю народу, волю всіх і кожного, формуються через форми народовладдя: безпосередню та представницьку демократію. Річ у тім, що саме ЗМІ, по суті, найбільш повно втілюють у собі головну ознаку демократично організованого суспільства. За певним «ідеальним» способом свого існування діяльність ЗМІ є не чим іншим, як концентрованим виразом ідеї відкритого публічного дискурсу, соціальним інститутом з організації міжлюдського діалогу, громадянського консенсусу. Звичайно, ми пам`ятаємо й про соціально-деструктивні можливості ЗМІ (можливість ідеологічної «обробки» населення, прищеплення потрібних владі думок та поглядів тощо). Тому для перевірки ідеї демократії в Україні та розуміння перспектив її ближчого й більш далекого майбутнього слід придивитися до характеру функціонування українських ЗМІ уважніше. Нову позитивну роль засобів масової інформації, коли вони справді постають масовими медіаторами, посередниками між людьми, цілком чітко відбиває поняття розвинутої суспільнісності. Його можна визначити як відкритість громадянського суспільства, тобто як можливість оприлюднити всі владні дії, всі спрямовані на інших вольові акти. в Україні ще не сформована нація як політична цілісність. Не кажучи вже про цілісність ментальну чи мовну. Нема єдиного інформаційного простору в межах самої України, а Україна не має інформаційної єдності з рештою світу. -гром. Діяльність журналіста не повинна призводити до зіткнення інтересів і конфліктів. Журн. Може бути членом гром.орг. чи політ.партії, проте він зобов. Проінф. Про це колектив і відмовитись від напис. Редакц. Матер. Про свою орг.чи партію -журн. Не повинні брати участь у проектах урядових, комерц. Чи гром. Орг., діяльність яких висв. Їхнє видання -журн. Не мають права підпис. Комерц. Чи політ. Документи або отрим. Подарунки, якщо це сприйм. Як дії від імені колективу редакції. Журналіст-влада: -поважати владу як важливу соц.. інституцію -надавати інф. Підтримку владним інституціям(забезп. Прямий зв»язок між ними і народом) -відстоювати право гром. На доступ до інф. Про діяльність владних структур -викривати зловживання і причетність до них посадовців, дбати про доказовість критики -відстоювати право на незалежність журналістики від влади (умова відпов. Контролю сусп.. за діяльністю владних структур) -спростовувати неправдиві факти і твердж. політиків 10. Поняття "влада".Легітимне джерело демократичної влади. Легітимне джерело авторитарної влади. Влада – здатність одних суб»єктів нав»язати волю іншим за допом. примусу і переконання, підпор. їх своїм інтересам. Форми: монархія, олігархія, демократія, аристократія,охлократія (деспотизм), теократія.//базується на засадах примусу, винагороди, експериментальна, еталонна, законна. Демокра́тія (з грец. «влада народу») — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія). Авторитари́зм (лат. autoritas — повна влада) — режим правління, за якого всю чи більшу частину влади зосереджено в руках однієї особи чи групи осіб. Роль представницьких органів влади зведено нанівець або занижено. Характерною рисою є зведення нанівець місцевого самоврядування, застосування репресій і терору. характеризується: (1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної боротьби, а за допомогою нав'язування чиєї-небудь волі зверху; (2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону; (3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення яких повинні виконуватися беззаперечно; (4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей; (5) спиранням на поліцейський і військовий апарат; (6) субординацією суб'єктів громадських відносин, дією принципу пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення конституційне проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах особи з владою. 11. Джерела влади за М. Фуко й Н. Макіавеллі. про макіавеллі: Основою влади служать хороші закони і гарне військо, армія, збройна сила. Держава виступає монополістом публічно владних прерогатив. Вона трактується в «Государі» у значенні апарату, керуючого підданими, народом, суспільством. Симпатії свої Макіавеллі віддає тим одноосібно керованим державам, «де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади і допомагають йому керувати державою». Макіавеллі наполягав на зосередженні влади тільки в руках государя і виступав проти наявності владних повноважень у чиновників, посадових осіб, баронів і магістратів. Важливим моментом є те, що Макіавеллі не уявляв народ як носія, джерела верховної влади. Ні слова немає про права народу на управління державою, навіть на мінімальну його підключення до самостійного відправленню державними справами. ФУКО: На думку Фуко, розуміння влади виключно крізь сітку “негативних” категорій - “заборони”, “цензури”, “обмеження” приховує від нас одну з головних її рис - “позитивну” здатність “дозволяти”, “стимулювати”, “викликати” , “породжувати” тощо. Негативне розуміння влади виявляється у тому, що це насамперед “влада, бідна на ресурси, економна на свої процедури, монотонна на тактики, які вона використовує, не здатна на відкриття й приречена весь час повторювати саму себе”, це влада “яка володіє лише силою казати “ні”, яка “нічого не виробляє, окрім визначення меж”[23]. Феномен “позитивності” влади може бути яскраво продемонстрований при розгляді відносин, які отримали у Фуко назву відносин “влада-знання”. Відносини влади та знання розглядаються Фуко , насамперед, у роботах “Наглядати та карати” та “Воля до знання”. На прикладі трансформації системи покарання у Європі на межі 18-19 сторічь він намагається показати, що інституціалізація таких нових для того часу форм знання як судово-медична експертиза, психіатрія, виправне виховання , відбувається як наслідок розгортання нової стратегії влади, яка вимагала , для своєї реалізації, нових форм інституціалізованого знання. По-перше, феномен “влада-знання” є не відправним пунктом , а, швидше, результатом цілої серії досліджень Фуко. Розглядаючи історію психіатрії, “ранній” Фуко фіксує визначальну , для становлення сучасного її різновиду, подію, яка полягає у створенні “закритої інституції” за типом “паноптикому” Бентама (тобто інституції, в якій всі пацієнти цілодобово перебувають під поглядом наглядача, який залишається невидимим ). Пізніше Фуко фіксує створення подібних інституцій в різних сферах життєдіяльності. “Барак”, “казарма”, “інтернат”, “тюрма”, “школа” - є лише різновидами цього, за висловом Габермаса, “архетипу закритої інституції”. Ретельні історичні дослідження доводять, що становлення конкретних гуманітарних дисциплін відбувалося у тісній кореляції зі становленням подібних інституціалізованих практик. Це дозволяє Фуко “покласти технологію влади як принцип у підвалину як гуманізації карної системи так і знання про людину”[ Таким чином, процес “гуманізації” людства йде пліч-о-пліч з процесом формування нових способів підкорення людини. В цілому тут Фуко йде у річищі “діалектики просвітництва” Т. Адорно та М. Хоркхаймера разом з її описами взаємозалежності просвітництва та практик панування. Проте є й суттєва різниця: представники “першого покоління” франкфуртської школи підкреслювали “негативізм” влади, її одноманітність та “одновимірність”. Фуко ж навпаки доводить, що різноманітність гуманітарних дисциплін, в основі яких лежать певні технології влади - є свідоцтвом її “позитивності”, “продуктивності” , багатоманітності її ефектів. Таким чином, бурхливий розвиток різних типів “знання про людину” є найкращою демонстрацією “позитивних” ефектів певних технологій влади, технологій, які Фуко пізніше об”єднає під спільною назвою “дисциплінарної стратегії влади”. Проте “позитивність” влади може бути хибно витлумаченою, якщо саму владу продовжують розуміти традиційно - як вплив, або точніше, постійну можливість впливу суб”єкта влади на об’єкт влади. Таке визначення з необхідністю надає владі статус специфічної форми власності, ресурсу, яким може вільно розпоряджатися певний суб”єкт (індивідуальний чи колективний). З цим пов”язані й такі звичні для нас вирази як “наявність”, або “відсутність влади”. Щоправда навідміну від інших видів власності та ресурсів владу неможливо схопити як щось “наявне” чи “матеріальне”. “У наявності” можна зафіксувати лише наслідки дії влади, але не її саму. Такий парадокс класичного розуміння влади - з одного боку ресурс, яким можна розпоряджатися, з іншого - “чиста потенційність”, яку неможливо схопити в категоріях “наявності”, “щойністі”, завів дослідження феномену влади у глухий кут, з якого навряд чи можна вийти за допомогою класичного філософського, соціологічного чи політологічного інструментарію. Вихід з цього глухого кута - принципово нове осмислення влади, яке позбавляє її статусу “власності” та надає статус “ситуації”. “Влада - це не інститут, і не структура, і не певна здатність: це ім”я, яке дають комплексній стратегічній ситуації у данному суспільстві”[31]. Влада як “комплексна стратегічна ситуація” означає: в суспільстві немає такої сфери, яка була б непричетною до влади, влада притаманна будь-яким типам соціальних відносин. Таким чином, немає сенсу казати про те, що суспільство поділяється на “тих, хто має владу” та “тих , хто її не має”. Влада охоплює собою всі соціальні групи - й ті, які зараз домінують, й ті, які зараз є підкореними. Саме тому вона є “ситуацією”. А те, що ми звикли називати “суб”єктами влади” насправді є лише її “локальними вогнищами”, місцями її тимчасової концентрації. Постійна боротьба влади та контрвлади глобалізує та, водночас, витоншує стратегії та тактики влади, робить її “винахідливою” та “продуктивною” ( так, наприклад, боротьба грецької “черні”, виразником інтересів якої був Сократ, проти аристократії породила такий новий інструмент підкорення як “діалектика” та “логізація”). При цьому під категорію “локального вогнища влади” підпадають не лише феномени політичної (політико-економічної) сфери - класи, партії, фінансові групи тощо, але й, що саме головне, ті соціально-культурної феномени, в яких відносини влади працюють приховано й непомітно відносини вчителя та учня, лікаря та пацієнта, священика та прихожанина тощо. Взагалі будь-яка конкретна форма соціальних відносин може бути розглянута як елемент комплексної стратегічної ситуації. “Що власне кажучи робить дію соціальною, це її можливість впливати та бути тим, на що впливають дії та експектації інших”[33]. Фуко фактично ототожнює поняття влади з поняттям соціальних відносин. Головний висновок, який можна зробити з досліджень Фуко полягає у тому, що відносини влади притаманні будь-яким видам соціальних відносин і що їх неможливо елімінувати зі сфери соціальної дії. 12. Сутність і проблеми демократії за М. Бердяєвим. Ідея демократії ніколи не представлялася у всій своїй складності , ніколи не бралася критично . Зло і неправда нашого суспільного та державного життя робили нашу думку елементарної і спрощеною. І все протилежне нашої гнітючої дійсності уявлялося вже благом і світлом. Всяка занадто складна суспільна думка здавалася незрозумілою , недоречною і бралася під підозру. У нас люблять тільки прості і прямолінійні рішення . На Заході проблема демократії в її ставленні до проблеми особистості давно вже ставиться дуже складно. Для багатьох російських людей , які звикли до гніту і несправедливості , демократія представлялася чимось визначеним і простим , - вона повинна принести великі блага , повинна звільнити особистість. В ім'я деякої безперечною правди демократії , що йде на зміну нашої споконвічної неправді , ми готові були забути , що релігія демократії , як вона була проголошена Руссо і як була який здійснюють Робесп'єром , не тільки не звільняє особистості і не затверджує її невід'ємних прав , але абсолютно пригнічує особистість і не хоче знати її автономного буття. Державний абсолютизм в демократіях так само можливий , як в самих крайніх монархіях . Народовладдя так само може позбавити особу її невід'ємних прав , як і єдиновладдя . Така буржуазна демократія з її формальним абсолютизмом принципу народовладдя . Але й соціальна демократія Маркса також мало звільняє особу і також не рахується з її автономним буттям. У демократії є своя правда затвердження вільної людської стихії , іманентною влади самої людини і людства. Але демократія повинна бути одухотворена , пов'язана з духовними цінностями та цілями. Народний та особистий характер зовсім не приймається в розрахунок у наших демократичних соціальних навчаннях. Ідея демократії в тій прямолінійною і спрощеній формі , в якій вона була у нас прийнята , породила цілий ряд моральних наслідків . Абстрактно -демократична суспільна ідеологія зняла відповідальність з особистості, з духу людського , а тому і позбавила особистість автономії і невід'ємних прав . Тільки відповідальний - вільний і тільки вільний - відповідальний. У наших же демократичних соціальних ідеологіях і вся відповідальність і вся свобода перекладені на кількісну механіку мас . Відвернена , нічим не обмежена демократія легко вступає у ворожнечу з духом людським , з духовною природою особистості . І цьому духу абстрактно - формальної демократії , завжди зверненого до зовнішнього , повинен бути рішуче протиставлений інший дух , істинний дух людства , дух особистості і дух народу. Це дух , зовсім протилежний правді демократичних програм, насамперед вимагає особистого й суспільного перевиховання , внутрішньої роботи волі і свідомості , він ставить долю громадськості в залежність від внутрішнього життя людської особистості , нації , людства , космосу. Демократія не може бути в принципі , в ідеї обмежена становими і класовими привілеями , зовнішньо- громадськими аристократа , але вона повинна бути обмежена правами нескінченної духовної природи людської особистості і нації , обмежена істинним підбором якостей. Сила демократії не може бути абсолютною , необмеженою владою , вона обмежується нею самою висунутими якостями. Ідеї демократії чуже протиставляти ідею самоврядної нації. Демократія носить формальний характер , вона сама не знає свого змісту і в межах затверджується нею принципу не має ніякого змісту. Демократія не хоче знати , в ім'я чого виявляв воля народу , і не хоче підпорядкувати волю народу ніякої вищої мети. У той момент як демократія пізнає мета , до якої повинна прагнути воля народу , знайде гідний предмет для своєї волі , наповниться позитивним змістом , вона повинна буде цю мету , цей предмет , це зміст поставити вище самого формального принципу волевиявлення , покласти в основу суспільства. Але демократія знає тільки формальний принцип волевиявлення , яким дорожить понад усе і який нічому не хоче підпорядковувати . Демократія байдужа до напрямку та змісту народної волі і не має в собі ніяких критеріїв для визначення істинності чи хибності напрямку, в якому виявляв народна воля , для визначення якостей народної волі . Народовладдя - безпредметно , воно не спрямоване ні на який об'єкт. Демократія залишається байдужою до добра і зла . Вона - терпима , тому що індиферентна , бо втратила віру в істину , безсила обрати істину. Демократія - скептична , вона виникає в скептичний століття, століття безвір'я , кргда народи загубили тверді критерії істини і безсилі сповідувати будь-яку абсолютну істину. Демократія є крайній релятивізм , заперечення всього абсолютного. Демократія не знає істини , і тому вона надає розкриття істини рішенням більшості голосів. Визнання влади кількості , поклоніння загального голосуванню можливі лише за невіру в істину і незнанні істини. Віруючий в істину і знає істину не віддає її на розтерзання кількісного більшості. Демократія носить секулярний характер , і вона протилежна всьому сакрального суспільству , бо вона формально беззмістовна і скептична . Істина сакральна, і суспільство , обгрунтоване на істині , не може бути виключно секуларним суспільством. Секулярная демократія означає відпадання від онтологічних основ суспільства , відпадання суспільства людського від Істини. Вона хоче політично влаштувати людське суспільство так , як ніби Істини не існувало б , це основне припущення чистої демократії . І в цьому корінна брехня демократії. В основі демократичної ідеї лежить гуманістичний самоствердження людини. Людська воля повинна направляти людські суспільства , і потрібно усунути все, що заважає виявленню цієї людської волі і остаточного її панування. Цим заперечуються духовні основи суспільства , що лежать глибше формального людського волевиявлення , і перекидається весь ієрархічний лад суспільства. Демократія є психологізм , протилежний всякому онтологизму . 13. Сутність і проблеми демократії за Є. Смотрицьким. Що таке демократія? Це влада народу ! Але ! Над ким (чим ) ? Це влада народу абстрактного над людиною конкретним. Всі зрівнюються перед законом. Але Закон не Бог З ним не поговориш , і підтримку знайдеш не завжди. Закон « холодний » , чужий і байдужий до Людині . В умовах демократії Людина опиняється відчуженим человекосоразмерного соціуму , в якому його знають , люблять , цінують (заслужено ) і захищають конкретно! ( 1 ) руйнується громада ; отже ( 2 ) людина атомізується і знеособлюється ; ( 3 ) знаходячи рівні права всі і кожен стають безправними у всіх сферах життя , бо рівність перед Законом вимагає постійного суду і грошей. Конфліктність - природний наслідок з рівності , тому що якщо всі рівні, то кожен претендує на те , що він , і саме він правий , а вихід - суд ; ( 4 ) падає відповідальність глави держави (президента) , бо завжди можна послатися на недосконалий Закон , впертий парламент , непокірний народ і інші гілки влади у випадку невдачі. Монархія - влада народу. Демократія - влада окремих егоїстів . Демократія - це хаос , безвекторність , статистична причинність і « статистична відповідальність» , вірніше безвідповідальність. Але де ж властиві Людині по природі Розум , Воля і Почуття ? Де ж гідні Людини Чистота помислів , Напруга Волі , Радість Почуттів ? У демократії немає Авторитету . Але без Авторитету немає ні Істини , ні Правди ! А чого без них стоїть вся людське життя? ! Метушня ! .. |