Походження, динаміка, основні функції
 Скачать 236.39 Kb.
|
 1. Поняття культури. Культура як система: походження, динаміка, основні функції.Культура — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації. Культура в різних її проявах є об'єктом і предметом вивчення безлічі конкретних наук. Це археологія, етнографія, історія та соціологія. Людина почала відокремлювати себе від оточуючого середовища вже на початку свого існування. Першими свідченнями цього процесу є примітивні малюнки на стінах печер. Походження:
Функції: Культура – це багатофункціональна система. Головна функція культури - людинотворча, або виховна, оскільки за допомогою культури відбувається формування людини. Усі інші функції так чи інакше пов'язані з нею й навіть базуються на ній.
2. Генеза та особливості національної культури. Джерела та складники української культури. Слово «генезис» буквально означає походження, виникнення, родовід. Стосовно походження тих чи інших культурних форм певної спільноти слід вказати на два важливих моменти. Перший, культура не тотожна спільноті. Виникнувши в рамках однієї суспільної групи вона може поширюватись і охоплювати інші групи (своєрідне її розмноження або дифузія). Другий, логічно пов’язаний із першим, — одна спільнота в ряді поколінь може змінювати культурну основу. Культури взаємодіють одна з одною і у цій взаємодії можна спостерігати щось на кшталт конкурентної боротьби чи навпаки, свого роду кооперації або ж симбіозу (взаємовигідного співіснування) культур, їх взаємного доповнення, внаслідок якого утворюється інтегроване ціле вищого порядку, в якому кожна з культур зберігає свою відносну автономність. Національна культура – це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного, національно особливого. Базисом національної культури є етнічна культура. Вони, проте, не є тотожними, оскільки в сучасному світі існують як "моноетнічні нації", так і "поліетнічні нації" (територіально-політичні утворення).Етнічна культура виникає разом з етносами й охоплює більшою мірою сферу праці й побуту: особливості норм поведінки, звичок, обрядів, народних промислів, фольклору, одягу, їжі тощо. Специфіка етнічної культури зумовлюється природним середовищем і характеризується консерватизмом, традиційністю, орієнтацією на збереження свого коріння й самобутності. Національна культура не обмежується вузькими межами однорідної етнічної спільноти, вона живе розбудовою нового, сприйняттям змін, розвитком активних контактів і діалогу з іншими культурами, докладанням значних зусиль щодо засвоєння досягнень інших національних культур, що й зумовлює її внесок у загальносвітовий культурний процес. Джерелами кожної національної культури є: а) природне оточення, у т. ч. фізичні, біологічні особливості її носіїв; б) етнокультурні успадкування від давніх історичних періодів; в) особливості історії; г) взаємини із сусідами, зовнішні культурні впливи; ґ) професійна культурна творчість, у т. ч. інтелектуальна культура, зокрема філософія. До найважливіших джерел української культури зараховують природне оточення (земля), українські давні вірування й етнокультуру загалом, християнство, зовнішні впливи (східні та західні), професійну культуру. У визнанні їх важливості не обходиться без крайнощів, коли одне з них вважають найважливішим. Так, прихильники Рун-віри («рідна українська віра») применшують, а то й заперечують роль християнства як джерела української культури; їх опоненти саме християнство вважають найважливішим. З огляду на українську професійну художню творчість і філософію до джерел української культури слід зарахувати також античну культуру: античні впливи через Південь, а пізніші через Захід постійно сприяли розвитку української культури, засвоювалися нею. Джерелами національної культури є явища, що допомагають з'ясувати її становлення та особливості; складовими — її основні сфери у конкретний історичний період. Значення поняття «культура» у різних контекстах то звужують аж до позначення ним лише мистецтва, то розширюють до антропологічного. Здебільшого це є наслідком наявності тісних взаємозв'язків між різними сферами культури в найширшому (антропологічному) значенні. Такими сферами є народна культура (етнокультура), релігія, професійне мистецтво (у т. ч. Художня література), філософія, наука, морально-етична і політико-правова культури, економіка і техніка. Кожну із цих сфер також можна поділити на ділянки чи галузі. Поняття «культура» залежно від потреб можна розширювати або звужувати за рахунок включення чи виключення зазначених сфер. Коли мова йде про культуру, найчастіше виключають з обсягу цього поняття економіку і техніку (матеріальну культуру) та науку, але за глобальних підходів, коли порівнюють різні самобутні культури («цивілізації» — у значенні А.-Дж. Тойнбі), розглядають усі сфери в їх взаємозв'язку. 3. Доба первісної культури в українських землях. Формування праслов’янського культурного простору. Пізній період праслов’янської історії розпочався на початку І тис. до н. е. і тривав до початку н. е., коли остаточно сформувалась одна з основних гілок давньоєвропейської цивілізації — слов’яни. Цей період пов’язаний з багатьма важливими історичними подіями, які виявилися на етапі входження людства в ранньозалізну добу. І тис. до н. е. — початок Середньовіччя (V ст. н. е.) — залізний вік. Характеризується використанням у житті стародавніх людей знарядь виробництва й зброї із заліза. Відчутним було зростання продуктивності праці, а звідси — й економічний прогрес людства. Поглибилася соціальна нерівність у межах людських спільнот, сформувалися ранньодержавні утворення. Ранньозалізна доба, поряд із започаткуванням зазначених тенденцій, відзначається й окресленням виразних локальних відмінностей серед спільнот, які сягали своїм корінням у бронзову та енеолітичну добу. Для території Східної Європи, зокрема й України, це насамперед праслов’яни, які перебували в межах контактної зони з багатьма іншими історично відомими етносами — фракійцями, іллірійцями, кіммерійцями, скіфами. Сучасні історичні дослідження вказують на існування на теренах України різноманітних племен і народів, проте більшість з них, як уважають учені, належали саме до праслов’янського кола. Це було зумовлене походженням, внутрішніми зв’язками праслов’янських землеробських культур, які сформувалися між Дніпром, Одером, Прип’яттю, Північним Причорномор’ям і відрізнялися специфікою матеріального й духовного життя попри значні культурологічні тиски на праслов’ян степового кіммерійсько-скіфського світу на сході й півдні та центральноєвропейських культур на заході. Ранньозалізну добу поділяють на передскіфську та скіфську або, точніше, скіфо-сарматську. Скіфські впливи поширились і за межі Скіфії, включаючи до ареалу своїх етнокультурних, політичних та економічних зв’язків інші (зокрема й праслов’янський) етноси. Такі зв’язки, своєю чергою, привели до змін і серед самих скіфів, які, поступово змішуючись з місцевими (зокрема й праслов’янськими), переважно землеробськими племенами, нерідко переймали їх спосіб життя й звичаї. Великий вплив на розвиток культури та соціального ладу Скіфії мала грецька колонізація Надчорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі, соціальних відносин у Скіфії та далеко за її межами. Щодо складу Скіфії, то до неї входило багато різних племен. Власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в надчорноморських та азовських степах (на Кубані). Вони становили ядро Скіфії й панували над усіма іншими племенами. Частина скіфів змішалась з греками й осіла на чорноморському узбережжі між Дніпром і Дністром, отримавши назву калліпідів. Поблизу жили алазони як осіле скіфсько-фракійське плем’я. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра — скіфи-орачі, або сколоти. Останні два народи не були етнічними скіфами. Це осілі праслов’янські племена з віддавна традиційною для цих країв хліборобською культурою, які потрапили під скіфські матеріальні (озброєння), мовні, релігійні (поховальний обряд) впливи. Ці впливи, вочевидь, йшли через місцеву знать, яка активно сприймала пишний скіфський стиль. Але давня землеробська культура й землеробська специфіка праслов’янської ідеології, безперечно, домінували. Отже, залежність праслов’ян від скіфів не була цілковитою. Так само, як і кількома століттями раніше, існувала оборонна лінія (фортеці, городища), яка простягалася далеко на захід, захищаючи землеробський світ від кочівників. Це свідчить про тривалі змагання землеробів і кочівників, а також про політичну самостійність праслов’янського світу відносно скіфського півдня як чинника, що зумовлював формування власне слов’янського етносу. Уперше про слов’ян як венедів (чи венетів) згадують римські автори І — II ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а із середини І тис. (точніше, з VI ст.) про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляв, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто, на початку нашої ери слов’яни сформувались як самостійна (хоча й неконсолідована остаточно) етнічна спільнота, яка співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. Археологічні пам’ятки перших століть нашої ери свідчать, що у формуванні слов’янського етносу брали участь кілька культурних спільнот, особливу роль серед яких відіграли племена зарубинецької культури (проживали на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті, Десни на зламі III — II ст. до н. е. — І ст. н. е.), східних груп пшеворської культури (у західноукраїнському регіоні та Польщі), а надалі — племена пізньозарубинецької та київської культур. Безпосереднє відношення до формування східного слов’янства мало й населення північного ареалу черняхівської культури, що включала в себе соціокультурну спільноту Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що крім ранніх слов’ян (яких учені часто ототожнюють з історичними антами та склавинами), до черняхівської спільноти входили й скіфо-сарматські, фракійські та германські угруповання. Слов’яни ще не утворювали окремої культури, а були включені (як і інші етнічні групи) до загальної культурної моделі, сформованої під впливом пізньоримської цивілізації. Щодо остаточної консолідації слов’ян, то її пов’язують з процесом, який увійшов в історію як «Велике переселення народів». Йдеться про переселення германців, слов’ян, деяких інших народів зі своєї історичної батьківщини в західному й східному напрямку в умовах послаблення Римської імперії. Так, на початку І тис. н. е. слов’яни стрімко вийшли на історичну арену Європи як одна з провідних етнічних гілок давньо-європейського населення. 4. Міфосвідомість. Давньослов’янська міфологія як джерело української культури. Політеїстичний пантеон давніх слов’ян - форма суспільної свідомості Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima, animus — душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм — оживлення, анімізм — одухотворення і антропоморфізм — уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань. З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і Мокош — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Хорс і Симаргл вважаються за походженням іранськими богами. Це підтверджує думку про те, що населення Давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в пантеоні слов'янських богів були й неслов'янські, в даному випадку іранські. Особливу шану в стародавніх слов'ян мали жіночі божества. Богинею — матір'ю світу була Лада, ім'я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Стародавні слов'яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв'язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов'язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов'янських племен перейшли до землеробства. Основний пантеон слов'янських богів доповнювала низка божеств нижчого рангу: Лель, Леля, Діванія, Дівонія, Дана, русалії, домовики, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали мудрості, зверталися до них за щастям, ворожили, приносили жертви. Кожне з цих божеств було покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. Разом з віруванням у різних богів древні слов'яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Особливу шану стародавні слов'яни віддавали деревам і птахам, що вважалися основоположниками або покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Священними вважалися птахи й тварини, багатьом птахам приписувався дар пророцтва. Стародавні слов'яни вірили у безсмертя душі, але досить своєрідно. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Незалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини. Отже, релігійні вірування стародавніх слов'ян максимально наближались до життєвих реалій і відображали у міфологічній формі прагнення єднання з природою, навколишнім середовищем, їх охорони. Вони формували думку про те, що добрі сили завжди мають перевагу над злими, що тільки мир і злагода дають змогу гідно продовжувати життя, забезпечують процвітання роду чи племені. Світорозуміння у слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувався через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Стародавні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними. Міфологія стародавніх слов'ян, як припускають вчені, була своєрідною системою фантастичних уявлень про навколишній світ. Але її цілісність була зруйнована в період суцільної християнізації українського суспільства. До наших днів дійшли лише окремі міфологічні тексти. Спроба створити цілісну систему старослов'янської міфології можлива лише шляхом реконструкції на основі вторинних джерел. У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являлися своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов'яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов'ян стали культурним полем, на грунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі. 5. Київська Русь як соціокультурна система (IХ-ХІII століття). |