Походження, динаміка, основні функції
 Скачать 236.39 Kb.
|
|
Соціокультурна система – сукупність людей, що виробляють в процесі спільної діяльності специфічну систему відносин, яка характеризується певними цінностями, культурою. Вона включає: Колективи – диференційовані спільності, об’єднані певними цілями; Цінності – культурні зразки, ідеї та стовпи, які поділяють і відстоюють члени суспільства; Норми – регулятори поведінки, що забезпечують порядок і взаєморозуміння в соціумі; Ролі – моделі поведінки особистості, що визначаються формами їх взаємовідносин з іншими суб’єктами. Колективи в Київській Русі - це певні суспільні групи, які формувалися за походженням, родом занять, статками, привілеями, інколи - репутацією. Вони включали до себе кращих людей - панівну верхівку та чорних людей - непривілейоване населення. Панівна верхівка включала: князя, право бути яким давало тільки народження в династії Рюриковичів; бояр - місцеву родоплемінну знать; впливових дружинників; духівництво. Середній клас складала міська заможна верхівка, купці та ремісники. Нижчі щаблі: смерди - вільні селяни, які плати данину князю й мали приватні земельні наділи; закупи - селяни, які втратили землю й працювали у феодалів за гроші; рядовичі - селяни, які укладали договір із феодалом і працювали за частку виробленого; челядь (холопи) - особи, які втратили свою землю й свободу; "люди" - вільні селяни-общинники та посадські люди; ізгої. Цінності та норми: сформувались на основі язичницького міфологічного світогляду в поєднанні з моральністю християнської культури. Пропонується такий виклад: мудрість, знання й розуміння – як вчення про благо людини і благість світу: Недаремно саме Софії – Мудрості в Київській Русі було присвячено три її головних храми: у Києві, Новгороді та Полоцьку, а хрещення Русі змальовується одним із перших київських любомудрів Іларіоном як прихід «премудрості Божої» – Софії. Тому мудрість є не просто «віданням», тобто знанням, розумінням. Вона є знанням не речей самих по собі, а їхньої суті, яка є «божественним задумом» їх творіння. милосердя й акцент на загальнолюдських цінностях: ціннісні орієнтації християнської релігії спрямували також пріоритетність відносин типу „суб’єкт-суб’єктних”. Це ідея розгортання моральності спільноти „за горизонталлю”, як взаємолюдські духовні відносини. Принципи „не вбивай“, „не кради” та інші мали свій вияв не тільки в релігійних, але й світських пам’ятках. Тому і тексти Київської Русі були присвячені не стільки конкретному перебігу подій, скільки їх моральному значенню для людини, її життя, для існування спільноти. любов до природи й культ предків: „Одухотворення” природи, „одухотворення” Універсуму визначало відношення людини києворуської культури до оточуючого довкілля як суто моральне. Водночас існувало і „одухотворення” так званого „другого світу” (світу пращурів), яке свідчить про вшанування історичного минулого, попередніх поколінь, роду, своїх рідних. Відповідно нормою було сповідування вищезгаданих цінностей, порушенням норми - їх нівелювання. Соціальні ролі в Київській Русі напряму походили від замкнутості соціальних класів. Кожній людині за ознаками належності до певного колективу необхідно було виконувати ті обов'язки, які були накладені на неї суспільством. Крім того функціонували установки щодо ролі чоловіка й жінки в суспільстві. Чоловік мав бути воїном, мисливцем, орачем. Жінка мала вміти ткати, прясти, вести господарство. Своєрідним суспільним ідеалом були герої билин-богатирі - сильні й розсудливі зі стійким відчуттям общинності й справедливості. 6. Релігійно-культовий проект Володимир Великого: запровадження християнства як основа формування нового культурного всесвіту Передумови: християнство на теренах майбутньої Київської Русі з'явилося ще в перших століттях н.е. Християнами були князь Аскольд, княгиня Ольга, брат Володимира Ярополк, значна частина дружинників князя Ігоря. Європа на час рішення Володимира Великого запровадити християнство теж його прийняла, тому питання хрещення Русі було лише питанням часу. Хід подій: датою християнізації Русі називають 988 рік і пов'язують її з одруженням Володимира на Ганні - сестрі візантійського імператора Василія II. Наслідки:
Водночас запровадження християнства не є одномоментим актом, нова релігія змішується з язичницьким світоглядом, що спричинило регіональні відмінності в культурі, появу оригінальних святкових обрядів, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв. 7. Писемність, освіта, література доби Київської Русі. Початки філософського та наукового мислення. Літературні та археологічні джерела засвідчують існування у східних слов’ян писемності ще до прийняття християнства. Болгарський письменник Храбр у праці «О письменах» говорить про два види письма – примітивні піктографічні знаки (риски і зарубки), та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов’янських звуків. Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі. Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребувала держава і церква. Це письмо називалось «кирилиця», воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово воно витіснило стару писемність. Пам’ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду. Важливими писемними пам’ятками є знайдені у Новгороді, Звенигороді та інших містах, берестяні грамоти – переписка городян про господарські справи. Оригінальними пам’ятками давньоруського письма є графіті ХІ – ХІV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт. Цікавими пам’ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Усі ці пам’ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення. Розвиток освіти у Київській Русі грунтується на власних національних традиціях та використанні античного і болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної реформи Володимира Великого виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони були потрібні не тільки для впровадження нового християнського культу, але й для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта за князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, школа «книжного вчення» для підготовки священників та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення. У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку і латинську). Вищу освіту визначали філософія і риторика. Центрами освіти були міста Київ, Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський. Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, сформовано основи першогозбірника законів Київської Русі «Руська Правда», створено «Ізборник» Святослава» 1076 р., написано у 1056–1057 рр. відоме «Остромирове євангеліє». Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги. Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам’ятка історії Київської Русі «Повість минулих літ» та ін. Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва — "Остромирове Євангеліє". Інше важливе джерело давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства 8. Архітектура та образотворче мистецтво княжої доби: від візантійського канону до питомої художньої традиції Архітектура Запровадження християнства на Русі мало великий вплив на розвиток кам'яної архітектури. Першою кам'яною церквою на Русі вважається Десятинна, побудована у Києві 989 — 996 pp. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. З-поміж світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак, теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 p., досі становлять окрасу української столиці. Першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений наприкінці X —початку XI ст. Палац збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества. В Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2 — 4 м) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом слугувало вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах залишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками. Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми загалом, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будова виднілася здалеку і на тлі неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, розташований на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (лат. navis — корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон чи стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи 244 відповідно до кількості вівтарів у храмі, хоча їх могло бути й більше (так звані поперечні нефи). Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина будівлі закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за кількістю нефів. З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий вид храмової споруди отримав назву хрестовокупольного. Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, які чергувалися із орнаментами, відповідно до візантійських традицій. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читалися, як і книга, зліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала Богові, середня — ангелам, нижча — святителям із людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, котра заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері — піднятими на рівень голови руками — канонічна поза Оранти (Благаючої), оздоблювало завівтарні стіни багатьох храмів Київської Русі. В горизонтальній площині простір храму поділявся на: вівтарний, де мало право перебувати лише духівництво; середину храму, де збиралися хрещені миряни; притвор (західна частина), в якому перебували оголошенні (які оголосили про намір залучитися до таїнств віри і проходили термін випробування) або нехрещені миряни, що з цієї частини також мали право брати участь у всіх богослужіннях, окрім євхаристійного канону літургії. В середині XI ст. з'явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднували візантійський і місцевий види будівель, елементи розпису балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів давньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам'яної кладки стін. З кінця XI ст. в архітектурі розпочався новий етап, характерний відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надало їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширеніший кубічний однокуио-льний храм. Такого виду споруди будували в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирсь-кого на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною таких 245 церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. З-поміж багатьох українських однокупольних одні з найцікавіших — собор у Володимирі-Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові. Можливо, зразком такого виду споруд стала церква над Золотими воротами (1037 р.) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088 р.) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072 р.) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим видом церков за часів Київської* Русі продовжувала бути на українських землях 3 —5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенсь-кий (1036 р.) і Борисоглібський (1128 р.) собори у Чернігові, Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Успенська (1078 р.) церква Києво-Печерської лаври та багато ін. 9. Музика та театральні дійства. Ужиткове мистецтво та життя міста (IХ-ХІII століття).
Ужиткове мистецтво Декоративно-ужиткове мистецтво поділяють на види за певним призначенням предмета − меблі, взуття, столові прибори, за технікою виготовлення – вишивання, малярство, в’язання, за матеріалом – деревина, текстиль, камінь (використання природних матеріалів), скло, пластмаси, метали та їх сплави (використання штучних матеріалів). Найрозвиненіші види декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави: металообробка, гончарство, різьблення по дереву і кістці, ткацтво, склоробство. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського. Однією з прикрас виробів була інкрустація, коли в поверхню виробу врізають пластинки або шматки різного матеріалу — деревини інших порід, золота, срібла, перламутру. Широко використовувалась інтарсія — композиції з різноколірної деревини. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри. Яскравою самобутністю славляться вироби яворівських різьбярів. Різьба була плоскою, орнамент геометричний, рідше – рослинно-геометричний. Металообробка включала в себе ювелірне ремесло та художнє литво. Давньоруські ювеліри були надзвичайно майстерні. Дуже досконалими виявилися такі техніки ювелірного мистецтва, як чернь, зернь, скань та перегородчаста емаль. Існувало не лише багато ювелірних технік, а й велика кількість типів ювелірних виробів, де ці техніки використовувались: діадеми, пікторалі, опліччя, наручні браслети, дукачі, колти. Ці ж техніки використовувались і в оздобленні декоративно виготовленого посуду, предметів князівського побуту тощо. Не менш розвинуте було й художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів – від малесеньких ґудзиків до великих церковних дзвонів. Унікальною пам'яткою українського ливарницького мистецтва є дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору св.Юра у Львові 1341 р. Для храмів ливарники виготовляли також свічники, світильники, хрести, розп'яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найстаріших ікон такого зразка — "Благовіщення", датована XI ст. Майстерно відливали ремісники маленькі натільні іконки і енколпіони — хрестики, всередині яких містились мощі святих. У Львівському історичному музеї зберігається колекція високохудожніх хрестиків-енколпіонів XII ст. Майстри Київської Русі порівняно рано оволоділи технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам’яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Як вважають спеціалісти, давньоруськи ремісники знали вже й секрети кришталю. Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва з давніх часів також було ткацтво. Літописи X — ХIIІ ст. містяться вказівки щодо виробництва тканин з льону й конопель, які згадуються під назвою "узчина", "товстина", "ярич". З X ст. є згадки про сукно, з якого шили свити й опанчі. З вовняних тканин згадується також сірячина — грубе сукно натурального кольору вовни, з якої шили верхній одяг — сіряки. З 907 р. трапляються згадки про побутування ще одного виду ткацьких виробів — килимів. Вони виступають як приналежність поховальних обрядів. Життя міста До початку IX ст. на Русі налічувалося близько 24 великих міст. У центрі давньоруського міста, укріпленого природним і (або) штучним чином, знаходився дитинець, який оточували посади ремісників, а на околицях перебували слобідки (слободи). До кінця XII століття на Русі існувало вже 238 міських поселень. Щоб потрапити в таке поселення, потрібно було пройти через ворота. Кількість воріт залежало від розмірів міста. Не менш важливою частиною міста був торг. Зазвичай ряди оточували стіни, що і були як би сполучною ланкою між владою і простим народом, що живуть у посаді. Однак торговельна площа була місцем як жвавим, але і неспокійним. Тому на ній будували церкву, сама присутність, якої стримувало пристрасті. Крім того, церкви належав контролю за правильністю мір і ваг - у таких храмах зберігалися торгові мірила. Провідними функціями ранньосередньовічного міського центру на першому етапі були не стільки соціально-економічна, скільки адміністративно-політична і культова. Центром культурного життя у місті був княжий двір. У великих містах жили і творили видатні літописці, іконописці. Міста були центрами розвитку ремесел, торгівлі. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, проте окремі спеціалізації розвивались в давньоруському селі, мали місце у феодальних замках. Про наявність чи локалізацію того чи іншого вида ремесел вказують історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, в яких знайшли відображення процеси організації ремісників за виробничим фахом. Наприкінці X — на початку XI ст. торгівля у містах вже мала ознаки внутрішньої та зовнішньої, де головною особою у першій виступав "купець"; зміст поняття "гість" значно розширюється — від торговця із зарубіжними країнами до купця з іншого руського міста. 10. Характерні риси культури Київської Русі. Проблеми культурно-національної спадщинисхіднослов’янських народів. Характерні риси культури Київської Русі: 1. Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та духовної культури. Так само як православна релігія була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві, свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у літературі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. 2. Візантійський канон (візантіїзація) - запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів. Християнство, надавши імпульсу державотворчим та культурним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу в різних сферах суспільного життя і в культурі, зокрема, що було особливо відчутно на початку християнізації. 3. Існування на Русі дохристиянського культурного середовища — підґрунтя для створення місцевої самобутньої культури. Роль візантійського впливу на розвиток культури Русі була значною, але не вирішальною, оскільки все візантійське в процесі «ослов'янення» творчо переосмислювалося, якісно видозмінювалося під впливом місцевих традицій. 4. Форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ. Виникнення і становлення давньоруської держави сприяло помітному культурному поступу східних слов'ян, збагаченню новими здобутками. Існування власної писемності та освіти є основною ознакою цивілізованості народу. 5. Синкретизм або двовір’я (поєднання язичництва та християнства). 6. Дворівневість розвитку культури (Київ, Новгород, Володимир-Волинський, Володимир-Суздальський, Галич). Спільні риси: релігія, династії, старослов’янська мова (староболгарська). 7. Софійність (використання мудрості для пояснення християнства). Цілком природно, що для вивчення мистецтва найважливішим джерелом є самі мистецькі пам’ятки. Вони збереглися дуже нерівномірно. Більшість з наявних стосується західноукраїнських земель. Це пов’язано не тільки з воєнними спустошеннями на сході України, але також з тим, що в умовах царської Росії офіційна церковна влада цілеспрямовано усувала рештки давнього мистецтва, яке сприймалося як вияв чужорідної культури, збереження якої було несумісне з політичними цілями держави. Тому особливого визнання заслуговує робота мистецтвознавців і реставраторів, які виявили ряд невідомих раніше пам’яток іконопису з різних регіонів України, а також розгорнули вивчення пам’яток церковного монументального стінопису. За невеликими винятками стародавні ікони та інші пам’ятки живопису залишалися непідписаними, тому таке унікальне значення мають архівні матеріали про діяльність митців (праці П. Жолтовського, В. Александровича). 11. Розвиток культури післямонгольского часу. Галицько-Волинське князівство як політичний і культурний правонаступник Києва (ХІI – ХІV ст.). Розвиток культури у другій половині XIII — XV століть визначався складною історичною ситуацією. Напередодні монголо-татарського нашестя Русь розділилася на безліч князівств, незалежних одне від одного або неміцно пов'язаних певними військово-політичними договірними відносинами. Вже при першому зіткненні на ріці Калка в 1223 р. русичі зазнали поразки, але і це не привело до подолання міжусобних конфліктів. 1237—1240 рр. можна вважати найтрагічнішими в історії Русі. Разом з містами монголо-татари знищували і витвори культури, було вбито і забрано в полон десятки тисяч людей, обезлюдніли цілі області. Потрібно зазначити, що різні князівства різною мірою відчули наслідки монголо-татарського нашестя. Воно визначило остаточне оформлення в XIII — XIV століть історичних шляхів розвитку основних регіонів Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського центризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі. Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни. Разом з різними запозиченнями у військовій справі від західних сусідів, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору. Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу. 12. Суспільна та етнокультурна еволюція східнослов’янських земель: проторенесанс в українсько-польських землях (ХІІІ-ХV ст.) Монголо-татарського нашестя визначило остаточне оформлення в XIII — XIV століть історичних шляхів розвитку основних регіонів Русі: південно-західного з центром у Галицько-Волинському князівстві, яке охоплює в основному етнічні території сучасної України, північно-східного з центром у Володимиро-Суздальському князівстві і північно-західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське князівства занепали. У зв'язку з переміщенням європейської торгівлі з Візантії у Західну Європу на Русі торговельні пріоритети перемістилися з Київського у Галицько-Волинське князівство, де перетиналися шляхи із західної, північної і східної Європи. Це, в свою чергу, обумовило інтенсивний культурний розвиток вказаного регіону. Литовське правління, що постало на українських землях з другої половини XIV століття, кардинально не вплинуло на культурний процес. Принцип литовської політики «нічого не змінювати і нічого не вводити» якнайкраще відповідав інтересам підвладного йому населення. Крім того, певною мірою литовське правління сприяло інтенсивним зв'язкам вказаних земель з Західною Європою і її впливу на місцеву культуру. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема освіти і наук. У загальнокультурному відношенні Литва значно поступалася Україні — українська мова стала мовою діловодства, дипломатії, приватного листування на території Великого князівства Литовського. Недержавне становище українського населення пізніше негативно позначилося на розвитку культури. У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах і монастирях і в маєтках деяких магнатів. Навчали дяки-«уставники», яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка, або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів. Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир». Крім людей, які здобули початкову освіту, були і освіченіші, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських канцеляріях. Вони готували тексти грамот, проводили облік, вели дипломатичну переписку. У кінці XV століття в Польщі і Литві починається культурне піднесення. Тут розповсюджуються ідеї гуманізму, вчення Яна Гуса та інших діячів Реформації. Через Польщу прогресивні ідеї проникали в Україну, і одночасно польська культура збагачувалася завдяки контактам з українською. Вихідці з України навчалися також в університетах Європи. У документах паризької Сорбонни імена студентів-українців, а також бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини XIV століття. У середині XV століття в Європі було вже декілька докторів українців (Юрій Дрогобич, Павло Русин). Юнаки з України — діти шляхтичів, міщан — навчалися і в Болонському, Краківському, Празькому університетах. Юрій Дрогобич (1450—†1495) в 1481–1482 рр. був ректором університету медицини та вільних мистецтв у Болоньї. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами. Таким чином, незважаючи на важкі умови іноземного панування, оригінальна і високохудожня культура українського народу, продовжуючи традиції давньоруської культури і підтримуючи зв'язок із західноєвропейською, не тільки не занепала, але й зберегла високий рівень розвитку. 13. Мистецтво київських та галицько-волинських земель ХІV- ХV ст.: світська та сакральна архітектура, малярство, музика, декоративне мистецтво, книгописання. В образотворчому мистецтві східнохристиянська орієнтація української культури визначила домінантну перевагу візантійського напряму. Натомість західноєвропейських впливів в українському мистецтві на цьому етапі виявлено порівняно мало. Малярство відігравало провідну роль серед образотворчих видів мистецтва. Його майстри працювали передовсім у монументальному малярстві, іконописі та книжковій мініатюрі.Інформацію про інтенсивний розвиток монументального малярства на Волині в часи князя В. Васильковича дають літописні повідомлення. До них належать найперше фрески церкви у Володимирі. Другий малярський ансамбль, роботи над яким велися в 1288 р., - декорація церкви св. Георгія в Любомлі. Обидва храми не збереглися, поза літописом відомостей про них немає.Станкове малярство XIII—XIV ст. репрезентоване лише іконописом. Поширенню іконопису сприяла вироблена на візантійській основі система декорації храму. Найстарішою пам’яткою іконопису вказаного періоду є ікона «Богородиці Одигітрії» останньої третини XIII ст. з Успенської церкви в с. Дорогобужі на Волині.В іконописі, як і в інших видах давньоруського образотворчого мистецтва, відобразились провідні етичні й естетичні норми того часу. Майстри живопису виявляли глибокий інтерес до внутрішнього світу людини, намагаючись відтворити його засобами іконописання. Ще однією знаменитою іконою того часу є «Луцька Богородиця», яка була намальована в місцевій майстерні і впродовж ХІІІ-XІV ст. належала Покровській церкві на середмісті. Поширеним у цей час стало й зображення Богородиці-Покрови. Надзвичайно популярними були ікони св. Миколая, якого здавна вшановували як покровителя і заступника всіх гнаних і убогих. Його зображали в золотавих або білих ризах, як пастиря, котрий благословляє вірних і проповідує слово Боже. У руках він зазвичай тримає Святе Письмо або Божественну Літургію.Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер’єрі культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 р. у м. Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегородкою, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці ХІ ст. з’явилися власні. Становлення давньоруського іконопису припадає на ІІ половину ХІ – початок ХІІ ст. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших руських іконописців – Григорія та Аліпія. У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» – Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб» Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського. Найменш відомою сторінкою малярства Галицько-Волинської доби є мініатюра рукописних книг. Серед нечисельних пам’яток виділяють мініатюри Добрилового євангелія (1164), Оршанського євангелія (ХІІІ ст.) та служебника Варлаама Хотинського (кінець ХІІ - початок ХІІІ ст.), які доносять високий рівень художньої культури Волині. На галицьких землях рукописна мініатюра представлена в Галицькому (ХІІ ст.) та Євсевієвому (Галицьке) євангеліях (ХІІІ ст.). 14. Ренесанс як культурна епоха. Особливості (характерні риси) Відродження в українських землях (ХVІ ст. – початок ХVІІ ст.) З кінця ХV ст. до України докочуються нові світоглядно-естетичні віяння, які у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. вилилися у поширенні на західноукраїнських землях культури Ренесансу. Першим представником ренесансного гуманізму в Україні і Польському королівстві був знаменитий Григорій із Сянока (бл. 1406–1477), професор Краківської академії, львівський католицький архієпископ (1451–1477). Ставши львівським архієпископом, Григорій створив у своїй резиденції-садибі в м. Дунаєві (тепер село Перемишлянського р-ну Львівської обл.) перший у Польському королівстві гуманістичний двір. Дунаївський осередок відвідували знані діячі культури з усієї Європи. Серед людей українського суспільства – яскравих постатей доби Відродження слід назвати знать, представників родів руської шляхти українського, польського, литовського походження: Острозьких, Замойських, Тарновських, Гербуртів, Радзивілів, Теньчинських, Одровонжів, Шидловецьких, Сенявських, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких та інших. При дворах і у володіннях місцевої знаті на українських землях працювали вчителями, архітекторами, скульпторами, друкарями, придворними поетами, музикантами представники освітньо-мистецької еліти як зарубіжного, так і українського походження. Так, при дворі В. – К. Острозького творив ренесансний поет Симон Пекалід, у Тернополі і Острозі князю служив італійський архітектор П’єтро Сперендіо, а в Острозі сформувався цілий Острозький гурток вчених-богословів і письменників. Ренесанс характеризувався розвитком міст і зростанням міщанського стану. Тому він добре помітний у міській забудові і архітектурі українських міст. Пам’ятки Ренесансу характерні насамперед для західного реґіону України, зокрема для Львова, де працювали кваліфіковані майстри з мистецьких центрів Італії: Петро Кастіліо, Петро Італьчик (Італієць), Павло Римлянин, Петро Красовський та інші, а також з Німеччини: Йоганн Пфістер, Гайнріх Горст, Гануш Шольц та інші. Елементи Ренесансу помітні в перебудові (у Кам’янці-Подільському, Меджибожі – 1545), а також у будові нових замків: Синявських у Бережанах (1534–1555), Я. Тарновського у Тернополі, С. Конецпольських у Підгірцях та ін. Свідоцтвом раннього Ренесансу є синагога в Сатанові (1532). Прикладом ренесансного містобудування за принципами регулярного плану можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітектор Дель’Аква, і славнозвісний французький інженер Ґ. Л. де Боплан).У скульптурі Ренесанс характеризувався проникненням реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах шляхти у Бережанах, Дрогобичі, Добромилі, в Уневі (1573) в Галичині, князя К. Острозького у Києві (1579), дітей Даниловичів у Жиравці (1580) тощо, у рельєфах на кам’яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Деякі відгомони Ренесансу простежуються в іконописі (де збереглися аж до початку XVIII ст.). Натомість Ренесанс спричинився до розвитку портрета (напр. К. Корнякта), а ще більше – графіки й мініатюри (Пересопницьке Євангеліє), а також у друкарстві. У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити античну культуру, йшли намагання культивувати людську індивідуальність. На основі знання латинської мови розвивалася т. зв. новолатинська поезія і література загалом. Таким шляхом, українська культура зазначеного періоду продемонструвала свій поворот до загальноєвропейської. Багато прикладів свідчать не лише про вплив Західної і Центральної Європи на Україну, а й про співтворення Україною культурних цінностей, її співучасть у культурних течіях, спільних для всієї Європи. 15. Церковна криза в українських землях ХVІ століття. Берестейська унія 1596 року та початок релігійно-філософської полеміки. Братський рух як соціальний та культурно-освітній феномен. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНОВИЩА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ: -формально церква визнавалася рівноправною,мала урядові «вольності та привілеї».-вищих церковних посадовців призначав король за гроші,заслуги перед державою чи борги держави перед особою.У другій половині 16 ст. жоден митрополит не був обраний церковним собором.-Державні та світські особи постійно втручалися в церковні справи:судили священників,не призначали настоятелів,щоб самими отримувати доходи з церковних маєтків,обкладали церкву високими податками тощо.Реформація-антикатолицький рух за переоблаштування церкви.У 16 ст. країни Європи були охопленні Реформацією.Її учасники виступали:-проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя.-за зменшення впливу церкви і духовенства.-за здешевлення церкви і спрощення церковних служб.У наслідок реформації виник протестантивізм-третій напрямок у християнській релігії.Із 30-40-х рр. 16 ст. реформаційні ідеї проникають в Україну.Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині,Поділля,Галичини,а згодом і в Києві.В Україні найбільше поширились такі протестантські напрямки:-кальвінізм-Жан Кальвін-не набув прихильників серед народу,проте було створено близько 100 протестантських общин.Основу складала шляхта(Потоцькі,Вишневецькі).-соціанство-Фавст Соціан-сповідував ідеї про свободу й духовну чистоту людини,людську природу І.Христа,неприйняття ікон у богослужінні,необхідність ліквідувати смертну кару.Соціани відкривали школи,типографії,поширювали літературу;їхніми покровителями виступали князі,посадовці.Реформація знайшла відгук у діяльності братств,що були засновані у Львові (1586р.),Рогатині,Галичині,Вінниці,Лубнах,Києві (1615),Луцьку та інших містах. Братства-громадські релігійні об’єднання православних українців (міщан,духовенства,козаків,шляхти).МЕТА ДІЯЛЬНОСТІ БРАТСТВ:захист національно-релігійних прав українців,протистояння окатоличенню та спольщенню українського народу.ЗАХОДИ БРАТСТВ:-виступали за право міських общин брати участь в управлінні церковними справами,контролювати діяльність вищого духовенства.-захищали інтереси православних ремісників при вступі до цеху.-займалися просвітницькою діяльністю:створенням шкіл і типографій.Кожне братство мало свій статут,який виводив організацію з-під влади єпископів.Засади реформації вплинули на опір наступу католицизму та розвиток власне української церкви.Ідея перекладу біблії на народну мову реалізована в українськомовному Пересопницькому Євангелії (1556-1561),створеному на Волині:як відомо однією однією з ідей реформації є переклад святого письма народною мовою.Наступ католицької церкви має назву-контрреформація.НАПРЯМИ:-у 1569р. на українських і білоруських землях починає діяти єзуїтський орган,представники якого схиляють на свій бік різні верстви населення,навіть тих,хто вже стали протестантами.-із 1570-х рр. починає формуватися мережа єзуїтських колегій-навчальних закладів на основі католицького віровчення.Вони давали високий рівень освіти й успішно конкурували з протестантськими школами.-поширюються ідеї об’єднання (унії) православної й католицької церков,які підтримають як представники католицького,так і православного духовенства.Берестейський собор 1596:Укр. Ініціатори-Гедеон Балабан та Іпатій Потій + впливові укр.. магнати.На обговореннях Балабан відмовився від ідей унії й перейшов на бік Острозького.Перешкодити вони не змогли.ПРИЧИНИ УКЛАДАННЯ:-прагнення католицької церкви розширити свій вплив і підпорядкувати православних папі римському.-Річ Посполита вважала єдину віру чинником,що укріплює державу,і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму. -православні духовенство і знать намагалися позбавитися нерівноправності з католиками,посилити свої позиції,досягти зближення із західноєвропейською культурою. ЗМІСТ:-об’єднувалися в греко-католицьку церкву(уніатську).-уніатська церква зберігала православні обряди,церковнослов’янську мову,право на митрополичну та єпископські кафедри.-уніацька церква визнавала зверхність папи римського,учення католицької церкви.-уніатське духовенство зрівнювалося в правах з католиками,набули права обіймати посади в державних і міських урядах. Унію прийняли 6 із 8 єпархій митрополії,ще дві-Перемишльська та Львівська -100 років тому. Першим греко-католицьким митрополитом став Михайло Рогоза,а по його смерті – Іпатій Потій. НАСЛІДКИ: утворилася Українська греко-католицька церква.-почалася боротьба православних з греко-католиками,в українському суспільстві загострилися релігійні суперечності.-не відбулося обіцяне зрівняння у правах уніатів з католиками. ОСНОВНІ ЕТАПИ БОРОТЬБИ ЗА ВИЗНАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ після Б.У.:-православні братства вели судові процеси за право володіння церковним майном,опротестовували протиправну діяльність уніатів на сеймах Речі Посполитої.-за ініціативою Віленського братства протестантська і православна шляхта укладали договір про тимчасове об’єднання та спільні дії в питаннях захисту своїх прав на богослужіння.-спільна з протестантами боротьба на засіданнях сеймів призвела до формального визнання православної церкви та духовенства у Речі Посполитій,свободи сповідання православ’я,повернення братствам їхніх прав та привілеїв.-у 1620р. під час перебування в Києві єрусалимського патріарха Феофана І.Борецький був висвячений на київського митрополита.Новий митрополит відновив діяльність православних єпископств. -Велася боротьба козацтва за легалізацію православної ієрархії.Польськиц уряд був змушений погодитися на ці вимоги. (1622-1632) -у 1633 польський уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу»,які офіційно визнавали існування УПЦ і надавали широкі права православним,у тому числі обіймати державні посади в Р.П. “Брестська Унія”. Але серед частини православної шляхти та православного духовенства поширюється ідея про можливість об`єднання православної церкви з католицькою, для того щоб зберегти її від католицької експансії, добитись рівних прав католиків і православних. Вони посилались як на прецедент на рішення Флорентійської унії (1439р.) Цю ідею підтримував найбільший світський захисник православ`я К. Острозький (“нічого не бажаю гарячіше, як єдності віри і згоди всіх християн”) Прихильники унії вважали, що рішення буде прийнято після переговорів на Соборі з поступкам з обох сторін. Але ця ідея не мала підтримки в братствах і особливо в низах православних. Тому ініціативу в справах унії взяли на себе єзуїти, польський уряд на чолі з фанатиком Сигізмундом та деякі православні єпископи, особливо Іпатій Потій, та Кирило Терлецький та митрополіт Рогоза. Не порадившись з собором, фактично не маючи повноважень Потій і Терлецький з 1595р. виїхали в Рим і затвердили умови унії з папою. Цей вчинок вніс розкол (Клемент VІІІ) серед прихильників унії в Україні. Більшість на чолі з К.Острозьким засудили таку унію. Але Потій і Терлецький при підтримці Сигизмунда скликали Собор в Берсті у 1596 і проголосили унію. Православні зібрали свій Собор і засудили унію та розірвали з уніатами. Король скористався цим і оголосив уніатів єдиними легальними представниками грецької церкви. |