Походження, динаміка, основні функції
 Скачать 236.39 Kb.
|
16.Освіта в ХVІ – на початку ХVІІ ст. Братські школи та культурно-освітній осередок в Острозі.Наприкінці XVI - на початку XVII ст. освіта стає одним з найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності України. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональній консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI - початку XVII ст.. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - вчителі, вчені, письменники.Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-ті роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький. Львівська братська школа - це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Києво-Могилянський колегіум (1632 p.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.Культурно-освітні центри створювались у маєтках воєвод... Найбільшим і найвпливовішим в Україні був культурно-освітній центр в місті Острозі, створений у 1576 р. під патронатом Костянтина-Василя Костянтиновича Острозького (1526-1608) - найбільшого магната держави, відомого мецената, нащадка самого Володимира Святославича. Центр складався з колегії, або "триязичного ліцею", - слов´яно-греко-латинської академії, що отримав таку назву з 1583 p., друкарні та науково-літературного гуртка.Острозька школа акумулювала в собі всі течії і напрями тогочасної культури в Україні, орієнтуючись на смаки та запити різних верств суспільства. В основу її діяльності було покладене традиційне для середньовічної Європи вивчення "семи вільних наук". Проте новостворений навчальний заклад відрізнявся від західноєвропейських чи польських шкіл такого типу використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразним національним спрямуванням.Активна ідеологічна діяльність Острозького центру припадає на кінець XVI ст. - час підготовки і прийняття Брестської унії. На початку XVII ст. це вже була переважно наукова та освітня діяльність. Навчальна програма острозького закладу була подібна до програми Львівської братської школи. - вивчення іноземних мов, граматики, діалектики, риторики, арифметики, геометрії, музики, астрономії. Особливо на високому рівні був поставлений хоровий спів. Заклад мав прекрасну бібліотеку, в якій було чимало європейських видань. Вершиною діяльності Острозького культурно-освітнього центру став вихід Біблії (1581) - першого видання, здійсненого церковнослов´янською мовою. 17. Книжна справа та книгодрук в Україні (ХVІ-ХVIІ ст.). Полемічна література. Гуманістично-реформаційні ідеї у духовній культурі ХVІ – початку ХVІІ ст. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Друкована книга становила синтез графічного мистецтва і поліграфічної техніки. Перші книги, друковані кирилицею, з'явилися у 1491 р. в краківській друкарні Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Тріодь цвітна", "Часословець". Українським першодруком вважається "Апостол", надрукований у 1574 р. Іваном Федоровим у Львові. "Апостол" історично започаткував розвиток друкарства в Україні. Одночасно з "Апостолом" І. Федоров видає навчальні книги — граматки. Зразком такої книги є "Буквар", надрукований у 1574 р. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст. Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львівської братської друкарні. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скромно ("Граматика", 1591 p.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'являється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра. На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. В українській полемічній літературі, що знаходилась під впливом європейського гуманізму і візантійського ісихазму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгицький Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність, ісихазм. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму - Юрій Рогатинець, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем´ян Наливайко, Стефан і Ліврентій Зізанії - проповідували активну діяльну особистість, а захоплення вченням Арістотеля сприяло розриву з візантинізмом, наближуючи суспільство до європейського ідеалу. Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської Унії 1596 р. Питання літургії в цій полеміці були другорядними, на перший же план виходило відстоювання права українців на свою віру, мову, культуру. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. У надісланому в Україну з Афону "Посланні єпископам-відступникам від православ´я" Іван Вишенський - український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст - таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним з перших виступив проти кріпацької неволі. У розвитку українського гуманізму можна виділити три основні етапи: перший етап (приблизно з кінця ХV до середини ХVІст.) мав багато спільного з періодом раннього італійського гуманізму, тобто етико-філологічного гуманізму, пов'язаного з вивченням риторики, граматики, поезії, історії, етики на ґрунті класичної античної освіти. Другий етап (приблизно з другої половини ХVІ до початку ХVІІ ст.) був здебільшого пов'язаний із ранньо- та пізньогуманістичними ідеями, а також з реформаційними ідеями. До того ж посилення національного та релігійного гніту призвело до посилення інтересу до рідної культури, історії, мови, національної самосвідомості. На третьому етапі (від другої третини ХVІІ ст. до початку ХVІІІ ст.) набули поширення гуманістичні ідеї, а реформаційні відійшли на другий план.
Специфікою розвитку гуманістичних ідей на Україні, починаючи з другої половини ХVІст., є цікавий та складний взаємозв'язок цих ідей з реформаційними ідеями. Це, насамперед, критика всієї церковної обрядності, чернечого життя з його аскезою, церковної ієрархії. За цим стояли уявлення про самоцінність людини, яка не потребує посередників задля встановлення діалогу з Богом. У сучасній літературі має місце думка, що виникненню реформаційних ідей серед православних українців сприяла відсутність великої дистанції між кліром та віруючими, дозвіл майже всьому духівництву (крім, наприклад, ченців) на одруження, дозвіл вести службу на національній мові, спільна спрямованість на особисті переживання, внутрішнє осмислення Біблії. 18. Розвиток власної художньої традиції: архітектура, монументальне малярство та іконопис ХVІ - ХVІІ ст. Архітектура Розвиток української архітектури другої половини ХVІ – початку ХVІІ ст. нерозривно пов’язаний з розбудовою міст. Церковне і світське будівництво у цей час зазнало сильних впливів ренесансного стилю. Спорудам, виконаним у цьому стилі, притаманні витонченість і урівноваженість композиції, декоративне оздоблення, великі вікна, наявність скульптур тощо. Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові, який може служити зразком архітектурного мистецтва того часу. Розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 – 90-ті рр.. ХVІ ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на площі Ринок: «Чорна кам’яниця», будинок Бандінеллі – флорентійського різьбяра. Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема Успенська церква, складовою частиною ансамбля якої є каплиця Трьох Святителів та найцінніша пам’ятка українського Ренесансу – Вежа Корнякта. Поступовий перехід до архітектури бароко в перші десятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикраси занадто перевантажують стіни і зсередини, і ззовні, приголомшуючи глядача. До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів і Кампіанів, ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема Бернардинський костел у Львові). Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові. Виразні риси бароко помітні у реконструйованій італійцями у 1613 р. Успенській церкві Києво-Печерської лаври. Малярство Наприкінці ХVІ ст., поряд з традиційним іконописом, з’являються світські жанри живопису: портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу. Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погрудний, згодом – у повний зріст. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, силу волі, почуття власної гідності. Портрети на повний зріст були найбільш репрезентативні, особливо ті з них, що відзначалися багатою аранжировкою, поясні і погрудні позначені простотою і суворістю художньої мови. З другої половини XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта дружини турецького султана "Роксолани" (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш (бл. 1635) та багатьох львівських міщан — діячів братства. Київські портрети на полотні першої половини XVII ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові. Іконопис Святі на іконах того часу мають вільні рухи, лагідний вираз обличчя. Постаті звільняються від візантійської умовності, нерухомості, урочистості й стають більш земними, обличчя набувають усе більш індивідуального виразу. Найпопулярніші сюжети - зображення войовничих святих, зокрема Юрія Змієборця і сцен "Страшного суду". Останній сюжет під впливом замовників — заможних селян та міщан — набув сатиричного забарвлення. Композиції доповнюються новими сюжетними елементами, деталізацією обстановки реальних і міфічних подій, новими колористичними рішеннями, посиленим акцентуванням декоративних елементів і виразністю рисунку з підкресленням лінійного ритму. Поряд з традиційним іконописом з початку XVII ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним із найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона "Різдво Богородиці", що зберігалася у П'ятницькій церкві Львова. Для іконописців XVII ст. вживання олійної фарби стає поступово нормою, хоча інколи її розбавляли з темперою. Світлотіньове моделювання наближає цей іконопис до портретного живопису. 19. Київ часів Сагайдачного: Київська братська школа та вчений гурток Лаврської друкарні. Київське братство, отримавши притулок, оформилось юридично, вписуючи своїх членів у реєстр з січня 1616 року, а школа під його опікою стає відомою як Київська братська школа.Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного. Київську братську школу створили 1615 р. за зразком статуту Львівської. У школі викладали видатні вчені 17 ст. Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, КасіянСакович, Захарія Копистенський. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. Тут на вищому рівні вивчали граматику, риторику, діалектику, геометрію, музику, астрономію, історію. У 1632 р. внаслідок об'єднання з Київською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше — академія). Із діяльністю Києво-Могилянської академії, Київської братської школи пов'язані здобутки українського теоретичного і практичного мовознавства XVII — початку XIX ст. Там працювали учений і церковний діяч Мелетій Смотрицький, лексикограф Памво Беринда, укладачі «Лексикона славено-латинського» автори підручника з грецької мови Варлаам Лащевський та посібника з польської граматики Максим Сімигиновський. Першим ректором школи був Іов Борецький (1615 —1618). Ректорами також були Мелетій Смотрицький (1619–1620), КасіянСакович (1620–1624) та Хома Євлевич (1628–1632). З Київської братської школи вийшло чимало видатних українських діячів 17 століття. У ній навчалися діти міщан і козаків. Матеріальну допомогу школі надавали Петро Сагайдачний та Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615 р. Галшка Гулевичівна подарувала свій київський будинок та землю навколо нього Київському братству. У 1632 р. було об'єднано школу Києво-Печерської лаври з Київською братською школою і реорганізовано у вищий навчальний заклад – Києво-Могилянську колегію, яка з 1701 року була перейменована на академію.Для учнів викладалися слов'янська, грецька, польська та латинська мови. Помираючи, Сагайдачний відписав своє майно Київській, Луцькій та Львівській братським школам. ВЧЕНИЙ ГУРТОК КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ Об’єднував навколо Києво-Печерської друкарні, заснованої архімандритом Є.Плетенецьким, та Київськоїбратської школи, пізніше Києво-Могилянського колегіуму, вчених богословів, перекладачів, видавців, редакторів, викладачів, граверів, поетів. Почав формуватися в перших десятиліттях 16 ст., коли Є.Плетенецький придбав друкарню Ф.Балабана – племінника Г.Балабана, запросив до Києва високоосвічених людей зі Львова та Острога. До гуртка входили, крім Є.Плетенецького, перший ректор Київ. братської шк. І.Борецький (згодом митрополит Йов), З.Копистенський (він після смерті Є. Плетенецького 1624 став архімандритом і очолив гурток), Л.Зизаній, П.Беринда та ін. Від 1627 на чолі гуртка стояв архімандрит Лаври П.Могила. Активну участь у діяльності гуртка взяли також викладачі Лаврської шк., заснованої П.Могилою, та Києво-Могилянського колегіуму. На перших етапах своєї діяльності гурток (доки його не очолив П.Могила) ставив на меті оберігати власну греко-слов’ян. культ. традицію, поширювати книгодрукування, освіту, відстоювати права укр. народу на своє віровизнання, протистояти унійству та католицизму. Першою книгою, підготовленою й виданою в Києві, став Часослов (1616), у передмовах до якого Є.Плетенецький і З.Копистенський виклали програму діяльності гуртка. П.Могила значно розширив завдання гуртка. Разом зі своїм оточенням він упорядкував догматичну та обрядову системи правосл. церкви в Україні; використовуючи досягнення катол. освіти, реформував правосл. шк.; запровадив книгодрукування польс. та лат. мовами. Діячі вченого гуртка готували до видання церковнослужбову й богословську літ., перекладали й редагували тексти, брали участь у графічному оформленні книг. Консолідація культ. і реліг. діячів із Галичини, Волині навколо друкарні, братської шк, а згодом колегіуму перетворила Київ у провідний центр духовного й культ. життя укр. народу. Здобутки укр. книгодрукування, літ., мист-ва вплинули на розвиток к-ри ін. народів правосл. ареалу. В середовищі вченого гуртка розвивалися ідеї тяглості істор. процесу на укр. землях від часів Київської Русі, Києва як «другого Єрусалима» – твердині православ’я. Все це сприяло піднесенню нац. свідомості укр. народу напередодні національної революції 1648–1676. 20. Феномен українського козацтва як культуротворчої сили. Культура козаччини. Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу. Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. Породження бароко – непрості, бурхливі соціально-історичні обставинами. Особливості бароко:сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скороминущого явища, сповнення ілюзій, химер і вигадок. В цьому стилі завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти – це все риси козац. культури. Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Козацьке барокове середовище глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень, поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. Не зовсім серйозний, сповнений іскрометного гумору традицією козацької ініціації. |