Походження, динаміка, основні функції
 Скачать 236.39 Kb.
|
|
Релігія. Найшанованіші церковні свята: Різдво, Великдень, Покрова. У козаків чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності.Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців. Богоматір– головна захисниця запорожців. Культ святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Головна святиня козацтва — храм Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити.Богослужіння: чернечим чином Православної церкви, українською мовою. Освіта. Три типи шкіл на Запорожжі: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі.Навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва.Монастирська школа на Січі хлопців навчала грамоти, письма, молитов та Закону Божого.Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.В 1754 р. була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Феномен духовності козацької педагогіки — поєднання духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, віра у вищість справедливості, мужності та мудрості. Навчання тут велося українською мовою. Музика. Духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни (тривога, урочистості, свята). Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей. Хорове мистецтво. Виконувалися думи — героїчні, драматизовані і водночас пройняті великим ліризмом поезії. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи і народні пісні.Поширювалися завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Танці. Найпоширеніший – гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів. У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України. Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід. 21. Державно-культурне самоствердження нації у ХVІІ ст. та його вплив на розвиток національної культури.
Початок книгодрукування Велику роль у розвитку друкарської справи в Україні відігравали братства. Майже всі братські школи відкрили при собі друкарні. Найбільшими центрами книгодрукування стали Львівська братська школа, Острозька академія та Києво-Могилянська колегія, Києво-печерська лавра, Освіта Братські школи були не тільки закладами освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики ольського уряду. Викладання в них велося церковнослов'янською мовою. 1632 року шляхом об'єднання Київської братської школи з Лаврською була створена Києво-Могилянська колегія, яка 1701 року дістала назву академії. Сюди приймали вихідців з усіх станів, але переважно з козацької старшини, шляхти, духовенства й багатих міщан. Попри несприятливі умови розвитку, освіта в Україні XVII—XVIII ст. залишалася на досить високому рівні. Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи. Їх кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала. Література Боротьба за національне й соціальне визволення, розвиток української мови та початок книгодрукування — усе це сприяло швидкому розвиткові української літератури.Для першої половини XVII ст. в Україні був характерний поступовий перелом у ставленні до «латинської культури», яка до цього часу однозначно протиставлялася «греко-слов'янській» культурній традиції. Водночас з середовища українського міщанства, православного духовенства, дрібної шляхти вийшли письменники, які створили низку гострих полемічних праць, спрямованих проти католицизму та уніатства Зароджується українськиц театр та стрімко розвивалося музичне мистецтво Архітектура та живопис Протягом XVII—XVIII ст. бурхливо розвивалася гравюра. Найвидатнішими українськими художниками-графіками були Олександр та Леонтій Тарасевичі.У розписах українських церков виразніше виявлялися народні мотиви. Іконописні образи набували рис, вихоплених із повсякденного життя, почасти наближаючись до світської картини. Розвивався і світський портретний живопис. Значного рівня розвитку досягла українська архітектура. Архітектурні пам'ятки XVI-XVII ст. будувалися в стилях: • готики (переважно в Північно-Західній Україні);• ренесансу (переважно в Північно-Західній Україні);• бароко (по всій території тогочасної України). Це були: а)оборонні споруди;б) культові споруди;в) міське житло. 22. Європейське бароко та формування українського (козацького) бароко як власне національного художнього стилю. Європейські витоки бароко Історія виникнення.Стиль бароко виник XVI ст. і прийшов на зміну стилю Відродження в результаті кризи гуманістичної ренесансної культури. В XVII ст. бароко поширився в більшості європейських країн. Важливим є те, що бароко мало здатність пристосовуватись до різних національних і регіональних умов та традицій, а відтак - містило в собі значну кількість модифікацій і варіантів. Українське бароко Література:
Архітектура. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників - старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев'яного народного будівництваДо таких споруд нашого краю належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові (1679 p.), собор Мгарського монастиря неподалік від Лубен, будівництво якого розпочав гетьман Самойлович у 1682 році, дві будівлі часів гетьмана Мазепи в Києві -Михайлівський собор (1690-1694 pp.) і Братська церква Академії (1695 p). Мистецтво Український бароковий стиль увібрав у себе чимало елементів народної культури, що спричинило його демократизацію. Фольклоризація стилю найбільш відчутно проявилася у широкому використанні народних орнаментів у образотворчому мистецтві. Особливо виразно тенденція позначалася на розвитку мистецтва різьблення по дереву та оформленні іконостасів. Декоративність українського бароко здебільшого тяжіє до використання флористичного орнаменту (зображення символів рути, дубового листя, квітів барвінку тощо). Причому образи рослин часто використовувалися і у філософських творах, уособлюючи собою алегорію природи, Надзвичайної пишності та ошатності досягли церковні іконостаси: вони власне в цім часі почали підноситися до самої стелі церкви,В добу бароко також набув широкого розповсюдження портрет. Світський портрет на українських землях виник у кінці ХVІ Театр. На Україні театр з’явився в впливом польського та латинського театру. На Заході при початках театру стояли певні середньовічні народні та церковні традиції. На Україні церковних та народних традицій не було. Український театр цілком походить з барокової драми. Великою мірою - з театру єзуїтських шкіл Висновок. Бароко – це стилістичний напрям в європейському мистецтві XVI-XVIII сторіч, започаткований в Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське бароко. 23. Києво-Могилянський колегіум як нова освітня модель. Становлення професійних наук, філософії та розвиток мистецтв у стінах Академії. Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників – так званий Києво-Могилянський атаней («святиня»).Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів), проте юридична назва академії була закріплена лише 1701 р. Кількість учнів колегії в 1700 р. сягала 2-х тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200. Навчання:Курс навчання в академії тривав 12 років (з другої половини XVIIIст. – 7 років) і складалася з 8/7 ординарних(звичайних) класів: трьох граматичних, поетики, риторики, філософії та богослов’я). До неординарних зараховували класи іноземних мов – грецької, польської, німецької, французької, єврейської, російської; класи історії, географії, математики і змішаної(оптика, діоптрика, фізика). Петро Могила також заснував філії колегіуму у Вінниці(1634), в Кременці(1636) для розвитку освіти в Україні. Пропозиція Петра Могили московському царю про можливість заснування у Москві монастиря зі школою підтримки не знайшла. Розвиток історичної науки: учені і діячі Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток української історичної думки. У ній працювали або вчилися такі історики XVII—XVIII ст., як Інокентій Гізель, Теофан Прокопович, Феодосій Сафонович, Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін. Діяльність академії дала поштовх глибоким внутрішнім змінам в українській церкві, докорінним зрушенням у способі мислення духівництва, розвитку православного богослов'я, виникненню професійної філософії, запровадженню західних освітніх моделей. Розвиток мистецтв: значним є внесок Києво-Могилянської академії у розвиток давньоукраїнської літератури, вивчення теорії поетичного мистецтва, теорії красномовства (церковного і світського). Поезія і проза творилися давньоукраїнською, латинською і польською мовами. Найяскравіші представники: Теофан Прокопович, Паїсій Величковський, Михайло Козачинський та інші. В академії діяла школа графіки, яку представяли Іван Мигура, Михайло Карновський, Григорій Левицький, Іван Щирський. Києво-Могилянська академія сприяла також розвитку музичного мистецтва в Україні. Тут сформувалась київська школа музики, що здійснила синтез українських місцевих музичних традицій, які взаємодіяли переважно з південнослов'янським, ново балканським співочим мистецтвом, із західноєвропейськими. Це прискорило входження України в загальноєвропейський музичний процес, позитивно позначилося на розвитку музичної теорії («Граматика» Миколи Дилецького), співочої, вокально-хорової практики, формуванні композиторської школи (її представники — Максим Березовський, Артемій Ведель; тут здобував музичну освіту Г. Сковорода). Розвиток філософії: Філософія К-М академії була першим етапом розвитку професійної філософії в Україні. При написанні своїх курсів професори К-М академії безпосередньо не використовували твори західних філософів і теологів, для того щоб максимально забезпечити безперервність української філософської традиції/думки при переході від середньовіччя до Нового часу. Києво-Могилянської академії найбільшого впливу зазнавала з боку традиції viaantiqua, насамперед панівної в єзуїтських колегіумах концепції Ф. Суареса, вчення Томи Аквінського, інтуїтивізму Д. Скота. У розв'язанні проблеми універсаліймогилянці схилялися або до поміркованого номіналізму (Йосиф Кононович-Горбацький), або до поміркованого реалізму (Інокентій Гізель). У своїх філософських курсах вони акцентували увагу на вирішенні питань метафізики, натурфілософії, логіки, етики. У XVIII ст. у Києво-Могилянській академії поширились ідеї вольфіанської і картезіанської шкіл, які адаптовувалися до схоластичної форми викладу. Із XVIII ст. могилянці включають до своїх філософських курсів стислий виклад основних тез учень античних атомістів, а також ідеї П. Гассенді, Ф. Бекона. 24. Розвиток барокової літератури та поезії. Шкільний, народно-містеріальний та вертепний театр. Основні характеристики барокової літератури та поезії:
В поезії українського барокко виникає силабічний вірш(однакова кількість складів у кожному рядку), поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Особливо популярними стають акровірші, в яких перші літери кожного рядка утворюють слово чи ім’я, «фігурні вірші», де рядки різної довжини, підібрані так, що створюють на сторінці фігури у вигляді зірки, хреста, серця. Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша),кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки якихможначитатиоднаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…») Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поява творів, що формують історичну та національну свідомість: «козацькі літописи» Самовидця, Граб’янки, Величка; «Історія Русів» тощо. Через ригоризм(суворе, надмірно дріб'язкове дотримання яких-небудь моральних принципів) православна церква не допускала таких вольностей у своїй обрядності, як тетральні дійства. Умови для виникнення самобутнього театру в Україні існували завжди(корінням вона сягає язичницьких містерій, вертепних свят княжої доби), а починаючи з XVI-XVIIст. почали проголошуватися перші зразки драми учнями київської та львівської братських шкіл. Театральність бароко полягає в захопленні театром і театралізації самої реальності. Театр бароко не любив і уникав інтермедій як окремих творів, а, навпаки, любив комічні епізоди заводити до поважних трагедій. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Розквіт шкільного театру пов’язуємо з Києво-Могилянською академією(XVII-XVIIIст.). П’єси описують житіє святих, історичні події, для яких характерна умовність, нарочитість. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. Улюбленою формою народного театру був вертеп – дво-або триповерхова дерев*яна скринька, в якій за допомогою маріонеток розігрувалися різдвяні містерії. Розповсюдженість та популярність вертепу обумовлена виразністю та простотою художніх прийомів. Серед найвідоміших драматичних творів були: «Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»). 25. Мурована архітектура, монументальний живопис, вітчизняна школа іконопису у ХVІІ столітті. Фольклорна культура. Козацтво у літературі й фольклорі. Новий характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки тринавної церкви — віддавна пристосованої до літургічних потреб східної обрядовості — із західним і базилічним типом бароко, що, до речі, близько стояв до візантійсько-української базиліки. Як приклад таких оздоб можна навести великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., собор Мгарського монастиря коло Лубен, розпочатий гетьманом Самойловичем у 1682 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві — Михайлівський собор (1690 — 94) і Братська церква Академії (1695). Хоч у цих будовах у більшій мірі помітні впливи західноєвропейські, але окремі форми й деталі, зокрема декорація, набирають оригінальних форм, що почерпнуті з народного, сільського мистецтва. Особливої своєрідності й краси досягають форми бань, які не мають собі рівних у цілій Європі. Такого самого характеру є численні перебудови й розбудови старших церков у Києві: Софійської кафедри 1691 — 1705 рр., головної церкви Лаври 1695 і 1722 рр., Михайлівського монастиря, Михайлівської церкви Видубицького монастиря й т. д. Ікона (грецьк. - зображення, опис) - символ Христа та святих; ікони почали малювати з II ст. н.е. Іконопис - основний вид станкового живопису Київської Русі. У Київській Русі ікони спочатку привозили з Візантії (найвідоміші з таких ікон - ікона Володимирської божої матері, привезена з Візантії до Вишгорода та вивезена з нього Андрієм Боголюбським спочатку до Володимира - Суздальського, а потім до Москви); в середині XI ст. почали працювати руські художники як учні візантійських майстрів, а з кінця XI ст. - самостійно. Наприкінці XI ст. склалася Київська школа іконопису. Видатним іконописцем та засновником був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій Печерський. Майстром часів Київської Русі - Григорій, теж чернець Києво- Печерського монастиря. У ХVII формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі. Феномен козацтва (особливо запорозького) в уяві українця завжди асоціюється з такими морально-естетичними поняттями, як воля, героїзм, честь, вірність, справедливість, патріотизм і самопожертва в ім'я добробуту батьківщини. Тому цілком закономірним, логічно вмотивованим є тісний зв'язок цього феномену з народною уснопоетичною творчістю (фольклором). Із методологічної й пізнавальної точок зору важливо розрізняти власне козацький фольклор (народні уснопоетичні твори, складені самими козаками) і фольклор про козаків (народні уснопоетичні твори, що виникали поза козацьким середовищем). Про власне козацький фольклор дають підстави говорити свідчення сучасників і дослідників козаччини. Так, наприклад, польські письменники і вчені 16-17 ст. С. Сарницький, Б. Папроцький, Петрицький та Морштину своїх писаннях про Україну відзначають, що серед козаків були досить поширені історичні пісні та думи, які вони складали самі й вельми майстерно виконували під акомпанемент кобзи. Щоб визначити належність уснопоетичного твору до власне козацького фольклору, слід враховувати два головні моменти: час виникнення і першого запису цього твору (якщо є такі дані) та тематику й сюжетно-версифікаційні його особливості. Перевага другого моменту для доказовості більш очевидна, оскільки така структурно-семантична ознака фольклорного тексту, як точність і деталізація опису події (подій), може беззаперечно вказувати на те, що автором твору про цю подію (ці події) є її (їх) учасник, очевидець. Беручи до уваги сказане, до власне козацького українського фольклору можна з певністю віднести історично-героїчні думи 15-17 ст., переважну більшість історичних пісень 15-18 ст., окремі давні ліричні пісні, легенди й перекази, а також цілу низку прислів'їв та приказок. Найхарактернішу частину усно-епічного надбання козаків (запорозьких і реєстрових) становлять думи. («Козак Голота», «Отаман Матяш старий», «Федір безрідний, бездольний», «Три брати самарські», «Іван Богуславець», «Самійло Кішка», «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Олексій Попович», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Розмова Дніпра з Дунаєм») Тематично й художньо-стилістично до козацьких дум близькі численні історичні пісні козацького походження. Вони поділяються в хронологічному плані на цикли. Пісні першого циклу оплакують долю України, яка зазнає грабіжницьких нападів кримськотатарської орди («Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «За річкою вогні горять», «Із-за гори, гори, з темненького лісу»). У другому циклу опоетизовано визвольну боротьбу 1648-54 та змагання за волю Вітчизни видатних учасників цієї боротьби: Б. Хмельницького («Чи не той то хміль», «Ой Богдане, батьку Хмелю», «Ой послав Бог Хмельницького») . З історичних пісень третього циклу постають образи І. Мазепи («Ой пише, пише та гетьман Мазепа»), С. Палія («Годі, коню, в стайні спати»), І. Ґонти («Да стояв, стояв сотник Гонта», «Виїхав Гонта та з Умані»), М. Залізняка («Максим козак Залізняк»), М. Швачки («Ой виїхав із Гуманя козаченько Швачка»), С. Чалого («ОЙ був в Січі старий козак»). Легенди. Не чим іншим, як плодом козацької творчості, можна вважати легенди «Хмельницький і Барабаш», «Герць Хмельницького», а також перекази «Ян Потоцький попав у полон», «Про запорожців та царицю Катерину», «Як запорожці пішли із Січі до турка», «Запорожці за Дунаєм». Є відомості про те, що Б. Хмельницький, приймаючи в жовтні 1655 послів польського короля Яна II Казимира, розповів їм легенду про вужа і невдячного господаря. Цим гетьман виразно натякнув на непримиренність його війська та шляхетської Речі Посполитої. Цілком можливо, що використана українським державним діячем легенда виникла й побутувала в його козацькому оточенні. Образність, дотепність, влучність висловів із козацького мовлення породжували прислів'я й приказки. Такі, скажімо, прислів'я, як «Висипався Хміль із міха та показав ляхам лиха» (про Б. Хмельницького). 26. Блискуче Мазепинське Бароко. Стилістичні особливості бароко як світогляд епохи. Точно етимологія терміну «бароко» не визначена й досьогодні, але найпопулярніша версія — від португальського «perrolabarroca», тобто «перлина неправильної форми», що дуже влучно характеризує стиль. Під бароко розумілося щось примхливе, часом навіть до дивацтва, чудернацтва. Найбільше розповсюдилося в Італії у XVI та XVII століттях. Назва була придумана естетами XVIII ст. як глузлива, далі успадкована художньою критикою XVII ст., що вважала цей напрямок кризою стилю, занепадом краси та гарного смаку. Але з часом термін «бароко» втратив негативний підтекст і став використовуватися для визначення цього художнього напрямку, якому притаманні вибагливість, химерність, ошатність, складні динамічні форми.Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо необхідно відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Культура бароко позначена тяжінням до:
Для барочної архітектури характерні викривлення форм, овальні зали, різноманітні арки, примхливі сходи тощо. Іноді аж занадто складний декор: ліпнина, різьба, карбування, інкрустування, позолота. В оздобленні приміщень переважають рослинні мотиви: гірлянди квітів, листя, вінки.Архітектура бароко нехтує симетрією у композиції, відкриває принципово нові просторові рішення. В Україні мистецтво бароко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського бароко, що залишилося ближчим до свого першоджерела; в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор'я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення — т. зв. козацького бароко.Мазепинська доба створила свій власний стиль, що мав прояви не лише в архітектурі, образотворчому мистецтві та літературі, але й в цілому культурному, і навіть побутовому житті гетьманської України. Це був близький родич західноєвропейського бароко, але одночасно й глибоко національний стиль. В українському живописі стиль бароко позначився насиченістю композицій, колористичною вишуканістю й декоративністю. Персонажі на іконах і портретах зображаються в дорогій одежі, типаж і аксесуари українізуються.В портреті помітне прагнення до імпозантності пози, небуденного оточення (портрет воєначальника Григорія Гамалії в Київському музеї українського мистецтва). Риси піднесеності і декоративності яскраво виявилися у скульптурі ратуші в Бучачі, рельєфах дзвіниці Софійського собору в Києві. Тут композиції сповнені динаміки й руху, а персонажі подані в природних позах, в золототканій і багато орнаментованій одежі. Бароко яскраво відбилося в різьбі дерев'яних іконостасів середини 18 ст., які являли собою величні декоративні композиції, що ніби золототканими завісами закривали вівтар, а також у ювелірних виробах (келихи, блюда, оправи євангелій тощо) і в книжковій графіці, гравюрах. 27. Епоха Просвітництва та науково-раціональна традиція Києво-Могилянської Академії. Просвітництво — етап у розвитку української філософської думки ; широка ідейна течія 17-18 ст, метою якої був перехід від феодальних до буржуазних відносин і здобуття політичних прав. Два типи ідеології Просвітництва: 1. Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Це — науково-освітній напрям. 2. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Г. Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та французьких енциклопедистів — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Неперевершену роль в обгрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграє інтелігенція. Представники цієї течії вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого — переустрій суспільства відповідно до розуму; були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали світогляд, в якому виділялися ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд кріпацтва, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. Це час активного засвоєння і осмислення вікових досягнень західноєвропейської культури, створення власних наукових традицій для розвитку філософії і науки Нового часу. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (КИЇВ СЬКА АКАДЕМІЯ) – один із перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Бере свій початок від заснованої 1615 р. Київської братської шко ли. 1632 р. до неї була при єднана Лаврська школа при Києво-Печерській лаврі, засно вана 1631 р. П.Могилою. Об’єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Братської колегії або (на честь його покровителя П.Могили) Києво-Могилянської колегії.Юридична назва академії була закріплена лише 1701. Значну частину складали сини міщан, козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у XVIII ст. – на 8) класів („шкіл”). Вищу ступінь навчання складали „школи – риторики і поетики” (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна „школа філо софії” (гуманітарні й природничі науки), чотирирі чна „школа богослов’я”. Багато викладачів, перебо рюючи наслідки середньовічної схоластики, орієн тувалися на досягнення педагогіки гуманізму. Представники. Видатними просвітителями були професор академії І.Гізель, архімандрит Києво-Печерської лаври; автор філософських робіт "Світ з богом людини", "Повний курс філософії"; Ф.Прокопович, С.Яворський, М.Козачинський, Г.Кониський, Й. Кононович - Горбацький, автор "Підручника по логіці", "Оратора Могилянського";, Л. Баранович,С. Поповський, І.Левицький, С.Кулябка. 1734 р. в академії навчався М.Ломоносов. Вихованцями Києво-Могилянської академії були Є.Славинецький, С.Полоцький, Г.Сковорода, Я.Козельський, гетьман України І.Самойлович. Навчання. Курс навчання в академії тривав 12 років (з другої половини XVIII ст. — 7 років) і складався з восьми або семи ординарних (звичайних, нормативних) класів: трьох граматичних, поетики, риторики, філософії та богослов'я. До неординарних зараховували класи іноземних мов — грецької, польської, німецької, французької, єврейської, російської; класи історії, географії, математики — вищої (алгебра, геометрія) і змішаної (оптика, діоптрика, фізика, гідростатика, гідравліка, архітектура цивільна і військова, механіка, математична хронологія тощо); класи музики і малювання. Наприкінці XVIII ст. з'явилися класи домашньої і сільської економіки, а також медичний. Церковнослов'янська, руська (книжна українська), латинська мови вивчались у граматичних класах. Церковнослов'янську вивчали як мову вітчизняної книжкової спадщини, а також з огляду на її статус сакральної мови українців; грецьку — як мову візантійської культури і християнських богословських джерел; латиною, що була в Європі мовою законодавства, судочинства, дипломатії і науки, в академії читали курси вищих наук, у т. ч. й філософії.т В академії діяла школа графіки, яку представяли Іван Мигура, Михайло Карновський, Григорій Левицький, Іван Щирський. Києво-Могилянська академія сприяла також розвитку музичного мистецтва в Україні. Тут сформувалась київська школа музики. В академії був започаткований перший в Україні театр Розвиток історичної думки. Учені і діячі Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток української історичної думки. У ній працювали або вчилися такі історики XVII—XVIII ст., як Інокентій Гізель, Теофан Прокопович, Феодосій Сафонович, Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко та ін. Діяльність академії дала поштовх зрушенням у способі мислення духівництва, розвитку православного богослов'я, виникненню професійної філософії, запровадженню західних освітніх моделей. Загалом становлення професійної філософії в Україні відбувалося в межах схоластики епохи бароко. У філософських курсах київських професорів із середини XVIII ст. ідеї X. Вольфа, Р. Декарта, Дж. Кардано, Г. Галілея, Т. Браге, М. Коперника співіснували з тезами Августина, Томи Аквінського, Д. Скота, оккамістів XIV ст. Здобутки для України.Із діяльністю Києво-Могилянської академії, Київської братської школи пов'язані здобутки українського теоретичного і практичного мовознавства XVII — початку XIX ст. Там працювали учений і церковний діяч Мелетій Смотрицький, лексикограф Памво Беринда, укладачі «Лексикона славено-латинського» Єпіфаній Славинецький і Арсеній Корецький-Сатановський, автори підручника з грецької мови Варлаам Лащевський та посібника з польської граматики Максим Сімигиновський. Вихованцями академії були також лексикограф Яків Блоницький, засновник новоукраїнської граматичної традиції Олексій Павловський та ін. Значним є внесок Києво-Могилянської академії у розвиток давньоукраїнської літератури, вивчення теорії поетичного мистецтва, теорії красномовства (церковного і світського). Поезія і проза творилися давньоукраїнською, латинською і польською мовами. Літературна творчість і теоретичні праці могилянців з поетики і риторики вплинули на духовні і літературні процеси в Росії (Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, Теофан Прокопович), в Білорусі (Георгій Кониський), в Молдові (Стефан Почаський, Паїсій Величковський) в Сербії (Михайло Козачинський). Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. В час Просвітництва виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 Василь Каразін. В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Історичні твори цього часу представлені літописами в центрі яких події визвольної війни серед.17 стор. – це літопис Самовидця, літопис Самойла Величка «Сказання про війну козацьку з поляками», в якому укр.історія розглядається на тлі історії сусідніх держав і супроводжується документами цієї доби. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. 28. Григорій Сковорода як феномен української культури. Найбільш помітною постаттю української культури XVIII ст., зокрема її другої половини, був великий мислитель-філософ, письменник Григорій Савич Сковорода (1722-1794), творчість якого витиснула вагомийслід на становленні нової української літератури. Речник демократичних ідей, великий гуманіст-просвітитель, він у своїх творах видвигнув основні проблеми філософічного, суспільно-політичного та етичного характеру. Всебічно обдарований, Сковорода здобув основну освіту в Київській Академії і там ґрунтовно вивчає мови, літературу і філософію. Дорослим він залишає свою педагогічну кар’єру, і останніх 25 років веде мандрівне життя. Він писав вірші і складав музику, грав на багатьох музичних інструментах, малював. Крім того, він перекладав твори Ціцерона, Плутарха та ін. Спадщина Сковороди є великим внеском у скарбницю не тільки української, а й світової культури Основне місце в його творчості займають філософічні твори (14 трактатів і 5 діалогів), а з літератури — збірки поезій «Сад Божественних пісень» і збірка байок «Басні харківські». Жоден з його творів не друкувався за життя автора, а більшість їх розповсюджувалась по Україні в рукописних списках. Більшість його творів друкувались тільки випадково в різних антологіях і то зі списків руки. Перше, і то не повне, видання Д. Багалія появилось друком щойно в 1894 р., тобто в століття смерті, та Бонч-Брунєвича у 1912 p. Останнє повне видання появилося в Києві у 1961 р. |