Походження, динаміка, основні функції
 Скачать 236.39 Kb.
|
35. Т.Г.Шевченко як творець національного міфу.Попри постійний брак «загальнонаціонального консенсусу» щодо головних рис, значення й ролі Шевченка для нашої культури, усе ж таки можна вказати на кілька досить стабільних упродовж багатьох десятиліть героїчних образів Шевченка. 1) Народний поет. Це історично найраніш сформований (бо ще прижиттєвий) героїчний образ. Хоча в його творенні провідну роль відіграли тодішні «українофіли», /161/ образ цей не має ексклюзивно-українського характеру. В «загальноросійському» культурному контексті він символізував не стільки українськість, скільки «простонародність», «стихійний і природний талант» Шевченка — сильний, мовляв, саме своєю незіпсутістю, своєю глибиннонародною естетикою й етикою. В Шевченковій постаті яко «народного поета» концентрувалися романтично-народницькі цінності й надії на грядуще «оновлення» зіспутого цивілізацією суспільства через припадання до «народних джерел» духовності й краси. 2) Національний пророк. Образ цей також почав творитися вже в останні роки поетового життя зусиллями середовища «Основи», але цілком сформувався лише на кінець XIX ст. в Галичині, звідки після 1905 року став успішно поширюватися по всій соборній Україні. Ідейним стрижнем цього образу є трактування Шевченка як символа української національної ідеї, як «нашого першого поета й першого історика», чиї «історичні» поезії містять хай і не завжди точну фактично, але глибинно-істинну, справді національну версію нашої історії; чия мова є еталоном справжньої, живої «народної української мови», чиє кожне слово є священним для кожного справжнього українця і т. д. Оскільки в «національній думці» співіснують, не завжди мирно, дві основні течії — популістична та елітистська, то існують, відповідно, й дві версії образу Національного пророка Спільною рисою для обох версій Національного пророка є педалювання Шевченкового мучеництва. Справді, Україна протягом століть страждала й мучилася під іноземним пануванням — тож неможливо, аби головним річищем життя її найбільшого поета-пророка не було мучеництво й страждання. 3) Поет-революціонер. Як численні твори Шевченкові, причому вже ранні («Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Сон», «Заповіт» та ін.), так і його біографія (кирило-мефодіівська справа та заслання) давали чимало підстав трактувати поета як оспівувача бунтів та ворога всіляких царів. Однак уже Драгоманов, намагаючись довести, що ані послідовним соціалістом, ані послідовним революціонером Шевченко насправді не був, тим самим виставляє саме послідовно-революційні критерії його оцінки, а отже — мимоволі започатковує будування образу поета як революціонера. Для цього треба було лише знайти контр-аргументи на драгомановські позитивістичні, досить прямолінійні (а тому вразливі) аргументи. Це без особливих труднощів вдалося «радянським шевченкознавцям», вправним в ідеологічній еквілібристиці. Більше того — Шевченко-революціонер став другом і братом російських «революціонерів-демократів», навіть учнем значно молодшсго Чернишевського. 4) Геній світової культури. Що Шевченко є поетичний геній, на те більшість українців пристали вже давно, і не в цьому суть даного героїчного образу. Суть і мета активної «розкутки» саме «всесвітньої слави» Шевченка полягає в тому, що насправді такої слави, попри багатолітні зусилля й місцеві, й діаспорні, досі фактично немає. Діє простий силогізм: якщо Шевченко — національний геній, але майже ніхто, окрім цієї нації (та кількох її близьких сусідів), /163/ його не знає, то можливі два варіанти: або наша національна геніальність якась «несправжня», або ж «несправжня» сама нація. Те раціональне міркування, що у світі існують тисячі геніїв, про яких не знають в Нью-Йорку та Парижі (і то їхні, нью-йорксько-паризькі проблеми, а не народів, що породили цих геніїв), не спадає на думку тим інтелектуалам, для яких лише визнання «центрами світової культури» є патентом на геніальність. От і народжуються видання на кшталт «Заповіту» мовами світу», а на шевченківські ювілеї запрошуються наскоро рекрутовані «шевченкознавці» з якомога більшого числа «справжніх держав». Втім, це, мабуть, можна трактувати як «хворобу росту» національної культури — тобто ознаку того, що ця культура росте, а не тільки молиться своїм давнім кумирам. 36. Культурно-просвітницькі товариства “Громада” та “Просвіта”. Г: Наприкінці 1850-х pp. почали організовуватися напівлегальні гуртки — громади. Перша громада виникла в Києві 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського «хлоп» — селянин). Очолив її історик, пізніше професор Київського університету, Володимир Антонович. Громадівський рух, названий владою «українофільством», набув значного поширення. Громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі та інших містах. Гуртки об'єднували представників різних прошарків суспільства з різними політичними поглядами. їхня діяльність мала, в основному, культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової літератури, вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Серед найактивніших учасників громадівського руху були композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, письменники Олександр Кониський, Володимир Самійленко, Панас Мирний, історик Михайло Драгоманов, соціолог Сергій Подолинський, етнограф Павло Чубинський, засновник української статистичної науки Олександр Русов. Було створено керівний центр громад усієї України, до якого увійшли В. Антонович, П. Чубинський, О. Русов. Громади підтримували зв'язки з представниками національного руху Західної України. Культурно-просвітницький рух громад викликав тривогу в урядових колах. Проти громадівців прокотилася хвиля репресій, і в другій половині 1860-х pp. громадівський рух пішов на спад. На початку 1870-х pp. після деякого послаблення контролю за внутрішнім життям українського суспільства громадівці активізували свою діяльність. Почався другий етап громадівського руху. Цьому сприяв і заснований 1873 р. в Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який залучив до своєї діяльності велику кількість інтелігенції (понад 200 дійсних членів), зібрав і видав значний за обсягом матеріал з історії, економіки, культури рідного краю. Громади хоч і утримувалися від політичної діяльності, все ж таки не влаштовували самодержавство. Із прийняттям у 1876 р. Емського акту діяльність громад була заборонена. Частина громадівців виїхала за кордон. Серед них був і Михайло Драгоманов, який упродовж 1878—1882 pp. видавав у Женеві перший український журнал за кордоном «Громада». «Просвіта» - українське культурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 8.12.1868. Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. Діяльність «П.» регламентувалася статутами, які затверджували загальні збори товариства. Згідно з першим статутом, "Просвіта" була науково-просвітницькою організацією. Згодом головні зміни полягали в обмеженні наукового характеру діяльності Товариства, яку вирішили зосередити у Товаристві ім. Т. Шевченка (згодом НТШ), заснованому в 1873 році. Із зміною статуту відпала необхідність у збиранні та виданні етнографічних матеріалів, для чого було створено спеціальну етнографічну секцію. Основним напрямком діяльності "Просвіти" від початку й до кінця залишалося книгодрукування. Приступаючи до видання книжок для народу, необхідно було вирішити питання тематики та правопису. Залишаючись єдиною представницею народовського табору, "Просвіта" бере участь в громадсько-політичних акціях Галичини. В 1880 році Товариство організовує святкування 100-річного ювілею скасування панщини в Австрії. 37. Класична українська література, Архітектура, живопис, пластичні мистецтва другої половини ХІХ ст. Переборюючи тиск царизму й великодержавного шовінізму, пристосовуючись до різних заборон, розвивалась українська література. При цьому вона знаходила розуміння й підтримку передової російської, польської та угорської громадськості, незадоволеної ставленням політичних режимів до національних культур. Після смерті Тараса Шевченка найпомітнішою постаттю в літературному житті України став Пантелеймон Куліш. Він прагнув збагатити літературу оригінальними жанрами, ввести її в загальноєвропейський літературний процес. Куліш створив перший національний історичний роман "Чорна рада", присвячений подіям в Україні 1663 р. Розгортання сюжету подається поряд із яскравим описом одягу, побуту й народних звичаїв українського народу. Високого громадського звучання набули його альманах "Хата", збірки поезій "Досвітки", "Хуторна поезія" та інші твори. Формується реалістичний напрям у літературі, започаткований у творчості Марка Вовчка. З-під її пера вийшла перша українська соціальна повість "Інститутка". В другій половині XIX ст. розгорнулась активна літературна діяльність засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова. Наприкінці XIX ст. починається літературна діяльність Михайла Коцюбинського. Значних висот досягла поезія Якова Щоголева, Михайла Гтарицького, Дніпрової-Чайки, Олени Пчілки, Павла Грабовського, Івана Манжури, Лесі Українки та ін. Квінтесенцією літературного життя всієї України стала діяльність Івана Франка. Його літературна й наукова спадщина становить близько 5 тис. різноманітних праць. Особливо видатне місце в українському мистецтві належить Т. Шевченку, який у 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв, був учнем самого Карла Брюллова, автора знаменитої картини «Останній день Помпеї». Т.Шевченко створив низку живописних творів з життя селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» тощо), чимало портретів та офортів (гравюр на міді). Художня довершеність і високий реалізм притаманні картинам Миколи Пимоненка. Найбільш відомі його роботи – «Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Суперниці», «Свати». У історичному жанрі виявив свій талант О. Мурашко. Він є автором відомої картини «Похорони кошового», для центральної постаті якої позував М.Старицький. В пейзажному живописі найбільше обдарування проявив Сергій Васильківський, творчість якого тісно пов’язана з Харківщиною. Він відкрив український живопис Європі, де був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні «поза чергою». Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв. Все це розкривають його картини: «Козаки в степу», «Отара в степу» «В Запорізькому степу». Неповторним явищем у світовому мистецтві стали морські пейзажі художника-мариніста І.Айвазовського. Неперевершеним ефектом місячного сяйва відзначалася картина «Ніч над Дніпром» Архипа Куїнджи. Чудовими майстрами пейзажного живопису були також С.Світославський, К.Костанді, В.Орловський, І.Похитонов. Друга половина XIX ст. в архітектурі позначена впливом різних історичних стилів і напрямів, що поєднувалися в одній будівлі. Це поєднання (еклектизм) і було найбільш характерним для міського громадського і житлового будівництва. Тоді у будівництві вже почали масово використовувати нові технології та матеріали (бетон, залізо, залізобетон тощо). З-поміж напрямів архітектурного мистецтва вирізнялися віденський неоренесанс і стиль французького відродження. Неоренесанс поширився у західноєвропейських країнах, дістався Чернівців, Львова, Києва, Одеси, Херсона, Харкова та інших українських міст. Найтиповішими є споруди міських театрів (Київ, Львів, Одеса) та громадські будівлі. Найзначнішими здобутками відзначилися архітектори О.В.Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії в Києві), В.О.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова в Києві), П.Главка (будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях), І.Гохбергера (будинок Галицького сейму), В.Садлівський (залізничний вокзал у Львові) та ін. 38. Музична культура. Розквіт театральної діяльності другої половини ХІХ ст. У другій половині XIX ст., незважаючи на об'єктивні труднощі (відсутність спеціалізованих приміщень, несформованість шкіл режисури та акторської гри, заборони та протидію офіційних властей тощо), значних успіхів досягає українське професійне театральне мистецтво. Значною мірою це пов'язано з появою високохудожніх драматичних творів. Йдеться насамперед про п'єси, створені відомими реформаторами та фундаторами українського театру — М. Кропивницьким (понад 40 п'єс — «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та ін.), М. Старицьким (25 п'єс — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан» та ін.), І. Карпенком-Карим (понад 20 п'єс— «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» та ін.). Пореформений період — це час розквіту любительського театру. Аматорські театральні вистави ставили у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах і навіть селах України. У 1882 р. у Єлисаветграді М. Кропивницький з акторів-любителів та акторів-професіоналів створив першу українську професійну трупу, до складу якої увійшли блискучі актори: М. Заньковецька, М. Садовський, І. Бурлака, О. Маркова та ін. Після гастролей у Києві 1883 р. до трупи М. Кропивницького приєдналася аматорська група М. Старицького. Внаслідок цього утворився потужний осередок театрального мистецтва, який сприяв формуванню шкіл режисури та акторської гри, стимулював розвиток драматургії. Незважаючи на визнання глядачів та театральних фахівців, життя українського театру цієї доби було складним. У 1883 p. київський генерал-губернатор заборонив гастролі трупи М. Кропивницького на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Поділлі (заборона діяла аж до 1893 p.). На резонне запитання, чому українському театрові дозволяється виступати в Петербурзі та Москві, але заборонено в Києві, відповів: «Там театр — мистецтво, тут — політика». Проте зупинити розвиток українського театру вже було неможливо. У 80—90-х роках на теренах України активно функціонували поряд з провідними театральними колективами М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського майже 30 невеликих «російсько-малоросійських» груп. У 1891 р. в Києві М. Соловцов заснував перший постійний російський театр. У західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його засновником став режисер та актор О. Бачинський. Невдовзі 1869 р. при чернівецькій «Руській бесіді» утворюються любительські драматичні гуртки на Буковині. Виникнення 1884 р. «Руського літературно-драматичного товариства»,заснованого С. Воробкевичем, сприяло піднесенню театрального життя в західноукраїнських землях. Розвиток літератури та театру в другій половині XIX ст. надав потужного імпульсу процесові творення національної музики. У 1862 p. C. Гулак-Артемовський створює першу національну українську оперу — «Запорожець за Дунаєм», в основу якої ліг сюжет, підказаний М. Костомаровим. У фонд української класичної музики увійшли музична картина з народного життя «Вечорниці» П. Ніщинського, опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна», «Богдан Хмельницький» П. Сокальського, «Українська симфонія» М. Калачевського. Найпомітнішою постаттю в музичному житті України цієї доби був М. Лисенко. Намагаючись привернути увагу широкого загалу до життєдайних джерел фольклору, він обробив та опублікував понад 600 народних пісень, своїми теоретичними працями заклав підвалини української музичної фольклористики. Розуміючи масштаби і значення творчості Т. Шевченка для процесу становлення української нації, композитор створив цілий музичний цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», до якого увійшли понад 80 творів різних жанрів та форм. Скарбницю вітчизняної музики збагатили опери М. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда» та ін. У західноукраїнських землях на ниві музичної творчості плідно працювали М. Вербицький, І. Лавровський, І. Воробкевич, В. Матюк, А. Вахнянин, Д. Січинський та ін. У 1862 р. на слова П. Чубинського композитор М. Вербицький написав національний український гімн «Ще не вмерла Україна». 39. Національно-культурне становище в Україні на рубежі 19-20 ст. Модерне мистецтво в україні та Європі. Літературний модерн, театральне життя (1900-1920) Попри постійні утиски українського народу на національному ґрунті, його культура не припиняла свого поступу. Представники прогресивної інтелігенції цього періоду багато зробили для українського культурно-національного відродження, формування національної самосвідомості,утвердження української мови, розвитку музичного, образотворчого мистецтва та театру, що спиралися на міцні традиції культурних надбань українського народу. Можна констатувати, що в другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв'язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення. У XIX - на початку XX ст. активізується культуротворчий потенціал українського народу шляхом творення духовних цінностей (літератури, мови, мистецтва, науки, освіти ), збереження та поширення духовної спадщини (культурно-освітніх товариств, бібліотек, музейної справи, меценатства). На межі XIX і XX ст. інтенсивно відбувається процес формування інфраструктури української культури, об'єднання духовних зусиль національної еліти східно-і західноукраїнських земель, зростання національної свідомості українського народу. На початку XX ст. головним здобутком розвитку української культури можна вважати утвердження етнокультурної достатності, що створило грунт для становлення української державності в роки національно-визвольних рухів 1917-1920 рр. Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини XIX ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв'язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному об'єкті (ансамблі). Серед її напрямів особливо поширюється віденське бароко . Загальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішими зразками цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва. Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М. Башкирцева, однак, вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український грунт. На Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дядченка, А. Куїнджі, Ф. Красицького, а особливо О. Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини «Похорон кошового». На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, який малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки бувГ. Нарбут. В цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, «великого стилю», до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилось у творчості В. Кричевського, О. Куриласа, А. Манастирського, М. Сосенка, О. Кульчицької, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості. У кінці XIX й на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукає нових засобів мистецького відображення світу. Прихильники модернізму різко виступили проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою та «патріотичними вигуками» і висловились за аполітизм, чисте мистецтво. В літературу вони принесли психологізм, зосередженість на внутрішніх переживаннях і суб’єктивних враженнях героя при мінімумі дії та загальній характеристиці тла подій. Реальний персонаж часто перетворюється у символ. В поезії починають переважати психологічні мотиви й індивідуальні почуття, міняється відповідно і поетика вірша. У прозі віддається перевага новелі. Модернізм породжує нові стилі – імпресіонізм, символізм, неоромантизм, футуризм. Першим в українській літературі під гаслами модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літературно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характеру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». В 1907 р. оголосила свою мистецьку платформу група галицьких письменників «Молода муза» (П. Норманський, В. Пачовський, С. Чарнецький, О. Луцький та інші). Молодомузівці шукали нових шляхів у літературі, засвоювали ідеї й форми сучасного їм світового мистецтва слова, вступали у русло загальноєвропейського культурного розвитку. Дещо відмінні позиції займала група київських модерністів, що об’єднались навколо журналу «Українська хата»: вона проголошувала культ сильної особи, крайнього індивідуалізму та настроєвості. У багатьох письменників та літературних критиків модернізм зустрів осуд; вони звинувачували своїх ідейних супротивників у відірваності від життя, втраті життєвої енергії, декадентстві. І все ж заслуга українських модерністів полягала в тому; що вони примусили українську літературу вирватись із кола побутописання, відмовитись від шаблонного патріотизму, звернути увагу на психологію вчинків і тим самим підняли нашу літературу на якісно новий рівень. Поряд із Франком на чільне місце в українській поезії виходить Леся Українка(1871-1913). їй вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і витворити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високомайстерній формі. Непідробною щирістю, милозвучністю, романтизмом та символікою насичена поезія Олександра Олеся (1878-1944). Талановитим поетом-ліриком був і Богдан Лепкий (1872-1942), чиєму перу належать також кілька романів (серед них трилогія «Мазепа»), літературознавчі праці, численні переклади. Збагатили українську поезію твори А. Кримського, М. Філянського, Г. Чупринки, поетів-молодомузівців. Серед прозаїків-новаторів початку XX ст. вирізняється постать Михайла Коцюбинського (1864-1913). У його творчості досягнення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші). Спробу психологічно поглибити реалізм зробила Ольга Кобилянська (1863-1942), автор не лише новел, а й великих психологічних повістей («Царівна», «Земля», «У неділю рано зілля копала»). Письменниця вводить в літературу образи жінок-емансипанток. Виняткове місце в українській літературі займає Володимир Винниченко (1880-1951) – поет, новеліст, драматург, публіцист, художник, філософ і громадсько-політичний діяч. Він автор численних повістей, романів, драм («На терезах життя», «Заповіти батьків», «Соняшна машина», «Щаблі життя», «Великий Молох», «Брехня» та інші), де в талановитому психологічному розрізі зображено життя провінційного міщанства, селян-бідняків, інтелігенції, люмпенів. Твори В. Винниченка, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Письменник-гуманіст і в еміграції не змирився з крахом своїх соціалістичних ідей. Засуджуючи злочинну політику Сталіна, він водночас продовжує вірити у можливість ідеального суспільства і створення нової людини («Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Конкордизм»). Серед галицьких прозаїків виділяється Василь Стефаник (1871-1936), автор невеликих за розміром психологічних новел, що ввійшли у збірки «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово». Поряд з цими класиками української літератури на її ниві працював і ще чималий загін талановитих літераторів – М. Черемшина, Г. Хоткевич, С. Васильченко, А. Тесленко, О. Маковей, К. Гриневичева та інші. Важливі зміни відбулись і в театральному мистецтві України. Утиски українського слова, цензурні рогатки, невибагливі смаки пересічного глядача, який давав мандрівним трупам основний заробіток, звели театральний репертуар до низькопробних водевілів та побутових п’єс. Однак, розвиток літератури і мистецтва, утвердження модернізму робили свій вплив на театр, і незабаром навіть кращі п’єси реалістично-побутового змісту виявилися застарілими. Слід було шукати нових тем і форм, нових методів донесення до глядача основних ідей цієї бурхливої епохи. Театр залишався важливим фактором культурного розвитку, тому в середовищі інтелігенції розгортається дискусія навколо театральних проблем. Головною з них була проблема нової драми. До її вирішення найбільше зусиль доклали В. Винниченко, Леся Українка та Олександр Олесь, ставши творцями модерного театру. Саме вони створили нову українську драматургію, яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала три течії: театр настрою (драми Лесі Українки), соціальний (драми В. Винниченка) та символічний (драми О. Олеся). Однак, вихованцям старої театральної школи ролі у модерних п’єсах виявились не під силу. Спробою розв’язати цю проблему було створення при київській музичній школі М. Лисенка драматичної студії під керівництвом М. Старицької (1904). На ці часи припадає і початок акторської та режисерської творчості Леся Курбаса. 40. Розбудова інфраструктури культури, науки та освіти у 20-х роках 20 століття. |