Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
460 інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави — парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики. Політичному лідерству притаманні також деякі інші функції. ТИПОЛОГІЯ ТА МЕХАНІЗМИ ^"'^ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА Типологія Знання про політичне лідерство істотно політичного розширює і поглиблює його типологія, лідерства яка може здійснюватись за різними ознаками. Класичною є типологія полі- тичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою ви- окремлюються відповідно три типи політичного лідерства — традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. З огляду на важливість цієї типології звернемося до відповідних міркувань М. Вебера. «В принципі, — зазначає вчений, — є три види внутрішніх виправдань, тобто підстав легітимності... По-перше, це авторитет «вічно вчорашнього»: авторитет зви- чаїв, освячених споконвічною значущістю і звичною орієн- тацією на їх дотримання, — «традиційне» панування, як його здійснювали патріарх і патримоніальний князь старого типу»5. Традиційне лідерство, отже, грунтується на авторитеті зви- чаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріаль- ного, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристокра- тичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з монархічною формою державного правління. Яскравим при- 5 Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 646. Політичне лідерство Персоналізовані аспекти політики кладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів. Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в законодавчому порядку. Наступний тип легітимності політичного панування, за М. Вебером, це «авторитет небуденного особистого дару... (харизма), повна особиста відданість та особиста довіра, які викликаються наявністю якостей вождя у якоїсь людини: одкровень, героїзму та інших, — харизматичне лідерство, як його здійснюють пророк, або — у сфері політичного — вибраний князь-воєначальник, або плебісцитарний володар, видатний демагог і політичний партійний вождь»6. Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес до- слідників. Грунтується воно на вірі в незвичайні якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово «харизма» (спагізта) означає «милість», «благодать», «божий дар». У період утвердження християнства ним характеризували про- повідників, котрим приписували дар безпосереднього спіл- кування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці, пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були засновники світових релігій — Будда, Христос, Магомет, великі завойовники — Олександр Македонський, Юлій Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер, Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Ф. Кастро та ін. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як прави- ло, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездат- ності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку полі- тичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи. ' Вебер М. Политика как призвание й профессия. С. 646. •«•'-——— 462 Зі свого боку, щоб стати харизматичним лідером, полі- тичний діяч має бути наділений особливими психологічними й соціальними якостями: яскраво вираженим вольовим характером, цілеспрямованістю, здатністю справляти значний вплив на великі групи людей, умінням вселяти людям надію на краще майбутнє, чутливо вловлювати настрої мас та виражати спільну волю. Однак створюють харизматичного лідера все-таки не його риси, а маси, які хочуть бачити лідера саме таким. У наш час харизматичний тип політичного лідерства найбільш характерний для відсталих країн або тих, що стають на шлях радикальних суспільних перетворень. Як правило, харизматичне лідерство вирізняється авторитарним стилем політичного керівництва, жорстким політичним курсом. Деякий час такий курс дає позитивні результати і користується активною підтримкою широких мас населення. В одних випадках харизматичне лідерство розтягується на десятиліття, в інших — воно не є довготривалим. У відносно сприятливі періоди суспільного розвитку харизматичне лідерство трансформується в більш демократичний тип лідерства — раціонально-легальний. Концепція харизматичного типу політичного лідерства М. Вебера лежить в основі його теорії плебісцитарної демо- кратії. На думку вченого, за допомогою цієї теорії можна було б уникнути тиранії бюрократів. У рамках плебісцитарної демократії народу та окремим індивідам відводиться роль пасивних учасників політичного процесу. Єдиною формою політичної участі для мас є участь у виборах і реалізація права на голосування. Головною фігурою в системі плебісцитарної демократії виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуван- ням народом, перед яким він несе відповідальність. Такий лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією. За М. Вебером, харизматичний лідер, який стоїть поза класа- ми, статусами й демагогічною політикою, маючи незалежне від бюрократії джерело легітимізації своєї влади і не будучи сильно інтегрованим до бюрократичної ієрархіч- ної структури, зміг би об'єднати навколо себе націю і захистити індивіда від наступу бюрократії. Головне при- значення плебісциту, тобто загальних прямих виборів, М. Вебер вбачав у тому, щоб у результаті прямої участі 463 Політичне лідерство Персоналізовані аспекти політики всього народу в голосуванні створити харизматичнии авто- ритет7. Із веберівської теорії плебісцитарної демократії випливає важливий висновок про наявність рис харизми у загально- національного політичного лідера, обраного на керівну по- саду шляхом загальних виборів. Таким лідером є глава держави — президент у країнах із президентською і зміша- ною республіканською формами правління. Всенародне обраний президент ніколи не має усіх тих позитивних рис, які йому приписують. Риси харизми — імідж «батька нації», «рятівника», «захисника народу», «демократа», «реформато- ра», «незалежного керівника» тощо — йому створює перемога на загальних виборах із використанням виборчих технологій та засобів масової інформації. Всенародне обраний загальнонаціональний лідер з рисами харизми може відіграти як позитивну роль у житті країни, як це зробили, наприклад, Ф. Рузвельт чи Ш. де Голль, так і вкрай негативну, встановивши терорис- тичну диктатуру з усіма її згубними наслідками, прикладом чого можуть слугувати А. Гітлер і Б. Муссоліні. У політоло- гічній літературі, присвяченій веберівській теорії плебісци- тарної демократії, не без підстав висловлюється думка про причетність М. Вебера до краху Веймарської республіки і встановлення гітлерівської диктатури. Саме А. Гітлер став тим плебісцитарно-харизматичним лідером, який, згідно з теорією М. Вебера, покликаний був «захистити» маси від бюрократії. Всенародне обрання загальнонаціонального політичного лідера і наділення його таким чином рисами харизми потенційно містить у собі загрозу встановлення авторитар- ного правління. Раціонально-легальний тип політичного лідерства, за М. Вебером, — це «панування в силу «легальності», в силу віри в обов'язковість легального установлення... і ділової «компетентності», обгрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підпорядкування при вико- нанні встановлених правил — панування у тому вигляді, в якому його здійснюють сучасний «державний службовець» і всі ті носії влади, які схожі на нього у цьому відношенні»8. 'Див.: Мигранян А. М. Плебисцитарная теория демократии Макса Вебера й современньїй политический вопрос // Вопр. филос. 1989. № 6. 8 Вебер М. Политика как призвание й профессия. С. 646—647. 464 Раціонально-легальне лідерство, отже, базується на пере- конанні в законності й раціональності встановлених поряд- ків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники — політичні лідери — обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями. Раціонально-легальне лідерство, яке грунтується на законі й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом лідерства в сучасних демократичних державах. Лідери цього типу здобувають політичну владу, як правило, на основі виборів. Поширеною в політології є типологія політичного лідер- ства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяль- ності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія перед- бачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного, популістського і професійного типів політичного лідерства. Цезаристський тип політичного лідерства характеризу- ється зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах, але неприйнятний у демократичному суспільстві. Плутократичний тип політичного лідерства грунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних верств (звідси і його назва: грецьк. ріиіоз означає «багатство»). Він також передбачає користування лідером усією повнотою влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного розвитку, але найбільш характерний для індустріального суспільства. Популістський тип політичного лідерства грунтується на популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «по- пулізм» (від лат. рориіиз — народ) означав боротьбу за права та інтереси народу. Згодом противники популізму надали цьому термінові негативного значення: ним стали позначати діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо. В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з масами. 465 30 — 2-1330 Персоналізовані аспекти політики Політичне лідерство У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для популістського типу характерні: ставка на прості політичні рішення, які грунтуються на низькій загальній культурі учасників політичного процесу; наголошення на значущості малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярли- ків політичним противникам; загравання з масами, розда- вання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних почуттів простих людей у власних інтересах тощо. Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду — професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального сус- пільства, повага й довіра до якого базуються на його ком- петентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва. У більш загальному вигляді за стилем розрізняються авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідер- ство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив, який спирається на загрозу застосування примусу. Для авторитар- ного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнору- вання інформації або аргументів, що не збігаються з його власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під його контролем. Авторитарний лідер намагається досягти активності підлеглих адміністративними методами. Найчас- тіше використовує займенник «я». Особи з авторитарним стилем керівництва можуть стати лідерами здебільшого за умови, що вони спочатку обіймуть ту чи іншу керівну посаду, а вже потім, використовуючи свою адміністративну владу, домагатимуться громадського визнання. Авторитарний стиль лідерства є домінуючим за .^•^^їш™»^™™*™™»™,^™ 466 авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Лідери авторитарного типу не прагнуть до поглиблення демократії і дотримуються апаратного способу висунення на керівні пости в ієрархії влади. Безпосередньою соціальною базою авторитарних лідерів є бюрократія. Демократичний стиль політичного лідерства характеризу- ється гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отри- мання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів, що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяль- ності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням. Соціально-просторове положення демократичного лідера — всередині групи, а займенник, який він найчастіше викори- стовує, — «ми». Повага до оточення, об'єктивність у спілку- ванні активізують участь кожного у спільній діяльності, делегують відповідальність, розподіляють її між усіма і створюють атмосферу співробітництва. Демократичний стиль лідерства притаманний тим полі- тичним діячам, які спочатку завойовують громадське визнання, а вже потім обіймають керівні посади. Вони при- ходять до влади завдяки виборцям і відчувають залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Лідери такого роду вважаються народними. Вони виявляють заінтересованість у розвитку політичної активності мас, їхня діяльність відкрита для громадськості. Віддаючи безумовну перевагу демократичному стилю політичного лідерства (керівництва) перед авторитарним, його, однак, не можна абсолютизувати, бо у своїх крайніх проявах він пов'язаний з мітингуванням, демагогією, анархією і безвідповідальністю. Водночас авторитарний стиль лідерства за всіх його недоліків необхідний в екстремальних умовах, коли потрібні жорстка дисципліна, беззаперечне виконання розпоряджень, максимальна концентрація зусиль і ресурсів тощо. Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Хер- манн залежно від характеру лідера, властивостей його конституентів, зв'язку між лідером і його конституентами та ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотири збірних образи лідерства: «прапороносця» (або великої людини), «служителя», «торговця» і «пожежника». Лідерів-шрапороносців» вирізняє власне бачення дійсності. У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть 467 ЗО" Персоналізовані аспекти політики Політичне лідерство змінити політичну систему. Для розуміння цієї форми лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка очолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий лідер визначає характер того, що відбувається, його темп, формує політичну проблематику. Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників. Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. На практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці форму- люють ті завдання, які стають центральними для лідера. Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати. Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї, залучаються до їх здійснення. У цьому разі лідерство грун- тується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми виборцями. Особливого значення при цьому набувають здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається, щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення. Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх кон- ституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуа- цією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги моменту. На практиці більшість лідерів використовують усі чотири образи лідерства в різному порядку й поєднанні9. Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і революціонерів. Лідери-копсерватори виступають за збере- ження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише мінімальні зміни. Лідери-реформатори орієнтуються на істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збере- женням основ суспільного ладу. Лідери-революціонери налаш- товані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до зміни основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації лідери використовують ті чи інші методи й засоби полі- тичного керівництва. За видами розрізняють формальне і неформальне лідер- ство. Формальне лідерство — це керівництво як реалізація інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов'язане 'Див.: Херманн М. Дж. Стили лидерства в формировании внешней политики // Полит. исследования. 1991. № 1. С. 91—92. |