Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
Глава СВІТОВІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ таких відмінностей можна виокремити чоти- ри основних ідейно-політичних доктрини; лібералізм, консерватизм, комунізм і со- ціал-демократизм. Виникли вони не одно- часно і чітко орієнтовані на обгрунтування інтересів певних суспільних класів. Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне об- грунтування, тобто здійснюється під впли- вом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціаль- них спільностей людей, передусім суспіль- них класів. Особливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спіль- ностями. За феодалізму, коли пануючою формою державного правління була абсо- лютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідео- логічного обгрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління сус- пільством, здійснення влади стають ідейно- політичними доктринами (від лат. сіосігіпа — вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип. Відмінності між різними типами ідео- логічного обгрунтування політики й самої політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства й держави, шляхів та засобів суспільних перетворень і досяг- нення політичних цілей тощо. Відповідно до 540 КЛАСИЧНІ БУРЖУАЗНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ І СУЧАСНІСТЬ о; основними різновидами політичної 'ідеології, яка виражає, інтереси бур- жуазії на різних етапах історичного розвитку, є лібералізм і консерватизм. Лібералізм Лібералізм (від лат. НЬегаІіз — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктри- на до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталіс- тичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення пере- шкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрун- товував ідеї суспільного договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є централь- ною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії. Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зокрема, у працях Б. Констана. Він розрізняв Світові ідейно-політичні доктрини Політика як міжнародний процес свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку, народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особистих прав, з'являється лише у нових народів. Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму дер- жавної влади. Обмеженню державного абсолютизму слугує поділ влади на три відносно самостійних гілки — законо- давчу, виконавчу й судову, ідея якого була висунута спочатку Дж. Локком, а згодом всебічно обгрунтована Ш.-Л. Монтеск'є. В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехової регламентації, позаекономічних форм залежності і повну підприємницьку свободу. Ця свобода грунтується на приватній власності і проявляється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватись принципом «Іаіззег іаіге» (франц. — «до- звольте діяти»); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільство й держава, яка розглядалась як неминуче зло. Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сформульовані у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американській Декларації про незалежність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон. На початку XIX ст. поняття «лібералізм» увійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. Як найме- нування політичного угруповання воно вперше з'явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів- націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли 542 ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як аристократичні угруповання чи політичні клуби, а як масові організації. В середині XIX ст. доктрина класичного лібе- ралізму стала пануючою у європейській і північноамерикан- ській політичній думці, а ліберальні партії займали провідні позиції в політичному житті західних країн. Проголошення і конституційне закріплення права на свободу, приватну власність і вільну економічну діяльність, втілення в життя принципів вільної ринкової конкуренції і поділу влади забезпечили прискорений розвиток продуктив- них сил, сприяли звільненню від пут абсолютизму, станов- ленню правової держави, парламентаризму й демократії. В цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму. Однак давно помічено, що свобода — ворог рівності. Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась свободою лише для небагатьох — для власників, тобто для буржуазії. Держава, яка дала рівні права всім громадянам і усунулась від втручання в економіку, залишила слабких без захисту і зробила їх здобиччю сильних. Замість цивілізо- ваного індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли кожен діяв лише у власних інтересах, не зважаючи на інтереси інших людей і суспільства в цілому. Збагачення одних здійснювалось за рахунок зубожіння інших. Загостри- лась класова боротьба, про що свідчать численні виступи робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції, наприклад, через 82 роки після прийняття Декларації прав людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання робітників Парижа проти безправ'я і злиденного існування, яке увійшло в історію під назвою Паризької Комуни. Особливо наочно криза класичного лібералізму вияви- лась на рубежі XIX—XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капіталізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розорялись. Моно- польні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між найманими працівниками і власни- ками засобів виробництва. У такій обстановці ідеологи буржуазії виступили з про- позиціями про перегляд деяких найважливіших положень 543 Політика як міжнародний процес Світові ідейно-політичні доктрини класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і полегшити становище найбільш знедолених верств населення. Вони сформулювали низку нових важливих принципів лібералізму, які в сукуп- ності склали так званий соціальний лібералізм. Мова йде насамперед не лише про формальне визнання права кожного на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення соціальних прав людей — на працю, відпочинок, добробут, охорону здоров'я, освіту тощо. Для обмеження свавілля власників капіталістичних монополій, приборкання стихій- них сил економічного розвитку визнано за необхідне втру- чання держави в економіку й соціальні відносини. Визначним теоретиком соціального лібералізму був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883—1946). Ще на початку XX ст. він виступив з теорією «регульованого капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-економічних відносин. Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монопо- лізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття, допо- магати незахишеним верствам населення. Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип державного втручання в еконо- міку та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х років. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «новому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалось відносно швидко подо- лати найважчу за всю історію США соціально-економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяризації ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як соціальний лібералізм знову стає провідною ідейно- політичною течією. На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних країн значною мірою вплинуло те, що в 50-ті роки у США сформувався своєрідний консенсус між лібералами та представниками поміркова- ного крила консерваторів стосовно низки важливих питань соціально- економічної політики, зокрема шодо державного втручання в еконо- міку й соціальні відносини. В Західній Європі подібного консенсусу ліберали досягли з соціал-демократами та консерваторами. Ліберально- консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів 544 існування капіталізму, а був спрямований лише на реформування окремих його сторін. Мова йшла про те, шо держава повинна захищати інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшувати соціальну нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров'я, освіти, культури, житлового будівництва тощо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму в країнах Заходу сприяли підвищенню добробуту широких верств населення. Набула поширення концепція «держави загального благоденства». Та сталося так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консенсусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами — зліва. Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й ліберальних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони опинились між соціал-демократичними і консервативними таборами. 545 Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосуван- ня до нових історичних реалій зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних. Серед багатьох варіантів лібералізму можна виокремити два більш-менш чітко виразних основних його напрями, які відрізняються за принципами й підходами до розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем. Один з цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від франц. ІІЬегіе — свобода). Для нього характерні абсолюти- зація індивідуальної свободи, заперечення втручання дер- жави в економіку й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом, у США відпо- відає так званій чиказькій школі, або школі монетаризму. В центрі ЇЇ — ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американ- ський економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.) та австрій- сько-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август фон Хайєк (1899—1988), вважають, що грошовий обіг і його закони складають центральний елемент економічної системи будь-якого суспільства. Виходячи з цього, при розв'язанні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах, фінансовому регулю- ванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи, зазначений напрям лібералізму — це економічний консер- ватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму. 5 — 2-1330 Політика як міжнародний процес Світові ідейно-політичні доктрини Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найбільш загальними рисами займає проміжне становище між консер- ватизмом і соціал-демократизмом, змикаючись з першим справа, а з другим — зліва. Грунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна еконо- мічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економіку й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціального лібералізму. Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмін- ність між ними полягає в тому, що перший визнає необ- хідність державного регулювання соціально-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напря- мів лібералізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкретних країн, уміння партій своєчасно відгукнутися на назрілі суспільні потреби. Консерватизм Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова сотегуаге, що означає «охороняти», «зберігати». Щоправда, з'явилась вона дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько- монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768—1848) почав видавати журнал «Консерватор». Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звич- ному способові життя й мислення, яка йшла від революції. Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берн (1729—1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких, на його думку, значить чинити відпо- відно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях. Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подаль- шому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так повільна, поступова еволюція поєднується з принципом збереження. Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, що вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежовував зміни й реформи: якщо перші змінюють сутність об'єктів, то другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на превеликий жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентив- ним реформам, які покликані упереджувати революції. Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка у тогочасній Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 -1840), Жозе де Местр (1753-1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773—1859), а в США — «батьки-засновники» цієї держави Джон Адамс (1735—1826), Александер Гамільтон (1757—1804). Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, що повернутись у доре- волюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували республіку, як форму державного правління; зразком «конституційова- ного суспільства» вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка, котрий припускав реформи, але поєднував їх з традицією, вони протиставляли традиції і авторитет реформам. На їхню думку, новації завжди вносять велику смуту в суспільне життя. К. Меттерніх виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи європейських держав, заснованої на дотриманні балансу між наймогут- нішими державами. Таку систему він вбачав у Священному союзі, створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і Пруссії. Зовнішньополітичний еквілібріум найтіснішим чином пов'язаний із внутрішньополітичним пануванням консервативних сил. Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, висуну- тим європейським Просвітництвом і Великою французькою револю- цією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони, передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдо- сконалішими теоретичними схемами. Якщо лібералізм відразу виник як буржуазна політична ідеологія, то консерватизм спочатку відбивав інтереси феодально-аристократичних кіл у їхній боротьбі проти буржуазії і лише згодом став щоразу більше використовуватись буржуазією для захисту власних інтересів. Напов- нення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій |