Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
.,.*.,,,.^.«-«^«^^„І^й^жжй:^-*^ 549547 35* 1848—1849 рр. і чітко проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка (1815—1898), прем'єр-міністра Великобританії, лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та'ін. О. фон Бісмарк соціальну базу своєї консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень — селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею «однієї нації», яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії. О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ і стояли біля їх витоків. Особливо наочно ця необхідність виявилась з переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух. За цих умов, відстоюючи єдину мету — зміцнення економічного й політичного панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення. Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласниць- кої аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців, які зазнавали утисків від монополістичних конкурентів, відстоювали старі цінності. За всіх відмінностей між різними напрямами консерва- тизму аксіомою консервативної ідеології й політики було і є визнання природної та соціальної нерівності людей. Со- ціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи. Через те вони, як і представники класичного лібералізму, виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Але якщо для лібералів держава — це «нічний сторож», надкласовий арбітр-примирювач, то для консерваторів — це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності — жорсткими, репресивними засобами. Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики були запозичені фашистами. Тому Друга світова війна, що завер- шилась розгромом фашизму, істотно послабила позиції кон- серваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обста- новки у світі. Після війни центр міжнародного консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу. Соціально-економічна політика консервативно-лібераль- ного консенсусу спиралась на методи державно-монополіс- 548 тичного регулювання, запропоновані Дж. Кейнсом. Згоду між консерваторами й лібералами США на грунті буржуаз- ного реформізму відкидали правоконсервативні сили, "які заперечували будь-яке втручання держави в економіку й соціальні відносини, всіляко підносили вільне підприєм- ництво. Подібне розмежування було і в Європі, де склався своєрідний консенсус між консерваторами, лібералами й соціал-демократами. Економічна криза середини 70-х років, яка ослабила позиції соціальних лібералів і соціал-демократів, сприяла піднесенню впливу правоконсервативних сил. Вони прийшли до влади у Великобританії, Франції, ФРН, США. Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, при над- мірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі. Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на прин- ципах класичного лібералізму, а саме — поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-еконо- мічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам. Неоднорідність консерватизму як ідейно-політичної течії проявляється в наявності декількох його різновидів. Най- частіше виокремлюються три: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсерватизм. Традиціоналізм робить ставку на збере- ження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодаліз- му. Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму (від франц. еіаі — держава), необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме. Неоконсер- ватизм за своїм підходом до вирішення найважливіших соціально-економічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспіль- .. «.^ Політика як міжнародний процес Світові ідейно-політичні доктрини ного розвитку, історичної, соціальної І політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму в принципі визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів. В цілому в основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим —- на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забез- печують. До таких засад належать, зокрема, приватна власність як гарант особистої свободи, наявність соціального розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії в державному управлінні тощо. ОСНОВНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ В РОБІТНИЧОМУ РУСІ Основними ідейно-політичними док- тринами, що відображають інтереси робітників і в цілому осіб найманої праці, є комунізм і соціал-демократизм як різновид соціалізму. Якщо головною ідеєю буржуазних ідейно-політичних доктрин — лібералізму й консерватизму — є ідея свободи, то головною ідеєю комунізму й соціалізму є ідея соціальної рівності, тобто рівності людей за їх становищем у суспільстві. Комунізм Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до соціалізму й комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в докапіталістичну епоху. Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної течії належить до епохи зародження капіталізму, періоду першопочат- кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась експропріація дрібних виробників, унаслідок чого створювались великі сільськогосподарські підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в Англії уперше з'явились систематизовані комуністичні ідеї як відображення протесту мас проти капіталістичного гніту. Виник 550 утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний англійський гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга, настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», відома під скороченою назвою «Утопія» (1516), і дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. У ній розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає ні багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені мате- ріальними благами. Громадяни республіки, керівники якої обираються демократичним шляхом, усім володіють спільно, у них немає ніякої особистої власності. Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники раннього утопічного соціалізму — Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі, Ж. Мельє, Г. Маблі. Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму був критичний утопічний соціалізм, представлений трьома великими критиками капі- талізму — А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є і Р. Оуеном. Вони фактично виражали інтереси робітничого класу, але не усвідомлювали класового змісту свого вчення. Більше того, критичні соціалісти-утопісти заперечували будь-яку свою партійність, стверджу- ючи, що виступають від імені розуму, всього людства, яке в їх особах уперше усвідомило свої завдання. Завдяки критичному утопічному соціалізму з'явився сам термін «соціалізм» (від лат. зосіаііз — суспільний, зосіиз — товариш, восіеіаз — суспільство). Уперше цей термін було використано 1827 р. у США в журналі «Кооператив мегезін» для позначення поглядів послідовників Р. Оуена. Вчення про соціалізм як суспільний устрій, заснований на колективістських, товариських засадах, було реакцією на ліберальний індивідуалізм. На відміну від соціалістів-утопістів К. Маркс і Ф. Енгельс відкрито й чітко заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу. Спираючись на вчення А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та Р. Оуена, вони створили цілісну теорію соціа- лізму й комунізму, яка дістала назву «науковий соціалізм», або «науковий комунізм». Принципове значення для розвитку наукового комунізму має «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Ен- гельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму — про історичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну революцію й диктатуру пролетаріату, комуністичну партію як політичний авангард робітничого класу. Ці основні ідеї К. Маркс і Ф. Енгельс розвинули в на- ступних працях. Особливо важливе значення для історичної долі соціалізму і комунізму має праця К. Маркса «Критика Готської програми» (1875), написана у формі критичних 551 Політика як міжнародний процес Світові ідейно-політичні доктрини зауважень на Проект програми Німецької робітничої партії. В ній висунуто положення про перехідний період від капіталізму до соціалізму, дві фази комуністичного суспільства — нижчу (соціалізм) і вищу (комунізм). Ці положення конкретизовані Ф. Енгельсом у працях «Анти- Дюринг» і «Розвиток соціалізму від утопії до науки». За вченням К. Маркса і Ф. Енгельса, комунізм — це безкласове суспільство, засноване на засадах колективізму (звідси походить і його назва: латинське слово сотітшпія означає «спільний»), суспільній власності на засоби вироб- ництва, планомірному розвиткові, розподілі за потребами. За соціалізму внаслідок недостатньо високого рівня розвитку продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій фазі комунізму, а на вищій — відмирає. Сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні положення про соціалізм і комунізм лягли в основу уявлень В. Леніна про нове суспільство. Грунтуючись саме на цих положеннях, він керував Російською соціал-демократичною робітничою партією у здійсненні Жовтневої революції і побудові соціалізму. Про це наочно свідчить написана ним напередодні революції — в серпні—вересні 1917 р. — праця «Держава і революція», в якій на основі детального аналізу, зокрема положень про перехідний період і дві фази комуністичного суспільства з праці К. Маркса «Критика Готської програми», робляться висновки щодо революції і будівництва соціалізму. Отже, Жовтнева революція і будівництво соціалізму здійснювались відповідно до розробленої К. Марксом і Ф. Енгельсом загальної теоретичної схеми. Однак при цьому ні В. І. Ленін, ні очолювана ним партія більшовиків в цілому не мали більш-менш чітких уявлень про конкретні шляхи, методи й засоби побудови соціалізму. Твердження про те, що після перемоги Жовтневої революції В. І. Ленін розробив чіткий план побудови соціалізму в Росії, який передбачав проведення індустріалізації, колективізації і культурної революції, є виданням бажаного за дійсне, бо в жодній його праці про такий план не йдеться, якщо, звісно, не враховувати окремих тез, висловлювань чи гасел. Цим пояснюється експериментування в ході соціалістичного будівництва, дія за методом спроб і помилок. 552 У перші роки після перемоги Жовтневої революції реалі- зація марксистських теоретичних положень про соціалізм здійснювалася в Росії у формі політики «воєнного кому- нізму». Суть її полягає в тому, що за допомогою продроз- верстки у селян примусово забирались так звані надлишки продовольства. Захисники цієї політики обґрунтовують її необхідність умовами громадянської війни та економічної розрухи. Та насправді це була практична реалізація поглядів багатьох революціонерів, які вважали, що за допомогою командно-адміністративних методів можна вирішувати не лише воєнні, а й господарські завдання, забезпечивши високі темпи побудови нового суспільного ладу. На їхнє переконання, держава повинна взяти на себе повністю всі функції, пов'язані з організацією виробництва й розподілу. У межах політики «воєнного комунізму» були націона- лізовані не лише всі великі й середні промислові підприєм- ства, а й більша частина дрібних підприємств. Були також здійснені централізація промислового виробництва й розпо- ділу, повна заборона приватної торгівлі, постачання насе- лення через карткову систему, введено загальну трудову повинність і зрівняльність в оплаті праці. Згубність цих перетворень не забарилася дати про себе знати: різко скоротились обсяги виробництва, особливо сільськогосподарської продукції, закрились багато заводів і фабрик, населення Росії, особливо великих міст, жило впро- голодь, у багатьох регіонах відбулися збройні виступи селян, незадоволених реквізицією хліба. В. І. Ленін прийшов до висновку про необхідність зміни політики на селі, деяких поглядів на проблеми соціалістич- ного будівництва взагалі. Розроблена ним нова економічна політика, прийнята в 1921 р. X з'їздом РКП (б), замінила продрозверстку продовольчим податком, дозволяла приватну торгівлю і дрібні капіталістичні підприємства, припускала державний капіталізм у вигляді концесій, оренди дрібних промислових підприємств і землі під контролем держави. Натуральна оплата праці була замінена грошовою за кіль- кістю і якістю праці. Селянство отримало можливість продавати хліб і купувати промислову продукцію. По суті, нова економічна політика означала деяке повер- нення до капіталізму, але її позитивні економічні результати далися взнаки відразу. Проте з кінця 20-х років партія »_——„______——* 553 Світові ідейно-політичні доктрини Політика як міжнародний процес більшовиків під керівництвом Йосипа Віссаріоновича Сталіна (1879—1953) зробила ставку на згортання нової економічної політики, товарно-грошових відносин, приниження мате- ріальних стимулів до праці, застосування командно-адміні- стративних методів, особливо на селі. В результаті реалізації цієї політики, ціною величезних нестатків і жертв в СРСР був «побудований соціалізм». Політичним знаряддям здій- снення сталінської політики виступала диктатура пролета- ріату, яка фактично означала необмежену владу партійного керівництва, його глави і використовувала терористичні методи управління країною. «Побудований соціалізм» вия- вився суспільством казармового типу, в якому всі сфери і сторони життєдіяльності жорстко регламентувались держа- вою. Прагнення до соціальної рівності призвело до ліквідації свободи. Водночас незаперечними є й досягнення соціалізму. В економічно відсталій, аграрній країні, якою була Росія до Жовтневої революції, в обстановці ворожого оточення, у стислі строки було здійснено індустріалізацію, ліквідовано безробіття і масову неписьменність, введено безплатну освіту, охорону здоров'я, державне забезпечення житлом тощо. В соціальному відношенні соціалізм вигідно відріз- нявся від тогочасного капіталізму. Це сприяло ще більшому поширенню ідей соціалізму й комунізму, особливо популяр- них з кінця XIX ст. Комуністичний рух став впливовою політичною силою. Особливо зріс його вплив під час Другої світової війни, в якій комуністи проявили себе послідовними й самовід- даними борцями з фашизмом. Після війни у низці країн Європи та Азії були встановлені комуністичні режими, які здійснили соціалістичні соціально-економічні перетворення. Утворилась світова соціалістична система. За цих умов Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС), яка претендувала на авангардну роль у комуністичному русі, особливого значення надавала зміцненню його єдності, виробленню єдиної політичної лінії на основі її настанов та набутого досвіду. До Другої світової війни це завдання розв'язувалось у межах Комуністичного Інтернаціоналу (1919—1943), після війни — у межах міжнародних нарад комуністичних партій. В 1957 р. відбулась Міжнародна нарада комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн. У прийнятій на ній |