Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
510 Глава Політика як міжнародний процес Міжнародна політика участь представників держав у роботі міжнародних організа- цій; дипломатичні конгреси, наради, конференції; підготов- ка та укладання міжнародних угод; дипломатичне листуван- ня у формі послань, заяв, нот, меморандумів та ін. Засоби Важливе значення для досягнення ці- зовнішньої політики Лей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер сус- пільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні. Політичні засоби є найбагатоманітнішими. Вони охоплюють передусім сферу дипломатичних відно- син — від традиційних форм дипломатії (посольства, консульства) до дипломатії на рівні глав держав. Ці засоби можуть використовуватись у формі переговорів, зустрічей, участі в міжнародних організаціях тощо. Особливу групу політичних засобів зовнішньої політики складають воєнні засоби, основними з яких є війна і воєнний тиск. Формами воєнного тиску можуть бути маневри, нав- чання, паради, публічні демонстрації нових видів зброї, концентрація військ у прикордонних районах, провокації на кордоні, участь у миротворчих операціях під егідою між- народних організацій та ін. Тривалий час найважливішим засобом досягнення державою зовнішньополітичних цілей вважалась війна. Під війною у міжнародному праві розуміють воєнні дії між державами, а також між державами й національно-визволь- ними рухами, які супроводжуються повним розривом між ними мирних відносин. До середини XX ст. застосування воєнної сили розглядалось як законний засіб розв'язання спорів між державами. Анексії і контрибуції вважались прийнятними способами розширення територій і держав- ного збагачення. Тільки під впливом згубних наслідків Другої світової війни та у зв'язку з появою ядерної зброї величезної руйнівної сили в середовищі політиків провідних країн світу утвердилася думка про неприпустимість використання війни як засобу розв'язання міждержавних суперечностей. (Що, однак, не привело ні до виключення воєн з міждержавних відносин, ні до відмови від ядерної зброї.) Війни з використанням звичайних видів зброї в сучасному світі стали чи не повсякденною реальністю, а сама наявність ядерної зброї з її величезним руйнівним потенціалом вважається найважливішим чинником відвер- нення як нової світової війни, так і воєнних конфліктів між ядерними державами. Розрізняються війни справедливі, або правомірні, і не- справедливі, неправомірні. До перших належать індивідуаль- на або колективна самооборона проти агресії і національно- визвольні війни за здійснення права на самовизначення, до других — агресія і колоніальні війни. Статутом ООН визнається правомірність використання воєнної сили у двох випадках: з метою самооборони від збройного нападу на державу і за рішенням Ради Безпеки ООН як примусові збройні санкції проти агресора. Несправедливі, неправомірні війни визнаються міжнародним злочином, який тягне за собою міжнародну відповідальність держави-агресора і кри- мінальну відповідальність осіб, визнаних воєнними злочин- цями. Розрізнення правомірних і неправомірних війн, крім міжнародно-правового, містить також політичний і мораль- ний аспекти, які завжди є не настільки очевидними, як між- народно-правовий. Навіть затятий агресор завжди знайде політичне й моральне виправдання своїм діям і матиме спільників. Водночас рішення міжнародних організацій щодо застосування збройних санкцій не завжди є виваже- ними й позбавленими політичних пристрастей. За будь-яких умов кожна, навіть наймиролюбніша, держа- ва прагне «тримати порох сухим», тобто підтримувати на належному рівні свою обороноздатність, всемірно зміцню- вати її, у тому числі шляхом укладання воєнних союзів чи відверненням загроз проголошенням позаблоковості або нейтралітету. Сила армії, її чисельність, озброєння, підго- товленість особового складу, його морально-психологічний стан та інші показники воєнного потенціалу держави були й залишаються вагомим чинником її зовнішньої політики і міжнародного престижу. Держави, неспроможні захиститися від агресії, ставлять під загрозу свій суверенітет, а значить, і саме існування. Економічні засоби зовнішньої політики означають вико- ристання економічного потенціалу держави для впливу на економіку й політику інших держав. Економічний потенціал є особливо важливим засобом зовнішньої політику, оскільки в кінцевому підсумку саме він визначає позицію держави в Міжнародних відносинах. Держава з потужним економічним 513 512 33— '2ЇЇ Політика як міжнародний процес Міжнародна політика 33' потенціалом займає впливові позиції у світі. До еконо- мічного потенціалу держави належать її промисловість, сировинні ресурси, стан робочої сили та ін. Важливим економічним засобом зовнішньої політики є зовнішня торгівля, яка, з одного боку, сприяє збільшенню економіч- ного потенціалу держави, а з другого — дає змогу впливати на політику інших держав через світові ціни, встановлення режиму найбільшого сприяння чи введення ембарго тощо. До ідеологічних, або інформаційно-пропагандистських засобів зовнішньої політики належать різноманітні форми й засоби пропаганди, інформації, культурної політики, які використовуються державою у відносинах з іншими держа- вами передусім з метою формування позитивного зовніш- нього іміджу і міжнародного престижу даної держави. З цією метою в зарубіжних країнах відкриваються культурні центри, влаштовуються різноманітні виставки, презентації тощо. Зовнішня політика, використання різних засобів її здій- снення навіть у демократичних країнах є однією з найменш контрольованих рядовими громадянами сфер діяльності держави. І не тільки через закритість діяльності деяких її складових, наприклад збройних сил і спецслужб. Прийняття більшості зовнішньополітичних рішень, найважливіші кад- рові призначення у цій сфері в державі зосереджуються в руках однієї особи — глави держави або прем'єр-міністра. Це підвищує ризик прийняття невиважених рішень аж до втягування держави в затяжні кровопролитні війни, як це сталося з США у В'єтнамі або з СРСР в Афганістані. МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ Сутність та особливості міжнародних відносин Міжнародні відносини є об'єктом зов- нішньої політики, міжнародної політи- ки в цілому. Втім, звичний для нас термін «міжнародні відносини» не зовсім точний, оскільки відповідні від- носини ніколи не складаються безпосередньо між народами. Як демократія не буває безпосередньо владою народу, так і міжнародні відносини не бувають відносинами безпосе- 514 - редньо між народами. Вони опосередковуються держава- ми — через охорону кордонів, митний контроль, візові режими, закордонні паспорти, монополію на здійснення зовнішньої політики тощо. Франкомовний еквівалент терміна «міжнародні відносини» — геїаїіопк іпїегааїіопаїез, що дослівно означає «міжнаціональні відносини», чи відповід- ний англомовний термін дещо точніші, оскільки в західно- європейській традиції нація ототожнюється з державою. Визначення «народу» як головного суб'єкта міжнародних відносин передбачає саме державні народи-нації, а по суті — держави. | Звичайно міжнародні відносини визначаються як система | політичних, економічних, соціальних, культурних, воєнних, | правових та інших зв'язків між державами й народами. Вивчаються вони різними науками. Так, історія аналізує проблеми виникнення й розвитку зовнішньої політики та дипломатії. Економічна наука досліджує міжнародні еконо- мічні зв'язки. Наука міжнародного права зосереджується на вивченні норм і принципів, які регулюють систему міжнародних відносин, а також взаємовідносини в межах окремих груп країн або на двосторонній основі. Політологія відіграє особливо велику роль у дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, щб найважливішим об'єктом її вивчення є держава, яка виступає головним суб'єктом міжнародних відносин. Політологія зосереджується на до- слідженні саме політичних зв'язків між державами, розглядаючи їх як суб'єкт зовнішньої політики. Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони є відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти. Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей. Це, по-перше, їх невладний характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя всередині держави, де існують відносини панування і підкорення, керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток — панування й підкорення. 515 Політика як міжнародний процес Міжнародна політика Оскільки міжнародні відносини не мають владного характеру, то постає проблема виокремлення їх політичного аспекту. Цей аспект не може бути визначений через владу, як це робиться стосовно політики всередині держави. Він може бути виокремлений на основі суб'єктів відносин, якими є політичні інститути та особи, що їх представляють. Іншими словами, міжнародні політичні відносини — це відносини між державами, політичними партіями, громадсько- політичними організаціями і рухами, міжнародними органі- заціями та іншими суб'єктами політики на міжнародній арені. За такого розуміння міжнародних політичних від- носин навіть суто економічні відносини між державами як політичними інститутами набувають політичного характеру. Політичний аспект, політичні відносини складають основ- ний зміст міжнародних відносин. По-друге, система міжнародних відносин має децентралі- зований характер. Якщо всередині держави є загальнодер- жавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керів- них центрів, діяльність яких грунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає. По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус — прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників. Консенсус застосовується також як засіб забезпечення єдності позицій держав до проведення голосування з обговорюваних питань, яке в такому разі відкладається на час процесу узгодження. Консенсус має важливе значення в досягненні домовленості між державами, оскільки відкриває можливості для відшукання взаємоприйнятних рішень для всіх учасників переговорів. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації. По-четверте, в міжнародних відносинах більшу, ніж у внутрішніх, роль відіграє суб'єктивний чинник, особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій, у розв'язанні наявних суперечностей. Структура Основними елементами структури між- міжнародних народних політичних відносин є їх політичних відносин суб'єкти. В сучасній науковій літературі є різні підходи до визначення таких суб'єктів, у тому числі два крайніх — вузький і широкий. У вузькому розумінні головним суб'єктом міжнародних відносин вважається держава. Один із найвідоміших при- хильників цього підходу, французький соціолог і політолог Р. Арон, зазначає, що головний зміст міжнародних відносин складають взаємовідносини між державами, які символізу- ються постатями дипломата й воїна. Прихильник широкого підходу, відомий американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау, гадає, що структурні зміни, які відбулися в міжнародній політиці в останні десятиліття, викликали докорінні зміни в структурі міжнародних відносин, їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особистість. Результатом змін у сфері міжнародних відносин є досягнення так званого міжнародного континууму, символічними постатями якого виступають турист і терорист. Проміжним є підхід, прихильники якого основним суб'єктом міжнародних політичних відносин пропонують розглядати національну політичну систему в цілому. Такий підхід дає можливість включити в систему міжнародних політичних відносин не тільки власне державу, а й низку інших національних політичних інститутів — політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування та ін. Під формально-юридичним кутом зору питання про суб'єкти міжнародних відносин вирішується через визна- чення суб'єктів міжнародного права. Міжнародне право — це «система договірних і звичайних норм та принципів, які виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють відносини між державами, створеними ними міжнародними оранізаціями та деякими іншими суб'єктами міжнародного спілкування (державоподібними утвореннями, національно- визвольними рухами)»2. За цим визначенням є три основних 2 Большой юридический словарь / Под ред. А. Я. Сухарева, В. Д. Зорь- кина, В. Е. Кругских. М., 1998. С. 360. 516 517 Політика як міжнародний процес І'р Міжнародна політика групи суб'єктів міжнародного права й міжнародних відносин у їх формально-правовому розумінні. Це держави, міжнародні організації і міжнародні рухи. Держави були й залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Нині у світі налічується близько двохсот держав. У їх розмежуванні для марксистського сус- пільствознавства тривалий час характерним був формацій- ний підхід, який передбачав поділ держав на соціалістичні, капіталістичні й ті, що розвиваються. Капіталістичні держа- ви, у свою чергу, поділялись на індустріально розвинені (держави Західної Європи, Ізраїль, США і Канада, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія, Сінгапур, Південно-Африканська Республіка) і держави середнього рівня розвитку капіталізму (в основному країни Латинської Америки). Державами, що розвиваються, вважалися країни які звільнилися від колоніальної залежності і стали на шлях самостійного розвитку (головним чином Азії та Африки), їх називали ще «країнами третього світу» («першим» світом був соціалістичний, «другим» — капіталістичний). Країни, що розвиваються, у свою чергу, поділялись на ті, що обрали капіталістичний шлях розвитку, і країни соціалістичної орієнтації. Тепер такий поділ значною мірою застарів. Від соціаліс- тичного світу, в якому нараховувалось 14 держав, залишили- ся тільки чотири — Китай, Північна Корея, В'єтнам і Куба, причому Китай і В'єтнам еволюціонують у бік ринкової економіки. Припинила своє існування найбільша і наймо- гутніша у світі соціалістична країна — СРСР, на теренах якого утворилося 15 незалежних держав. Втратила перспек- тиву орієнтація на соціалізм країн, що розвиваються. До індустріально розвинених країн впритул наблизилася низка ще недавно економічно відсталих країн — Таїланд, Філіппіни, деякі арабські держави та ін. У сучасному світі провідну роль відіграють держави так званої Великої сімки — США, Канада, Німеччина, Велико- британія, Франція, Італія, Японія, глави яких на регулярних зустрічах визначають основні параметри зовнішньої політи- ки своїх держав. Останнім часом Велика сімка стала перетворюватися на Велику вісімку — до її роботи дедалі активніше долучається Росія. 518 Другу групу суб'єктів міжнародних відносин складають багатома- нітні міжнародні організації. До них належать міжнародні організації глобального й регіонального масштабу, міжурядові й неурядові організації, інтеграційні угруповання і воєнно-політичні блоки. Міжнародні організації як об'єднання держав характеризуються такими загальними ознаками: договірна основа утворення; наявність певних цілей; організаційна структура; самостійні права та обов'язки; утворення згідно з міжнародним правом. Міжнародні організації виникли ще в середині XIX ст. і мали неполітичний характер. Однією з таких організацій був, наприклад, Всесвітній поштовий союз, створений 1874 р. Першою постійно діючою міжнародною політичною організацією була створена 1919 р. для розвитку співробітництва між народами, сприяння запобіганню воєнних конфліктів, підтримання міжнародного миру й безпеки Ліга Націй, яка проіснувала до 1946 р. Однією з найбільших за кількістю членів (190 держав станом на 01.11.2000 р.) і найвпливовішою сучасною міжнародною політичною організацією глобального масштабу є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Створена 1945 р. за ініціативою провідних держав антигітлерів- ської коаліції (СРСР, США, Китаю, Великобританії і Франції) як універсальна міжнародна організація безпеки, наступниця Ліги Націй, вона має такі основні цілі: підтримання міжнародного миру й безпеки; вжиття ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру; розв'язання мирними засобами міжнародних спорів; розвиток дружніх відносин між народами; здійснення міжнародного співробітництва у розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культур- ного й гуманітарного характеру; заохочення і розвиток поваги до прав людини. Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, до складу якої входять 15 держав-членів, з них 5 — постійних (США, Росія, Китай, Великобританія, Франція) і 10 — непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю терміном на два роки. Рішення Ради Безпеки є вирішальними у міжнародних спорах і можуть передбачати використання як економічних санкцій, так і військової сили проти країни-агресора. Генеральна Асамблея, що також є одним із головних органів ООН, складається з усіх держав-членів і наділена широкими повноваженнями. Вона може обговорювати будь-які питання, у тому числі й ті, що належать до повноважень і функцій будь-якого з органів ООН. За рекомендацією Ради Безпеки Генеральна Асамблея призначає Генерального секретаря ООН, приймає в ООН нових членів, вирішує питання призупинення здійснення прав і привілеїв держав-членів, виключення їх з ООН. Крім Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї, до головних керівних органів ООН належать також Економічна і соціальна рада. Рада з опіки, Міжнародний суд і Секретаріат. Міжнародні міжурядові організації створюються з метою розвитку міжнародного співробітництва в галузях економіки, культури, охорони здоров'я, освіти. Укладаючи угоду з ООН, такі організації набувають Політика як міжнародний процес Міжнародна політика характеру її спеціалізованих установ. До системи ООН входять майже 20 таких спеціалізованих установ, зокрема: Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); Всесвітня орга- нізація охорони здоров'я: Світовий банк, який включає Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Міжнародну асоціацію розвитку; Міжнародний валютний фонд; Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ); Продовольча й сільськогосподарська організація (ФАО); Міжнародний фонд сільсько- господарського розвитку; Всесвітній поштовий союз; Всесвітня організація інтелектуальної власності та ін. Найвідомішими міжнародними організаціями регіонального масшта- бу є: Організація американських держав; Організація африканської єдності; Ліга арабських держав; Організація центральноамериканських держав, Асоціація держав південно-східної Азії, Центральноєвропейська ініціатива; Організація з безпеки і співробітництва в Європі та ін. Але найбільшу роль у Європі відіграє Рада Європи — утворена ще 1949 р. перша європейська міжурядова організація, яка об'єднує більш як 40 держав. Цілями Ради Європи є: забезпечення дедалі тісніших зв'язків між державами-членами для захисту й реалізації їх ідеалів і принципів; сприяння перетворенню Європи в демократичний і безпечний простір; захист і зміцнення плюралістичної демократії і прав людини; розвиток і зміцнення європейської самосвідомості для формування європейської культурної ідентичності. Структуру Ради Європи утворюють: Комітет міністрів; Парламентська асамблея; Наради галузевих міністрів; Секретаріат. В останні десятиліття чимраз помітнішу роль у міжнародних відносинах стали відігравати інтеграційні угруповання, які утворилися в результаті інтернаціоналізації економічного, соціального й політичного життя держав певного регіону. Яскравим прикладом є Європейський союз (ЄС), до складу якого нині входять 15 держав: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція. Претен- дентами на вступ до ЄС є низка колишніх європейських соціалістичних країн і радянських республік. ЄС найбільш інтегрована в економічному й політико-правовому відношенні міжнародна організація. Його вищими органами є парламент, уряд, комісія, суд. Інтеграційним угрупованням є утворена у грудні 1991 р. Спів- дружність незалежних держав (СНД), яка нині об'єднує 12 колишніх республік СРСР: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Казахстан, Киргизстан, Молдову, Росію, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Україну. Щоправда, Україна не ратифікувала угоду про утворення СНД і формально не стала учасником її статуту. Відповідно до угоди про утворення СНД та її статуту цілями об'єднання є розвиток рівно- правного і взаємовигідного співробітництва народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі та інших, сприяння широкому інформаційному обміну. Основними консультативними й координуючими органами СНД є: Рада глав держав, Рада глав урядів, |