Коли скидати вашу владу. Коли скидати вашу владу Право на опір у конституціях світу
 Скачать 1.53 Mb.
|
|
Коли скидати вашу владу: Право на опір у конституціях світу * Том Ґінзбург Денієл Ленсберґ-Родріес Міля Верстіґ АНОТАЦІЯ 17 грудня 2010 р. молодий туніський вуличний торговець своїм протестом проти зловживань поліції здійняв хвилю демократичних повстань у всьому арабському світі. Виступ народів арабських країн проти своїх урядів постав перед одвічною проблемою політичної теорії: коли виправдано повставати проти несправедливої влади? Це питання є вкрай важливим не тільки для близькосхідних народів – воно також мало величезне значення для батьків-засновників Сполучених Штатів, а через них сформувало підвалини сучасного конституціоналізму. Тому, мабуть, не дивно, що конституції багатьох країн за певних умов дозволяють народу кидати виклик своїм урядам або скидати їх. Проте досі поширеність цього так званого права на опір у національних конституціях або мотиви, якими керувалися творці конституцій, коли включали таке право в конституційні тексти, майже не були предметом систематичного та емпіричного аналізу. Таке завдання ставить перед собою ця стаття. У ній представлена оригінальна сукупність даних про положення щодо права на опір у всіх національних конституціях, написаних від 1781 р., простежена історична траєкторія таких положень, і продемонстроване їхнє швидке поширення в останні десятиліття. Крім того, стаття містить першу в історії емпіричну розвідку з такого питання: чому саме стається так, що творці конституцій дають своїм народам конституційний мандат скидати або суперечити владі – тій самій владі, мандат на урядування якій надає та сама конституція. Спираючись на цілий ряд прикладів із реального світу, а також на аналіз регресії, ми показуємо, що положення про право на опір найімовірніше вперше запровадять після краху попереднього конституційного ладу або через народний демократичний перехід, або через насильницький політичний злам, як-от державний переворот. Отримані нами результати наводять на думку, що конституційне право на опір має подвійну функцію залежно від контексту. З одного боку, конституційне право на опір може репрезентувати засадничо демократичний та спрямований у майбутнє інструмент, який утримує владу від зловживань, розширює права та можливості громадян і діє як страховий поліс на випадок відступу влади від демократичного правління. З іншого боку, це право може бути спрямоване в минуле, насамперед слугуючи виправданням для тих, хто здійснив переворот і шукає ретроактивну легітимність того, як ті чи інші політичні злочини поставили їх у становище необхідності створення нової конституції. Яка з цих двох функцій превалює залежить, як правило, від регіону. У Латинській Америці право на опір * https://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=2125186 UCLA Law Review, Vol. 60, No. 5, 2013 Virginia Public Law and Legal Theory Research Paper No. 2012-46 U of Chicago, Public Law Working Paper No. 406 76 Pages Posted: 7 Aug 2012 Last revised: 18 Jun 2013 Date Written: August 6, 2012 включали до конституцій здебільшого внаслідок державних переворотів, а в решті світу це право функціонує як запобіжник від регресу демократичних методів правління. Наші результати мають важливе значення для ширшого розуміння конституціоналізму. Здавалося б, в основі будь-якої конституції лежить бажання зв’язати майбутнє зобов’язаннями від імені сьогодення. Утім, результати цього дослідження наводять на думку, що принаймні в деяких випадках конституційні положення можуть також виконувати функцію перетлумачення та виправдання минулого. Принаймні остільки, оскільки це стосується права на опір, у конституціях йдеться про вчора не менш ніж про завтра. АВТОРИ Том Ґінзбурґ – професор права та науковий співробітник Юридичної школи Чиказького університету, професор-дослідник Американської колегії адвокатів. Денієл Ленсберґ-Родріес – науковий співробітник Проєкту порівняння конституцій, кандидат юриспруденції (2013) в Юридичній школи Чиказького університету. Міля Верстіґ – доцент права Юридичної школи Вірджинського університету. Автори дякують Мозесу Дорі, Вагіду Ґолампуру, Тревору Муру та Бенджаміну Роґану за допомогу в дослідженні та Кевіну Коупу, Денізу Ґалліґану, Келіну Ґерсіку й Лаурі Вейнріб, а також учасникам семінару в Люблянському університеті, Словенія, за корисні коментарі та обговорення. В СТУП 17 грудня 2010 р. молодий туніський вуличний торговець своїм протестом проти зловживань поліції здійняв хвилю демократичних повстань у всьому арабському світі. 1 На відміну від нав’язаних ззовні змін режиму в Афганістані та Іраку 2 довготерпеливі арабські народи вирішили самостійно усунути своїх колишніх правителів від влади та закликали закласти нові підвалини влади в регіоні, в якому довго панували диктатори. 3 Хоча результати цих політичних трансформацій досі є далеко не визначеними, вони підкреслили важливість народного повстання для здійснення демократичних змін. 4 Народи Арабської весни зіткнулися з одвічною проблемою політичної теорії: за яких умов виправдано повставати проти несправедливої влади? У Китаї бронзової доби ідеї легітимних народних повстань слугували важливим чинником приборкання інакше нездоланної імперської влади. 5 Відтоді те саме питання труїло життя або надавало сили ісламським халіфам, середньовічним державцям і по черзі сьогоднішнім деспотам і демократам. Аналогічно, для ранніх демократичних рухів у XVIII столітті ця ідея праведної революції слугувала потужним та об’єднавчим державним інтересом. 6 І справді, питання про те, коли скидати владу, мало настільки глибокий смисл для батьків- засновників США, що сьогодні воно лежить у підвалинах сучасного конституціоналізму, яким ми його знаємо. 7 1 Див. Kareem Fahim, Slap to a Man’s Pride Set Off Tumult in Tunisia, N.Y. TIMES, Jan. 21, 2011, http://www.nytimes.com/2011/01/22/world/africa/22sidi.html (опис того, як після конфіскації поліцією його товарів Мухаммед Буазізі публічно спалив себе перед високими губернаторськими воротами на знак протесту, який став іскрою, що запалила революцію в Тунісі, а також повстання в багатьох арабських державах). 2 Див., напр., Zachary Elkins et al., Baghdad, Tokyo, Kabul . . . : Constitution Making in Occupied States, 49 W M & M ARY L. R EV . 1139, 1141 (2008) (зазначається, що іракську конституцію готували із «суттєвою допомогою з боку уряду США»); Noah Feldman, Imposed Constitutionalism, 37 C ONN L. R EV . 857, 858–59 (2005) (зазначається, що конституції Афганістану та Іраку готували за «значного втручання та тиску ззовні, аби отримані в результаті конституції відповідали уподобанням міжнародних гравців, як-от НАТО, ООН і міжнародних НУО, а також іноземних держав, як-от США та Німеччина»). Див. загалом David S. Law & Mila Versteeg, The Evolution and Ideology of Global Constitutionalism, 99 C ALIF L. R EV . 1163 (2011) (наведено емпіричні свідчення, що конституції є стандартизованими документами, і висловлено гіпотезу, що це є результатом різноманітного транснаціонального впливу); Benedikt Goderis & Mila Versteeg, Transnational Constitutions (CentER Discussion Paper Series No. 2013-010) (Apr. 2013), доступно за посиланням http://ssrn.com/abstract=2216582 (наведено емпіричні свідчення транснаціонального впливу в конституційному дизайні). 3 Див. Fouad Ajami, The Arab Spring at One: A Year of Living Dangerously, F OREIGN A FF ., Mar.– Apr. 2012, at 56, 56, 58 (зазначається, що до повстань араби відчували себе наче «проклятими, приреченими на деспотизм», і що хоча Єгипет «часто списували з рахунків як країну-квінтесенцію політичного смирення», народ усього Близького Сходу виявився у змозі «повстати проти своїх склеротичних володарів». 4 Див., напр., Daron Acemoglu & James A. Robinson, Why Did the West Extend the Franchise? Democracy, Inequality, and Growth in Historical Perspective, 115 Q.J. E CON . 1167, 1167, 1182–86 (2000) (теоретизування, що західна демократизація історично виникала через революцію або принаймні загрозу революції, і що ця франшиза отримала своє розширення «як стратегічні рішення, ухвалені політичною елітою для запобігання широким соціальним заворушенням і революції»). 5 Див. нижче частину III.A (обговорення китайської традиції та концептуалізації права на опір у працях філософа Мен-цзи). 6 Про те, як ранні демократичні рухи у Франції та США представляли право на опір, див., напр., T HOMAS J EFFERSON , To William Stephens Smith, in T HOMAS J EFFERSON : P OLITICAL W RITINGS 109, 110 (Joyce Appleby & Terence Ball eds., 1999) («Боронь Боже нам коли-небудь бути 20 років без такого бунту. . . . Яка країна може зберегти свої вольності, якщо її правителів не попереджувати час від часу, що їхній народ не втратив духу опору? Хай беруться до зброї. Треба поставити їх перед фактом, помилувати та умиротворити їх. Яке значення мають кілька життів, згублених за одне чи два століття? Дерево свободи слід час від часу поливати кров’ю патріотів і тиранів. Це його природне добриво».), 5 J OURNALS OF THE C ONTINENTAL C ONGRESS , 1774–1789, at 690 (Worthington Chauncey Ford ed., 1906) (“Rebellion to Tyrants is Obedience to God.”), та 5 T HOMAS P AINE , Dissertation on First Principles of Government, in T HE L IFE AND W ORKS OF T HOMAS P AINE 207, 225 (William M. Van der Weyde ed., 1925) («Можна забрати в людей право голосу, але неможливо забрати в них право повстати проти цього, і коли забрані всі інші права, право на повстання стає абсолютним».) 7 Див. нижче частину II (історичний огляд права на опір у різних суспільствах, включно з особливостями цього права в поглядах батьків-засновників США). Тому, мабуть, не дивно, що багато конституцій самі передбачають підґрунтя для таких повстань. Конституційні положення, які дозволяють людям не зважати на чинні закони чи навіть заперечувати їх, існують щонайменше від часів Французької та Американської революцій. 8 Схоже, що їхня мета – нагадати можновладцям, що першоджерелом легітимної влади є народ, і допомогти різноманітним верствам населення узгодити свої дії щодо обмеження влади своїх правителів. Утім, ці положення мають і темну сторону. Хоча передбачення в тексті основного закону виправданого опору може функціонувати для остаточного забезпечення демократії та захисту конституції, це також може слугувати для виправдання минулих неконституційних актів опору. Право на опір у своїх конституціях запровадили режими, керовані заколотниками, як-от Джеррі Ролінгс у Гані, та ініціаторами невдалих переворотів, як-от Уго Чавес у Венесуелі. 9 Положення такого характеру набували все більшої популярності в міру того, як і деспоти, і борці за свободу апелювали до них для виправдання минулого. 10 Попри те, що це так зване право на опір перебуває на одному з центральних місць у політичній теорії, ми досі мали небагато емпіричних знань про поширеність цього права в текстах національних конституцій. 11 У нас не було базової інформації про те, скільки конституцій передбачили таке право, чи є якісь контекстні шаблони його включення до конституції, і якими можуть бути наслідки такого включення. Без цієї інформації ми не могли навіть розпочати будувати теорію щодо того, чому до одних конституцій це право включили, а до інших – ні. Таке завдання ставить перед собою ця стаття. У ній представлені оригінальні дані, отримані шляхом кодування кожної національної конституції, написаної від 1781 р., про положення щодо права на опір у глобальній конституційній історії. 12 Використовуючи ці дані, стаття простежує розвиток цього права в конституціях світу за 230-річний період і привертає увагу до його швидкого поширення в останні п’ять десятиліть. Також проведено текстуальний аналіз усіх поточних та історичних положень, що гарантують право на опір, із зазначенням деяких важливих варіацій в обсязі, формулюванні та обґрунтуванні таких положень та викладенням аналітичних рамок для їхньої класифікації. Проте наша головна мета – пояснити парадокс, навіщо деяким творцям конституцій надавати своїм народам конституційний мандат на повалення тих самих урядів, які ці конституції створюють. Спираючись на цілий ряд прикладів із реального світу, а також на аналіз регресії, ми показуємо, що положення щодо права на опір діє двояко: і як спрямована в майбутнє обіцянка не робити кривди громадянам, і як спрямоване у минуле виправдання для ретроактивного освячення сумнівних подій, які, можливо, призвели до створення цієї самої конституції. Це наводить на думку, що конституція є не тільки інструментом для контролювання майбутнього, але й засобом легітимації акту в минулому, який сприймається як незаконний. Права на опір стосуються завтрашнього дня так само, як і вчорашнього. 8 Див. T HE D ECLARATION OF I NDEPENDENCE para. 2 (U.S. 1776) («… що в кожному випадку, коли якась Форма урядування стає згубною для такої мети, Народ має право змінити або скасувати її та встановити новий Уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такий спосіб, які народові видаються найдоцільнішими для осягнення своєї Безпеки та Щастя. Розважність, звичайно, підказує не змінювати здавна встановлені Уряди з дрібних і минущих причин; та й усякий досвід свідчить, що люди воліють радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж вносити покращення скасуванням форм, до яких звикли. Проте, коли довга низка владних правопорушень і зловживань, незмінно з однією й тією ж Метою, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному Деспотизму, тоді народ має право і навіть обов’язок скинути такий уряд і поставити нових Охоронців свого майбутнього».); D ECLARATION OF THE R IGHTS OF M AN AND OF THE C ITIZEN OF 26 A UGUST 1789 art. 2 (Fr.), перекладена в 2 M ARTINUS N IJHOFF , C ONSTITUTIONS OF N ATIONS : F RANCE TO N EW Z EALAND 20 (1956) («Мета всіх громадянських об’єднань полягає в збереженні природних і невідчужуваних прав людини. Ці права охоплюють свободу, власність, безпеку та опір гнобленню»). За нашими даними, сьогодні таке право передбачають близько 20 відсотків усіх конституцій. Див. нижче рис. 1. 9 Див. нижче частину IV. 10 Див. нижче частину III. 11 Зауваження щодо термінології: Ми розглядаємо право на повстання та право на опір як синоніми. Безумовно, їх можна розрізнити, але за своєю суттю обидві концепції стосуються права захистити себе чи свою громаду від несправедливих домагань влади. Пор. Tony Honoré, The Right to Rebel, 8 O XFORD J. L EGAL S TUD . 34, 36 (1988) (визначення права на повстання як «права особи або групи вдатися до насилля», аби «забезпечити . . . зміни в урядуванні», «чинити опір . . . змінам в урядуванні», або забезпечити «право на незалежність»). 12 Див. нижче частину V (представлення та обговорення нових даних про право на опір у конституціях світу). Решта статті організована таким чином. Частина I концептуалізує основні характеристики права на опір у політичній теорії. Показано, що право на опір зазвичай сприймають як крайній засіб, до якого вдаються лише за надзвичайних обставин нелегітимних дій уряду. Також наведено аргументи, що право на опір є відмінним від інших прав через його вторинний характер. Інакше кажучи, замість накладення суттєвого обмеження на державну владу право на опір слугує механізмом примусу для захисту інших конституційних прав. Частина II простежує історію права на опір у політичній думці різних суспільств від стародавнього Китаю до заснування США й до філософії Томаса Гоббса та Джона Лока. У частині III представлено дві вірогідні теорії, що потенційно пояснюють, навіщо творцям конституцій включати до конституційних текстів право на опір. Згідно з першою теорією, країни запроваджують це право як стратегію самоконтролю, яка дає громадянам можливість координувати свої дії проти нелегітимної влади уряду. У цьому разі право на опір є засадничо перспективним інструментом, який накладає обмеження на майбутні дії уряду. Ми очікуємо, що країни більш імовірно скористаються таким розрахованим на перспективу інструментом під час демократичних перетворень як потенційною страховкою на випадок відходу влади від демократичних принципів урядування. Згідно з другою, потенційно тривожнішою теорією, уряд, який захопив владу в результаті перевороту, може конституціоналізувати право на опір для ретроактивного виправдання своїх дій. Якщо поточний режим прийшов до влади із застосуванням неконституційних засобів, закріплення такого права може легітимізувати дії заколотників постфактум. Ці теорії породжують дві конкуруючі гіпотези: що право на опір запроваджують демократичні режими, зокрема після демократичних перетворень, або що його запроваджують внаслідок державних переворотів. Частина IV представляє наші оригінальні дані щодо положень про право на опір і використовує їх для графічного документування історичної траєкторії цього права в конституціях світу. Спираючись на текстуальний аналіз усіх положень про право на опір, стаття документує деякі важливі внутрішні виміри варіювання цього права та пропонує основу для класифікації таких положень. У частині V представлено оригінальний емпіричний аналіз, що визначає, за яких умов країни запроваджують право на опір. Ми виявили, що країни більш схильні приймати положення про право на опір і під час демократичних перетворень, і внаслідок державних переворотів. Це наводить на думку, що таке право слугує для запобігання антидемократичним рецидивам у нових демократичних режимах, а також для легітимації дій заколотників постфактум. При подальшому дослідженні цього дещо парадоксального висновку ми виявили, що право на опір запроваджують внаслідок державного перевороту здебільшого в країнах Латинської Америки, тоді як у інших частинах світу воно радше функціонує як інструмент самоконтролю проти відступу від демократичного правління. Ця явно двоїста функція права на опір має важливе значення для нашого розуміння конституцій загалом. Конституції зазвичай приймають, аби зв’язати майбутнє зобов’язаннями від імені сьогодення. 13 Проте результати нашого дослідження показують, що принаймні в деяких випадках їхнім важливим призначенням може бути також інтерпретація, а іноді й виправдання минулого. Насамкінець, розділ «Висновки» розглядає можливі наслідки права на опір у конституційній практиці. |