Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
52 Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ обираються щорічно. Найважливіші справи в Утопії вирішу- ються правителем з участю сенату і народних зборів. Як бачимо, симпатії Т. Мора на боці своєрідної змішаної форми державного правління, яка поєднує в собі монархічний, аристократичний і демократичний елементи. В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав філософ, поет і політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568—1639). У своїй праці «Місто Сонця» (1602 р., надрукована в 1623 р.), наслі- дуючи Т. Мора, він стверджував, що причиною всіх суспільних бід є приватна власність. Ідеальним суспільним ладом, який відповідає інтересам простого народу, автор вважає такий, що заснований на суспільній власності. Подібний лад встановлено у місті Сонця. Там відсутня приватна власність, праця має обов'язковий характер, громадяни забезпечені всім необхідним. Причому, на відміну від Т. Мора, Т. Кампанелла вводить суспільну власність навіть на предмети особистого вжитку. У місті Сонця все детально регламентується, навіть особисте життя кожного громадянина. Система публічної влади у місті Сонця складається з трьох гілок: військової, наукової і відтворення населення (шляхом створення необхідних предметів споживання і виховання громадян). Кожною з гілок влади керує окремий правитель. Цих трьох правителів називають відповідно Сила, Мудрість і Любов. Увінчує управлінську піраміду верховний правитель, якого іменують Сонцем, або Метафізиком. Він вирізняється вченістю, досвідом і вмінням. Посаду верхов- ного правителя він обіймає не пожиттєво, а лише до того часу, доки серед громадян не з'явиться більш достойний. Тоді верховний правитель зобов'язаний сам відмовитися від влади на користь достойнішого. Верховний правитель міста Сонця та його найближчі помічники — Сила, Мудрість і Любов — не можуть бути усунуті з посад з волі народу, решта посадових осіб обираються громадянами. Теоретично започатковані представниками раннього утопічного соціалізму Т. Мором і Т. Кампанеллою колекти- вістські принципи організації суспільного життя — запере- чення приватної власності, суспільна організація вироб- ництва й розподілу, обов'язковість праці, детальна регла- ментація суспільного та особистого життя, недооцінка прав і свобод індивіда — знайшли подальше теоретичне 54 обгрунтування і в кінцевому підсумку були покладені в основу організації суспільного життя в країнах соціа- лізму. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ НОВОГО ЧАСУ Гастання Нового часу пов'язане з розвит- Іком капіталізму і ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свободи й безпеки особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. З цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави. Згідно з теорією природного права, держава і право створені не Богом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають з природи людей і складають приписи «природного права», якому має відповідати «пози- тивне право», тобто закони, встановлені державою. Політичні вчення Вагомий внесок у розробку ранньобур- в Голландії жуазної політико-правової ідеології зробили видатні голландські мислителі Г. Гроцій і Б. Спіноза. Гуго Гроцій (1583—1645) — один із засновників ранньо- буржуазного вчення про державу і право. Серед його числен- них праць з цієї проблематики чільне місце посідає трактат «Три книги про право війни і миру» (1625). Згідно з теорією Г. Гроція, існує право природне і право волевстановлене. Джерелом першого є природа людини, людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціо- нального спілкування. Це право вимагає, зокрема, непоруш- ності приватної власності. Волевстановлене право автор поділяє на «божественне» і «людське». Волевстановлене право, у тому числі «людське», до якого належать сімейне, Цивільне й міжнародне право, має відповідати вимогам природного права. Протиставлення Г. Гроцієм вимог при- родного права, в яке вкладався певний буржуазний зміст, Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ нормам волевстановленого права, тобто реальним феодаль- ним правовим інститутам, було своєрідним знаряддям критики феодалізму. Властиве людській природі і представлене у природному праві розумне спілкування, а також поєднання у волевста- новленому праві справедливості й користі, за Г. Гроцієм, знаходить свій необхідний прояв у державі, яку він визначає як «досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі». Додержавна стадія життя людей характеризується Г. Гро- цієм як «природний стан», за якого не було не лише держа- ви, а й приватної власності. Але розвиток людства і втрата ним першопочаткової «простоти» привели до поділу майна, появи приватної власності та утворення за взаємною згодою людей держави, метою якої є охорона власності кожного. Ознакою держави Г. Гроцій вважав верховну владу, дії якої не підпорядковані ніякій іншій владі і не можуть бути відмінені на розсуд чужої влади. Атрибутами верховної влади є прийняття законів, правосуддя, призначення й керівницт- во діяльністю посадових осіб, збирання податків, вирішення питань війни і миру, укладення міжнародних угод. На думку Г. Гроція, форма державного правління не має суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є суспільний договір. При створенні держави народ міг обрати ту чи іншу форму правління. Водночас мислитель негативно ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та аристократичній формам правління. Особливу увагу Г. Гроцій приділяв питанню про право підданих чинити опір верховній владі. На його думку, піддані повинні підкорятися владі, оскільки її джерелом е суспільний договір, який мусить виконуватись і не може бути розірваний без згоди сторін. Із цього правила він .робить виняток на «крайню необхідність», коли підданим загрожує велика і явна небезпека. Та й навіть тоді озброєний опір припустимий лише за умови, що він не завдасть вели- кого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох невинних людей. Теорії природного права і суспільного договору знайшли свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа й політичного мислителя Баруха (Бенедикта) Спінози (1632—1677), зокрема у його працях «Богословсько- політичний трактат» (1670) і «Політичний трактат» (1677). 56 У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фактичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь-якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбере- женні штовхає людей до переходу з допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільства й держави, які Б. Спіноза не розрізняв. Укладенням договору право і сила кожної людини були перенесені на суспільство й державу, яка приборкує при- страсті та непомірні устремління людей і примушує їх жити за «законами розуму» — у мирі й безпеці. Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважає наявність верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не пов'язана ніякими законами, і всі повинні їй у всьому підкорятись. До її відання належать прийняття, тлумачення і відміна законів, правосуддя, призначення посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші державні справи. Водночас влада держави не безмежна, вона не поши- рюється на природне право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору. Так, у громадянському стані зберігається свобода совісті і слова, бо держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не інакше. Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому, що в останньому на додаток до природного права людей з'являється ще й природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник безпеки. Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну чи порушення конституюючих державу дого- ворів і законів. Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного договору руйнує сам договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на опір владі. Форми держави Б. Спіноза оцінював залежно від ступеня досягнення в них мети громадянського стану — забезпечення миру й безпеки життя. Він розрізняє три основних форми держави: монархію, аристократію і демократію. Мислитель рішуче засуджує абсолютну монархію, зазначаючи, що одна .....-'.... .V, ,..„...•. . . ,.-.-...-. . . ,-.....•.«•. ..,*.™...*...>.™-.,*Яч^ -Л-Л** ^ £ Становлення та розвиток політичних ідей людина не може володіти вищим правом і всією могутністю держави, вона користується допомогою радників і набли- жених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монар- хічна форма правління насправді виявляється прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою. За аристократії влада належить певній кількості вибраних осіб. На думку Б. Спінози, ця форма правління краща від монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збере- ження свободи. Народ не має права голосу, але, вселяючи страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу. Найкращою формою держави Б. Спіноза вважав демократію, за якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії, за Б. Спінозою, полягає в тому, що в аристократії правителі обираються радою достойних громадян, а в демократії вони визначаються законом, установленим самим народом. Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна влада має належати представницькій установі, що приймає закони і контролює їх виконання посадовими особами. Влада монарха, за цим проектом, є досить обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конфліктів у представницькому зібранні й виконання рішень. По суті справи, це був своєрідний проект майбутньої парламен- тарної монархії як однієї з демократичних форм дер- жавного правління. Політичні вчення На відміну від Б. Спінози видатний в Англії англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) ідеї природного права і суспільного договору використовував для захисту абсолютної монархії і засудження революцій. Найвідомішою його працею з цього питання є «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651). Т. Гоббс вважав, що всі люди були створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і мали однакові на все права. Та оскільки людина за своєю природою є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною, то в додержавному стані панував принцип «людина людині — вовк» і велася «війна всіх проти всіх». Водночас людям властиві страх смерті та інстинкт самозбереження, який домінує над іншими пристрастями, а також природний розум, тобто здатність кожного тверезо міркувати про позитивні й 58 Основні історичні віхи пізнання політичних явищ негативні наслідки своїх дій. Це спонукає людей до пошуку шляхів самозбереження. За взаємною домовленістю люди довіряють одній особі (окремій людині чи зібранню) верхов- ну владу над собою. Цією особою є держава, котра викори- стовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає необхідним заради миру і спільного захисту. Носій такої верховної влади є сувереном, всі інші виступають його підданими. Таким чином, за Т. Гоббсом, держава створюється людь- ми для того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Уклавши одного разу суспіль- ний договір і перейшовши до громадянського стану, люди втрачають можливість змінити обрану форму правління, звільнитися з-під дії верховної влади і не можуть вести боротьбу проти неї за винятком тих випадків, коли існує загроза самому їхньому існуванню. Захист власного життя спирається на закон самозбереження, який є найвищим законом усієї природи й не може порушуватися навіть державою. Повноваження верховної влади щодо підданих необме- жені, причому її носій — суверен — ніяким договором з народом не зв'язаний і тому не несе перед ним відпові- дальності. Суверен сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, призначає всіх посадових осіб тощо. Його прерогативи неподільні й нікому не передаються. Т. Гоббс вважав, що поділ влади веде до руйнування держави, оскільки розділені влади взаємно знищують одна одну. Він розумів, що обґрунтовує і можливість тиранічного використання такої необмеженої і безконтрольної влади держави, але віддавав їй перевагу перед зіткненням приват- них інтересів і суспільними конфліктами. Обґрунтовуючи необмежену владу держави, Т. Гоббс вважав можливими лише три форми її здійснення: монархію, Демократію та аристократію. Відрізняються вони не за сут- ністю верховної влади, а за ступенем придатності для здійснення тієї мети, задля якої були встановлені. Симпатії мислителя на боці монархії, бо вона, на його думку, краще від інших форм правління відображає і реалізує абсолютний характер влади держави. „__ ео *^7 Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ Класовий компроміс буржуазії з дворянством, який увійшов в історію під назвою «славної революції» 1688 р., становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632—1704), насам- перед у його праці «Два трактати про правління» (1690). Дж. Локк не тільки сприйняв і збагатив ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, не- від'ємних свобод особи, законності опору тиранові тощо, а й інтегрував їх у цілісне політичне вчення — класичний лібералізм. За Дж. Локком, до виникнення держави люди перебували у природному стані, де не було «війни всіх проти всіх». Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів, які б безпристрасно вирішували спори між людьми, здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів. З метою належного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особи і власності люди погодились утворити державу. Держава, на думку Дж. Локка, є сукупністю людей, які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж устано- вленого загального закону і створили судову інстанцію, уповноважену владнувати конфлікти між ними і карати злочинців. Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим, що втілює політичну владу, тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності й застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу. Утворюючи державу добровільно, люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод, залишаючи за собою передусім право на життя й володіння майном, свободу і рівність. Це невід'ємні природні права людини, які не можуть бути відчужені ні на чию користь. Держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, насамперед щодо життя, свободи і власності. Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Дж. Локк вважав законність, поділ влади, оптимальну форму правління, право народу на опір свавіллю влади та ін. У законі мислитель вбачав першу державотворчу ознаку. Під законом він розумів не будь-який припис держави, а лише той її акт, що вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Ознаками закону є також стабільність і довготри- валість дії. Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави, коли їх усі знають і всі виконують, закон є обов'язковим для всіх. Реалізація головної мети політичного співтовариства, забезпечення свободи й дотримання законності, на думку Дж. Локка, вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. У зв'язку з цим він розрізняє законодавчу, виконавчу і союзну владу. Законодавча влада має належати лише загальнонаціо- нальному представницькому органові — парламенту, який періодично збирається для прийняття законів, але не втручається у їх виконання. Виконавча влада повинна нале- жати королю, котрий керує втіленням законів у життя, призначає міністрів, суддів та інших посадових осіб. Король і кабінет міністрів здійснюють також союзну, або федера- тивну, владу: відають питаннями війни, миру та зносин з іншими державами. Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади, Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії. Перше місце він відводить законо- давчій владі як найвищій у країні. Інші види влади під- порядковуються їй, але й самі справляють на неї значний вплив. Так, король наділений правом розпуску парламенту, може накладати вето на закони тощо. По суті справи, Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади, який після подальшої теоретичної роз- робки був упроваджений у конституціях США та інших країн. Дж. Локк приділяв певну увагу також формам державного правління. Він негативно ставився до абсолютної монархії, в якій монарх зазіхає на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії, яка сформувалася в Англії після 1688 р. Для Дж. Локка було важливо, щоб будь- яка форма держави виростала з суспільного договору, добро- вільної згоди людей, охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо. Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ Заслугою Дж. Локка є також обгрунтування ним закон- ності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи. Суверенітет народу він вважав вищим від суверенітету створеної ним держави. Якщо більшість народу вирішує покласти кінець свавіллю правителів, котрі пору- шили суспільний договір, то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи й закону буде цілком правомірним. Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму, як однієї з основних течій сус- пільно-політичної думки. Політичні вчення На шлях революційних перетворень Франція у Франції стала значно пізніше, ніж Голландія та Англія, — наприкінці XVIII ст. Політичні вчення, які ідейно підготували ранні буржуазні революції, в умовах передреволюційної Франції набули значного поширення й розвитку, а принципи свободи й рівності, проголошені і частково здійснені в Голландії та Англії, на французькому грунті перетворилися в розгорнуті політичні вчення. Саме у Франції найбільшого розмаху набуло Просвітництво — впливовий європейський загальнокультурний рух за поширення раціонального знання, подолання релігійного мракобісся й невігластва мас, упровадження в суспільне життя цінностей, що базуються на повазі людської гідності. Найвидатнішими діячами французького Просвітництва були Вольтер, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Рус- со, Д. Дідро, П. Гольбах, К. Гельвецій. Найбільш завершені політичні вчення створили Ш. Монтеск'є і Ж.-Ж. Руссо. Шарль-Луї Монтеск'є (1689—1755) — відомий філософ, історик і письменник. Його філософські й політичні погляди викладено головним чином у праці «Про дух законів» (1748). Автор доводив, що виникнення держави і права, багато- манітність законів та установ є результатом дії об'єктивних чинників і закономірностей, які складають «дух законів». До таких чинників належать насамперед географічні: клімат, величина території, рельєф місцевості, грунт тощо. Так, спекотний клімат сприяє встановленню деспотичного правління, холодний — породжує прагнення людей до свободи; у гірській місцевості живуть волелюбні народи, на великих рівнинах — схильні до підкорення чужій волі тощо. Мислитель вважав, що до утворення суспільства й держа- ви люди жили за природними законами, до яких належать |