Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
і Фрідріх Енгельс (1820—1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення. Виник марксизм у 40-х роках XIX ст. Ф. Енгельс зазна- чав, що соціалізм перетворився з утопії в науку завдяки двом 79 78 Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ великим відкриттям К. Маркса — матеріалістичному розу- мінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріаліс- тичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей, а суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, які складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостій- ною стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив. За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціаль- них революцій і переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обгрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства. Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обгрун- тували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створеного ними в 1847 р. «Союзу комуністів» — першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче при- водить до соціалістичної революції. В результаті перемоги цієї революції встановлюється політичне панування робіт- ничого класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату». Вчення про державу взагалі і державу диктатури пролета- ріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, тобто володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держа- ва диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині, її принципова відмін- ність від буржуазної держави полягає в тому, що вона покли- кана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуністичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському само- врядуванню. Проблеми походження, сутності та історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884), «Анти-Дюрінг» (1877), «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (1880), К. Марксом — у працях «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» (1850), «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та ін. Критично ставлячись до буржуазної державності у будь- яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату подає Паризьку Комуну. На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала з принци- пом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і 80 81 6 — 2-і 330 -/І а ЩІЩ Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а пра- цюючої корпорації. Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розроб- ленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили з того, що новий суспільний лад грунтуватиметься на суспільній власності на засоби вироб- ництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей з досягнен- ням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їх становищем у суспільстві. Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870—1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. І. Леніна вони дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм». Теоретична і практична діяльність В. І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію його розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він детально проаналізував у працях «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму» (1916) та ін. У першій з них показано, що в промисловості й сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст. швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетари- зацію селянства і таким чином створювало передумови для революції. У другій праці автор доводив, що капіталізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у моно- полістичний капіталізм — імперіалізм. В.І.Ленін дав характеристику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передднем соціалістичної рево- люції. Важливим для теорії соціалістичної революції був сфор- мульований В. І. Леніним закон нерівномірності економіч- ного і політичного розвитку капіталізму в період імперіаліз- му, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської революції» (1916) він зробив висновок про можливість пере- моги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні. Країною, в якій, за твердженням В. І. Леніна, визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної рево- люції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) знач- не підвищення в силу зазначених причин активності мас. Суб'єктивний чинник революції — це «здатність революцій- ного класу на революційні масові дії». Ця здатність значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії. Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін при- діляв першорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. «Нрвого» — на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму. Всебічного розвитку це вчення набуло в таких працях, як «Завдання російських соціал-демократів» (1897), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904) та ін. Партія, за В. І. Леніним, — це передовий загін робітни- чого класу, вища форма його класової організації. Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу до здійснення революції, завоювання політичної влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна революційною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. І. Ленін створив таку партію — Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) і керував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії. Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі його вчення про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і революція. Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції» (1917). Як і К. Маркс та Ф. Ен- гельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від економіки («концентрований вираз економіки»), а держа- ва — це «продукт і вияв непримиренності класових супереч- ностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює 83 Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ політику, яка відповідає корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам пануючого класу. Головним питанням будь-якої революції, за В. І. Лені- ним, є питання про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею в результаті перемоги в соціалістичній рево- люції, ламає стару буржуазну державну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ле- нін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство і не пов'язана ніякими законами. Та вона на- багато демократичніша, ніж демократизм буржуазної держа- ви, бо насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу з селянством В. І. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою буржуазією. «Буржуазну демократію» В. І. Ленін вважав «вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних». На його думку, в капіталістичному суспільстві демократія є демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фак- тичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній позбавлений матеріальних можливостей практично користу- ватися свободою слова і зборів, правом брати участь в управлінні державою тощо. У зв'язку з цим він скептично ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і свобод. Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представниць- кої і безпосередньої демократії і покликана сприяти залу- ченню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади — вони одночасно приймають і виконують закони, а також контро- люють їх виконання. В. І. Ленін, таким чином, як і К. Маркс та Ф. Енгельс, заперечував фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства — принцип поділу державної влади. Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, за В. І. Леніним, має бути комуніс- тична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсумку — її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не може бути й мови про правову державу, політичний та ідейний плюралізм у суспільстві, без якого немає демократії. Органічною складовою політики держави диктатури проле- таріату стає насильство у його крайніх, терористичних формах. Загальні уявлення В. І. Леніна про соціалістичне і кому- ністичне суспільство принципово не відрізнялися від відпо- відних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних шляхів і методів будівництва соціалізму В. І. Ленін неодно- разово змінював свою думку. Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтерна- тивою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і природного права як найважливіші теоретичні засади лібералізму, відкидає принципи поділу влади і верховенства права як головні підвалини демократичної організації політичного життя суспільства. Якщо в лібералізмі централь- ною є ідея індивідуальної свободи, то в марксизмі — ідея соціальної рівності. А соціальна рівність та індивідуальна свобода, як відомо, є альтернативними явищами суспільного життя. Зрештою, такі відмінності між лібералізмом і марксизмом закономірні, оскільки виникли вони й розви- валися як ідеології різних суспільних класів — буржуазії і пролетаріату, інтереси яких, за марксизмом, є протилеж- ними. Й допоки зберігатиметься такий поділ суспільства на класи, хоч би як їх називали, існуватимуть ліберальні й комуністичні ідеї. Елітизм Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ще один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося у його вимогу насиль- ницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано Моска (1858— 1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска виклав у праці «Основи полі- 84 Становлення та розвиток політичних ідей Основні історичні віхи пізнання політичних явищ тичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Пануючий клас» (1939). Головна ідея цієї праці полягає в тому, що в усіх суспіль- ствах існують два класи: клас, який управляє, і клас, яким управляють. Перший клас завжди складає незначну мен- шість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується притаманними їй приві- леями, тоді як другий клас — значно численніший — управляється й регулюється першим. Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й по- винна перебувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Вчений проаналізував особливості формування політичного класу і його специфічні власти- вості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також мате- ріальне, моральне та інтелектуальне переважання над ними. Г. Моска виокремив дві тенденції у розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них проявляється у прагненні полі- тичного класу стати спадковим якщо не юридичне, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників нижчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що, в свою чергу, призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціальних сил за здобуття панівних позицій У суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію пануючого класу, робить його здат- ним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступ- ництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва. Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політичних еліт розробляв В. Парето. Свої погляди з цього питання він виклав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). Як і Г. Моска, В. Парето виходив з того, що суспільством завжди правила й повинна |