Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
145 2-1330 Становлення та розвиток політичних ідей Зародження і розвиток української політичної думки ю* Бочковський О. І. Наука про націю та її життя. Львів, 1939. Вивід прав України: Збірник. Львів, 1991. Винниченко В. К. Відродження нації: У 3 т. К., 1991. Т. 1—3. Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. Воронкова В. Г., Ясир Н. Д. Зарождение й зволюция либерализма в Украине в XIX — начале XX в. Донецк, 1993. Гелей С. Д. Консервативна течія в політичній думці України XIX ст. Львів, 1996. Гелей С. Д. Українська консервативна політологічна думка першої половини XX ст. Львів, 1998. Грушевський М. С. На порозі Нової України: Гадки і мрії. К., 1991. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К., 1990. Грушевський М. С. Початки громадянства. Генетична соціологія. Прага, 1921. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть? К., 1991. Дністрянський С. Погляд на теорії права та держави. Львів, 1925. Донцов Д. І. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991. Донцов Д. І. Історія розвитку української державної ідеї. К., 1993. Донцов Д. І. Націоналізм. Дрогобич, 1992. Донцов Д. І. Підстави нашої політики. Відень, 1921. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Літературно- публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 2. 146 Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мьіслители Киевской Руси. К., 1987. Замалеев А. Ф., Зоц. В. А. Отечественньїе мнслители позднего средневековья: конец XIV — первая треть XVII в. К., 1990. Історія філософії України: Хрестоматія / Кер. авт. кол. М. Ф. Тара- сенко, М. Ю. Русин. К., 1993. Костомаров М. І. «Закон Божий» (Книги буття українського народу). К., 1991. Кухта Б. Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. К., 1994. Кучабський В. Україна і Польща. Львів, 1993. Липинський В. К. Листи до братів-хліборобів // Твори: У 6 т. К.; Філадельфія, 1995. Т. 6. Міхновський М. І. Самостійна Україна. Київ; Львів, 1991. Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник / За ред. М. Ф. Тарасенка. К., 1997. Оріховський С. Напучення польському королю Сигизмунду Августу // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія: К., 1995. Орлик П. Вивід прав України // Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. К., 1993. Основи політичної науки: Курс лекцій. Ч. 1. З історії політичної думки: від стародавності до наших днів / За ред. Б. Кухти. Львів, 1996. Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. К., 1993. Повість врем'яних літ: Літопис. К., 1990. Політологічний енциклопедичний словник / Відп. ред. Ю. С. Шем- шученко, В. Д. Бабкін. К., 1997. Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996. Потульницький В. А. Історія української політології (Концепція державності в українській зарубіжній істерико-політичній науці). К., 1992. 147 Становлення та розвиток політичних ідей Потульницький В. А. Нариси з української політології (1819—1991). К., 1994. Потульницький В. А. Теорія української політології: Курс лекцій. К., 1993. Ситник О. І. Консерватизм: генеза ідей. Луцьк, 2000. Скакун О. Ф. Политическая й правовая мьісль на Украине (1861 — 1917). Харьков, 1987. Скакун О. Ф. Прогресивна політико-правова думка на Україні (IX ст. — 1917 р.). К., 1990. Скиба В. Й., Горбатенко В. П., Туренко В. В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки / За заг. ред. В. Й. Скиби. К., 1998. Слово о полку Ігоревім. К., 1989. Старосольський В. Й. Теорія нації. Відень, 1922. Сціборський М. Націократія. Прага, 1942. Томашівський С. Т. Під колесами історії. Берлін, 1922. Томашівський С. Т. Про ідеї, героїв і політику. Львів, 1929. Українська державність у XX сторіччі: Історико-політологічний аналіз / Кер. авт. кол. О. П. Дергачов. К., 1996. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф. М. Кири- люка. К., 1995. Українська суспільно-політична думка у XX ст.: документи і матеріали / Упоряд. Т. Гунчак, Р, Солганик. К., 1994. Филалет X. Апокрисис // Памятники полемической литературьі в Западной Руси. СПб., 1992. Франка І. Я. Філософські праці //Зібр. творів: У 50 т. К., 1986. Т. 45. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник/ За ред. Б. Кухти. Львів, 1997. Шевчук В. П., Тараненко М. Г. Історія української державності: Курс лекцій. К., 1999. Яворський С. Філософські твори. У 3 т. К., 1992. Т. 1—3. 148 Природа політики ПРИРОДА ПОЛІТИКИ Викладення змісту політології як нав- чальної дисципліни полягає у посту- повому й послідовному розкритті змісту її основних понять і категорій. Базо- вою і вихідною при цьому є категорія «політика». Вона імпліцитно містить решту найважливіших понять політології. Водночас це одне із найменш визначених понять науки, що зумовлено як його багатозначніс- тю, так і наявністю різноманітних дослід- ницьких підходів. ПОНЯТТЯ, СУБ'ЄКТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ Походження Через невизначеність поняття «подіти- і сутність політики ка>> розкриття його змісту доцільно розпочати з етимології цього слова, тобто із пояснення його походження та спорідненості з іншими словами. Слово «політика» як науковий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Та роїіііка»), що буквально означає «те, що стосується держа- ви». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — «роїіз», що означає «місто-держава». Стародавня Греція складалася із багатьох міст, які разом із прилеглою до них сільською місцевістю були окремими державами — мали чітко визначену територію, населення, органи управління, законодавство тощо. Політикою тоді називалося все, що мало стосунок до такого міста-держави: державні й сус- пільні справи, мистецтво управління суспільством і держа- вою тощо. Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилася значно раніше. Існує декілька парадигм — логічних моделей постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та сутності. Відповідно до однієї з них, на ранніх ступенях розвитку суспільство не знало ніякої соціальної диференціації, окрім статево- вікової та сімейно-родинної. Відсутнім було і протиставлення соціальних інтересів, оскільки переважав загальний інтерес, який полягав у тому, щоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській спільноті, яка ще не набула характерних для суспільства ознак цивілізованості, в процесі виробництва й розподілу продуктів, організації спільного життя діяли механізми саморегуляції у вигляді звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уявлень тощо. Вони природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтри- мували цілісність наявної спільноти. З часом поступове ускладнення матеріального виробництва, наростання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професій- ної, територіальної, релігійної диференціації суспільства. В результаті цих об'єктивних процесів сформувалися специфічні інтереси різнома- нітних соціальних спільностей, між якими стали виникати конфлікти. За цих умов механізми обміну й розподілу продуктів виробництва, якими були звичаї і традиції, догмати релігійної віри та інші регулятори людських відносин, виявилися нездатними ефективно регулювати наявні суперечності, погоджувати інтереси, субординувати їх певним чином і знаходити спільний інтерес. У суспільстві виникла потреба в утворенні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні інтереси й забезпечити цілісність самого суспільства. Така потреба була реалізована у процесі становлення специфічних суспільних інститутів, які завдяки використанню засобів владного примусу забезпечували необхідні загальнообов'язкові форми поведінки в суспільстві та його цілісність. Головним таким інститутом стала держава — офіційний носій публічної влади, який узгоджує соціальні інтереси й за допомо- гою засобів примусу регулює суспільні відносини. З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких інститутів. Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгоджен- ні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільностей 1 забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це соціальне призначення політики держава як офіційний носій публічної влади. Саме так розуміли політику античні філософи. Скажімо, Платон визначав ЇЇ як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в Державі. Зазначене розуміння політики можна назвати консенсусним, оскільки воно грунтується на тому, що політика є засобом узгодження соціальних інтересів. Однак міркування Платона та Арістотеля, як й Політика як суспільне явище Природа політики інших античних філософів, щодо політики і держави торкалися лише частини суспільства. Річ у тому, що поліс складали тільки повноправні громадяни, кожен з яких мав право на земельну власність і політичні права. Значна частина населення міста в поліс не входила і не мала прав громадян. Це були, зокрема, вільновідпущеники та позбавлені будь- яких прав раби. Антична держава за своєю класовою природою була рабовласницькою і використовувалась для пригнічення та експлуатації рабів. Наочним підтвердженням цього є численні повстання рабів, якими наповнена вся історія стародавнього світу. Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і держава виникли як знаряддя не узгодження соціальних інтересів, а класового панування. «Держава, — наголошував В. І. Ленін. — є продукт і прояв непримиримості класових суперечностей»1. Таке розуміння сутності політики можна назвати конфліктологічним. Воно розкриває класовий аспект політики і має таке ж право на існування, як і консенсусне. Відповідно до започаткованої ще в античності традиції під політикою тривалий час розуміли діяльність держави. В англосаксон- ській і французькій політологічній літературі термін «політика» до цього часу однозначно пов'язується з діяльністю держави, особливо з її урядовими органами та особами, шо здійснюють політичні функції. Тут «політична наука» — це наука про характер і функції держави, а також її уряду як органу, через який держава реалізує свою владу. Таке розуміння політики є виправданим з огляду на те, що держава виступає головним суб'єктом політики і тривалий час залишалася, по суті, єдиним власне політичним інститутом і носієм публічної влади. Однак ситуація істотно змінилася з появою у другій половині XIX ст. масових політичних партій і рухів, які почали справляти все відчутні- ший вплив на політику, здійснення державної влади. З урахуванням розширення кола політичних інститутів, процесу формування політичної системи суспільства політика стала трактуватись як функ- ціонування політичної системи. За визначенням російського дослід- ника Г. В. Полуніної, «політика є функція політичної системи, а також засіб і механізм її функціонування»2. З формального боку визначення політики через політичну систему є тавтологічними, оскільки визнача- ють політику через саму ж політику, але як систему. Інший підхід до визначення політики грунтується на її органічному зв'язку з владою, на що вказував іще М. Вебер: «...„Політика", судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає»3. Визначення політики через владу найбільш поширені в політологічній літературі. Типовим, наприклад, є тверджен- ня, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп, що спрямована на встановлення й утримування політичної влади»4. Іноді в подібних визначеннях політики наголошу- ється на державній владі як найголовнішій формі публічної влади: «Політика — це особливий вид людської діяльності, пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної»5. Проте такі визначення не відображають сутності й со- ціального призначення політики. Влада, через яку визнача- ється політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі. Найбільш загальною із таких цілей є задоволення інтересів і потреб індивідів та соціальних спільностей. Тому точнішими є ті визначення політики, в яких указується на використання влади з метою задоволення інтересів і потреб. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб»6. На відміну від попередніх це визначення політики вказує на її певну соціальну спрямованість — вона є соціальною діяльністю «задля здійснення власних запитів і потреб». Проте таке визначення соціального призначення політики надто абстрактне, адже будь-яка людська діяльність спрямо- вана на задоволення певних інтересів, запитів і потреб. Головна ж особливість політики у цьому відношенні полягає в тому, що вона заторкує задоволення інтересів і потреб передусім стосовно керівництва та управління суспільством, забезпечення його існування як цілісності на основі узгодження тією чи іншою мірою — на засадах консенсусу чи панування — соціальних інтересів. 1 Ленін В. 1. Держава і революція // Повне зібр. творів. Т. 33. С. 7. 2 Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. М., 1998. С. 23—24. 3 Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М., 1990. С. 646. 4 Політологія: історія та методологія / За ред. Ф. М. Кирилюка. К., 2000. С. 14. 5 Політологія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1993. С. 7. 6 Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу- ченка, В. Д. Бабкіна. К., 1997. С. 258. 153 Політика як суспільне явище Природа політики М. Вебер писав, що поняття політики «має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостій- ного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику Імперського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говорити про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про полі- тику розумної дружини, яка прагне управляти своїм чоло- віком»7. | 3 урахуванням соціального призначення політики вона | може бути визначена як діяльність з керівництва та управ- 1 ління суспільством на основі публічної влади. Сутністю політики є не влада, а управління. Саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах кожної окремої країни, людської спільноти в цілому. Вона є діяльністю з керівництва та управління як суспіль- ством у цілому, так і його окремими ланками. Свої особливості має марксистське розуміння політики. Такими особливостями є, зокрема, наголошення на класо- вому характері політики й на державній владі як головному інструменті її здійснення. В. І. Ленін зазначав, що політи- ка — це «галузь відносин усіх класів і верств до держави і уряду, галузь взаємовідносин між усіма класами»8, що «у політиці... найістотніше: устрій державної влади»9, «політика є участь у справах держави, напрям держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави»10. Слідом за В. І. Леніним сучасний російський марксист С. С. Андреєв визначає політику як «спосіб взаємовідносин класів через державну владу»І'. Класовий аспект політики, безперечно, є одним із визначальних. Вся людська історія наповнена класовою боротьбою як політичними зіткненнями великих груп 7 Вебер М. Политика как призвание й профессия. С. 646. 8 Ленін В. 1. Що робити? Наболілі питання нашого руху // Повне зібр. творів. Т. 6. С. 74. 9 Ленін В. І. Про ліберальне і марксистське поняття класової боротьби // Там само. Т. 23. С. 228. 10 Ленін В. 1. Матеріали до ненаписаної статті «До питання про роль держави» // Там само. Т. 33. С. 326. п Андреєв С. С. Политика как социальное явление // Социально-полит. науки. 1991. № 4. С. 93. людей, котрі по-різному ставляться до власності на засоби виробництва. Проте класовий чинник у політиці не є єдино визначаль- ним. Не менш важливу роль може відігравати, наприклад, етнічний чинник. Марксистський підхід зберігає свою цінність щодо дослідження походження й сутності політики в контексті історичних міжформаційних процесів, а також у ситуаціях соціальних зіткнень, коли політична боротьба має тенденцію до загострення, політичні позиції індивідів і соціальних спільностей діаметрально протиставляються в результаті різного усвідомлення класової приналежності та класового інтересу. В сучасному суспільстві в політиці все більше проявляється спільний інтерес, домінування загальнолюдських інтересів над класовими, а сама політика внаслідок реального співвідношення класових сил виступає засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не класового панування. Не можна заперечувати класову природу політики, однак не можна і зводити її зміст до відображення тільки класових інтересів і тим самим спрощу- вати розуміння сутності державної політики. Отже, політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспіль- них відносин, передусім великих соціальних груп, пов'яза- них із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією та функціо- нуванням держави й політичної системи в цілому тощо. У найзагальнішому вигляді політика є діяльністю з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади. Суб'єкти політики До числа суб'єктів політики належить кожен, хто так або інакше, прямо чи опосередковано бере участь у політичному житті. Ними можуть бути громадянин та організація, суспільний клас і партія, етнос і держава. Існує думка, що суб'єктами політики є лише активні її учасники, які свідомо висувають політичні Цілі й ведуть боротьбу за їх досягнення. Така позиція, по суті справи, обмежує коло суб'єктів політики лише політичними інститутами, елітами й лідерами, залишаючи поза його межами абсолютну більшість рядових виборців, особливо тих, хто з різних причин узагалі не бере участі в голосуванні. Проте й у такій неучасті проявляється політична суб'єктність |