|
|
Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
135
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого
стану визначається не за соціальною, а за психологічною
ознакою.
Д. Донцов заперечував традиційний український націо-
налізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм,
федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сфор-
мулював концепцію нового — інтегрального, або чинного,
українського націоналізму. Інтегральний націоналізм перед-
бачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою
світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і
перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає
дійовість, а не пасивну споглядальність.
Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея пере-
орієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як
несумісного з нею за історичними політичними традиціями,
національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив
Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий
нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному
й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною
заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України
мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави
нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення
України — бути аванпостом захисту культури Заходу від
російського впливу. У цьому він вбачав зміст української
національної ідеї.
Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова най-
повніше викладена у його праці «Націоналізм». У ній він
писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на
дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій —
інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст.
апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли
успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба
в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого
були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації
до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на
боротьбу за поширення української ідеї та національне
визволення.
Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль
довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи
над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку
хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минуло-
го українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов
переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації
стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності.
На відміну від В. Липинського, для якого створення держави
було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме
поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя
є необхідною передумовою створення власної держави.
Боротьба за формування нації і державну незалежність
повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та амораль-
ності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм
характером відчуттям, що в історії часто постає у формі
різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного
характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як
на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він
суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керу-
ються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім
власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль.
Аморальність у політиці означає можливість використання
будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.
Необхідною умовою національного поступу, перетворен-
ня маси в націю Д. Донцов вважав формування національної
політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент
він називає по-різному: аристократією, провідною верствою,
ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про
головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов
зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні
України, не у власне національній свідомості широких мас,
а у виродженні державотворчого елемента, відсутності
власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні
моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу
і свого призначення. Тому першочерговим завданням
українського націоналізму є формування саме провідної
верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.
Провідна верства має визначитися своїм окремим стано-
вищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними,
державотворчими функціями. Маси не можуть творити
державу, оскільки їх покликанням є фізична праця, і вони
прив'язані до землі як до засобу виробництва. Це люди
земних інтересів і земної праці, які приносять суспільству
користь тим, що сумлінно виконують своє призначення.
Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких
136
Ідей
Становлення та розвиток політичних і,
Зародження і розвиток української політичної думки
земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього
суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє
життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.
Крім відчуття духу землі, для належності до провідної
верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше,
шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над
матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні
ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге,
мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на
яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-
третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати
своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє
призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації
провідною верствою ідейних настанов інтегрального націо-
налізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що
означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за
державну незалежність.
Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була
провідною в українській політичній думці XIX ст. Він
виступав за повну незалежність української держави у формі
селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що
політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти
російської державності, є необхідною умовою виживання
української нації.
Д. Донцов поділяв нації на панівні і непанівні і вважав,
що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм
свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і
демократія несумісні з національною волею, національною
ідеєю і тому на них не слід зважати.
У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашист-
ська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашист-
ські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в
середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеоло-
гічною основою програми Організації українських націона-
лістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до
націоналістичних організацій.
Свою модель майбутньої української державності, засно-
ваної на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів
ОУН Микола Сціборський (1897—1941). Свого часу він був
офіцером УНР, з 1920 р. перебував в еміграції. Є автором
низки праць — «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство»,
к««^у^^а^ж^жм^ж^.^вд;вдй.й::№вд^^й ІЗ О
«Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Консти-
туції) Української держави» та ін.
Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології
нового націоналізму, то М. Сціборський був автором полі-
тичної доктрини цього націоналізму. Вона грунтується на
концепції національної революції, яка мала проводитись
«власними силами української нації». Рушійною силою
революції мало бути селянство. Підставою революції мали
стати гасла приватної власності на землю, загальної солідар-
ності усіх свідомих сил України.
Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм,
М. Сціборський сформулював концепцію націократії як
альтернативної їм форми держави. За його визначенням,
націократія — «це режим панування нації у власній державі,
що здійснюється владою усіх соціальне корисних верств,
об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функ-
ції — у представницьких органах державного управління»4.
Обстоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів»,
М. Сціборський заперечував право політичних партій на
участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптималь-
ним засобом здійснення державної влади на час національ-
ної революції. Опорою політичного режиму мала стати
революційна націоналістична організація, яка виконувала б
диктаторські функції.
Після певного періоду диктатури та стабілізації націо-
нальної державності в Україні має встановитися республі-
канський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії.
Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада — національ-
ний парламент, депутатів якого обиратимуть усі громадяни.
Очолюватиме державу Голова — вождь нації, якого обирати-
ме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати
Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради,
представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави
буде одночасно і прем'єр-міністром, призначатиме міністрів,
які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також
низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої
ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним
закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі
місцевих адміністрацій стоятимуть представники централь-
ного уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових
Сціборський М. Націократія. Прага, 1942. С. 109.
Становлення та розвиток політичних ідей
Зародження і розвиток української політичної думки
Рад. Політичні партії стануть непотрібними. Функції полі-
тичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не
політичною партією, а загальнонаціональним рухом.
Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням
елементів політичної доктрини фашизму та президентської
форми республіканського правління. За його проектом
Україна мала стати республікою з жорстким авторитарним
політичним режимом і політичним керівництвом націоналіс-
тичної організації.
Ідеологія нового українського націоналізму тією чи іншою мірою є
теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал-
радикального спрямування в сучасній Україні. До таких організацій
належать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїн-
ське політичне об'єднання «Державна самостійність України»,
Українська консервативна республіканська партія, Організація
українських націоналістів в Україні, Українська національна асамблея,
Українська народна самооборона та деякі інші.
Націонал- Паралельно з націоналістичним напрямом в
демократизм українській політичній думці сформувався і
розвивався націонал-демократичний напрям.
Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний
насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського.
Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів
Наддніпрянщини, які до революційних подій і боротьби за українську
державність у 1917—1920 рр. перебували в основному на соціалістичних
позиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї
національно-державної незалежності. Прискоренню цієї еволюції
сприяло усвідомлення провини українських соціалістів за поразку
національної революції 1917—1920 рр.
Типовими представниками українського націонал-демократизму
першої половини XX ст. вважаються С. Дністрянський, В. Старо-
сольський та О. Бочковський. У центрі їхніх політичних концепцій
також перебувало українське національне питання, однак вирішення
його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних
формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея
безумовного визнання права кожної нації на самовизначення.
Основоположником націонал-демократичного напряму
української політичної думки у його розвиненій формі
вважається галицький правознавець і політолог Станіслав
Дністрянський (1870—1936), відомий, зокрема, своїми праця-
ми «Нові проекти української конституції» (1920), «Загальна
наука права й політики» (1923), «Нова держава» (1923),
«Погляд на теорії права та держави» (1925).
140
С. Дністрянський сформулював національно-держав-
ницьку концепцію, провідною ідеєю якої є право кожної
нації на автономію та державну незалежність. Він доводив,
що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній
території. В основу своєї концепції вчений поклав розроб-
лену ним теорію суспільних зв'язків. Суспільні зв'язки він
поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я,
народ, держава, та організаційні, носіями яких виступають
класи, партії, товариства, церква. Суспільним зв'язкам при-
таманні такі найважливіші характеристики: держава є лише
суспільним зв'язком найвищого типу; всі правові норми є
також і соціально-етичними нормами; все, що впродовж
століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною
основою держави і права; авторитет держави як суспільного
зв'язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих
суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки
формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях,
родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окре-
мими громадянами; суспільні зв'язки мають свої специфічні
інтереси.
Виходячи з цих характеристик суспільних зв'язків,
С. Дністрянський робить висновок, що в їх основі лежать
традиції певного народу й держави, що історично склалися.
Україна має не тільки право на самовизначення, а й відпо-
відні державницькі традиції. Розвиток суспільного життя в
Україні відбувається так, як і в інших країнах Західної і
Середньої Європи. У ній суспільний лад спирається на
сім'ю, рід, плем'я. Основи майбутньої державності складалися
ще в родовій суспільній організації: кожний рід очолював
князь, обраний усіма членами роду. Першу українську
державу С. Дністрянський, таким чином, відносить до часів
Київської Русі, як це робив М. Грушевський.
На відміну від племен Західної Європи, де держави часто
формувалися шляхом завоювань чужих земель, український
народ постійно проживав на власних землях. Київська
держава також існувала на власній землі. Козацько-гетьман-
ська держава часів Б. Хмельницького теж виникла іншим, не
загальноприйнятим шляхом, а в результаті спротиву народу
економічному кріпацтву з боку Польщі та кримських татар.
Ця держава не була агресивною, вона створювалася лише
для оборони.
141
Становлення та розвиток політичних ідей
С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі
історичні та правові підстави для національного самовизна-
чення, утворення власної державності на своїй етнічній
території. Майбутню незалежну українську державу він
уявляв як народну республіку, влада в якій належить
народові та обраним органам і здійснюється на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу й судову.
Правознавець і політолог Володимир Старосольський
(1878—1942) сформулював концепцію побудови української
державності, засновану на поєднанні національного й
соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди
він виклав в основному у працях «Теорія нації» (1922),
«Політичне право», «Держава і політичне право» (1924).
Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два
основних підходи: атомістичний і психологічний. Перший
трактує націю як суму якоїсь кількості людських одиниць,
що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими
ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За
такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її
цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психоло-
гічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий
суб'єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі
цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є
витвором психології, а не раціонального мислення. Тому
інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно
утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом
впливу на настрої і почуття людей. Виникнувши, нація стає
до певної міри незалежною від інтересу й сама починає
вирішувати долю притаманних їй інтересів.
Джерелом існування національної спільноти, її життєдай-
ною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке
історично проявляється як боротьба за власну державу.
Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а
й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є
двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно-історич-
ного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них,
наголошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків
історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки
минулого. Він вважає, що поняття держави тісно пов'язане з
пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного
класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно,
: „„.*, .... ....„„,. о .... .... ....... .-•.•. . ,. .•<.. „„.,..,..•. ...,<. ........... -| Л О
Зародження і розвиток української політичної думки
існують дві форми визвольної боротьби — соціальна й
національна. Перша форма базується на спільності інтересів
і цілей, друга — на чуттєвій основі, на стихійній волі членів
національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї
спільноти та творити одну гуртову цілість.
Детально аналізуючи джерела формування української
національної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітич-
ному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те,
що ця ідея завжди була пов'язана з синтезом національного
та соціального визволення. Широкі маси народу, які брали
участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували з
ним і своє соціальне визволення. Поразки в національно-
визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які
очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували
котрусь із складових української національної ідеї заради
здобуття власних вигод і привілеїв. У результаті вони
втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова
визвольна війна ставала «кінцем великого титанічного
розмаху і початком нової руїни». Через втрату народної
підтримки українські правлячі верстви ставали зденаціона-
лізованими й починали служити загарбникові.
Проте В. Старосольський не абсолютизував значення
класового чинника в суспільному розвиткові, як це робили
марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави:
на основі економічних інтересів, політичних інтересів і
національної єдності. У першому випадку утворення держа-
ви відбувається шляхом економічного відокремлення її від
метрополії (США). Утворення держави на основі політичних
інтересів передбачає захоплення політичної влади партією,
яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР).
Найкращим і єдино прийнятним для України шляхом
утвердження державності є утворення її на основі національ-
ної єдності (наприклад, як у Чехії на початку XX ст.).
Ідея В. Старосольського про необхідність урахування
соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних
класів і верств у розбудові державності є особливо актуальною
Для сучасної України. Ігнорування цього чинника є однією з
основних причин незначного впливу в Україні політичних
організацій націонал-демократичного і особливо націонал-
Радикального спрямування.
«•««««„^^^ 143
Становлення та розвиток політичних ідей
Відомим представником націонал-демократичного на-
пряму української політичної думки був соціолог і політолог
Ольгерд Бочковський (1885—1939). У своїх працях «Боротьба
народів за національне визволення» (1932), «Народження
нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє
багато уваги розробці національно-державницької концепції
стосовно національного самовизначення українського народу.
Як і В. Старосольський, О. Бочковський розуміє націю
як духовну спільність, що грунтується на національній свідо-
мості та прагненні до волі. Національна свідомість форму-
ється з попередніх підсвідомих національних почувань.
Вольовий момент у своєму житті нація найповніше виявляє
у прагненні до утворення власної державності, поширеному
серед найбільшої частини ЇЇ представників. Підсвідомі
почуття і прагнення до волі та створення держави характери-
зують націю як органічну спільність, що сформувалася на
грунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як
статутне організованого об'єднання на основі розуму.
О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних |
чинників у процесі формування нації. На його думку, каста,
церква, клас, партія, держава є механічними формами
суспільного об'єднання людства порівняно з нацією. Нації є }
найбільш пізніми та органічними формами об'єднання
людей. Це — продукт природного розвитку суспільства.
Можливе створення націй і механічним шляхом — за
допомогою держави. Так відбувається тоді, коли спочатку
виникає держава, а вже потім у її межах формується нація
(як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).
Процеси формування нації у народів державних і недер-
жавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковським,
визначаються трьома чинниками: хронологічним, географіч-
ним і суспільним. Дія хронологічного чинника виявляється
в тому, що процеси творення недержавних народів є значно
пізнішими і припадають на кінець XVIII — середину XIX ст.
Історичні процеси творення недержавних народів неодна-
ково відбувалися і стосовно їхнього географічного поло-
ження: у Середній Європі вони проходили швидше, ніж на
Сході. Суспільний чинник пов'язаний із розвитком капіта-
лізму й демократії. Завдяки демократії, вважає О. Боч-
ковський, нижчі верстви суспільства стають повноправними
членами національної спільноти. Неісторичні, недержавні
Зародження і розвиток української політичної думки
народи починають формуватися в сучасні демократичні
нації.
У процесах утворення націй в історичних і неісторичних
народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження
й самовизначення народів. Відроджуватися може лише те,
що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися
напівісторичні народи — чехи, провансальці, каталонці,
фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не
витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад,
у фінів, латишів чи естонців. Самовизначення йде слідом за
пробудженням і відродженням і передбачає утворення
національної державності. Сучасна нація, доводив О. Боч-
ковський, не може існувати без політичної самостійності у
формі власної держави. Наявність держави є запорукою
повного і всебічного розвитку нації.
Український народ О. Бочковський вважав напівісторич-
ним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні
стадії національного розвитку — пробудження та відрод-
ження. На думку вченого, український народ у своїй
національно-визвольній боротьбі нерідко діяв навмання,
мало використовував досвід інших народів. Тому одним із
основних завдань своєї національно-державницької концепції
автор вважав всебічний аналіз такого досвіду з метою
застосування його в Україні. У зв'язку з цим він детально
аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.
Націонал-демократичний напрям української політичної
думки, таким чином, уникає крайнощів марксистського
соціалізму з його абсолютизацією класового чинника
суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує
чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну
спільність. У сучасній Україні носіями націонал-демокра-
тичних ідей тією чи іншою мірою виступають правоцент-
ристські партії — Українська республіканська партія,
Народний рух України, Український народний рух, Демо-
кратична партія України, Християнсько-демократична
партія України та деякі ін.
Викладаючи тут історію української політичної думки, ми
розглянули тільки основні її етапи та ключові постаті.
Насправді політична думка України значно багатоманіт-
ніша як за своїми ідеями й концепціями, так і за їхніми
творцями.
|
|
|
Скачать 3.82 Mb.