Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
211 210 Соціальні засади політики Політика як суспільне явище праці, відпочинку, професійного зростання працівників. Арбітром у міжкласових конфліктах виступає держава, яка законодавчо регламентує трудові відносини на підприємствах, регулює рівень доходів найманих працівників і підприємців, розвиває систему соціального забезпечення тощо. Досвід розвинутих капіталістичних країн щодо регулю- вання міжкласових відносин має велике значення для колишніх соціалістичних країн, у яких у процесі переходу до ринкової економіки формуються класи з відмінними інтересами, отже, виникатимуть і міжкласові конфлікти. Історичний досвід свідчить, що в розв'язанні міжкласо- вих конфліктів, виборі шляхів і засобів суспільних пере- творень перевагу слід віддавати еволюційному шляху перед революційним. Еволюційний шлях характеризується поступовістю сус- пільних перетворень. Засобом їх здійснення стають реформи, в проведенні яких акцент робиться не на забезпеченні радикальності і всебічності, а на послідовності, доведенні перетворень до кінця. Велике значення при цьому надається забезпеченню всезагальної підтримки перемін, досягненню згоди в суспільстві щодо їх здійснення. Наслідки й розмах політичних і соціальних перетворень, які настають у ході реформ, можуть бути такими ж, як і в революції, однак їх істотна відмінність від революції полягає в поетапності змін, наявності проміжних ланок у процесі перетворень, нена- сильницькому характері їх здійснення. Досвід суспільних перетворень у колишніх соціалістич- них країнах свідчить, що руйнівними за своїми соціально- економічними наслідками можуть бути й так звані ради- кальні реформи, якщо вони здійснюються непослідовно, без належного наукового обгрунтування, у формі соціальних експериментів, за методом спроб і помилок, на догоду лише певним соціальним і політичним силам і не мають загальної підтримки в суспільстві. Радикальні суспільні перетворення звичайно супровод- жуються політичними міфами, які висувають заінтересовані в цих перетвореннях соціальні й політичні сили з метою ідеологічного обгрунтування. Такими міфами можуть бути, наприклад, обіцянки забезпечити світле майбутнє для всього людства, заможне життя за ринкових умов, побудови сус- пільства загального благоденства тощо. Одними із пошире- них у колишніх соціалістичних країнах, що стали на шлях 212 ринкових перетворень, є міф про так званий середній клас. Суть його полягає в тому, що в результаті роздержавлення власності, її приватизації сформується середній клас як клас власників засобів виробництва, який складе більшість суспільства, основу його соціальної і політичної стабільності, безконфліктного розвитку. Теза про середній клас стала, зокрема, невід'ємною складовою програмних виступів налаштованих на проведення радикальних реформ україн- ських політиків. Однак такого середнього класу ніде немає і в принципі бути не може. За умов ринкової економіки, жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною в усьому суспільстві, вона неод- мінно концентрується у його незначної меншості. В країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 відсотків самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Основна частка власності на засоби вироб- ництва зосереджується там у якихось 4—5 відсотків насе- лення. Середній клас ні в марксистському (дрібні власники засобів виробництва), ні в поширеному в західній соціології розумінні (дрібні власники, службовці, інтелігенція) не може бути основою соціальної і політичної стабільності суспіль- ства. Проміжне соціально-економічне становище дрібних власників нестійке, що обумовлює розмаїтість і нестійкість їхніх ідейно-політичних уподобань. Дрібні власники є активними учасниками як право-, так і лівоекстремістських політичних рухів. Ще більша розмаїтість ідейно-політичних поглядів буде характерною для середнього класу, коли до його складу, крім дрібних власників, залучити ще й службовців та інтелігенцію. Зазначене зовсім не означає, що потрібно відмовитися від обгрунтованої ще Арістотелем тези про середній клас як основу соціальної і політичної стабільності суспільства, від прагнення створити такий клас в Україні. Суспільством середнього класу є суспільство достатку, тобто таке, абсолютна більшість членів якого має належний рівень матеріальної забезпеченості, незалежно від володіння засо- бами виробництва. Лише суспільство достатку може бути соціальне й політичне стабільним. І навпаки, суспільство з низьким життєвим рівнем більшості його членів не може бути стабільним. За наявності в ньому, з одного боку, 213 Соціальні засади політики Політика як суспільне явище незначного прошарку багатіїв, які наживаються за рахунок решти, а з другого — абсолютної більшості, яка злидарює, суспільство стає поляризованим, політичне нестабільним і соціальне вибухонебезпечним. Саме таким є нинішнє українське суспільство, соціального вибуху в якому останнім часом вдавалось уникати лише завдяки винятковому терпін- ню і благорозумності народу. Міжетнічні Не меншої, ніж міжкласові, а нерідко конфлікти ще більшої гостроти можуть набувати міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільностей та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних стереотипах, які переходять з покоління в покоління. Найчастіше причи- ною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Він проявляється в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільностей з метою створення незалежної державності. Однак прагнення тієї чи іншої етнічної спіль- ності до самовизначення та утворення власної державності нерідко суперечить інтересам інших етнічних спільностей, зокрема щодо збереження єдності й територіальної ціліс- ності поліетнічної за складом держави, що породжує міжетнічні конфлікти. Спричиняє конфлікти й суперечність між формально проголошеним у державі принципом рівності всіх етнічних спільностей і фактичною їх нерівністю, пов'язаною з неод- наковими можливостями задоволення матеріальних, куль- турних і політичних потреб. У кожній країні міжетнічні суперечності проявляються по-різному, неоднакові їх масштаби, гострота й наслідки. Проте за наявності таких відмінностей міжетнічні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Кон- флікти часто починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. В подальшому вимоги переходять, як правило, в політичну площину, переростаючи у статусні домагання. Нарешті, боротьба за особливий статус набуває форми територіальних претензій. Під час цієї боротьби відбувається оживлення архаїчних уявлень і вимог про історичну виправданість таких претен- зій. Спотворені архаїчні ідеї насичують конфлікт історичним 214 змістом, який кожна з конфліктуючих сторін використовує для обгрунтування своєї позиції. Подібні історичні аргументи найчастіше неможливо ні підтвердити, ні заперечити. Так, починаючись із безневинних, на перший погляд, закликів на захист мови, культури, продовжуючись під гас- лами «збереження етнічної чистоти» тієї чи іншої спільності, відновлення «історичної справедливості» стосовно неї тощо, міжетнічні зіткнення нерідко переростають у широкомас- штабні криваві конфлікти, під час яких вже не до мови й культури. Про таку логіку розгортання міжетнічних конфлік- тів свідчать не тільки численні історичні події, а й нинішній міжетнічний розбрат у колишніх радянських республіках та між ними, криваве роз'єднання Югославії, мало не щоденні міжетнічні зіткнення в низці африканських країн. Оскільки міжетнічні спільності, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними набувають міжрегіонального характеру. Міжрегіональні конфлікти можуть виникати й через помил- кову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необгрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу в державі, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо. Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає в тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності, робити все можливе для запобігання конфліктам, особливо у гострих, руйнівних фор- мах. Повною мірою це стосується й демографічних супе- речностей і конфліктів, зокрема так званих конфліктів поколінь, коли виникає непорозуміння між молодим і старшим поколіннями. Певні непорозуміння між поколін- нями були завжди, але в окремі періоди суспільного роз- витку вони можуть набувати конфліктного характеру, виливатися у хвилі молодіжного бунтарства, як це сталося в багатьох країнах Західної Європи на рубежі 60—70-х років, масові альтернативні рухи тощо. Причини виникнення і шляхи розв'язання конфліктів у суспільстві, з'ясування їх значення для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних відносин вивчає конфліктологія — самостійна галузь наукового 215 Політика як суспільне явище Соціальні засади політики знання, що виникла на межі соціології, політології і політичної психології. Соціальна політика У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, упередженні й розв'язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, насамперед соціальної. У науковій літературі і політичній практиці основне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку тощо. Насправді ж головне призначення соціальної політики має бути іншим: її слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спіль- ностей людей, розв'язання соціальних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства. І Іншими словами, соціальна політика — це один із видів політики, спрямований на інтеграцію інтересів соціальних спільностей людей, розв'язання соціальних суперечностей з ! метою забезпечення єдності, цілісності суспільства. Причому це не просто один із видів політики, а най- важливіший її вид, бо саме соціальна політика забезпечує виконання основного призначення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її використання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів. Залежно від об'єктів соціальної політики виокремлю- ються ті чи інші її різновиди, наприклад політика соціального партнерства, етнічна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Відповідно визначаються завдання соціальної політики. Головною ж проблемою со- ціальної політики є забезпечення в суспільстві соціальної справедливості. | Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві 1 соціальної рівності і свободи. Соціальна рівність і свобода взаємозв'язані таким чином, що чим більше в суспільстві свободи, тим менше в ньому соціальної рівності, і навпаки. Реалізація неоднакових розу- мових і фізичних здібностей людей обов'язково призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напру- женість у суспільстві, породжує конфлікти. Тому суспільство об'єктивно заінтересоване в обмеженні соціальної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обмеження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, створення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що гальмує суспільний, насамперед економічний, розвиток. Так, втілення в життя класичної ліберальної моделі сус- пільного розвитку, яка грунтується на абсолютизації індиві- дуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до різкого розшарування суспільства, загострен- ня соціальних суперечностей і виникнення соціально- політичних конфліктів. Водночас абсолютизація соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспільного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи людей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціального споживацтва, що гальмувало економіч- ний розвиток. Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного кон- кретного суспільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності і свободи. Для цього потрібно врахувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно знаходиться, суспільної свідомості тощо. В протилежному разі здійснювана державою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтримки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється несприй- няття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсо- лютизацією індивідуальної свободи та ігноруванням соціаль- ної рівності більшістю населення колишніх соціалістичних країн, вихованою на ідеях соціальної рівності. Таким чином, соціальні суб'єкти політики — це ті спіль- ності людей, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку, — суспільні класи, соціальні групи й верстви, нації, народності тощо. Вони мають як спільні, так і специ- фічні інтереси, які відстоюють з використанням політичної влади. Неузгодженість інтересів соціальних спільностей, загострення суперечностей між ними призводять до соціаль- них конфліктів, які, охоплюючи сферу реалізації політичної влади, набувають політичного характеру. Соціально-політичні конфлікти — не виняткове, а закономірне явище, зумовлене багатоманітністю соціальних інтересів. Інша справа — гострота і масштабність конфліктів, форми й засоби їх роз- в'язання, які залежать від ефективності політики. 217 216 Політика як суспільне явище Соціальні засади політики Глибинне соціальне призначення політики полягає в урахуванні всієї багатоманітності соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні конфліктам, розв'язанні їх в опти- мальних, ненасильницьких формах. Найбільше цьому призначенню відповідає соціальна політика, основними різновидами якої є політика соціального партнерства, націо- нальна, демографічна, регіональна політика. Здійснювана в будь-яких формах, соціальна політика має виходити з прин- ципу соціальної справедливості, забезпечувати стосовно кожного конкретного суспільства оптимальне поєднання соціальної рівності і свободи. Бабков В. Г. Межнациональньїе противоречия й конфликтьі // Социально- полит. журн. 1994. № 7—8. Беленький В. X. О среднем классе в России // Социально-полит. журн. 1994. № 12. Бербешкина 3. А. Справедливость как социально-философская категория. М., 1983. Бромлей Ю. В. Основньїе разновидности национальньїх общностей (понятийно- терминологические аспекти) // Науч. коммунизм. 1990. № 1. Бромлей Ю. В. Зтносоциальньїе процессьі: теория, история, современность. М., 1987. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современньїй Левиафан: Очерки политической социологии капи- тализма. М., 1985. Волович В., Макєєв С. Соціальна стратифікація і політика // Політ, думка. 1993. № 1. Гидденс 9. Стратификация й классовая структура // Социол. исследования. 1992. № 9, 11. Дарендорф Р. Конфликт й классовая борьба // Социол. исследования. 1995. № 7-8. 218 Етнонаціональнип розвиток України: терміни, визначення, персо- налії. К., 1993. Здравомислов А. Г. Социология конфликта. М., 1995. Комаров М. С. Социальная стратификация й социальная структура // Социол. исследования. 1992. № 7. Краснов Б. Й. КонфликтьІ в обществе // Социально-полит. журн. 1992. № 6—7. Майборода А. Теория зтнополитики в западном обілествоведении. К., 1993. Мала енциклопедія етнодержавознавства / За ред. Ю. І. Римаренка. К., 1996. Мацнев А. А. Зтнополитические конфликтьі: природа, типология й пуги урегу- лирования // Социально-полит. журн. 1996. № 4. Мокляк Н. Н. Социальньїе отношения: структура й форми проявлення. К., 1986. Наумова Т. В. Становление среднего класса в реформируемой России // Со- циально-гуманитарньїе знання. 1999. № 4. Преториус Р. Теория конфликта // Полит. исследования. 1991. № 5. Сперанский В. Й. Конфликт: сущность й особенности его проявлення // Социально- полит. журн. 1995. № 3. Сперанский В. Й. Основньїе видьі конфликтов: проблеми классификации // Со- циально-полит. журн. 1995. № 4. Стариков Е. Н. Социальная структура переходного общества: «горизонтальний срез» // Полит. исследования. 1995. № 5. Шляхтун П. А. Социально-классовая структура современного буржуазного общест- ва: Проблеми методологии исследования. К., 1986. Ян 3. Государственное й зтническое понимание нации: противоречия й сходство // Полит. исследования. 2000. № 2. Системний вимір політики СИСТЕМНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ Суспільство є складним і багатоманіт- ним утворенням. Найважливішими і найбільш загальними елементами його структури є основні сфери суспіль- ного життя — економічна, соціальна, політична, духовна. Політична сфера охоп- лює всю багатоманітність політичних явищ і процесів — як необхідних, зумовлених об'єктивними чинниками суспільного роз- витку, так і випадкових, що є результатом збігу обставин. Наука про політику, зви- чайно, не може охопити всю багатоманіт- ність політичних явищ. Завдання політології, як і будь-якої іншої науки, полягає перед- усім у пізнанні необхідних, закономірних зв'язків між різними сторонами та еле- ментами її об'єкта. Найбільшою мірою цьому завданню відповідає категорія «по- літична система суспільства», що є цент- ральною в політології, а сама політична система виступає предметом цієї науки. ^Р СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ ПОЛІТИКИ Сутність До середини XX ст. політологія системного аналізу існувала як сукупність розрізнених знань про політичні явища і процеси, значну частину яких складав емпіричний матеріал, отри- маний завдяки розвитку соціологічних та психологічних методів наукових досліджень. Особливо значний за обсягом 220 матеріал щодо конкретних політичних процесів, передусім електоральної поведінки, нагромаджено у США. Амери- канські політологи, як і науковці низки європейських країн — Великобританії, Німеччини, Франції та інших, відчували гостру потребу в систематизації теоретичних знань та емпіричного матеріалу, створенні цілісної сукупності, системи наукових знань про політику. Розрізнені політоло- гічні знання було з'єднано в цілісну сукупність завдяки створенню, насамперед науковцями США, теорії політичної системи суспільства. Система відповідно до найпоширенішого ЇЇ розуміння — це «сукупність елементів, що перебувають у відносинах і зв'язках один із одним, яка утворює певну цілісність, єд- ність»1. Уже з цього елементарного визначення видно, що система складається з певної сукупності елементів, тобто має власну структуру, причому ці елементи перебувають між собою у таких відносинах і зв'язках, що утворюють певну цілісність. Системні утворення існують як у суспільстві, так і в природі. Головною особливістю соціальних систем, на відміну від природних чи технічних, є те, що вони пов'язані з вольовою, свідомою, цілеспрямованою діяльністю людей та їх різноманітних об'єднань. Конкретизуючи загальні характеристики системи стосовно соціальних систем, можна виокремити характерні ознаки структурних елементів системи. По-перше, це прямий, без- посередній зв'язок елементів системи зі структурою та їх якісна визначеність. По-друге, однопорядковість, однорід- ність і субстанційна сумісність структурних елементів. По- третє, вияв структурних елементів як мінімальних за своєю внутрішньою будовою і змістом компонентів даної системи стосовно обраного способу поділу. По-четверте, органічний зв'язок кожного структурного елемента з іншими елемента- ми системи. По-п'яте, структурні елементи є основою, на якій розвиваються решта елементних властивостей і струк- турні зв'язки2. Виходячи з зазначених ознак структурних елементів системи, можна дійти висновку, що політична система 1 Философский знциклопедический словарь. М., 1989. С. 584. 2 Див.: Марченко М. Н. Очерки теории политичєской системн совре- менного буржуазного общества. М., 1985. С. 28—29. 221 Системний вимір політики Політика як суспільне явище суспільства як різновид соціальної системи не тотожня політичному життю суспільства, в основі якого хоча й лежать певні закономірності, але яке все ж таки є неупо- рядкованою сукупністю подій. Політична система суспіль- ства відрізняється від його політичного життя саме своєю системністю, тобто цілісністю та упорядкованістю взаємопо- в'язаних елементів. Системний підхід до аналізу суспільних, зокрема політичних, явищ і процесів вимагає розгляду їх як цілісної сукупності взаємопов'язаних елементів, що функ- ціонує відповідно до притаманних їй закономірностей. У 50-х роках XX ст. системний і тісно пов'язаний із ним структурно-функціональний підходи стали широко викорис- товуватися для дослідження політики. Цьому значною мірою сприяла й загальна теорія систем, що виникла на Заході з потреб природничих наук, а згодом поширилася на інші науки, склавши, зокрема, теоретичну основу кібернетики. Сучасне наукове знання про політичну систему є результатом тривалого розвитку. У суспільствознавство системний аналіз був впро- ваджений одним із головних представників структурно-функціональної школи, американським соціологом Толкоттом Парсонсом (1902—1979). У своїй праці «Соціальна система» (1951) він розглядав суспільство як систему, що складається з окремих, інтегрованих елементів. Такими елементами у структурі кожного суспільства були суспільні цілі, норми, цінності та ролі. Елементами суспільства як системи є інститути, кожен з яких виступає підсистемою великої суспільної системи. Кожній суспільній системі (підсистемі) властиві чотири основні функції, що забезпечують збереження й виживання будь-якої системи. Такими функціями є, по-перше, адаптація, тобто специфічний різновид взає- модії соціальних суб'єктів із середовищем, в результаті і в процесі якої відбувається пристосування її вимог до навколишнього середовища. Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують політична та економічна підсистеми. Другою функцією соціальної системи є досягнення цілей. Цю функцію забезпечує політична підсистема, політика. Третя функція соціальної системи — інтеграція, тобто досяг- нення стану зв'язаності окремих диференційованих елементів, наяв- ність упорядкованості, безконфліктності відносин між соціальними суб'єктами — індивідами, соціальними спільностями, організаціями тощо. Функцію інтеграції забезпечують правові інститути, владні структури, норми права, звичаї. Четвертою функцією соціальної системи є підтримання системи, котра забезпечується віруваннями, мораллю, органами соціалізації (сім'я, школа, мистецтво тощо). Отже, системний аналіз дає можливість установити, що будь-яка система, в тому числі й політична, визначається тим, що, по-перше, складається з багатьох елементів; по-друге, елементи системи склада- ють єдине ціле; по-третє, система взаємодіє з навколишнім середо- вищем. І*. Концепція У США теорія політичної системи почала політичної системи активно розвиватись від початку 50-х років. Д. Істона Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.). У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу" (1965), «Систем- ний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необ- хідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень. Для теоретичного аналізу політичного життя за вихідну модель учений використав біологічні системи, які, взаємодіючи між собою та з довкіллям, зберігаються як стабільні системи. Система зазнає впливу середовища й сама активно впливає на нього для самозбереження і розвитку. Політична система, вважає Д. Істон, подібна до біологічних систем й існує в навколишньому середовищі, яке складають інші суспільні системи — економічна, соціальна, духовно-ідеологічна тощо. Водночас політична система якісно відрізняється від інших суспільних систем. Головним показником відмінності є наявність певних меж між нею та її оточенням. Завдання науки про політику полягає у вивченні переходів, або обмінів, між системою та її оточенням як стабілізуючих, так і дестабілізуючих чинників самого існування та функціонування політичної системи. Основною одиницею аналізу політичної системи у зв'язку з цим Д. Істон визначив взаємодію. Від інших соціальних взаємодій взаємодія політичної системи з навколишнім середовищем, тобто політична взаємодія, відрізняється тим, що вона спрямована насамперед на авторитарний (примусовий) розподіл цінностей у суспільстві. На основі цього політичну систему Д. Істон розглядав як сукупність взаємодій, які здійснюють індивіди в межах призначених для них ролей і які спрямовані на авторитарний розподіл цінностей у суспільстві. Здійснюється такий розподіл завдяки владі, що є атрибутом великої суспільно-політичної системи. Головне призначення політичної систе- ми, за Д. Істоном, полягає у виконанні функції розподілу цінностей та примушенні більшості членів суспільства погодитися на нього на тривалий час. Невиконання системою цієї функції призводить до зростання напруження в системі і навіть до її руйнування. Розглядаючи взаємодії політичної системи як із навколишнім середовищем, так і внутрі самої системи, Д. Істон розрізняє їх на вході, всередині й на виході системи. На вході — це вимоги й підтримка, які надходять з навколишнього середовища, а на виході — рішення і дії. Вимогами є запити й потреби, що стосуються розподілу матеріальних благ і послуг, регулювання поведінки, комунікації та інформації тощо. Вимоги є формою вираження думок і дій індивідів і груп з приводу розподілу цінностей у суспільстві. Одні вимоги надходять з оточення політичної системи і є зовнішніми, інші виникають всередині самої системи. 222 223 Системний вимір політики Політика як суспільне явище Для збереження політичної системи в дії, крім вимог, необхідна й підтримка її суб'єктами та об'єктами політичного життя. Підтримка пов'язує маси людей з політичною системою. Вона охоплює всі варіан- ти позицій і поведінки груп та індивідів, які сприяють системі, і проявляється в різних формах: голосуванні на виборах, сплаті податків, дотриманні законів, повазі до влади, патріотизмі тощо. Найважливішим механізмом відбору вимог і підтримки в сучасному демократичному суспільстві Д. Істон вважає вибори органів влади та інші подібні форми політичного волевиявлення громадян. Всередині політичної системи відбувається конверсія введених до неї вимог і підтримки — вони трансформуються і переробляються, в результаті чого виходом, тобто продуктом, системи є авторитарні рішення щодо розподілу цінностей у суспільстві та відповідні дії для їх здійснення. На виході системи можуть бути нові закони, субсидії, пільги, інформаційні кампанії, політичні заяви влади або вищих посадових осіб тощо. Продукт функціонування політичної системи, зауважує Д. Істон, слід відрізняти від результатів або наслідків реалізації прийнятих рішень. Політична система, за Д. Істоном, це засоби, за допомогою яких вимоги за підтримки суб'єктів і об'єктів політики перетворюються в реальні дії. При цьому політична система забезпечує мобілізацію суспільних ресурсів на досягнення цілей і координацію зусиль членів суспільства у вирішенні політичних, економічних, соціальних і куль- турних проблем. Механізм функціонування політичної системи має в собі й елементи зворотного зв'язку, через які продукти виходу системи впливають на наступні вимоги й підтримку. Зворотний зв'язок є основним механізмом усунення напруження в суспільстві, але здійснити це можна лише за наявності у влади здатності реагувати на імпульси, що надходять до системи. Нормальне функціонування системи, яка формує власні механізми адаптації та модернізації з притаманними їм специфічними способами й засобами трансформації вимог і підтримки, перетворює політичну систему на певний історичний період у саморегулюючий механізм, що забезпечує її самозбереження. Однак зовнішні впливи, дискретність дій системних механізмів, людський чинник можуть розладнувати систему, спричиняти її неврівноваженість і навіть руйнування. Засобами, за допомогою яких можна уникнути напруження в політичній системі, її кризового стану, є зміни, пристосування, переорієнтація зусиль, зміна цілей тощо. А це означає, що політична система є не просто системою взаємодії елементів її структури, а виступає як функціонуюча, дина- мічна система, що постійно змінюється. Модель Американський політолог Габріель Алмонд політичної системи одним із перших застосував структурно-функ- Г. Алмонда ціональний метод для дослідження політичної системи. Він розглядав політику як цілісну систему зі складною структурою, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задово- —— 224 лення потреб системи. Системний і структурно-функціональний методи не заперечують, а навпаки, взаємно доповнюють один одного. Основна відмінність між ними полягає в тому, що перший метод акцентує увагу на цілісності і взаємозв'язках елементів структури системи, а другий — на функціях цих елементів і системи в цілому. Політичну систему Г. Алмонд визначає як систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування за допомогою застосування або загрози застосування більш чи менш законного фізичного примусу. Ці функції політична система виконує як усередині кожного конкретного суспільства, так і за його межами у відносинах з іншими суспільствами. Політична система, за Г. Алмондом, є узаконеною силою, яка підтримує порядок і здійснює перетворення в суспільстві, що забезпечують його згуртованість і цілісність. Як і будь-яка інша система, зазначає Г. Алмонд, політична система виконує два базових набори функцій — входу і виходу. Є чотири функції входу і три — виходу. Функції входу — це політична соціалізація й залучення до участі в політичному житті; артикуляція інтересів, тобто формування вимог, які відповідають реальним або уявним інтересам; агрегування, тобто поєднання інтересів; політична комунікація. Функції виходу — це розробка норм, застосування норм і контроль за дотриманням їх. Функції входу здійснюються недержав- ними формуваннями — політичними партіями, групами тиску, засобами масової інформації тощо, а функції виходу — державними органами. Так, функцію розробки норм виконують органи законодав- чої влади, функцію застосування норм — органи виконавчої влади, а функцію контролю за дотриманням норм — судові органи. Дві функції входу — політична соціалізація і політична комунікація — перед- бачають наявність сфери політичної діяльності. Так завдяки категорії «політична система суспільства» було поєднано в єдину систему основні поняття науки про політику. Г. Алмонд зосереджує увагу на аналізі визначального значення стій- ких структур політичної системи. Поняття структури він визначає як доступну спостереженню діяльність, що формує політичну систему. Конкретна частина такої діяльності людей називається роллю. Ролі — Це ті одиниці, з яких комплектуються всі соціальні системи, у тому числі політична. Політичні ролі є одним із основних компонентів політичної системи. Сукупності взаємозв'язаних ролей складають структури. Визначаючи місце і значення функціональних вимог до політичної системи, Г. Алмонд вбачає її головне призначення в тому, щоб, відібравши з обмеженого числа альтернатив певну кількість необхідних Для життєдіяльності суспільства цілей, втілити їх у конкретні дії. 225 Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства, використовує особливий підхід до системного аналізу. Суть першого підходу (Д. Істон), який часто називають мікроскопічним, полягає в розгляді політичної '5 —2-1330 Політика як суспільне явище Системний вимір політики системи під кутом зору її складових підсистем, вивченні сукупності взаємозв'язків і взаємодій, що виникають всередині її. Суть другого підходу (Г. Алмонд), який нерідко називають макроскопічним, полягає в тому, що він на противагу першому концентрується на розгляді більш загальних характеристик, а саме на вивченні входів і виходів, а також зворотних зв'язків, які встановлюються між політичною системою та навколишнім середовищем. Залежно від підходу політична система суспільства відповідно трактується у першому варіанті як система «взаємодій структурних елементів, за допомогою яких у суспільстві авторитарне розподіляються цінності» (Д. Істон), у другому — як система ролей або взаємодій струк- турних елементів, які виникають на вході і виході політичної системи та асоціюються «із застосуванням або загрозою застосування фізичного примусу» (Г. Алмонд). Системний підхід до аналізу політичного життя набув досить значного поширення в західній, особливо американській, політології. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політо- логи У. Мітчел, К. Дейч, Н. Луман, Г. Пауелл, Д. Трумен та ін. Особливу увагу вони приділяли структурно-функціональному аналізові політичної системи суспільства в цілому та її окремих елементів, виокремленню внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників, що вплива- ють на стан і функціонування політичної системи, визначенню характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей внутрісистемних і міжсистемних відносин тощо. Таким чином, значення системного підходу до аналізу політики полягає в тому, що він дає можливість розглядати політичне життя суспільства, політичні явища і процеси не як розрізнені прояви суспільного життя, а як цілісну сукупність взаємопов'язаних елементів, яка, взаємодіючи з навколишнім середовищем, функціонує за власними законо- мірностями й виконує певні функції у суспільстві. Знаючи закономірності функціонування системних утворень, можна прогнозувати розвиток політичних процесів. Поняття «політична система» є теоретичним інструмен- том, який надає змогу з'ясовувати системні властивості різних політичних явищ. Системний підхід можна засто- совувати у вивченні різних рівнів і форм політичного життя, яким притаманна певна цілісність. Такими рівнями і формами можуть бути окремі політичні інститути, держави, міжнародні утворення, світова спільнота в цілому — тією мірою, в якій вона має системний характер. Найадекватнішим об'єктом системно-політичного аналізу є окремі держави. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції, забезпечення єдності та цілісності суспільства. Тому поняття «політична система» найчастіше застосовують для аналізу політичного життя в межах окре- мих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільст- ва, то маються на увазі саме окремі держави. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ^**^ політичної системи СУСПІЛЬСТВА Структура Згідно з загальною теорією систем еле- політичної системи ментами системи вважаються її не- від'ємні і взаємозв'язані складові. На- явність кожної з них необхідна для існування і функціону- вання системи, досягнення її цілей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема, у свою чергу, має складні внутрішні зв'язки й будову, то стосовно її власних складових використовується термін «елементи системи». У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру3. Відповідно до цих елементів виокрем- люються інституціональна (або організаційно-інституціо- нальна), регулятивна, функціональна і комунікативна під- системи політичної системи. Інституціонольну підсистему політичної системи склада- ють політичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-полі- тичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування. ' Див.: Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современньш Левиафан: Очерки политической социологии капитализма. М., 1985. С. 32; Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-полит. науки. 1991. № 5. ^•- 68. 227 226 15» Політика як суспільне явище Системний вимір політики Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найважливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інституціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме сто- совно неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії виконують службові функції. Оскільки політичні інститути є основними елементами політичної системи, то вона іноді визначається як «система інститутів (державних установ, політичних партій, громад- ських організацій), у межах якої відбувається політичне життя суспільства і здійснюється державна влада»4. Проте таке визначення, наголошуючи на структурному аспекті по- літичної системи суспільства, залишає поза увагою її функ- ціональний аспект. У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Деякі дослідники ототожнюють поняття «політична система суспільства» та «політична організація суспільства», однак при цьому затушовується організаційний аспект політичної системи, позначуваний поняттям «політична організація суспільства», а саме це поняття втрачає своє методологічне значення. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя, здійснення влади розрізняють три види організацій: власне політичні, невлас- не політичні і неполітичні5. Власне політичні організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у край- ньому разі, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Власне політичними організаціями виступають держава й політичні партії. Невласне політичними організаціями є ті, участь у здій- сненні політичної влади для яких є лише одним із аспектів їх функціонування. Це громадсько-політичні організації — 4Краткий политический словарь / Под общ. ред. Л. А. Оникова й Н. В. Шишкина. М, 1988. С. 324. 5 Див.: Фарукшин М. X. Политическая система общества. С. 68. професійні спілки, об'єднання підприємців, творчі, моло- діжні, жіночі, ветеранські об'єднання тощо. Нарешті, неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єд- нання — товариства філателістів, рибалок, мисливців тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає політичної функції, проте за певних умов, ситуативно вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску. Завдяки функціональним особливостям організацій пер- шого і другого виду їх іноді називають відповідно монофунк- ціональними і поліфункціональними6. Однак незалежно від назви очевидно, що інститутами політичної системи сус- пільства є лише ті організації та установи, які беруть активну участь у здійсненні політичної влади і для яких така діяль- ність є істотною характеристикою. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи політичній системі цілісності і стійкості, орієнтую- чи її на найважливіші суспільні цілі. Особливе місце серед діючих у політичній системі суспільства організацій посідають партії. Політичні партії є виразниками певних соціальних інтересів. Вони ідеологічно та організаційно об'єднують людей з метою здобуття, використання й утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. На відміну від політичних партій громадські організації не прагнуть до завоювання державної влади, а обмежуються лише здійсненням впливу на неї. Вони є виразниками багатоманітних суспільних інтересів, і з метою захисту цих інтересів їхні представництва на державному рівні вступають У взаємодію з іншими політичними інститутами, насамперед із державою. Важливий структурний компонент політичної системи суспільства складає її регулятивна (або нормативна) підсис- |