Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
193 —2-1330 Політика як суспільне явище Політична влада Персоналізована легітимність грунтується на довірі до конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з персоналізованою легітимністю переважає раціональний підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплю- ється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам та існуючим владним структурам. Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну і примусу. Перша грунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу грома- дянам відчувати відповідальність за її проведення і резуль- тати. Технократична легітимність грунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в сило- вому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності. Легітимність влади проявляється не лише в загально- державному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії. З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об'єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє. Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може грунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, 194 нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбу- тися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їх до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала. Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволо- діння владою, її утримання й використання є найважливішим аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці структури починають здійснювати власну політику, яка стає вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявля- ється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це дає підстави вважати, що політика і влада пов'язані при- чиново-наслідковою взаємозалежністю. Амелин В. Н. Власть как общественное явление // Социально-полит. науки. 1991. № 2. Аникевич А. Г. Политическая вдасть; Волрош методологии исследодания. Красно- ярск, 1986. Болл Т. Вдасть // Полит. исследования. 1993. № 5. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современньїй Лев.иафан: Очерки политической социологии капи- тализма. М., 1985. Власть: Очерки еовременной политической философии Запада / В. В. Мшвениерадзе, Й. Й. Кравченко, Е. В. Осипова й др. М., 1989. Дмитриев Ю. А. Соотношение понятий политической й государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство й право. 1994, № 7. Завершинский К. Ф. Легатимность: генезис, становленив й развитие концепта // Полит. исследования. 2001. № 2. Політична влада Політика як суспільне явище Зуев В. Й. Власть в системе политических категорий // Государство и право. 1992. № 5. Иванов О. И. Общественное мнение и власть // Социально-полит, журн. 1993. № 7. Каверин С. Б. Потребность власти. М., 1991. Коваль Б. И., Ильин М. В. Власть уегзиз политика // Полит, исследования. 1991. № 5. Кравченко Ю., Чечель В. Легітимність політичної влади й можливість її досягення // Політол. читання. 1993. № 2. Краснов Б. Й. Власть как явление общественной жизни // Социально-полит. науки. 1991. № 11. Краснов Б. И. Теория власти и властных отношений // Социально-полит, журн. 1994. № 3-6. . . Ледяев В. Г. Власть: концептуальный анализ // Полит, исследования. 2000. № 1. Ледяев В. Г. Формы власти: типологический анализ // Полит, исследования. 2000. № 2. Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию. М., 1994. Налимов В. В. Власть и противостояние ей // Полит, исследования. 1992. № 3. Пушкарева Г. В. Власть как социальный институт // Социально-полит, журн. 1995. № 2. Рябов А. В. Легальность и легитимность власти // Полит, исследования. 1994. № 2. Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. К., 1996. Славный Б. И. Проблема власти: новое измерение // Полит, исследования. 1991. № 5. 196 Славный Б. И. Человек и власть // Полит, исследования. 1992. № 6. Технологии политической власти: Зарубежный опыт. Книга- дайджест / В. Н. Иванов, В. Я. Матвиенко, В. И. Патрушев, И. В. Молодых. К., 1994. Тиковенко А. Г. Авторитет власти: прошлое и настоящее. Минск, 1992. Фетисов А. С. Политическая власть: проблемы легитимности // Социально-полит. журн. 1995. № 3. Философия власти / Под общ. ред. В. В. Ильина. М., 1998. Халипов В. Ф. Власть: Основы кратологии. М., 1995. Черданцев А. Ф. Государственная власть и ее обоснование // Правоведение. 1992. № 2. Чиркин В. Е. Основы государственной власти. М., 1996. Чиркин В. Е. Политическая и государственная власть // Совет, государство и право. 1988. № 1. Соціальні засади політики СОЦІАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ Соціальне призначення політики поля- гає в тому, що вона виступає засо- бом вираження,задоволення та узгод- ження соціальних інтересів, розв'язання соціальних суперечностей і конфліктів, забезпечення цілісності та стабільності функціонування суспільства. Для розуміння сутності та змісту політики в суспільстві необхідно з'ясувати, з яких саме спільнос- тей, передусім соціальних, вона склада- ється,в чому полягають корінні інтереси цих спільностей, як розв'язуються суперечності між ними. СУТНІСТЬ ТА ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН Суспільство, як будь-яка складна й багатопланова система — це сукуп- ність зв'язків між певними елементами. Для того щоб з'ясувати, хто виступає соціальними елементами цієї системи й, відповідно, соціальними суб'єктами політики, необхідно спочатку визначити значення терміна «соціальний» та зміст поняття «соціальні відносини». Термін «соціальний» (від лат. §осіа1і§) означає «суспіль- ний», тобто такий, що належить до суспільства. Проте в науковій літературі обидва ці терміни вживаються для позна- чення не лише одних і тих самих, а й різних суспільних явищ і процесів. В одному разі соціальне ототожнюється з суспільним. Звичайно це робиться тоді, коли характеризу- ються ті явища і процеси, які наявні в суспільстві, коли наголошується на відмінності суспільних явищ І процесів від природних і техніко-технологічних. За такого — широкого — підходу соціальними називаються і економічні, і політичні, й ідеологічні явища і процеси, а соціальними відносинами вважаються всі суспільні відносини. В іншому разі поняття «соціальне» тлумачиться вужче — соціальне вважається лише частиною суспільного, а соціаль- ні відносини виокремлюються як особливі в системі суспільних відносин, що існують поряд з економічними, політичними, ідеологічними та іншими видами. У політології поряд із соціальними розрізняють ще й інші суб'єкти політики, наприклад інституціональні та функці- ональні, а це означає, що соціальне тут розуміють у вузькому значенні — як частину суспільного. Завдання, отже, полягає в тому, щоб визначити, хто ж саме є соціальними суб'єктами політики у цьому розумінні. Зробити це можна шляхом з'ясування сутності та особливостей соціальних відносин. Суспільні відносини багатоманітні і можуть класифіку- ватись за їх об'єктами, суб'єктами та характером відносин між ними. Першою особливістю соціальних відносин як виду суспільних відносин є те, що вони виокремлюються на основі їх суб'єктів. Якщо основою виокремлення, наприклад політичних чи економічних відносин, є їх об'єкти (відпо- відно — політична влада і власність на засоби виробництва), то основою виокремлення соціальних відносин є їх суб'єкти — соціальні спільності людей. Однак щодо цих спільностей як суб'єктів соціальних відносин серед науков- ців немає однозначної думки. В одному разі соціальними вважаються всі спільності людей: як ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо), так і ті, що є результатом свідомої ціле- спрямованої діяльності людей (політичні партії, громадські організації та ін.). В іншому разі під соціальними спільнос- тями і відповідно — суб'єктами соціальних відносин розуміють лише історичні спільності людей, тобто ті, що виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Очевидно, що для політології прийнятий саме другий підхід, який надає змогу розмежовувати соціальні (суспільні класи, соціальні верстви і групи, нації, народності тощо) та Інституціональні (політичні партії, громадські організації і 198 199 Політика як суспільне явище Соціальні засади політики рухи) суб'єкти політики, які відіграють неоднакову роль у політичному житті. Отже, другою особливістю соціальних відносин є те, що їх суб'єктами виступають не всі спільності людей, а лише ті, які виникли об'єктивно в процесі історичного розвитку. Саме ці спільності є соціальними й відповідно — соціаль- ними суб'єктами політики. Є п'ять основних груп со- ціальних спільностей: 1) соціально-класові (суспільні класи, внутрікласові та міжкласові соціальні верстви і групи); 2) соціально-етнічні (племена, народності, нації); 3) соціально-демографічні (сім'я, чоловіки, жінки, молодь, особи пенсійного віку та ін.); 4) соціально-професійні (робітники, селяни, підприємці, спеціалісти, службовці та ін.); 5) соціально-територіальні (населення окремих адміні- стративно-територіальних одиниць, регіонів, жителі окремих міст і сіл, міське й сільське населення). Суб'єктом соціальних відносин, отже, і соціальним суб'єктом політики, виступає й окрема людина — як індивід чи особа — представник тієї чи іншої соціальної спільнос- ті (класу, верстви, нації, міський чи сільський житель тощо). Третя особливість соціальних відносин полягає в тому, що вони мають двоїстий характер. Між соціальними спіль- ностями людей вони складаються з приводу якихось об'єктів і проявляються як інші види суспільних відносин. Так, складаючись із приводу політичної влади, вони проявляються як політичні відносини, з приводу власності, виробництва — як економічні тощо. Відповідно, їх так і називають: со- ціально-політичні, соціально-економічні, сощокультурні від- носини. | Таким чином, соціальні відносини — це відносини між | історично і об'єктивно сформованими спільностями людей. Суб'єктами соціальних відносин, відповідно соціальними суб'єктами політики, є класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні спільності людей. Інтереси цих спільностей є соціальними засадами політики, а відносини між ними визначають сутність політики і складають її основний зміст. СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОСТІ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН Р \^/Е Сукупність соціальних спільностей і 'відносин між ними — це соціальна структура суспільства. В соціології є два основних підходи до аналізу соціальної структури суспільства — класовий (марк- систський) і стратифікаційний. В основі класового підходу лежить виокремлення в соціальній структурі передусім класів і визнання класового поділу головним соціальним розмежуванням, яке визначає характер усіх інших відносин у суспільстві. Стратифікаційний підхід (від лат. зігаШт — верства) акцентує увагу на багатоманітності соціального поділу суспільства, виокремлюючи в ньому найрізноманіт- ніші верстви й не наголошуючи на визначальній ролі суспільних класів. Соціально-класові Основою класової диференціації сус- спільності пільства марксисти вважають відмін- ності у відношенні великих груп людей до власності на засоби виробництва. Відповідно, суспільний клас розуміють як велику групу людей, яка характеризується особливим відношенням до власності на засоби вироб- ництва, посідає певне місце в системі суспільного поділу праці, має особливі засоби отримання і розмір доходу1. В західній соціології немає однозначного розуміння суспільного класу; він може розрізнятися на основі таких показників, як професія, рівень освіти й доходу, характер наявної власності тощо (залежно від позиції того чи іншого дослідника). Такий підхід дає змогу розрізняти скільки завгодно будь-яких класів, однак характерним для нього є виокремлення так званих вищого, середнього і нижчого класів. Відповідно до марксистського підходу класову структуру суспільства з ринковою економікою (капіталістичного) скла- дають три суспільних класи: найманих робітників, які не мають у власності засобів виробництва й живуть за рахунок продажу своєї робочої сили (робітничий клас або пролетаріат); Див.: Ленін В. І. Великий почин // Повне зібр. творів. Т. 39. С. 14—15. 201 Соціальні засади політики Політика як суспільне явище середні і великі власники засобів виробництва, які мають головним джерелом доходу додаткову вартість, отриману в результаті використання найманої робочої сили (клас капіталістів або буржуазія); дрібні власники засобів виробництва, які живуть ви- ключно або головним чином власною працею (дрібна буржуазія). У класовій структурі суспільства цей клас посідає проміжне становище між двома іншими класами, оскільки поєднує в собі ознаки кожного з них, тому він вважається середнім і неосновним класом. Наявність таких трьох великих груп людей у суспільстві очевидна й не потребує спеціальних доведень. Інша річ, як тлумачити роль, особливо політичну, того чи іншого класу. Не варто також прагнути уникати вживання немодних нині слів «пролетаріат» і «буржуазія». Хоча вони й мають ідеоло- гічний відтінок, але виникли задовго до появи самого марксизму. «Пролетаріями» (лат. ргоіеіагіиз) у Стародавньому Римі називали тих, хто належав до вільного, але незамож- ного стану, а «буржуа» в епоху феодалізму в країнах Західної Європи називали вільних жителів міст (від лат. Вищиз — укріплене місто). Для порівняння з марксистською наведемо модель класової структури суспільства з ринковою економікою одного з найвідоміших сучасних західних соціологів — професора Кембриджського універси- тету Е. Гідденса. «Ми можемо визначити класи, — пише він, — як великі групи людей, що відрізняються за своїми загальними економічними можливостями, які значно впливають на типи їхнього стилю життя. Власне багатство разом із заняттям складає головну основу відмінностей. Основні класи, що існують у західних суспіль- ствах: вищий клас (ті, хто володіє або прямо контролює виробничі ресурси, багаті, великі промисловці, верхівка керівництва); середній клас (який включає більшість «білих комірців» і професіоналів); робітничий клас («сині комірці», або зайняті ручною працею)»2. Е. Гідденс конкретизує поняття середнього класу, виокремлюючи в ньому три «сектори»: старий, вищий і нижчий. «Старий середній клас, — зазначає він, — включає власників невеликого бізнесу, власни- ків приватних магазинів і маленьких фермерських господарств... Вищий середній клас складається в основному з менеджерів і профе- сіоналів... Нижчий середній клас є більш гетерогенною категорією і включає конторський персонал, продавців, учителів, медсестер та ін.»3. 2 Гидденс 3. Стратификация й классовая структура // Социол. иссле- дования. 1992. № 9. С. 115. 3Там же. С. 122. |