Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
298 299 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство уваги. Соціалістична концепція прав людини, навпаки, виходить із колективістського принципу, віддаючи пріоритет суспільству й державі, колективу перед особою. Конституційно-правова теорія не тільки розмежовує права і свободи людини та права і свободи громадянина, а й проводить відмінність між правами і свободами та здійснює їх класифікацію за різними ознаками. Права — це забез- печені людині як соціальній істоті суспільством і закріплені в законодавстві можливості володіти, користуватися й розпоряджатися матеріальними, політичними, культурними та іншими соціальними благами і цінностями, користува- тися свободами в межах, визначених законом. Основні права громадян закріплюються в конституції держави. Це, напри- клад, право на власність, працю, відпочинок, житло, охорону здоров'я, освіту, участь в управлінні державними та громад- ськими справами тощо. Свободи — це демократичні політичні і правові норми, які визначають становище людини в державі, забезпечують громадянам держави реальну можливість безперешкодно користуватися матеріальними й духовними благами, всебічно задовольняти особисті та суспільні інтереси. Основними політичними свободами, які також закріплюються конститу- ційне, є свобода слова, друку, спілок, асоціацій, зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, свобода совісті тощо. Основний зв'язок між правами і свободами полягає в тому, що політичні свободи виступають інструментом напов- нення прав громадянина реальним змістом. Існують різні класифікації прав і свобод особи. Найпо- ширенішою є класифікація, що передбачає поділ основних прав і свобод на три групи: соціально-економічні, політичні та особисті. В основі такого поділу лежить характер від- носин, які виникають між індивідом і державою, а також між самими індивідами. Соціально-економічні права і свободи — на власність, працю, відпочинок, житло тощо — належать особі як члену громадянського суспільства. Найважливішим з них є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Політичними правами і свободами особа наділя- ється як член політичної спільноти, як громадянин. Ці права визначають правовий статус громадянина у процесі здій- снення державної влади. Найважливішим з них є виборче право. Особистими правами і свободами індивід наділяється 300 як фізична особа незалежно від того, є він громадянином даної держави чи ні. Досить численні особисті права і свободи умовно поділя- ються на дві основних групи: права і свободи, які захищають індивіда від інших осіб; права і свободи, які захищають індивіда від свавілля з боку держави. До першої групи належать передусім природні права. Друга група охоплює свободи приватного життя — недоторканність житла, таєм- ницю листування, свободу пересування і вибору місця проживання та деякі інші. Конституційно-правова теорія і практика знає два основних способи визначення обсягу прав і свобод особи — позитивний (дозвільний) і негативний (заборонний). У більшості держав світу конституції та інші джерела консти- туційного права встановлюють, що громадянин може робити у різних сферах суспільного життя і які особисті права він має. Це позитивний, або дозвільний, спосіб визначення обсягу прав і свобод, який грунтується на принципі: «Все, що не дозволено, — заборонено». У деяких країнах застосовується негативний, або заборон- ний, спосіб визначення обсягу прав і свобод особи, за якого законодавство встановлює лише те, що особа не може робити. Тут діє принцип: «Усе, що не заборонено, — дозволено». У Великобританії, наприклад, права і свободи особи формулюються судами, які в ході судового розгляду приймають рішення (судові прецеденти), що обмежують дії особи. Поза цими обмеженнями перебуває сфера реалізації прав і свобод. Теорія і практика правової держави передбачає не тільки конституційне проголошення, а й гарантування прав і свобод особи. При цьому визнається, що конституційні гарантії можуть стати реальними лише в тому разі, якщо наявні в них положення конкретизуються і деталізуються у відповідних законах, які встановлюють механізми застосу- вання гарантій. За таких умов головною гарантією прав і свобод особи виступає суд. Право, яке неможливо захистити в суді, залишається лише конституційною декларацією. З огляду на це деякі конституціоналісти не визнають соціально- економічних прав за власне права, оскільки вони не можуть бути захищені в суді. Якщо, наприклад, людина є безробіт- 301 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство ною або не має житла, то ніякий суд не забезпечить її роботою чи квартирою. Процедурна деталізація забезпечення прав людини є характерною рисою найбільш розвинених правових систем, а також, по суті, показником реальності самих прав. Деякі конституціоналісти вважають, що належний судовий захист прав і свобод людини і громадянина можливий лише в країнах з прецедентною системою права, де рішення вищих судових органів у конкретній справі є обов'язковими для судів у розв'язанні аналогічних справ. «Конституційні гаран- тії прав особи, — зазначає російський конституціоналіст А. О. Мішин, — дійсні лише тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі стійких процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій... Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно- застосовних нормативних актів усіх рівнів. Лише в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота й суперечливість зако- нодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного і самостійного суду»8. Само собою зрозуміло, що в будь-якій державі правове положення особи багато в чому визначається економічною основою держави. Без належних економічних гарантій соціально-економічні права і свободи, проголошені консти- туцією, будуть порожніми деклараціями. У правовій державі забезпечення прав і свобод громадян невід'ємне від визнання за ними певних обов'язків. Най- головнішим із них є обов'язок кожного громадянина не- ухильно дотримуватися конституції, законів та інших норма- тивних актів держави. До числа інших обов'язків належать, зокрема, обов'язки працювати, сплачувати податки, піклу- ватися про дітей, військова повинність тощо. Забезпечення верховенства правового закону, прав і свобод людини і громадянина можливе лише за наявності третьої складової теорії і практики правової держави — поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову з 8 Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежньїх стран. М., 1996. С. 56, 59. досконалим механізмом стримувань і противаг, який виключає монополізацію влади однією особою, органом або соціальною верствою і забезпечує відповідність усієї системи публічної влади вимогам права та їх послідовне дотримання. Кожна з гілок влади повинна мати певне місце в системі державної влади і відповідно до своєї природи, характеру функцій і призначення вести державні справи специфічними засобами у притаманних їм формах і межах. У правовій державі особливо важливу роль у системі поділу влади відіграє судова її гілка. Суд — це орган захисту права від будь-яких порушень, у тому числі з боку держави. Істотна частина повноважень судової влади полягає у здійсненні конституційно-правового контролю за нормативними актами законодавчої і виконавчої влади. Суд покликаний захищати право як від будь-яких конкретних протиправних дій, так і від усіх протиправних норм. Побудова правової держави — це довготривалий і склад- ний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя. Конституційне проголошення держави правовою може бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності в країні правової держави. ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК З ДЕРЖАВОЮ Становлення концепції громадянського суспільства В основі ідеї громадянського суспіль- ства лежить проблема відносин людини з політичною владою, суспільства з державою. Ця проблема завжди пере- бувала в центрі філософської і полі- тичної думки. Так, ще Платон і Арістотель, хоча й ототожнювали суспільство з державою, але водночас роз- глядали питання взаємовідносин людини і влади в контексті аналізу різних форм державного правління. Саме ж по- няття «громадянське суспільство» з'явилося лише у XVIII ст., зокрема у працях Г. Греція, Т. Гоббса, Дж. Локка. Причому в різні часи у це поняття вкладався неоднаковий зміст. 303 302 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство Концептуального оформлення ідея громадянського суспільства набула у творчості Т. Гоббса. Він одним із перших почав протиставляти природне й суспільно-політичне в людині. Природне в людині є некерованим і тому неполітичним, тоді як суспільне підпорядковується законам суспільства, а політичне — владі, державі. Вважаючи свободу природним станом, Т. Гоббс водночас обґрунтовував необхідність підпорядкування владі держави нічим не обмеженої свободи, яка веде до загальної ворожнечі й насильства. Так природному суспільству (зосі- еіаз паШгаїіз) було протиставлене громадянське суспільство (зосіеіаз сіуіііз) як сукупність членів суспільства, співгромадян, підпорядкованих владі держави. За Т. Гоббсом, громадянське суспільство — це одержав- лене суспільство, яке є результатом переходу від природного до сус- пільно-політичного стану. Держава творить громадянське суспільство, закладаючи його основи, встановлюючи порядок, цивілізуючи суспільство та його членів. Дж. Локк підтримав і розвинув ідею Т. Гоббса про одержавлене суспільство як суспільство громадянське. Він, зокрема, писав: «Ті, хто об'єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову установу, куди можна звертатися і яка наділена владою вирішувати спори між ними й карати злочинців, ті перебувають у громадянському суспільстві; але ті, хто не мають такого спільного судилища, я маю на увазі — на землі, вони все ще перебувають у природному стані, за якого кожний, коли немає нікого іншого, сам є суддею і катом...»'. Хоча Т. Гоббс і Дж. Локк виходили з договірної теорії походження держави, вони зробили з неї різні висновки. Як апологет абсолютної монархічної влади Т. Гоббс стверджував, що, уклавши одного разу суспільний договір і перейшовши до громадянського стану, люди повинні в усьому підкорятися державі й не можуть чинити їй спротив. Дж. Локк, навпаки, обґрунтовував право народу на опір державі в тому разі, якщо вона нехтує його права та інтереси. Він доводив, що, уклавши суспільний договір, держава отримує від людей рівно стільки влади, скільки необхідно й достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства — створення умов для того, щоб усі й кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси, і не може зазіхати на природні права людей — на життя, свободу, власність тощо. Хоча Дж. Локк іще не розмежовував суспільство й державу, розріз- нення ним прав особи й держави мало велике значення для становлення концепції громадянського суспільства. Принципово важливий унесок у розвиток концепції громадян- ського суспільства зробив Г. В. Ф. Гегель. На відміну від своїх поперед- ників, котрі не розмежовували суспільство й державу, він розглядав їх як окремі утворення. На його думку, громадянське суспільство існує не всередині держави, а поряд з нею. У Гегеля громадянське суспільство є сферою матеріальних умов життя, в якій індивіди пов'язані інтересами. Це суспільство філософ розглядав як сукупність індивідів, котрі за 9 Локк Дж. О государственном правлений // Избр. филос. про- изведения: В 2 т. М., 1960. Т. 2. С. 320. 304 допомогою праці задовольняють власні потреби й потреби інших, фундаментом громадянського суспільства є приватна власність. Перехід від громадянського суспільства до держави відбувається тоді, коли окремі члени суспільства об'єднуються в органічну цілісність, тобто в державу. У взаємовідносинах суспільства й держави Гегель віддавав перевагу останній, вважаючи, що в ній представлена загальна воля громадян, тоді як громадянське суспільство є сферою реалізації часткових, приватних інтересів окремих осіб. К. Маркс, як і Гегель, також вважав, що громадянське суспільство існує поза державою як політичним інститутом. Він розглядав це суспільство як сукупність сімей, суспільних станів і класів, відносин власності й розподілу, взагалі всіх форм і способів позадержавного існування та функціонування суспільства. Однак на відміну від Гегеля К. Маркс виходив з ідеї вторинності держави стосовно громадянського суспільства, а в кінцевому підсумку — стосовно його економічної структури. На його думку, громадянське суспільство, в якому приватній власності належить вирішальна роль, породжує державу. Таке суспіль- ство є буржуазним, держава в якому, як і будь-яка держава, є знаряддям класового панування. Історичний розвиток, за К. Марксом, веде до звільнення громадянського суспільства від держави. Не держава підпорядковує собі суспільство, а суспільство з його базисними еконо- мічними відносинами підпорядковує собі державу і в кінцевому підсумку розчиняє її в самоврядних структурах, держава в комуні- стичному суспільстві відмирає. Так поступово склалася концепція громадянського сус- пільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так чи інакше співвідноситься і взаємодіє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством почали розуміти все те в суспільстві, що не є державою і державним. І Таким чином, громадянське суспільство — це сфера недер- | жавних суспільних інститутів і відносин. Концепція громадянського суспільства має сенс лише в межах дихотомії «громадянське суспільство — держава». Полягає він у тому, щоб шляхом розмежування громадян- ського суспільства і держави робити їх соціальними партне- рами, заперечувати вивищення держави над суспільством, Доводити, що держава є похідною від громадянського суспільства й повинна слугувати йому, а не навпаки, як це нерідко трапляється. Становлення громадянського суспільства як історичної реальності розпочалося з зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержав- 2-1330 305 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство 20* лення суспільного життя, жорстких меж станового феодаль- ного ладу, за вільну економічну діяльність, політичні права і свободи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства пов'язується з появою громадянина як самостійного, індивідуального члена суспільства, який усвідомлює себе таким, наділений певним комплексом невідчужуваних прав і свобод і відповідає перед суспільством за всі свої дії. Переломним рубежем у становленні в країнах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція XVIII ст., а в політико-правовому відношенні — прийнята під час її здійснення «Декларація прав людини і громадянина» (1789), яка проголошувала недоторканність природних прав людини і прав громадянина і була своєрідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства. Відокремленість громадянського суспільства від держави не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регулює всі суспільні відно- сини — від сімейних до політичних, однак це регулювання може здійснюватись як на основі закону, котрий у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Громадянське суспільство перебуває поза межами такої довільної регламентації з боку держави. Воно повинно мати певну автономію щодо держави як політичного інституту. Конкретизації уявлень про громадянське суспільство сприятиме з'ясування його структури. Структура Громадянське суспільство має таку саму громадянського структуру, як і суспільство в цілому, її суспільства складають багатоманітні суспільні від- носини — економічні, соціальні, полі- тичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком держави. Економічною основою, фундаментом громадянського сус- пільства є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індивідуальній і колективній формах. Суб'єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів, релігійних і |