Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
306 громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне одержавлення власності, наприклад за соціалізму, ліквідує економічну основу громадянського суспільства, ставить гро- мадян у повну залежність від держави як роботодавця. Поряд з правом приватної власності важливе значення для громадянського суспільства має гарантована державою свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності. Соціальну структуру громадянського суспільства скла- дають різноманітні соціальні спільності — класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Такі спільності є в будь-якому суспільстві. Особливість громадян- ського суспільства полягає в наявності у ньому класів власників засобів виробництва, економічною основою існу- вання яких є недержавна, передусім приватна, власність. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу як прошарку людей з відносно високим рівнем матеріального достатку. Первинний соціальний осередок громадянського суспіль- ства — сім'я. Це — заснована на шлюбі або кровній спорід- неності мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною відповідальністю і взаємодопомогою. Як соціаль- ний інститут сім'я характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, що регламентують взаємовідносини подружжя, батьків, дітей та інших родичів. Сім'я є найбільш сталим інститутом громадянського суспіль- ства, який зберігає певну автономію стосовно держави навіть У тотально одержавлених суспільствах. Елементами політичної структури громадянського сус- пільства виступають недержавні політичні інститути, основ- ними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У політологічній літературі нерідко висловлюється думка про неполітичний характер громадян- ського суспільства, тобто про відсутність у ньому політичних інститутів і відносин. Така позиція необгрунтоване залишає поза межами громадянського суспільства, зокрема, політичні партії, громадсько-політичні організації, засоби масової 307 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство інформації, які є найважливішими засобами впливу грома- дянського суспільства на державу. Політичні відносини як відносини з приводу влади притаманні і громадянському суспільству, однак у ньому вони не є державно-політичними і виступають як відносини між недержавними політичними інститутами. Найважливі- шим політичним інститутом громадянського суспільства є політичні партії. Це — добровільні об'єднання громадян, що виконують у громадянському суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічну, полі- тичної соціалізації, формування громадської думки тощо. Водночас політичні партії є найважливішою ланкою, яка з'єднує громадянське суспільство з державою; передусім саме завдяки їм здійснюється представництво багатоманітних соціальних інтересів на державному рівні. У разі оволодіння державною владою та чи інша партія стає суб'єктом дер- жавно-політичних відносин і в такій якості не виступає інститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх інших тією мірою, якою вони є нрсіями державної влади. Інституціональними елементами структури громадян- ського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім громадсько-політичні організації — професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо. Інші громадські організації як групи інтересів виявляють себе лише ситуативно — у разі безпосередньої чи опосередкованої взаємодії з політичними інститутами. Управлінська діяльність в адміністративно-територіальних одиницях держави — областях, районах, містах тощо — поділяється на місцеве управління і місцеве самоврядування. Місцеве управління є державним управлінням, що здійсню- ється центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління, як правило, через призна- чувані вищестоящою владою адміністративні органи. Місцеве самоврядування — це діяльність самого населення терито- ріальної одиниці — територіальної громади — та її виборних органів з управління місцевими справами. Місцеве самовря- дування є не управлінською діяльністю взагалі, а лише діяльністю самого населення з управління власними спра- вами. Лише в цьому значенні місцеве самоврядування є інститутом громадянського суспільства. На органи місцевого самоврядування можливе покладення завдань державного управління. Під час виконання цих завдань відповідні органи діють уже не як місцеве само- врядування — інститут громадянського суспільства, а як органи державного управління. Важливим політичним інститутом, за допомогою якого громадянське суспільство справляє істотний вплив на державу, є засоби масової інформації. Інститутом громадян- ського суспільства можуть бути лише недержавні засоби масової інформації, а саме політичним інститутом вони виступають тоді, коли виконують політичну функцію, взає- модіючи з політичною владою, державою. Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади — тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю. Воно несумісне з пануванням єдиної ідеології, з так званою державною ідеологією, насад- жуваною ідеологізованою державою. Існують й інші аспекти та елементи структури громадян- ського суспільства. У кожному разі йдеться про все те, що перебуває поза межами держави як політичного інституту, що не є державним. Взаємозв'язок Громадянське суспільство й держава держави перебувають у тісному взаємозв'язку, І громадянського перше неможливе без другого. Завдяки суспільства ^ . - г державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Громадянське суспільство — це не тільки школа і церква, а й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів, антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може впоратися лише держава. Зрештою, сам сенс концепції громадянського суспільства існує лише при розгляді цього суспільства у співвідношенні з державою. Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення н полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське 309 308 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави. У розумінні ролі держави в суспільстві є дві крайні позиції — анархізм та етатизм. Анархізм відкидає державу взагалі як орган примусу і насильства над людьми. Етатизм, навпаки, всіляко перебільшує роль держави в житті суспіль- ства. Етатизм (від франц. еіаі — держава) — це засилля держави в економічному, соціальному, політичному й духовному житті суспільства. Теоретично етатизм обґрунто- вує необхідність активного втручання держави в усі сфери суспільного життя, виходячи із сприйняття держави як всезагальної цінності, вищого результату й мети суспільного розвитку. Практично етатизм проявляється в централізації, концентрації і бюрократизації політичної влади, поширенні організаційно-контрольних функцій держави за межі опти- мального співвідношення держави й суспільства. Процес етатизації суспільного життя веде до послаблення громадян- ського суспільства, його впливу на державу, що, в свою чергу, негативно відбивається на самій державі, спричиняючи її занепад. Етатизація суспільного життя найбільшою мірою відбува- ється за недемократичних, особливо тоталітарних, політич- них режимів. За тоталітаризму централізація влади, утиск прав і свобод громадян, свавілля й волюнтаризм правлячої верхівки набувають крайніх форм. Деякі риси етатизму зберігаються і в демократичному суспільстві, але тут він охоплює, головним чином, сферу економіки і контролю- ється політичними інститутами громадянського суспільства. Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів — демо- кратичний, авторитарний і тоталітарний — є різними спосо- бами цієї взаємодії. Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадя- нами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє від- чутного впливу на державу. Так, за соціалізму в СРСР відбулося одержавлення всіх сфер суспільного життя. Держава фактично була власником усіх засобів виробництва, в особі одержавленої правлячої партії монополізувала полі- тичну владу в суспільстві, нав'язувала йому єдину ідеологію, спрямовувала діяльність громадських організацій тощо. Суспільство не мало реальних засобів впливу на державу. Вибори до представницьких органів влади і самі ці органи мали формальний характер. Інші засоби прямої демократії або не використовувалися зовсім, або також були формаль- ними. Не було багатопартійності, діяльність громадських організацій спрямовувалась і жорстко контролювалась комуністичною партією. Це ж саме стосувалось і засобів масової інформації. За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існу- ють хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур грома- дянського суспільства, насамперед його економічної осно- ви — приватної власності — і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо. Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відріз- няється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в непо- літичних сферах, існує недержавний сектор економіки, Держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько- політичні організації, засоби масової інформації не справля- ють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то 310 311 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство І перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формаль- ний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму. Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття «правова держава» і «демократична держава» близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття «правова дер- жава» є формально-юридичною характеристикою держав- ності. За формальної наявності основних ознак правової держави — конституційному проголошенні принципів верховенства права, поділу влади, прав і свобод особи — в країні насправді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний. Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідно- шення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демо- кратичної політичної культури. Демократична політична культура громадянського суспільства проявляється тоді, коли громадянин не схиляється сліпо перед державою, хоч 312 би якою демократичною вона видавалась, а задається питаннями на кшталт: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? чому чиновники за мій рахунок живуть краще, ніж я? та ін. Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. Вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Від якості виборчого законодавства та його дотримання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефективність державної влади. Важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних державах вони виступають і головними суб'єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації. Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держа- ви проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування грома- дянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадян- ське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реаль- ність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням грома- дянського суспільства, то це означає, що вони — правова держава і громадянське суспільство — взаємно передбачають одне одного. Однопорядковим з поняттям «правова держава» є віднос- но нове для політології поняття «соціальна держава». Правова державність як формально-юридична характеристика держави сама по собі нічого не говорить про реальне життя громадян. За допомогою права (у його звичайному розумін- ні — як сукупності законів та всіляких підзаконних актів: постанов, ухвал, наказів, службових інструкцій тощо) можна більш витончено знущатися над людьми, ніж з викори- станням відкритого і грубого насильства. Причому влада спроможна домогтися легітимності, тобто визнання, такого 313 Інституціоналізовані форми політики Правова держава та громадянське суспільство «права» громадянами, які на її потребу кричатимуть «Розіп- ни його!» або вимагатимуть покарання «ворогів народу» чи засуджуватимуть дисидентів. Творці і прихильники теорії правової держави вважали, що така держава, забезпечуючи кожному свободу і рівність, роблячи приватну власність доступною для кожного, стимулюючи конкуренцію, підприємливість та активність громадян, приведе їх до загального добробуту. Однак цього не сталося. Абсолютизація індивідуальної свободи, невтру- чання держави в економічну й соціальну сфери громадян- ського суспільства призвели до посилення монополізації економіки і соціальної нерівності, загострення соціальних суперечностей, знецінення самих ідей свободи і рівності, оскільки більшість громадян у буржуазній державі не мали для них матеріального підґрунтя. За цих умов конструктивним доповненням правової державності стали теорія і практика соціальної держави. Поняття «соціальна держава» виникло в повоєнній політич- ній і суспільній теорії для позначення держави сучасного демократичного типу за умов відносно стабільної і розви- неної економіки. Кожна держава є соціальною з огляду на виконання нею соціальної функції. Особливістю сучасної соціальної держави є здійснення нею активної соціальної політики, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, захист прав працівника на підприємстві, створення систем охорони здоров'я і соціаль- ного страхування, підтримку малоімущих, сім'ї і материн- ства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Політичні права людини доповнюються со- ціально-економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. З цією метою держава активно втручається в економіку й соціальні відносини, за допомогою податків і різних соціальних виплат перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення. Започаткували таку соціальну політику соціал-демокра- тичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких західноєвропейських країнах, зокрема у Швеції та Німеччині. Створена ними в 60-х роках держав- ність дістала спочатку дещо ідеологізовану назву «держава загального благоденства», а згодом стала позначатися науко- вим поняттям «соціальна держава». Отже, соціальна держава — це правова держава, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забез- печення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Активну соціальну політику проводить і соціалістична держава. Однак відбувається це за відсутності правової державності і громадянського суспільства, що призводить до довільного розподілу державою матеріальних благ і соціаль- них послуг, зрівнялівки, зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва. Останнє, у свою чергу, унеможливлює виконання в повному обсязі намічених соціальних програм. Як показала практика соціал-демокра- тичного правління, подібні наслідки соціальної політики можливі й у правовій державі в разі абсолютизації соціаль- них завдань і надмірного втручання держави в економіку та перевантаження ЇЇ податками. Правовий і соціальний принципи організації і здійснення державної влади перебу- вають у суперечливій єдності. Абсолютизація формально- правової сторони державності шкодить вирішенню соціаль- них завдань. І навпаки, перебільшення значення останніх обмежує індивідуальну свободу, породжує зрівняльні тен- денції та інші негативні наслідки в суспільному житті. Оптимальне поєднання правового й соціального принципів у функціонуванні держави іноді позначається терміном «соціально-правова держава». |