Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
236 функціонування необхідна певна врівноваженість усіх під- систем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптимальної рівноваги, який би забезпечував нормальне виконання системою її функцій. Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь- яка система, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. При- чому наскільки значним було відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхилення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мірою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спочатку змінюється на свою протилежність — анархію та охлократію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника застерігає від різких змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому. До інших закономірностей політичної системи належать її самозбереження, кореляційна залежність між компонента- ми системи та перетворюючий вплив системи на її компо- ненти10. Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалан- сованості полягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем. Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її компонентами, за якого зміни в одних із них обов'язково викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціону- ванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно відбиваються на характері норматив- ного регулювання інших компонентів політичної системи, а найістотніші з них можуть вплинути на систему в цілому. Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна '"Див.: Основи теории политической системи. М., 1985. С. 126—134. 237 Системний вимір політики Політика як суспільне явище закономірність функціонування політичної системи суспіль- ства як цілісного соціального організму. Політичній системі притаманні і власне політичні зако- номірності — об'єктивні зв'язки, які складаються у процесі функціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціонування політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою діяльності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання політичної влади; відносини в системі політичної влади визначають решту відносин у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими б мотивами вона виправдовувала свої дії) має тенденцію до розширення своїх повноважень і встанов- лення тотального контролю над суспільством; політична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (відкриту або нелегальну) та ін.11 Нарешті, існують закономірності, які характеризують зв'язки політичної системи з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування й розвитку її окремих елементів — держави, партій тощо. Питання про закономір- ності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем по-різному проявляються в різних історичних і на- ціонально-державних умовах, мають певні особливості у кожній конкретній країні. У зв'язку з цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними ознаками різні групи систем, 11 Див.: Политология / Под ред. Г. В. Полуниной. М., 1998. С. 16—17. 238 з'ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних типів політичних систем до інших тощо. Основний метод типології політичних систем — їх порів- няльний аналіз. Залежно від ознак, які кладуться в основу розрізнення політичних систем, існують різні їх типології. Перші спроби типології політичних систем у вигляді розрізнення форм державного правління сягають ще античного світу. Так, Платон виокремлював серед давньогрецьких міст-держав монархію, аристократію, тимократію, олігархію, демократію і тиранію, вважав кожну наступну з цих форм гіршою за попередні. Арістотель залежно від кількості правителів у державі та мети, яку вони переслідують, називав три пра- вильні форми правління — монархію, аристократію і політію і три неправильні — тиранію, олігархію і демократію. У марксизмі основним критерієм класифікації політичних систем виступає суспільно-економічна формація, економіч- ний базис суспільства. Відповідно до цього критерію виокремлюються політичні системи рабовласницького, феодального, капіталістичного і соціалістичного суспільства. Ця класифікація є надто загальною і не пояснює наявних істотних відмінностей між політичними системами в межах однієї суспільно-економічної формації. Проте попри її жорстку прив'язаність до економічної і соціальної структури суспільства вона має таке ж право на існування, як і будь- яка інша, бо кожен із цих історичних типів політичних систем був чи й зараз є об'єктивною реальністю. Традиційний для марксизму й поділ політичних систем залежно від типу суспільного ладу на політичні системи соціалістичних і капіталістичних країн та країн, що роз- виваються. Основні риси політичних систем цих країн збіга- ються, відповідно, з тоталітарними, демократичними та авторитарними системами, про які йдеться нижче. Класифікація політичних систем може базуватися й на виокремлених М. Вебером трьох типах легітимності політич- ного панування — традиційному, харизматичному і легаль- ному. Відповідно до цих типів існують політичні системи з традиційним, харизматичним чи легальним типами легітим- ності влади. У політичних системах традиційного типу легітимність влади грунтується на стійкому переконанні у непорушності традицій і необхідності підкорення правителям, 239 Політика як суспільне явище Системний вимір політики які здійснюють владу згідно з традиціями. У системах з харизматичним типом політичного панування основою легітимності влади є віра у виняткові особисті здібності правителів, що об'єднуються поняттям «харизма». За легаль- ного типу легітимності влада в політичній системі грунту- ється на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином. Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він роз- різняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або част- ково індустріальний; тоталітарний. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії, деяких інших англомовних країнах. Для нього характерна гомогенність (однорідність) політичної культури, яка полягає в тому, що політичні цілі й засоби їх досягнення, основні політичні цінності поділяє більшість членів суспільства. Громадяни й політичні еліти толерантні одні до одних. Тут оптимально реалізується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки, чітко визначено їхні функції. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функ- ціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні і здатні до саморегулювання. Континентальне-європейський тип політичної системи притаманний передусім таким країнам, як Німеччина, Італія, Франція. Він характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, політичних традицій і форм політичної діяльності. Політичні партії вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм, однак виступають не лише з різних, а й із протилежних ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Змішаність, фрагментарність куль- тури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20—30-ті роки XX ст. У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доіндустріальний або частково індустріальний тип 240 політичної системи. Він також характеризується неоднорід- ністю політичної культури, проте ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманітних і нерідко несумісних елементів — західних і східних, тради- ційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комуні- кації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади. Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фа- шистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він характеризується висо- ким ступенем однорідності політичної культури і єдності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, який досягається недемократичними методами й засобами, головними з яких є тотальний ідеологічний вплив і насильство. Одним із основних у сучасній політології є поділ політичних систем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторитарні й тоталітарні. Демократичні полі- тичні системи є плюралістичними. Політичні партії і групи інтересів представляють та узгоджують у них усю багатома- нітність соціальних інтересів. Влада грунтується на демо- кратичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії. Певні елементи демократизму притаманні й авторитар- ним політичним системам; у них можуть функціонувати партії та інші політичні об'єднання, проводитися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі Управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства. Тоталітарні політичні системи характеризуються одер- жавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням 241 16 — 2-1330 Політика як суспільне явище Системний вимір політики багатопартійності, зрощенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосередженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як з допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на сус- пільство, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх формах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперників, переслідування інакомис- лення тощо. Детальніше про особливості демократичних, авторитар- них і тоталітарних політичних систем ідеться у главі про політичні режими. Існують також інші типології політичних систем. Так, за характером взаємодії з навколишнім середовищем розрізня- ють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середо- вищем, і закриті, які вирізняються жорстко фіксованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до цього поділу демократичні політичні системи вважаються відкритими, а недемократичні — закритими. Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалістичних у минулому країн мають перехідний від тотатіларизму чи авторитаризму до демократії характер, внаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів полі- тичних систем і характеризуються як частково демократичні системи. Сучасна політична система України, як і політичні системи більшості інших молодих незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний від тоталітаризму до демократії характер. В Україні конституційне закріплено основні принципи демо- кратичної організації політичного життя суспільства — народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності тощо. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії, громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації. Наслідком недосконалості виборчої і партійної систем, порядку формування уряду є неструктурованість парламенту, відсутність у ньому сталої більшості, яка б узяла на себе відповідальність за політичне керівництво державою, що різко знижує ефективність функціонування парламенту, всієї системи організації державної влади (див. гл. 8, 10). Алмонд Г., Верба С. Гражданская культура й стабильность демократам // Полит. иссле- дования. 1992. № 4. Андреев С. С. Политические системьі й политическая организация общества // Социально-полит. науки. 1992. № 1. Белов Г. А. Функции политической системи // Кентавр. 1995. № 3. Борисов В. К. Теория политической системи. М., 1991. Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современньш Левиафан: Очерки политической социологии капи- тализма. М., 1985. Гавриленко І. Політична система суспільства // Політол. читання. 1993. № 1. Ильинский Й. П., Мишин А. А., Знтин Л. М. Политическая система современного капитализма. М., 1983. Истон Д. Новая революция в политической науке // Социально-полит. журн. 1993. № 8. Краснов Б. Й. Политические системи // Социально-полит. журн. 1995. № 3. 242 243 Іб* Політика як суспільне явище Марченко М. Н. МеханизмьІ адаптации политической системьі современного Запада // Сов. государство й право. 1991. № 11. Марченко М. Н. Очерки теории политической системи современного буржуазного общества. М., 1985. Основи теории политической системи / Отв. ред. Ю. А. Тихомиров, В. Е. Чиркин. М., 1985. Політична система сучасної України. К., 1998. Фарукшин М. X. Политическая система общества // Социально-полит. науки. 1991. № 5. Чиркин В. Е. Глобальньїе модели политической системи современного общества: индикаторьі зффективности // Государство й право. 1992. № 5. Зндрейн Чарльз Р. Сравнительньш анализ политических систем. Зффективность осу- ществления политического курса й социальнне преобразования. М., 2000. Інптитуціоналізовані рми політики :| ДЕРЖАВА - ГОЛОВНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА Системний аналіз політики передбачає дослідження політичних інститутів як основних елементів політичної систе- ми суспільства, з'ясування місця і ролі кожного з них у цій системі. Головним із політичних інститутів, найважливішим еле- ментом політичної системи суспільства є держава. Вона виступає об'єктом дослід- ження багатьох суспільствознавчих наук — філософії, соціології, історії, правознавства, економічної теорії тощо. У сукупності цих наук політологія посідає особливе місце. Виникла вона саме як учення про державу (поліс) і за традицією, започаткованою ще в античному світі, нерідко й досі трактується як «державознавство». Проте політологія зовсім не претендує на моно- полію на наукові знання про державу. Відповідно до свого предмета і прита- манних їй методів дослідження своє головне завдання у вивченні держави вона вбачає в тому, щоб розкрити сутність держави як політичного інституту та з'ясувати її місце і роль у політичній системі суспільства. Системний підхід, крім усього іншого, надає можливість, з одного боку, з'ясовувати ті властивості держави, яких вона набуває як частина політичної системи, а з іншого — розкрива- ти вплив держави на функціонування інших політичних інститутів. Держава — головний інститут політичної системи суспільства СУТНІСТЬ, ОЗНАКИ ТА ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ Сутність та основні Держава є багатоаспектним суспільним ознаки держави утворенням і за своєю складністю й багатоманітністю виявів поступається хіба що суспільству в цілому. Складність і багатоманітність виявів держави об'єктивно утруднюють з'ясування та визна- чення її сутності. До того ж, кожна із суспільствознавчих наук досліджує якийсь окремий аспект держави, відповідно до якого і дає її визначення. Коли йдеться про державу взагалі, то мається на увазі передусім певна відокремлена територія, на якій проживає політичне, тобто з допомогою публічної влади, організоване населення. У цьому розумінні поряд з поняттям «держава» вживаються терміни «країна», «суспільство», «вітчизна» тощо. Політична організованість населення в межах визна- ченої території має незалежний від інших територіально- політичних утворень характер. З широкої соціологічної точки зору, отже, держава може бути визначена як «терито- ріальне організоване і політичне незалежне суспільство»1, а з політологічної — як незалежне політико-територіальне утворення. Трьома основними складовими елементами держави є територія, населення і незалежна (суверенна) політична влада. Територія — це просторова основа держави. Терито- рією є та частина суші, земних надр, повітряного простору і територіальних вод, на яку поширюється влада даної дер- жави. Межі території держави визначаються її кордонами, встановленими здебільшого формально-договірним шляхом. Територіальність є атрибутивною ознакою держави. Втрата території означає припинення існування самої держави. Тому будь-яка держава намагається всіма засобами зберегти свою територію. Територіальні зазіхання, спори і претензії одних держав до інших упродовж усієї історії викликали найжорстокіші конфлікти між ними. Територія держави може охоплювати величезні ділянки земної поверхні, наприклад територія Росії, Китаю, Канади, США, Бразилії, навіть окремі континенти (Австралія), а може складатися з ' Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю. С. Шемшу- ченка, В. Д. Бабина. К., 1997. С. 97. 247 246 Інституціоналізовані форми політики Держава — головний інститут політичної системи суспільства одного-двох квадратних кілометрів (Ватикан, Монако), однак за будь-яких умов вона є необхідною для існування держави. Хоча могутність держави визначається не стільки розмірами її географічної території, скільки економічним потенціалом, відсутність владного контролю за якоюсь частиною території є виявом слабкості держави. Другим складовим елементом держави є населення, тобто людська спільнота, яка проживає на її території і підпоряд- ковується державній владі. Населення держави може склада- тися з однієї нації або бути багатонаціональним. Багатона- ціональні держави здебільшого мають федеративний устрій або містять у своєму складі автономні утворення. Існують мононаціональні, але поліетнічні держави, населення яких складається з однієї корінної нації і кількох національних меншин — представників тих націй, які проживають в інших державах і виступають там суб'єктами державотворення. Соціальна, особливо етнічна, політична і культурна інте- грованість населення держави дозволяє визначати його як народ. Представники одного народу навіть за наявності етнічних відмінностей між ними мають почуття належності до однієї спільноти завдяки спільним рисам культури та історичної свідомості. Як і територія, народ також є атрибу- тивною ознакою держави, оскільки не може бути держави без народу. Проте можуть існувати народи без власної держави, наприклад єврейський народ до утворення держа- ви Ізраїль (1948), цигани, палестинський народ або курди, які й досі не мають своєї державності. Третім складовим елементом держави є політична влада як відносини панування та підкорення, керівництва й підпорядкування, які існують між органами державної влади та наділеними владними повноваженнями посадовими особами, з одного боку, і рештою суспільства — з другого. Виокремлення та аналіз інших, крім території і населення, ознак держави пов'язане саме з цим її складовим елементом і є безпосереднім завданням політології. Держава в політологічному розумінні — це політичний інститут, складова політичної системи суспільства. Як політичний інститут і головний носій політичної влади в суспільстві вона характеризується наявністю системи орга- нів — парламенту, уряду, судів тощо, які реалізують функції 248 державної влади і складають державшій апарат, що є однією з основних політичних ознак держави. Однією з найважливіших характеристик держави є її су- веренітет. І Суверенітет (від франц. зоиуегаіпеїе — самостійність, вер- I ховна влада) держави — це верховенство влади держави | всередині країни та її незалежність у зовнішніх зносинах. Поєднання двох начал — незалежності й верховенства — означає як право держави на незалежність і свободу від посягань іззовні і зсередини, так і право владарювати, пану- вати, управляти всередині країни. Універсальність суверені- тету полягає в тому, що влада держави стоїть над іншими конкретними формами і виявами влади на відповідній території. Державний суверенітет містить такі основополож- ні принципи, як єдність і неподільність території, недоторканність територіальних кордонів і невтручання у внутрішні справи. Суверенітет держави, отже, має внутрішній і зовнішній аспекти. Внутрішній аспект полягає у можливості для держави розпоряджатися своєю територією і ресурсами, а також примушувати підлеглих до виконання її настанов; зовнішній — у забезпеченні територіальної цілісності держави і невтручання у її внутрішні справи з боку зовнішніх сил, у можливості держави проводити незалежну політику, встановлювати дипломатичні відносини з іншими держа- вами, вступати до міжнародних організацій тощо. Важливою ознакою суверенітету держави є визнання міжнародним співтовариством її права на юридичне рівних засадах вступати у зносини з іншими державами. Суверенітет є необхідною політичною та юридичною ознакою держави. В сучасному світі він не має абсолютного характеру. В демократичних суспільствах суверенітет держа- ви визнається похідним від суверенітету народу, влада держави обмежується впливом політичних партій, різнома- нітних громадських організацій, груп інтересів. Обмеження суверенітету у його зовнішньому аспекті проявляється, зокрема, у членстві держави в різних міжнародних організа- ціях, відповідно до якого вона бере на себе певні зобов'язан- ня. Сучасне світове співтовариство може навіть примусити ту чи іншу державу до виконання його настанов, особливо коли йдеться про припинення агресивної війни, забезпечен- Інституціоналізовані форми політики Держава — головний інститут політичної системи суспільства ня елементарних прав людини. Якщо в минулому будь-яка спроба світового співтовариства дати рекомендації тій чи іншій державі розцінювалась як втручання у її внутрішні справи, то в умовах сучасного взаємозалежного світу вирішення окремих, особливо глобальних, проблем вимагає певного обмеження суверенітету. Похідними від суверенітету і його виявами є три важливих ознаки держави: право на монопольне застосування примусу; право на видання законів; право на встановлення і стягнення податків. Лише держава має право застосовувати примус, причому не тільки стосовно своїх громадян, а й щодо всіх, хто перебуває на її території. Для цього у неї є певні правові, матеріальні та організаційні можливості, спеціальний апарат примусу. Примусовість як ознака держави полягає, зокрема, в тому, що вона є процесом свідомого, нерідко насильниць- кого, створення та збереження державою структурованості суспільства, соціальних інститутів, відносин, статусів тощо. Це знаходить свій формальний вияв у таких, наприклад, явищах, як громадянство, рабство, кріпосництво, расовий або кастовий поділ, військова повинність, стягнення податків, утвердження офіційної ідеології та ін. Примусовість держави проявляється також у тому, що вона є політико-владним засобом об'єднання населення. У державі людей примушують існувати спільно не кровно- родинні зв'язки, як за родового устрою, а належність до певної території. Межі цієї території визнаються межами дії влади держави. Територіальні повноваження влади і кордони держави збігаються. Примусовість полягає і у встановленні державою за- гальнообов'язкових правил поведінки, тобто права. Тільки держава наділена правом видання законів та інших норма- тивних актів, дія яких поширюється на всю її територію і які є обов'язковими для всього населення. Створена таким чином система права є атрибутивною характеристикою дер- жави. Держава не може існувати без системи права, а право встановлюється, охороняється та забезпечується державою. | Право — це система встановлених або санкціонованих І державою і спрямованих на регулювання суспільних відносин | загальнообов'язкових норм, дотримання й виконання яких | забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Право є одним із головних засобів організованості й порядку в суспільстві. За допомогою права держава регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов'яз- кового характеру. Держава може делегувати окремі свої повноваження на видання нормативно-правових актів недержавним інститу- там та організаціям. Однак ці акти не мають загальнообо- в'язкового характеру. Передавання правотворчих повнова- жень санкціонується і контролюється в кінцевому рахунку самою державою та її органами на основі раніше прийнятих правових норм. Недержавні політичні інститути та органі- зації, окремі громадяни також можуть володіти правом законодавчої ініціативи. Характер і ступінь монополізму держави на видання законів значною мірою визначаються формами державного устрою і правління, специфікою політичного режиму, а також міждержавними відносинами і суб'єктами, які можуть впливати на законодавство країни. Функціонування держави, її органів, утримання зайнятих у них працівників потребують значних коштів, які отри- муються за рахунок податків. Податки є головним джерелом надходжень до державного бюджету. Право на встановлення і стягнення податків є монополією держави. Як обов'язкові виплати населення і суб'єктів економічної діяльності, податки стягуються державою примусово, у певних розмірах і у фіксовані терміни. Стягнення податків зумовлюється не тільки потребами утримання державного апарату, а й необ- хідністю вирішення низки важливих соціальних завдань — фінансування систем освіти та охорони здоров'я, забез- печення непрацездатних тощо. Сучасна держава перерозпо- діляє через бюджет значну частину валового внутрішнього продукту, зокрема з метою вирівнювання доходів різних верств населення та уникнення соціальної поляризації суспільства. Правильне проведення податкової політики сприяє зростанню виробництва і піднесенню добробуту населення. І навпаки, надмірні податки стримують вироб- ництво, знижують трудову активність, породжують соціальне напруження, викликають інші негативні наслідки. 1111 І І Інституціоналізовані форми політики Основні концепції Розуміння сутності держави, її соціального походження призначення і функцій значною мірою зале- держави жить від того, з якої концепції походження держави виходити. Основними концепціями є теологічна, патріархальна, договірна, завою- вання, класова і психологічна. Одна з найдавніших серед них — теологічна (від грецьк. ІЬеоз — бог і 1о§оз — вчення). У ній поява держави пов'язана з наданням якимись божественними силами представникам певного роду чи соціальної групи, наприклад жерців, права керувати іншими. Така влада є «від Бога» і повинна здійснювати його волю на Землі. Подібні погляди на походження і призначення держави представлені в найдавніших релігіях і покликані освячувати існуючі порядки: оскільки влада від Бога, то вона має право на існування і є непорушною. У філософії теологічну концепцію поход- ження держави створив один із найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелій Августин. Згідно з патріархальною концепцією походження держави, біля витоків якої стояли ще Конфуцій та Арістотель, держава є результатом розвитку сім'ї. Так, Арістотель розглядав виникнення держави як природний процес розвитку та ускладнення форм спілкування людей: спочатку люди об'єднуються в сім'ї, потім декілька сімей утворюють поселення, а на завершальній стадії цього процесу постає держава. Вона є формою спілкування людей, які користуються певним політич- ним устроєм і підпорядковуються владі закону. За Арістотелем, людина за своєю природою є політичною істотою. В усіх людей природа вселила прагнення до державного спілкування, і перший, хто це спілкування організував, зробив для людства велике благо. Людина, котра знайшла своє завершення в державі, — най- досконаліша серед живих істот, а та, що живе поза державою і зако- ном, — найгірша з усіх. Конфуцій вважав, що держава — це велика сім'я, і відносини в ній мають будуватися за аналогією з сімейними. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні стосунки, де молодші залежать від старших; піддані мусять слухатися правителя, як діти батьків, а правителі мають дбати про підданих, як батьки про дітей. Велику роль у розвитку політичної думки й демократичної держав- ності відіграла договірна, або конвенціональна, теорія походження держави, творцями якої були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін. За цією теорією держава виникла в результаті свідомої і добровільної угоди людей, які раніше перебували у природ- ному, додержавному стані, а потім для того, щоб надійно забезпечити свої основні права і свободи, вирішили створити державу. Головним завданням держави є турбота про спільне благо. Наділивши державу владними повноваженнями, люди свідомо пішли на самообмеження своєї свободи на користь спільних інтересів. Договірна теорія походження держави значною мірою сприяла формуванню сучасних демократичних держав і донині справляє 252 Держава — головний інститут політичної системи суспільства глибокий вплив на політичні уявлення їх громадян. На основі цієї теорії у другій половині XVIII ст. в Західній Європі та Північній Америці була започаткована практика свідомого державотворення, цілеспрямованого визначення форм держави та принципів її взаємо- відносин з громадянами. У цей період були прийняті перші конституції (США — 1787 р., Франція — 1791 р.), які стали правовою формою суспільного договору. У XIX ст. набули поширення концепції походження держави, які пов'язували її виникнення з насильством, завоюванням. Ідейну основу таких концепцій склала модна тоді теорія соціального дарвінізму, якій притаманне зведення закономірностей розвитку суспільства до закономірностей біологічної еволюції і висунення принципів природ- ного відбору, боротьби за існування та виживання найбільш пристосо- ваних як визначальних чинників суспільного життя. Представники теорії завоювання — Є. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський та інші — доводили, що держави виникли в результаті завоювання одних народів іншими. Так, найвідоміший представник теорії завоювання польсько- австрійський соціолог і юрист Людвік Гумплович (1838—1909) виходив з того, що рушійною силою суспільного розвитку є боротьба людських спільнот, які він називав «расами», за існування. Зіткнення між расами призводить до підкорення слабких сильними. Панування однієї раси над іншою мало бути певним чином організоване. Такою організацією є держава. Вона заснована на нерівності і є організацією панування меншості — «вищої раси» над більшістю — «нижчою расою». Насиль- ство виступає не тільки причиною виникнення держави, а й найважли- вішим чинником її існування. Війни між державами неминучі, оскільки є результатом одвічних біологічних законів. Держава повинна рішуче використовувати силу і всередині країни, придушуючи революційні рухи. Класову, або соціально-економічну, теорію походження і сутності держави створив марксизм. Вона викладена, зокрема, у працях «Поход- ження сім'ї, приватної власності і держави» Ф. Енгельса, «Держава і революція» В. І. Леніна і є однією з найбільш науково обгрунтованих. За цією теорією держава існувала не завжди. Вона є результатом історичного розвитку суспільства, його закономірної диференціації на класи під впливом розвитку продуктивних сил, який супроводжувався виокремленням різних видів праці та появою приватної власності. За первіснообщинного ладу характерними рисами життя людей були колективна власність і спільна праця членів громади, зрівняльний розподіл продуктів, відсутність публічної влади, відокремленої від основної маси людей. Громада діяла на основі повного самовряду- вання. Таке суспільство не потребувало держави як спеціального інституту управління й регулювання людських відносин. З часом примітивні знаряддя праці були замінені більш доско- налими, які давали можливість окремим сім'ям набувати економічної самостійності. На основі нового ступеня розвитку матеріального виробництва відбувся поділ праці у формі відокремлення землеробства 253 Інституціоналізовані форми політики від скотарства. Одним із наслідків такого поділу став перехід до батьків- ського права власності, успадкування дітьми батьківського майна і поява приватної власності. Первісна громада перетворилася на селян- ську, засновану вже не на колективній, а на приватній сімейній власності на засоби виробництва. Приватна власність зумовила економічну нерівність сімей і поси- лення влади вождів та воєначальників. З'явилися зародки спадкової влади. Суспільство розкололося на протилежні соціальні групи — класи імущих і неімущих, і постала потреба в організації, яка б придушувала опір неімущих і малоімущих і закріпила право влади. Такою організа- цією і стала держава. Використовуючи органи родового ладу, клас власників засобів виробництва створив спеціальний апарат для управління всім суспіль- ством у власних інтересах. Завдяки державі економічно пануючий клас стає політичне пануючим класом. І хоч би як у подальшому змінювалася держава, головною її функцією залишається захист інтересів пануючого класу. Ф. Енгельс наголошував, що держава «за загальним правилом, є державою наймогутнішого, економічно пануючого класу, який за допомогою держави стає також політичне пануючим класом і здобуває таким чином нові засоби для придушення і експлуатації пригнобленого класу»2. В. І. Ленін писав: «Держава є машина для гноблення одного класу другим, машина, щоб тримати в покорі одному класові інші підлеглі класи»3. Вказуючи на класовий характер держави, К. Маркс і Ф. Енгельс водночас зазначали, що вона є і формою організації всього суспільства, виконує в ньому низку необхідних функцій щодо управління суспільними справами, узгодження соціальних інтересів. Навіть за негативного ставлення до марксизму доведеться визнати в силу його очевидності класовий характер, наприклад рабовласницької чи феодальної, держави. Так само не можна не бачити, що основний обсяг діяльності сучасної демократичної держави складає виконання саме загальносуспільних, а не суто класових завдань (що, однак, не означає її надкласового характеру). Вираження державою тих чи інших соціальних інтересів вирішальною мірою залежить від співвідношення в суспільстві класових сил. Зосередження в руках меншості основних засобів виробництва само по собі не робить її політичне пануючою, оскільки в сучасному суспільстві існують масові і впливові політичні партії та громадсько-політичні організації найманих працівників і демократичні механізми, які дозволяють цим організаціям справляти відчутний, іноді й вирішальний вплив на здійснення державної влади. Головний зміст різновидів психологічної концепції походження дер- жави складає обгрунтування її виникнення та існування психологіч- ними причинами. Йдеться, зокрема, про те, що за своїм психічним 2 Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 21. С. 165. 1 Ленін В. І. Про державу: Лекція в Свердловському університеті 11 липня 1919 р. // Повне зібр. творів. Т. 39. С. 70. Держава — головний інститут політичної системи суспільства ' складом люди поділяються на схильних до влади, здатних брати відповідальність не лише за себе, а й за інших, та тих, хто уникає відповідальності і схильний перекласти її на інших, делегувавши їм певні права на управління суспільним життям. Очевидно, що кожна з охарактеризованих концепцій походження держави має право на існування як така, що розкриває якусь особливість, сторону виникнення та функціонування цього суспільного інституту. Навіть далека від науки теологічна концепція має певний сенс хоча б тому, що обґрунтовує необхідність сильної державної влади. У сучасній науці вирізняють здебільшого такі основні причини виникнення держави. По-перше, розвиток виробництва й суспільного поділу праці, ускладнення суспільної організації і як наслідок — виокремлення управлінської діяльності в самостійний вид праці, поява особливої групи людей, що здійснює управлін- ські функції. Держава виникає в період розкладу родопле- мінного ладу, державна влада формується з додержавних форм — влади старійшин родів, жерців, вождів племен чи союзів племен тощо, які виконували управлінські функції в первісних спільнотах. По-друге, майнова диференціація населення, виникнення приватної власності, утворення класів і становлення способу виробництва, заснованого на позаекономічному примусі до праці та експлуатації. Це вимагало створення держави як знаряддя примусу і придушення опору класу поневолених. Так виникла, наприклад, рабовласницька держава. По-третє, воєнно-територіальна експансія, завоювання одних народів іншими, що створювало умови для соціальної нерівності різних народів, реальні можливості для відкритого присвоєння продуктів чужої праці й потребувало створення і зміцнення інститутів насильства та управління для підтри- мання такого способу існування. По-четверте, демографічні причини, які полягали в пере- ході від кочового до осілого способу життя і збільшенні щільності населення, що вимагало створення механізмів регулювання та вирішення територіальних проблем. Функції держави Головне призначення держави полягає в тому, що вона надає організованості суспільству, управляє його справами, забезпечує цілісність, узгоджує багатоманітні соціальні інтереси. Це загальне при- значення держави конкретизується в її багатоманітних функціях як основних напрямах діяльності держави, її 255 Інституціоналізовані форми політики Держава — головний інститут політичної системи суспільства впливу на суспільство всередині країни та на інші держави. Є різні підходи до розрізнення функцій держави. Найпоши- реніший у науковій літературі поділ їх на внутрішні та зовнішні. Основні внутрішні функції держави, у свою чергу, розріз- няються залежно від сфер суспільного життя. Такими функціями є економічна, соціальна, політична й культурно- виховна, до яких додається ще правова. Економічна, або господарсько-організаторська, функція полягає в організації й регулюванні державою економічної діяльності. Реалізується вона через визначення державою стратегії економічного розвитку, його планування чи програмування, видання зако- нодавчих актів з регулювання економічної діяльності, вироблення і проведення податкової політики, виділення кредитів, використання економічних санкцій і стимулів тощо. Розпоряджаючись загальнонаціональною власністю, держава виступає і як підприємець. У різних суспільствах економічна функція держави здійснюється в неоднаковому обсязі, та вона є значною у будь-якому разі. Соціальна функція держави полягає передусім в узгод- женні багатоманітних соціальних інтересів — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо і забезпеченні на цій основі цілісності та єдності суспільства. Держава вирішує також низку важливих завдань щодо задоволення різноманітних потреб громадян у сфері праці, освіти, куль- тури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, відпочинку та ін. Оскільки держава є політичним інститутом, то кожна з її функцій тією чи іншою мірою має політичний характер. Однак держава виконує й суто політичну функцію, пов'язану зі здійсненням політичної влади. Ця функція містить визна- чення програмно-стратегічних цілей і завдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної систе- ми, політичної стабільності, підтримання відносин з полі- тичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо. Культурно-виховна функція держави спрямована на ство- рення умов для задоволення культурно-освітніх запитів і потреб громадян, формування особистості. Реалізується вона через державне фінансування культурно-освітніх закладів, законодавче встановлення вимог до освітньої підготовки, підтримку розвитку мистецтва тощо. 256 Головним засобом здійснення державою її функцій є право. За допомогою права держава регулює суспільні відносини й забезпечує елементарний порядок у суспільстві. Дотримання правових норм контролюється і забезпечується спеціальною системою державних правоохоронних органів, до якої входять суд, прокуратура, органи внутрішніх справ, податкової поліції, митного контролю, юстиції, безпеки тощо. Правова, а точніше, правотворча і правоохоронна, функція є однією з найважливіших функцій держави. Зовнішні функції держави реалізуються у стосунках з іншими державами й міжнародними організаціями і спрямо- вані на охорону національних інтересів на міжнародній арені, їхні різновиди можна виокремити залежно від харак- теру інтересів держави у сфері міжнародних відносин. Є три види таких інтересів — інтереси існування, співіснування і функціонування. Цим трьом окремим видам інтересів відповідають три найважливіші зовнішні функції держави — оборонна, дипломатична і співробітництва. Оборонна функція держави полягає в захисті її безпеки, суверенітету й терито- ріальної цілісності від зовнішніх посягань. Дипломатична функція передбачає встановлення, підтримку і розвиток відносин з іншими державами та міжнародними організація- ми. Функція співробітництва реалізується через здійснення зовнішньої торгівлі, координацію економічної діяльності з іншими державами, участь у міжнародних економічних об'єднаннях тощо. Зовнішні функції держави тісно пов'язані між собою, взаємодоповнюють одна одну, і їх розмежування має умовний характер. Залежно від цілей, засобів, характеру виконуваних класових завдань можливі й інші підходи до виокремлення функцій держави. Аналіз ознак і функцій держави засвідчує, що в держави є такі властивості, які виокремлюють її з-поміж інших політичних організацій та об'єднань у суспільстві і роблять основою всієї політичної системи, головним політичним інститутом. Держава, по-перше, виступає як універсальна, всеохоплююча організація, що поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, які на ній перебувають. Держава «офіційно» представляє суспільство. По-друге, дер- жава є верховним носієм публічної влади й підпорядковує собі всі прояви інших суспільних влад. Держава застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. Лише вона має 257 17 — 2-1330 Інституціоналізовані форми політики матеріальні атрибути примусу — військово-поліцейський, чиновницько-бюрократичний і судовий апарат. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і надає своїм рішенням загальнообов'язкового характеру. По- четверте, завдяки наявності спеціального професіонального апарату держава виконує основний обсяг управління справа- ми суспільства й розпоряджається його людськими, мате- ріальними та природними ресурсами. Нарешті, по-п'яте, держава представляє суспільство у зовнішніх зносинах, про- водить зовнішню політику від імені всієї політичної системи. Основні функції політичної системи виконуються за допомогою держави. V* З с ВИЩІ ОРГАНИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ 1 ПОДІЛ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ''кожній країні функції держави здій- снює розгалужена система її органів, які в сукупності складають структуру держави. Залежно від здійснюваних функцій розрізняють органи законодавчої (парламент, законодавчі зібрання суб'єктів федерацій та автономій), виконавчої (уряд, місцеві органи державної ви- конавчої влади, органи виконавчої влади суб'єктів федерацій та автономій) і судової влади. Серед органів державної влади особливо вирізняються вищі — глава держави, парламент та уряд. Саме вони реалізують основні повноваження у сферах законодавчої і виконавчої влади, а їхня діяльність має полі- тичний характер. До вищих органів держави належать також вищі судові інстанції загальної і спеціальної компетенції — верховний суд, конституційний суд, вищий адміністративний суд та ін. Проте судові органи формально відсторонені від реалізації державних функцій політичного характеру за винятком тих випадків, коли суди здійснюють конститу- ційний контроль. Дослідивши функціонування вищих органів законодавчої і виконавчої влади, можна більш або менш точно визначити, в яких формах здійснюється державна влада, на яких засадах організований і діє державний механізм. Держава — головний інститут політичної системи суспільства |