Шляхтун П.П. Політологія. С. Г. Рябов (Над унт КиєвоМогилянська академія)
 Скачать 3.82 Mb.
|
|
127 126 Становлення та розвиток політичних ідей Зародження і розвиток української політичної думки Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський називає аристократію, класократію, територіальний патріотизм, український кон- серватизм і релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління дер- жавними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соціального походження. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інте- груючись з іншими соціальними верствами, які складають монархічну державу. Такі особливості формування аристократії забезпечують представництво у її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники), хлібороб- ського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (всі, хто живе з обміну продук- тами), комунікаційного (залізничники, водії), інтелігенції. В результаті аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класократія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, соціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною. Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. За- безпеченню єдності нації слугує й територіальний патріо- тизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціально- класової та етнічної належності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційованою і охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Консервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля. 128 Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на животворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, присто- сованої до політичної кон'юнктури, наголошував, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці. Відстоюючи незалежну українську державність, В. Ли- пинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного економічного і воєнного союзу суверенної Української національної держави з Росією і Білоруссю. Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консервативна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського (1875—1930), викладена ним, зокрема, у працях «Українська історія», «Під колесами історії» (1925), «Про історію, героїв і політику» (1929). Державницька концепція С. Томашівського грунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському державотворенні. Якщо М. Грушевський витоки української державності вбачав у Київській Русі, В. Липин- ський — у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галицько-Волинської держави XIII—XIV ст. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава. С. Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в географічному розумінні. Українська земля як чинник історії України — це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського державотворення е процес формування Української нації, в якому поєднані дві протилежні тенден- ції — консолідуюча і роз'єднуюча. Третім чинником Державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної Держави — Галицьке-Волинського князівства, що утворилося : **х:.-:-и.: :*.„•-•,..,,,............. ........ ......... ............. ., .... ....... -4 О О ґі _ .''^ ""''"1"1"1"1"'''"'•-'-•-•-•-•-•••••'•'"•"• •"• •-.•.•••.•••••-•-•••••• •-••.-•---•.•.•.•.•-•.•.•-.•••••.•.•. \ £,^3 Становлення та розвиток політичних ідей Зародження і розвиток української політичної думки після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галицько- Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Україну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Московщини. Розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Московщиною, Галицько- Волинська держава відкрила українській народності можливість формувати власну національну культурну й політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян. Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний патріотизм і національна ідея. Територіальний патріотизм має слугувати приєднанню польського населення Галичини до спільних з українцями політичних цілей. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності. Державність — це та форма, в якій національні сили можуть найкраще розвину- тися. Якщо ця форма є недосяжною, то необхідно спряму- вати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціальні, культурні й моральні цінності, котрі дали б можливість утворити незалежну державу. С. Томашівський доводив, що традиції українського народу, наявність внутрішніх розбіжностей між провідни- ками та станами українського суспільства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку. Однією з основних причин поразки української інтелігенції у її прагненні у 1917—1920 рр. збудувати свою державу С. Томашівський вважав орієнтацію на демократію і республіку, яких, на його думку, ніколи не знав український народ. С. Томашівський не ототожнював демократію лише з республікою. На його думку, монархія, якщо вона не є абсолютною, також сумісна з демократією. Не заперечував він і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічної — гетьманської — І ^^ форми, вона може бути прийнятною для України. Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом. С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава повинна формуватися на основі політичної автономії західно- українських земель, мати власне законодавство, адміністра- цію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицьке-Волинського князівства, а також політич- ний досвід Австро-Угорської монархії і польського республі- канського правління. Важливу роль в українському державотворенні С. Тома- шівський відводить уніатській церкві. Історію церкви в Україні він розглядає у контексті відносин між римською та візантійською церквами, доводячи, що церковна унія 1596 р. — це не випадковість в українській історії, а закономірне явище. Тривку форму національної держави дала тільки унія, ідея якої нерозривно пов'язана з напрямом і духом усієї української історії. А тому уніатська церква має відігравати важливу роль у розбудові української держави і впливати на форму державного правління. Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашів- ського українська державність виступає у формі клерикальної монархії. Історичні дослідження вченого, як і творчість М. Грушевського та В. Липинського, є класичним прикладом державницького пояснення історії українського народу. Певний вплив на розвиток консервативного напряму української політичної думки мав Василь Кучабський (1895— 1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях «Більшо- визм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917—1920 рр. Основні причини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Ку- чабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керів- ництва й непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших супе- речностей гетьманщини, що призвела до занепаду української Держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали власти- востей, притаманних лише правлячій верстві, — політичних традицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьман- Щини. Остання не могла утвердитися, оскільки не спиралася на підтримку народу. Становлення та розвиток політичних ідей Зародження і розвиток української політичної думки Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш при- датною формою державного правління для України В. Ку- чабський вважав монархію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі державотворення. Ця концепція, на формування якої не в останню чергу справило вплив те, що ЇЇ автор сам був військовим, дістала назву «позитивний мілітаризм». В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Тома- шівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт*, який зможе організувати решту України на визвольну боротьбу. На думку В. Кучаб- ського, роль П'ємонту мала відіграти Галичина, в якій склалися для цього найбільш сприятливі умови. Військові могли б стати провідною верствою в україн- ському державотворенні у 1917—1920 рр. — тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консер- вативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачає у великих землевласниках. Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха — вираз- ника єдності. Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму. Націоналізм Ідея незалежної української державності була центральною не тільки у творчості представ- ників консервативного напряму української політичної думки. Головну увагу обгрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи ше двох напрямів політичної думки — націоналістичного і націонал-демокра- тичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є *Північно-західна область Італії, яка була головним центром націо- нально-визвольного руху італійського народу проти іноземного панування, за об'єднання роздрібненої Італії в єдину державу у XVIII—XIX ст. М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський. Вони вважали, Ідо до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися ЇЇ провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демаго- гів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість україн- ського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Міх- новський. Громадський і політичний діяч Микола Міхновський (1873—1924), навчаючись на юридичному факультеті Київ- ського університету, 1893 р. приєднався до таємної студент- ської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України. У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним докумен- том утвореної в цьому ж році у Харкові Української револю- ційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим програмним документом українського націоналізму. Зазна- чивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визво- лення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяслав- ською угодою 1654 р. За цим документом Україна — самостійна держава з республіканським устроєм — вступила У договірні відносини з Московською монархією як «вільний з вільним» і «рівний з рівним». Основні статті угоди спрямо- вані на збереження політичної самостійності української Держави під протекцією московського царя, який не мав права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності. Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхнов- ський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні 132 133 Становлення та розвиток політичних ідей засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації. Однією з основних причин втрати українцями держав- ності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої М. Міх- новським Української народної партії. «Заповіді» мають важливе значення для розуміння політичної позиції їх автора, українського націоналізму в цілому, тому наведемо їх тут дослівно: «І. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — отеє національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал. II. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас. III. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів. IV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців- гнобителів. V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відстулників і добре буде цілому твоєму народові і тобі. VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. VII. Не зробись ренегатом-відступником. VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. I.. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи. .. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш»3. 3 Міхновський М. І. X заповідей УНП // Політологія. Кінець XIX — перша половина XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. І. Семківа. Львів, 1996. С. 141-142. Зародження і розвиток української політичної думки Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній діяльності М. Міхновський сповідував ці заповіді впродовж усього життя. У 1912 р. в Харкові він майже цілий рік видає газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах націоналістичної Української демократично-хліборобської партії, а у грудні цього року — в об'єднанні в одну партію (Українську партію соціалістів-самостійників) всіх націона- лістичних груп і течій. Намагається створити українську національну армію. Бере участь в організації в липні 1917 р. в Києві заколоту проти московсько-більшовицького впливу. М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламен- том — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-еко- номічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації. Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політич- ний діяч Дмитро Донцов (1883—1973) виступив його головним ідеологом. Він був членом Української соціал- демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демокра- тів, редактором низки періодичних видань, автором численних творів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944). Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Від- повідно до своєї філософської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея Добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в Цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у |