Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Ющук І. П. УКРАЇНСЬКА МОВА, УКРАЇНСЬКИЙ ПРАВОПИС. 2002 р. http://ukrainskamova.narod.ru/1.HTM 1. ВСТУП. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 2. ФОНЕТИКА І ПИСЬМО 3. ЛЕКСИКА 4. МОРФОЛОГІЯ І ПРАВОПИС 5. СИНТАКСИС І ПУНКТУАЦІЯ 1. ВСТУП.ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Мова – найбільше багатство і нації, і кожної окремої людини. Без мови немає народу. Мислення й мова виділили людину з тваринного світу. Мова забезпечує поступальний розвиток і людини, і народу, і людствав цілому. «Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національної організації... Мова – це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. І поки живе мова – житиме й народ яконаціональність». Щоб якнайефективніше користуватися мовою, її потрібноне тільки знати, а й відчувати, розуміти її структуру, внутрішнізакономірності й закони. Людина засвоює мову змалку від батьків, від оточення; у школі – вивчаючи шкільні предмети; у зрілому віці – спілку-ючись з іншими людьми, читаючи різноманітну літературу,пізнаючи навколишній світ. Протягом життя людина збагачуєсвій словник, оволодіває виражальними засобами рідної мови.Це відбувається в основному стихійно. Але щоб відчувати мову, потрібно усвідомити структуру мови як системи, збагнути її закони, внутрішню логіку. Це досягається вивченням закономірностей її фонетичного ладу, будови слова, словотвору, групування лексики, взаємовідношень між словами та їхніми значеннями, поділу слів на частини мови, побудови словосполучень і різного виду речень, формування тексту.Українська мова завдяки своєму тривалому розвиткові маєструнку звукову й чітку граматичну системи, достатньо впо-рядковані виражальні засоби, і ці закономірності в ній легкопростежуються, зокрема в її літературному варіанті.Поняття «українська мова» охоплює всі різновиди мови,шо ними користуються люди: діалекти, говори, говірки, жаргони, сленги, літературну мову. У запропонованому курсі роз-глядатиметься лише літературна украшська мова на сучасному етапі її розвитку. Літературна мова – це загальноприйнята оброблена й удосконалена форма національної мови, яка, виникнувши на основі одного діалекту, ввібрала в себевиражальне багатство всіх інших діалектів, говорів та говірок іобслуговує суспільство в цілому. Літературна мова є мовою державних установ, громадських організацій, армії, школи, науки, літератури, засобів масової інформації. Літературнамова не збігається із жодним діалектом, вона багатша, розви-неніша, досконаліша за будь-який із них. Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності народу і його духовного розвитку, розвитку науки й матеріального виробництва. Основними ознаками літературної мови є її наддіалектнийхарактер і стабільні літературні норми (правила), що стосуються вимови звуків, вживання слів, творення словоформ, побудови словосполучень і речень, передавання звуків, складів,слів і речень на письмі. Вона має розгалужену систему функціональних стилів. Будь-яка літературна мова, зокрема й українська, функціонує у двох формах: усній (звуковій) і писемній (буквеній). Обидві ці форми характеризуються наявністю сталих норм, дотримання яких робить літературну мову досконалим засобом передавання й отримання інформації. Усна мова – первинна; писемна – вторинна, вона виникла й грунтується на усній мові. Усна мова порівняно з писемною характеризується більшою довільністю в дотриманні літературної норми, певними вільностями в побудові висловлювань. Писемна мова більш регламентована і менштерпима до будь-яких відхилень від норми. Але у вивченнімови слід орієнтуватися насамперед на її усну форму, яка пов-ніше, ніж писемна, відбиває всі її закономірності. Останнявнаслідок недосконалості буквеного позначення звуків інодіспотворює справжнє звучання окремих мовних одиниць. Українська мова - індоєвропейська У світі налічують від 3 500 до 5 000 мов. Усі вони за спорідненістю поділяються приблизно на 40 сімей. Є китайсько-тибетська мовна сім'я (кількість носіїв цих мов – 1 млрд. 224 млн. осіб), семіто-хамітська (майже 262 млн. осіб), авcтро-незійська (приблизно 240 млн. осіб), дравідська (192 млн. осіб), тюркська (11О млн. осіб), угро-фінська (24 млн. осіб) та інші, менш чисельні. Найчисельнішою є індоєвропейська мовна сім'я: вона налічує понад 150 мов, якими користуються 2 млрд. 172 млн. осіб. Мови індоєвропейської сім'ї об'єднують у 10 груп: індійську (760 млн. осіб), романську (576 млн. осіб), германську (425 млн. осіб), іранську (80 млн. осіб), балтійську (5 млн. осіб), кельтську (10 млн. осіб), грецьку (12 млн. осіб), албанську (5 млн. осіб), вірменську (5 млн. осіб). До індоєвропейських належать і слов'янські мови, якими користуються приблизно 290 млн. осіб. Слов'янську групу мов поділяють на три підгрупи. До східної підгрупи належать українська, російська (приблизно 170 млн. осіб) і білоруська (понад 10 млн. осіб) мови. Західну підгрупу становлять польська (44 млн. осіб), чеська (12 млн. осіб), словацька (5 млн. осіб), верхньолужиць-ка (не більше 50 тис. осіб) і нижньолужицька (близько 10 тис. осіб), мертва полабська мови. Південну підгрупу становлять сербська (13,5 млн. осіб), дуже близька до неї хорватська (7 млн. осіб), болгарська (9 млн. осіб), македонська (2 млн. осіб), словенська (2 млн. осіб) та мертва старослов'янська мови. Нині українською мовою в Україні й поза її межами розмовляють близько 45 млн. осіб. За кількістю тих, хто розмовляє нею, українська мова стоїть на 15–20-му місці у світі. Поміркуйте 1. Для кого мова важливіша, цінніша – для окремоїлюдини чи для всього суспільства? 2. Чому людині, яка практично знає мову, добре во-лодіє нею, варто вивчати її ще й теоретично? 3. Чи однаковий зміст мають поняття «українська мова» і «українська літературна мова»? 4. Що Ви розумієте під поняттям «правильна мова»? 5. Як Ви вважаєте, від чого залежить кількість осіб, які користуються певною мовою, зокрема й українською?
Загальні закономірності становлення національної мови Національна мова з'являється не відразу, не раптово. її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова – продукт тривалого історичного розвитку народу. У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності. За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але шо далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови. Ось, наприклад, яку мовну картину спостерігав М. Миклухо-Маклай 1871 р. серед примітивних племен Нової Гвінеї: «Майже в кожному селищі своє наріччя. У селах, віддалених на чверть години ходи одне від одного, є вже кілька різних слів для позначення тих самих предметів; жителі сіл, розташованих на відстані години ходи одне від одного, розмовляють іноді такими різними наріччями, що майже не розуміють одні одних. Якщо мої екскурсії тривали понад один день, мені потрібні були два або навіть три перекладачі, які повинні були перекладати один одному запитання й відповіді»1. Подібні явиша й досі спостерігаються в деяких районах Індії, в Африці. Племінних мов було багато. Наприклад, у тій же Новій Гвінеї ще й дотепер збереглося близько 620 мов. В Австралії наприкінці XVII] ст., коли сюди прийшли європейці, на 300 тис. аборигенів було приблизно 600 мов. В Індії на початку XX ст. налічувалося 1,5 тис. мов, нині їх – 845. У Нігерії – понад 100 мов, у Конго – близько 800. У сучасному Дагестані майже кожен аул має власну мову. Те саме було колись і на теренах України. Геродот (V ст. до н. є.), наприклад, пише, шо скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Уральського хребта), користувалися сьома мовами2. Пліній Старший (І ст. н. є.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (1 ст. н. є.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (11 ст. н. є.) уже більш поінформований про ці землі Він підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена»3, – і називає їх уже більше 60. Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ше збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, шо був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості – то чи це не залишки прадавніх племінних мов? Племінні мови були досить обмежені у своїх виражальних можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засоби – мало впорядковані, словниковий запас – невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, шо нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови. Розглянемо, як відбувався перехід від вузьколокальних до поширених мов. Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося розшифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. є. Римська держава завоювала іберійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схрестилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. У 1 ст. до н. є. римляни завоювали галлів, накинули їм свою мову – і з виниклої таким чином латино-галльської суміші врешті-решт сформувалася французька мова. Так само на початку II ст. н. є. римляни принесли латинську мову да-кам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження. Ще один приклад. В Африці, у середній течії Нігеру, плем'я сонгаїв у ХШ–XV ст. н. є. утворило державу, підкоривши собі численні різномовні племена. Панівне становише в цій державі посіли сонгаї: вони були намісниками, чиновниками, з них переважно складалося військо. З часом держава сонгаїв розпалася, але її населення й досі, хоч і входить до різних дер жав, розмовляє накинутою йому колись сонгайською мовою (звичайно, з різними діалектними особливостями). Подібних прикладів історія знає чимало. Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовоснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами. Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські. Є різні погляди на походження української мови. Більшість авторів1 сходяться на тому, що українська мова почала формуватися не раніше VI–VII ст. н. є. Проте навряд чи з таким твердженням можна беззастережно погодитися. Звичайно, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явиші передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, шо їх можна вважати першими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов – російської, білоруської та інших слов'янських. Передісторія української мови Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення слов'янських мов була Україна. «Те, шо слов'янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним», – стверджує російський мовознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов'ян»2, – уточнює інший російський мовознавець Ф. Філій. Це дає підстави припускати, шо сучасна українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть українці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, неслов'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, впливали мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут завжди залишалася значна частина автохтонного населення, яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколінням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це населення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвердилася тут у попередні часи. Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'янською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені племена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював слов'янську, чи точніше – протоукраїнську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н. є. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. є. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньогрецькому географові Клавдієві Птолемею – II ст. н. є.). Якусь давню державу на території України згадував арабський літописець X ст. н. є. Аль Масуді: «З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (волиняни?]. Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі інші князі його слухалися». Коли постала відома українська держава Київська Русь, то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в межах сучасної України проіснувала порівняно недовго: щойно Володимир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку князівств, а 1240 р. була розгромлена татаро-монголами. Після цього аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України. Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Галичину й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті українських земель, відтіснивши з них у XIV ст. татаро-монголів, до 1569 р. панувала Литва. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а відтак Росії. І все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушев-ський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км2. До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової, розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метрополії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася. І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на її багатостолітню розчленованість, набагато менші, ніж, скажімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови. Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими нашаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її первісним станом. Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становите, і то, очевидно, лише на початку свого існування – до прийняття християнства, про шо буде сказано далі. |