Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Членування мовленевого потоку Звуки в мовленні зливаються в один суцільний потік. Це особливо помітно, коли вперше слухаємо незнайому іноземну мову (про таку мову кажуть: джерготіння, белькотання). Проте шо довше вслухаємося, то починаємо помічати, що суцільний мовленнєвий потік розпадається на окремі частини. При цьому спочатку виділяємо великі уривки, а потім дедалі менші і нарешті, коли освоїмо мову, відчуваємо в ній уже окремі звуки. Мовленнєвий потік залежно від змісту розбивається послідовно на фрази, синтагми, такти, склади і звуки. Засобом членування мовленнєвого потоку є паузи різної тривалості, інтонація, наголоси. Фраза – це найменша комунікативна одиниця мови (яка співвідноситься з реченням) і водночас найбільша фонетична одиниця в мовленнєвому потоці. Фраза вичленовується інтонацією і паузами. Інтонація буває комунікативна (спрямована на увиразнення змісту висловлювання) й емоційна (призначена для переда- вання різних почуттів). Інтонація кожної мови своєрідна. Загальновідомо, як важко, наприклад, вловити висловлений чужою мовою жарт або іронію чи виразити різні відтінки здивування, невдоволення, презирства, поваги, довір'я, недовіри тощо, які здебільшого передаються лише інтонацією. Інтонація є невід'ємною складовою частиною мови. За допомогою інтонації мовець може передати настрій, виділити важливе в повідомленні, привернути увагу слухача (слухачів) до певної думки, дати зрозуміти, шо висловлювання закінчене або буде продовжене і т. д. Інтонаційний малюнок, як і вимова окремих звуків у мовленнєвому потоці, має свої усталені загальноприйняті норми, порушення яких призводить до неадекватного сприйняття висловлювання. За допомогою інтонації, неадекватної до змісту, створюється підтекст. Слід пам'ятати, шо дуже швидке мовлення утруднює сприйняття, а надто повільна, тягуча мова послаблює увагу слухача. Безпричинне надто голосне мовлення дратує слухача, а непомірно тиха мова змушує над силу напружуватися, щоб зрозуміти сказане. Порушення загальноприйнятої норми втомлює слухача і, отже, справляє на нього негативне враження. Інтонація української мови включає в себе: а) підвищення й пониження тону (мелодика мовлення); б) прискорення й сповільнення вимови (темп мовлення); в) збільшення й зменшення сили голосу (інтенсивність мовлення); г) певне чергування наголошених і ненаголошених складів (ритм мовлення); г) виділення слова у фразі особливим наголосом – фразовим, логічним та емфатичним. Фразовий наголос – звукове виділення одного зі слів фрази (переважно кінцевого). Такий наголос підкреслює завершеність висловлювання й спонукає слухача до певної реакції. Наприклад, у реченні Щоб докладно обговорити це питання, нам треба зустрітися ще завтра трохи підсилюється наголо шений склад останнього слова, і тим вказується, шо речення закінчене. Логічний наголос – це виділення важливого для змісту слова підсиленням і підвищенням його наголошеного складу в тоні. За допомогою логічного наголосу тому самому реченню можна надати цілу низку різних смислових відтінків. Наприклад, залежно від того, яке слово в реченні Я допоможу вам логічно виділимо, воно матиме різне значення: чи те, що саме мовець, а не хтось інший допоможе; чи те, що названа дія буде таки виконана; чи те, шо допомогу буде надано саме цій особі, а не іншій. Емфатичний наголос – емоційне виділення слова у фразі. В українській мові він виражається, як правило, подовженням наголошеного голосного й підвищенням тону. Наприклад, у реченні Пливти влітку Дніпром – це ж чудо-ово!таким чином емоційно виділено слово чудово. Синтагма – це одиниця, яка вичленовується із фрази відповідно до змісту висловлювання. Наприклад, вислів Допомогти не можна відмовити, якщо його не поділити на синтагми, буде позбавлений змісту. Синтагма виконує дві функції: фонетичну й семантичну. Синтагма вичленовується синтагматичним наголосом, синтагматичною мелодикою й короткими синтагматичними паузами. Те саме речення на синтагми можна ділити по-різному, але не довільно. Наприклад, речення Та коли вже надто тяжко туга серце обгортала, то співці співали пісню, пісня тугу розбивала (Леся Українка) можна розбити на три синтагми (паузами після слів обгортала та пісню), на чотири (пауза ще після слова тяжко), на шість (паузи також після слів співці їй пісня). Від цього речення набуває кожного разу інших змістових відтінків. Але в поданому реченні не можна робити синтагматичних пауз, скажімо, після слів надто, серце, співали, тугу, від цього зруйнується зміст висловлювання. Такт – це частина синтагми, об'єднана одним наголосом. Такт може збігатися зі словом і може включати в себе кілька слів. Короткі, неповнозначні слова не мають свого наголосу й приєднуються до наголошеного слова. Наприклад, фраза Здається, гори перевертав би й не чув би втоми (М. Коцюбинський), у якій 9 слів, розпадається на 3 синтагми і 5 тактів. У такті й не чув би одне слово наголошене і три – ненаголошені. Ненаголошене слово в такті, яке стоїть перед наголошеним, називається проклітикою (у наведеному такті – це й не). Ненаголошене слово в такті, яке стоїть після наголошеного, називається енклітикою (у наведеному такті – це би). Іноді можуть втрачати наголос і повнозначні слова (наприклад, в українській мові на ніч – із наголошеним прийменником). Склад – це частина такту, яка вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря (за повільної вимови). Склад являє собою поєднання звучнішого елемента з менш звучними. Найвищу звучність у складі становить голосний, наприклад: стрім-кий, сон-це. (Докладніше про складоподіл і структуру складу мова піде під час розгляду голосних звуків.) Отже, найменшою частиною мовленнєвого потоку, яка вичленовується фізіологічно, є склад. Звуки фізіологічно не виділяються, хоча кожен із них має свою і фізичну, і фізіологічну характеристику. Слово ми можемо вимовити по складах (го-ло-ва), але не членуємо його на окремі звуки (не кажемо: г-о-л-о-в-а). Розрізнення звуків здійснюється центральною нервовою системою. Поміркуйте 1. Чому в незнайомій мові важко розпізнати окремізвуки? 2. Якими ще фонетичними засобами, крім звуків, користується мова? 3. Яка різниця між синтагмою і тактом? Чи можуть вони накладатись одне на одне? 4. Чому звуки в мовленнєвому потоці вимовляються злито, а не окремо, не роз'єднано
Звуки і фонеми. Фізичних звуків, які використовує мова, є безліч. У цьому легко переконатися, вимовивши по-різному, наприклад, слово «так» – радісно або крізь зуби, протяжно або швидко, пискляво або басом і т. д. Як би воно не звучало, ми завжди його сприймаємо як те саме слово, тобто розрізняємо в ньому три звукотипи: «т», «а», «к» і ніколи не сплутуємо його з іншими словами: тук, тик; там, таз; мак, рак, лак, гак, бак. Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській мові є 38. З них побудовані всі слова, шо є в ній. Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології – це зву-котип, або фонема, – найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень. Виділення фонем із мовленнєвого потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів. Як людина впізнає й ототожнює предмети навколишньої дійсності: тримає вона в пам'яті образ, фотографію всього предмета чи тільки окремі його ознаки, прикмети? Проведемо уявний експеримент. Припустімо, шо в приміщенні є 30–40 офіцерів різних родів військ: артилеристи, мотопіхота, зв'язківці, авіатори, медики; усі приблизно одного віку й у цивільному одязі. Вам назвали військове звання і рід військ кожного. Чи Ви зможете їх усіх запам'ятати? Звичайно, ні. А тепер уявімо іншу ситуацію: усі офіцери у військовій формі. Цього разу Ви легко назвете військове звання і рід військ кожного за знаками розрізнення, які є на погонах (якщо, зрозуміло, знаєте їх). Ви не запам'ятовуєте ні обрисів облич, ні форми носів, ні кольору очей, ні конфігурації губів кожного – ви абстрагуєтеся від цього й орієнтуєтеся лише на стандартні мітки. Коли знаходимо стежку в лісі, ми не запам'ятовуємо всіх дерев підряд, а виділяємо лише якісь окремі, особливо помітні предмети: стовп із номером, повалене дерево, галявину певної Форми. Таким чином втрапляємо й до своєї квартири, помічаємо знайомого в натовпі, відрізняємо березу від осокора тощо. Предмети навколишньої дійсності людина впізнає за певними ознаками, прикметами, а не за цілісним образом. Так само за певними ознаками ми впізнаємо в мовленнєвому потоці й окремі фонеми (звукотипи), незалежно від їхнього конкретного фізичного звучання. При цьому закладені в нашій пам'яті еталони фонем накладаються на звуковий потік, і таким чином за основними ознаками ми вихоплюємо з нього окремі фонеми, а відтак і слова. Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чотири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких будуються фонеми української мови, є 20.
Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий характер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г, латеральність л, пом'якшення приголосних перед і тощо) – додаткові, супутні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а лише надають певного забарвлення окремим звукам. Коли звучить, наприклад, слово маля [мал'а], мовнослухо-вий аналізатор нашого мозку впізнає всі фонеми в ньому за таким набором ознак: сонорний губний зімкнутий твердий (м) + тональний заднього ряду низького підняття язика ненаголошений (а) + сонорний зубний щілинний м 'який (л') + тональний заднього ряду низького підняття язика наголошений (а). Якщо, скажімо, аналізатор у третій фонемі зафіксує не м'якість, а твердість, то наша свідомість сприйме це слово як манії. А коли ше й така ознака, як наголос, виявиться не в другій голосній фонемі, а в першій, то це слово усвідомлюватимемо вже як мала (минулий час жіночого роду від дієслова мати). Якшо ж в останньому голосному низьке підняття язика буде замінено на середнє, то матимемо ще інше слово – мало. Названі вище ознаки сприймаються не розрізнено, не окремо, а в комплексі й одночасно – тільки так вони інформують про фонеми. Усе інше (особливості голосу мовця, індивідуальний тембр, деякі особливості промовляння звуків, навколишній шум) мовнослуховий аналізатор відсікає як несуттєве. Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми. Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фонемам, називаються диференційними (розрізнювальними). Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними. Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвінка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протиставляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) – зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зімкнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) – ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фонеми входять, але розрізнювального значення не мають. Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише однією диференційною ознакою, то вони перебувають у напруженій опозиції: б – п, д – т, з – с, з – ж, з – з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б – т, д – ж, з – ш і под. Регулярні напружені опозиції творять кореляційні' пари або ряди фонем, наприклад: 1) за дзвінкістю – глухістю: б – п, д – т, дз – ц, з – с і т. д.; 2) за твердістю – м'якістю: н – и', д – д', т – Y, з – з' і т. д.; за місцем творення: б – д – г, п – т – к і т. д.; за способом подолання перепони: ц – с, ч – ш, дз – з, дж – ж; за характерним шумом (шиплячі – свистячі): ж – з, ш – с, дж – дз, ч – ц. Позиції фонем бувають сильні й слабкі. У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій – фонема втрачає якусь диферен-ційну ознаку або зовсім не чується. Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом – у слабкій: весело – веселий, клен – кленбвий. У слабкій позиції перебуває приголосна фонема з, якщо вона опиняється перед с (розсада вимовляється як [росада]) і перед ж (безжурний [бежжурний]), але перед голосними, сонорними й дзвінкими ця фонема звучить виразно (за-лізний, зліва, згода). Не чуються фонеми д і т (випадають), наприклад, у словах тижня (від тиждень), пісний (від піст) тощо. Втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки називається нейтралізацією опозиції (порівняйте вимову слів мене й мине, кленок і клинок). Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатністю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності: не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а (Олександр, Олексій, огірок – з грецького ahuros «недостиглий»), фонемою є (Олена, Ольга, Окрім, одиниця, озеро) тощо; не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови звукосполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд. Алофони (різнозвучання) – це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення слова не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли підставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати). Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації – це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фонема ж у слові на стежці [стез'ц'і]). Виділення фонем у кожній мові відбувається по-своєму, залежно від їхньої смислорозрізнюваль-ної і словорозпізнавальної ролі. Наприклад, в українській мові розрізняються фонеми г і г, бо є грати і ґрати, гніт і Гніт; у російській мові є лише фонема г, а г – це її алофон, характерний для південних діалектів (вимовимо [гус'] чи [гус'], [гара] чи |гара] – значення слова не зміниться). В українській мові губно-губний w (вулиця) і губно-зубний v (вітер) – це алофони тієї самої фонеми в; в англійській мові – це дві різні фонеми: vane [vein] «флюгер» і wane [wein] «спадати, слабшати». В українській мові звуки у і у – алофони (тук і тюк [т'ук]); у німецькій – це дві різні фонеми: Dunkel «темрява» і Bunkel «зарозумілість». Фонеми в мові існують у певній системі. Фонологічна система в кожній мові, зокрема в українській, своя й по-своєму організована. Вона є явищем змінним, історичним. Наприклад, колись у мові наших далеких предків було не 6, а 11 голосних фонем: крім відомих а, о, у, є, и, і, були ше й "Ь, ь, ь, носові б, є; шиплячі були м'якими звуками, навіть писалося кажю, чюдо, жяль тощо, тепер вони стверділи. Сучасні системи голосних і приголосних фонем української мови усталені, чітко й логічно сформовані. Різниця між звуками й фонемами така:
Поміркуйте 1. Чи за багатьма ознаками Ви впізнаєте шлях додому, свій будинок, свій під'їзд? Чому не всі найдрібніші деталі слід брати до уваги при цьому? 2. Чому для розрізнення фонем у мові є небагато го-ловних ознак? 3. За міжнародною класифікацією голосних український звук и є звуком високо-середнього піднесення.Вище, де йдеться про основні ознаки, з яких буду-ються голосні фонеми української мови, такого по-няття, як «високо-середнє», немає, є лише «серед-нє». Чи правомірно це? 4. Які ознаки фонем можуть спричинитися до сплуту-вання звуків — диференційні чи нейтральні — і в якій позиції? 5. Чи однакові умови дистрибуції в усіх мовах? 6. Чому бувають алофони? 7. На письмі ми позначаємо переважно звуки чи фо-неми мови? |