Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
 Скачать 2.62 Mb.
|
|
Стилі української мови Українська мова, як і будь-яка інша розвинена літературна мова, становить систему функціональних стилів. Функціональний стиль – це сукупність мовних засобів та прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, характером і І метою висловлювання, а також обставинами, у яких воно відбувається. У сучасній українській мові традиційно виділяють офіційно-діловий, науковий, конфесійний, публіцистичний, художній і розмовний стилі. Офіційно-діловий стиль задовольняє потреби офіційного спілкування в державному, громадському, економічному та політичному житті. Цим стилем пишуться закони, укази, статути, розпорядження, ухвали, протоколи, звіти; ведеться ділове листування. Для офіційно-ділового стилю характерні такі особливості: виклад логічний, мовні засоби великою мірою стандартизовані, широко використовуються усталені штампи, слова вживаються в прямому значенні, речення переважно прості поширені, текст чітко ділиться на частини (параграфи, пункти, підпункти тощо). Тексти офіційно-ділового стилю вимагають точності формулювань, не допускають двозначності, позбавлені емоційності. Наприклад: АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, – продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, – виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, – здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення. Верховна Рада України 24 серпня 1991 року. Науковий стиль обслуговує сферу науки. Для нього властиві такі особливості: мова виключно літературна, наявна велика кількість термінів, речення переважно складнопідрядні, твердження документовані, слова використовуються, як правило, у прямому значенні. Залежно від конкретних завдань у науковому стилі виділяють різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-технічний. Кожен із цих різновидів має власні специфічні особливості. Наведемо приклад власне наукового стилю: Для стилістики важливо чітко розмежувати поняття за гальнонародна мова та літературна мова. Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови й наголосу людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова – відшліфована форма національної мови, що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літературна мова виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки (О. Пономарів). Конфесійний стиль обслуговує сферу релігійно-церковного життя й використовується в богослужбових книгах, церковних відправах, проповідях, молитвах тощо. Для нього характерна архаїчна лексика піднесеного плану, наявність церковнослов'янізмів, застарілі форми слів, певна побудова речень. Мова, як правило, монологічна, сповнена ораторських прийомів. Наприклад: Тебе взиваємо, правдивого Бога... Не зсилай на нас ні турбот, ні голоду, ні нагальної смерти, огню, потопи, щоб не відпали від віри нетверді вірою. Мало нас карай, багато милуй, мало рани, а милосердно лікуй; мало смути, скоро звесели, бо не може наша душа довго стерпіти Твого гніву, як стеблина вогню. Вкороти свій гнів, умило-сердися, бо Твоя є сила милувати і спасати. Тому й продовжи ласку Твою для людей Твоїх... Всіх, що в роботі, в полоні, на засланні, в дорозі, у плавбі, в темницях, у голоді, і спразі, і наготі, – всіх помилуй, усіх потіш, усіх возрадуй, зсилаючи їм радість тілесну й душевну (Митрополит Іларіон). Публіцистичний стиль належить до сфери засобів масової інформації. Мова цього стилю повинна бути ясною, точною, виразною. Водночас вона образна, експресивна, емоційно забарвлена. Виклад, з одного боку, логічний, з другого – насичений художніми тропами та іншими засобами емоційного впливу на читача або слухача. Наприклад: Про відчуття меншовартості, яке, ніби вірус, вразило ментальність певної – на жаль, значної – частини наших співгромадян, преса писала чимало. Цьому явищу є історичне пояснення: понад 300 років Україна була позбавлена державності і весь час відчувала на собі важку руку «старшого брата». Будь-який вияв самостійності, будь-який потяг до суверенності придушувався всіма засобами, в тім числі мечем і вогнем. Згадаймо гетьмана Мазепу, який зробив спробу вивернутися з-під московського ярма і на довгі часи був оголошений зрадником, а Батурин – тодішня козацька столиця – був вирізаний до ноги, не жаліли навіть немовлят. Трьохсотлітня залежність від Москви не минула безслідно для українського народу. Мало того, що постійно грабувалися багатства України – у неї була відібрана історія, перейнята і присвоєна культура, по краплині виціджувалася сама душа нації – мова. Вся ідеологія як царської, так і комуно-радянської імперії була спрямована на те, щоб русифікувати Україну, притлумити почуття національної гордості в її народу, стерти з його історичної пам'яті саме поняття «українська нація». Значною мірою це вдалося. Щоб виживати, забезпечувати терпиме існування собі, давати освіту дітям, певна частина українців, переважно інтелігенції, змушена була прислужувати і приспівувати північному колонізатору. Такий спосіб життя був продиктований жорстокими умовами, і тих, хто намагався зі зброєю в руках відстоювати волю і незалежність, зробили кривавими бандитами і «ворогами народу» (В. Карпенко). Художній стиль використовує все багатство національної мови, у тому числі діалектизми, жаргонізми тошо. Мова переважно образна, насичена художніми тропами, багата на синоніми, антоніми, інші засоби словесного зображення. Важливу роль тут відіграють звукові засоби: алітерації (повторення однакових приголосних), асонанси, звуконаслідування, ритмомелодика тощо. Однією із суттєвих ознак художнього твору є образ автора, який виявляється як в авторському світобаченні, так і в доборі та організації мовних засобів. Тому художній стиль розпадається на низку індивідуальних, авторських стилів. «Але, – зазначає О. Пономарів, – вдаючись до тих чи тих лексико-фразеологічних і морфолого-синтаксичних засобів загальнонародної мови, вживаючи фольклорних, говіркових, просторічно-жаргонних елементів, автор мусить завжди орієнтуватися на літературну норму». Наведемо один із багатьох можливих прикладів художнього стилю: А ці абрикоси і всередині жовті чи тільки зверху? Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша... Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі... По-моєму, вони в пушку, еге ж? Хтозна... Скоро ось взнаємо. Вогонь почав пригасати. Тільки жарок ще грав і мінився. – Ану, Па, сходи ще ти подивися за Штокалом, твоя черга, – сказав Сипка. Прислухався. – Цсс, наче хтось іде, – зашепотів. – О, чуєш? Угорі справді щось наче протупало і зникло. Потім звідти покотилася грудка, упала в наше багаття, і з нього шугнули іскри. Ми посхоплювалися на ноги і задерли голови, але після вогню не бачили й на крок від себе. – Не бійтеся, це я, – хрипко сказав хтось ізгори. До наших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею з'їхав... Штокало. Він тримав обома руками біля грудей кепку з абрикосами... – Нате, їжте та йдіть уже додому, бо мені спать хочеться. – Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота. – Сідайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать, балакають, не тільки мені, – у село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається... Тихо треба, якщо вже замірилися красти! – Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! – вигукнув щиро Чи-це-я-чи-не-я. – Хіба ми красти?.. (Г. Тютюнник). Розмовний стиль властивий насамперед усному побутовому мовленню, але його елементи використовуються також у художній літературі та публіцистиці. Для цього стилю характерна розмаїтість ритміко-мелодій-них варіацій, велика кількість експресивних та емоційно-оцінних слів, неповні, а також складні безсполучникові речення. У ньому досить широко використовуються просторічні елементи тощо. Наприклад: Ой люди добрі! Що мені на світі Божому робить? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся – та вибирайсь на кубанські степи! Дав же мені Господь сусід – нічого казати! Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов'їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така – не то що на селі, але й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдалась добра. І, Господи! Я б її до віку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. Ще, на біду, й чоловік мій, Омелько, вдався вже геть-то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорить! Од такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би. На моє безголов'я й хати наші на однім кутку, через улицю, і поле наше поруч (І. Нечуй-Левицький). Деякі мовознавці виділяють також епістолярний та ораторський стилі, однак їхні ознаки збігаються з ознаками офіційно-ділового, публіцистичного й розмовного стилів. Стилістичні норми літературної мови відображаються в словниках, граматиках, посібниках зі стилістики, мовних порадниках. Володіння стильовими засобами мови й уміння доцільно вживати їх свідчить про культурний рівень людини. Поміркуйте 1. Які спільні й відмінні риси мають офіційно-діловий інауковий стилі? 2. У яких стилях допустиме вживання розмовних елементів та фразеологічних висловів? 3. Елементи яких стилів можна спостерігати в газетних публікаціях?
Система – це певна впорядкованість взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине ціле. За своїм складом системи бувають однорідні (гомогенні) й неоднорідні (гетерогенні). Мова в цілому – це неоднорідна система: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного характеру, які утворюють підсистеми, що перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови входять водночас і в лексичну, і в граматичну системи). За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кількістю елементів). Мова в цілому – відкрита система: вона дає змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і включати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в українській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голосних фонем тощо). Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго системною, допускає використання також несистемних елементів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший, чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціонування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає системі, порушує її. Українська мова належить до високо впорядкованих: у ній якщо й трапляються винятки, то вони стосуються переважно запозиченої лексики. Основні функціонально-структурні компоненти мови. Мову складають три основні компоненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і граматика (набір правил та засобів для реалізації їх). Кожен із цих складників виконує свою специфічну роль. Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Завдяки звукам мова набуває відчутної форми: ми матеріалізуємо свої думки, чуємо свого співбесідника, а співбесідник чує нас. Зі звуків, по-різному поєднуючи їх, будуємо слова і форми слів. За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елементи й даємо їм назви. Слова позначають різні предмети, явища, властивості та деякі зв'язки між ними. Коли ми спілкуємося, коли передаємо іншій людині чи людям певну інформацію, то замість предметів і явиш як символи їх використовуємо відповідні слова. Граматика виражає зв'язки між предметами та явищами й деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явищ, станів тощо, тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо потрібну інформацію. Названі основні функціонально-структурні компоненти мови мають власну, певним чином організовану систему засобів, потрібних для виконання мовою своїх функцій. Рівні вираження змісту. Коли йдеться про побудову висловлювань для передавання певного змісту, то в цьому разі виділяються ієрархічні (від найнижчого до найвищого або навпаки) рівні вираження. Найнижчий рівень – фонемний. Фонеми (окремі типові звуки, або звукотипи) самі по собі змісту не виражають. Але з них будуються всі виші рівні мовлення. Наступний рівень, який виражає тільки найзагальніші елементи змісту, – морфемний. Морфеми – стандартизований, наділений певним значенням будівельний матеріал для слів. Вони призначені для побудови слів і існують лише в складі слів. Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту. Однак саме по собі слово, якщо воно не оформлене як речення, змісту ще не виражає. А для того щоб увійти до складу конкретного речення, слово набуває певної форми, тобто стає словоформою. Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як виражальних засобів, готує їх до вираження конкретного змісту. У словосполученні всі значення слова, непотрібні для вираження саме цього змісту, відсікаються, залишається тільки актуальне значення. Зміст виражається реченням. Але часто одного речення буває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речення входить у текст як його складова частина, пов'язуючись певним чином з іншими реченнями. Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема -> морфема -> слово -» словоформа -»словосполучення -> речення -» текст) забезпечує економне й досить точне вираження змісту. Мовні засоби і мовлення. Мова як людський феномен існує у двох тісно взаємопов'язаних психічних процесах: в уяві як набір мовних засобів і схем та в мовленні під час творення речень і тексту. Оскільки українське слово мова означає водночас і «набір мовних засобів», і «мовлення», то для розрізнення цих двох понять перший стан називатимемо мовними засобами, другий – мовленням. Мовні засоби – явище ідеальне (вони лише уявляються), мовлення – матеріальне (воно має чуттєву, звукову оболонку). Мовні засоби на письмі відображаються в словниках та граматиках (підручниках, посібниках, довідниках). Мовлення письмово фіксується у вигляді текстів (починаючи від записки, телеграми й закінчуючи кількатомовими романами). Мовні засоби являють собою строго організовану ієрархічну організацію одиниць спілкування, де все існує в певній системі (система фонем, система морфем, система відмінків, система дієслівних форм, системи слів тощо); мовлення має лінійний характер, де кожен його елемент іде один за одним – звук за звуком, слово за словом і т. д. Мовні засоби існують у нашій уяві у вигляді ідеальних, певним чином згрупованих образів фонем, морфем і слів разом з їхніми лексичними значеннями (узагальненими образами фрагментів дійсності), а також схем можливих поєднань їх (граматика). Завдяки цим, так би мовити, еталонам (чи стереотипам), закладеним у нашій свідомості, ми в процесі мовлення, нанизуючи один за одним потрібні елементи, творимо за певними схемами конкретні речення й тексти, наповнені інформацією, а також, слухаючи чуже мовлення, правильно сприймаємо й усвідомлюємо інформацію, передавану від інших людей. До мовних засобів належать передусім фонеми, морфеми, слова й словоформи, синтаксичні схеми словосполучень і речень. Проте всі ці елементи мови не мають самодостатнього значення – вони існують тільки заради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомогою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості. Мовні засоби – явище, незалежне від волі індивіда, вони належать усьому суспільству; мовлення – індивідуальне, його кожен може творити по-своєму, але в межах, визначених мовою. Мовні засоби – досить стабільні; мовлення – змінне, динамічне, кожного разу мовець використовує виражальні засоби по-іншому. Мовні засоби реалізуються в мовленні; мовлення формує і жлвить мовні засоби. Мовні засоби не існують без мовлення, і мовлення не існує без мовних засобів – одне без одного вони мертві. Поміркуйте 1. Які системи Вам відомі? Чим система відрізняється від безладдя, хаосу? 2. Яке визначення можна дати поняттю «виняток»? 3. Які функції виконують кожний із трьох основних компонентів мови? 4. Де ще, крім мови, можна спостерігати певну ієрархію рівнів, відношень? 5. Дайте окремо повне, розгорнуте визначення понять «мовні засоби» і «мовлення». Чим вони різняться іщо їх об'єднує? |