Ющук І. П. Українська мова, український правопис. 2002 р
Скачать 2.62 Mb.
|
Фонеми в мовленевому потоці с. 79 Фонеми в мовленнєвому потоці ніколи не виступають у чистому вигляді. Вони, реалізуючись у звуках, так чи інакше взаємодіють одна з одною і внаслідок цього зазнають різних змін – виникають алофони (варіації й варіанти) або навіть чергування фонем. Зміни у звучанні фонем зумовлюються нашими мовними органами. Переходячи від артикуляції одного звука до артикуляції наступного, ми або не встигаємо перевести мовні органи з одного положення в інше, або, навпаки, робимо це з випередженням. 1 кожного разу фонеми так чи інакше деформуються: якісь ознаки у них слабшають або й зовсім зникають, а якісь – з'являються. Іноді причину зміни у звучанні фонем важко, а то й неможливо встановити, оскільки ця причина діяла лише в далекому минулому й від неї залишилися тільки наслідки як традиція, як фонетичний закон. Усі фонетичні зміни, як правило, зумовлені прагненням, з одного боку, полегшити вимовляння звуків, а з іншого – чіткіше донести їх до слухача. Розрізняють чотири типи фонетичних змін: комбінаторні (асиміляційні й дисиміляційні), позиційні, фонетично не зумовлені та спонтанні. Комбінаторні зміни виникають унаслідок взаємодії звуків у мовленнєвому потоці, зумовленої певними залежностями між різними положеннями мовних органів під час артикуляції цих звуків. Взаємодія звуків буває контактна, коли впливають один на одного суміжні звуки, і дистантна, коли звуки впливають один на одного на відстані. За напрямом вона буває прогресивна (попередній звук впливає на наступний) і регресивна (наступний звук впливає на попередній). Наприклад, зміна глухого с' на дзвінкий з' під впливом наступного дзвінкого б у слові просьба |проз'ба] має регресивний контактний характер (наступний звук вплинув на сусідній попередній). А зміна р на л під впливом попереднього р у слові срібло, шо походить від давнього сьребро, має прогресивний дистантний характер (попередній звук вплинув на віддалений наступний). Усі комбінаторні зміни фонем за характером наслідків розпадаються на дві групи: асиміляційні (уподібнювальні – асиміляція, акомодація і субституція) та дисиміляційні (роз-подібнювальні – дисиміляція, епентеза, дієреза і гаплологія). Асиміляція – часткове або повне уподібнення приголосних звуків. Уподібнення може бути за дзвінкістю-глухістю, за твердістю-м'якістю, за способом творення тошо. Наприклад, зміна дзвінкого г на глухий х під впливом наступного глухого к у слові легко [лехко], зміна глухого т' на дзвінкий д' під впливом наступного дзвінкого б у слові бо- ротьба [бород'ба] тошо – це регресивна контактна часткова асиміляція. Усі подовження м'яких приголосних в українській мові – це наслідок прогресивної контактної повної асиміляції: було [стат'йа] – є стаття [стат'т'а], було [л'йу] – є ллю [л'л'у]. Акомодація – пристосування артикуляції суміжних приголосного і голосного. Наприклад, в українській мові голосний є вимагає, щоб попередній приголосний був твердий: земля [земл'а] (звук л' м'який) – землею |землейу] (звук л перед є став твердим); а голосний і, навпаки, вимагає, щоб попередній приголосний був м'який: імла (звук л перед а твердий) – в імлі [імл'і] (звук л перед і став м'яким). Субституція – підстановка в запозичених словах звуків рідної мови замість іншомовних. Наприклад, англійське слово meeting ['mi:tirj] в українській мові звучить як мітинг, французьке costume – костюм, німецьке Fliigel «крило» – флігель. Грецький звук ф у багатьох словах української мови замінено на п, х, т, кв: Пилип, Хома, Тадей, квасоля. Дисиміляція – розподібнення приголосних унаслідок заміни одного звука іншим. Наприклад, при додаванні до твірної основи рук- суфікса -ник за законами української мови мало б утворитися слово ручник\ тим часом маємо рушник: тут усунено збіг двох приголосних із зімкненнями чн за допомогою заміни зімкнено-щілинного ч на щілинний ш (регресивна контактна дисиміляція). І навпаки, при творенні вищого ступеня порівняння дуж + ший усунено збіг двох щілинних звуків жш за допомогою заміни щілинного ш на зімкнено-щілинний ч – дужчий (прогресивна контактна дисиміляція). Трапляється й дистант-на дисиміляція, як у словах флюгер, лицар, муляр, що походять від німецьких Fltigel, Ritter (пор. рицар), Маигег (пор. мурувати), у яких усунено збіги двох однакових приголосних в одному слові: л + л у першому слові й р + р у двох наступних словах. Епентеза – вставляння звука для роз'єднання двох подібних. Наприклад, у слові павук, що походить від давнього паякь, між голосними вставлено приголосний в (у польській мові тут вставлено j: pqjak); у слові ідея, що походить від грецького idea, для роз'єднання голосних вставлено й. Для розділення приголосних в українській мові вставляються епентичні є, о: весна – весен, вікно – вікон, буква – буквений (букв + ний), церква – церковний (церкв + ний); у розмовній мові: Олексан-дер тощо. Дієреза – викидання звука для усунення нагромадження подібних звуків. Наприклад, в українській мові випадають середні звуки т, д під час збігу трьох зубних приголосних: піст – пісний, честь – чесний, проїзд – проїзний, мастити – масло. Гаплологія – викидання одного з двох однакових складів. Наприклад, під час творення складного слова з двох елементів мінерал + логія закономірно мало б виникнути слово *мінералологія, тим часом маємо мінералогія (випав один склад ло). В імені по батькові Якович випав склад во (за правилами мало б бути *Яковович). У запозиченому з латинської мови слові piper (або з грецької ререгі) з двох подібних залишився тільки один склад – перець. Гаплологія трапляється рідко – не відбулася вона і в самому названому тут терміні, у якому Двічі повторено склад ло. Позиційні зміни залежать від місця звука в слові. В Українській мові спостерігаються такі позиційні зміни, як позиційне чергування і протеза. Позиційне чергування – регулярна зміна звуків, зумовлена їхнім оточенням у слові. Наприклад, такими є чергування о, є у відкритому складі з і в закритому: коня – кінь, хмелю – хміль; чергування г – з' – ж у позиції перед і та є: друг – друзі – друже; чергування у – в, і – й залежно від звукового оточення: був удома – була вдома, він іде – вона йде тощо. Чергування звуків, які з погляду сучасної мови не мають причини, називаються історичними. Наприклад, порівнюючи сучасні форми дієслів водиш – воджу, ведеш – веду, не можна пояснити, чому в першому випадку відбулося чергування д – дж, а в другому – такого не сталося. Це пояснюється тільки історично: колись у першому випадку до основи додавалося закінчення -йу (д + йу = джу), а в другому – лише -у. Нині така відмінність у закінченнях зовні не помітна. Протеза – приєднання на початку слова додаткового = звука. Наприклад, в українській мові перед голосними з'являються звуки в, г: око – вічі, осі – вісь, вулиця від давнього улиця, гострий від давнього острий (пор. латинське асег). Слова, які починалися на голосний а, є, у ше в давньоукраїнській мові дістали протетичний й: яблуко (пор. німецьке Apfel), ягня (пор. старослов'янське агньць), Європа (пор. грецьке Еигора), юшка (пор. російське уха). Поява початкового (протетичного) і в таких словах, як імла, іржа, зумовлена прагненням усунути збіг приголосних в одному складі (ім-ла, ір-жа). Фонетично не зумовлені зміни звуків відбуваються незалежно від фонетичних законів і навіть усупереч їм. Сюди можна зарахувати зміни за аналогією, гіперизми та метатези. Зміни звуків за аналогією слугують для вирівнювання різних форм того самого слова. Наприклад, у непрямих відмінках слів кінця, візка, гребінця закономірно на місці давніх о та є в закритому складі виступає звук і, але цей звук за аналогією залишається і в називному відмінку однини, хоч тут склад став відкритим: кінець, візок, гребінець. Гіперизми (гіперкоректності) – неправильні виправлення звуків у словах, найчастіше запозичених. Наприклад, під час запозичення в українську мову російського слова ноготки (походить від ноготь «ніготь») було «виправлено» звук т на д: нагідки (адже в російській мові дзвінкий д перед глухим к оглушується: походка [пахоткъ). Метатези – нічим не зумовлені перестановки звуків чи складів у словах. Наприклад, переставлено місцями склади в українському слові ведмідь (пор. російське медведь – букв.: медоїд). Можуть мінятися місцями й окремі звуки: бодня – бондар. Переставлено звуки в запозичених із німецької мови словах тарілка (der Teller), футляр (das Futteral, пор. українське, теж запозичене з німецької мови хутро). Спонтанні зміни– історичні зміни звуків, причина яких тепер невідома. Наприклад, давній звук і в українській мові повсюдно перейшов в і (тінь – тінь, д-кпо – діло), і цей перехід не пов'язується ні з відкритим чи закритим, ні з наголошеним чи ненаголошеним складами. Так само давні звуки ь та ь в українській мові або змінилися відповідно на о та є (сьнь – сон, дьнь – день), або зовсім зникли. Регулярні звукові зміни називають звуковим (фонетичним) законом. Сюди належать такі явища, як асиміляція, акомодація, субституція, дисиміляція, епентеза, дієреза тощо. Проте до звукових законів не можна зарахувати метатезу та гіперизм, оскільки вони проявляються нерегулярно. Звукові закони: у кожній мові свої, притаманні лише їй; поширення звукових законів однієї мови на іншу порушує лад мови, спотворює її; обмежені в часі (колись в українській мові звук о в закритому складі переходив в і навіть у запозичених словах: дріт із німецького Draht, шріт із німецького Schrvt, колір із латинського color; нині таких змін не відбувається: протокол, мотор, бутерброд); прагнуть бути всеохоплюючими у своїй мові, хоча нерідко залишаються й винятки (наприклад, в усіх словах української мови "Ь перейшов в і; чергування ж о, є у відкритому складі з і в закритому відбулося не так послідовно). Знання звукових законів допомагає глибше зрозуміти внутрішній лад мови, полегшує її засвоєння й користування нею. На основі знання звукових законів будується правопис мови, визначаються правила орфоепії, встановлюється спорідненість м, розробляються етимологічні словники. Орфоепія – це система правил літературної вимови. Орфоепія українського літературного мовлення склалася історично відповідно до традиції та звукових законів. У її основі лежить вимова більшості звуків і звукосполучень, властива середньонаддніпрянським говорам. Водночас вона ввібрала в себе й деякі особливості вимови інших діалектів української мови. У поняття літературної вимови входять правила вимовляння голосних та приголосних у різних позиціях, сполучень звуків у мовленнєвому потоці, а також наголошування слів та інтонування речень. Нормативна вимова має велике суспільне значення: вона, забезпечуючи адекватне сприйняття сказаного, полегшує процес спілкування, порозуміння між людьми й сприяє невпинному поступовому вдосконаленню літературної мови.
Виникнення і розвиток письма Мова і письмо з'явилися не водночас. Звукова мова виникла, можливо, 2 млн. років тому. Письму ж не більше 6–7 тис. років. Письмо – це система умовних лінійних (графічних) знаків для передавання тих чи інших елементів мови. Сама мова є знаковою системою відносно дійсності, а письмо – це знакова система відносно звукової мови (отже, письмо – це знаки знаків). Письмо як особливий засіб спілкування має надзвичайно велике значення в розвитку людини й суспільства. Воно: дає змогу людям спілкуватися на великих відстанях і за великих часових проміжків (завдяки письму ми й сьогодні можемо знати, шо думали Геродот, Арістотель, Володимир Мономах, Шекспір, хоча вони жили дужедавно й у різних країнах); зберігає людський досвід, передаючи його з покоління в покоління (завдяки письму ми й тепер, через майже тисячу років, можемо користуватися мудрими рецептами Авшенни); дає змогу оптимально організувати суспільне життя, виробництво, торгівлю, розвивати науку. Цікаво відзначити, що найдавніші написи, які дійшли до нас, переважно пов'язані з господарською діяльністю людей (скільки зерна зібрано, скільки й кому його дано тощо). До сучасного письма людство йшло поволі й важко. Найперше виникло так зване предметне «письмо». Його, щоправда, й письмом назвати не можна, бо ним були:
Піктографія. Найдавнішим графічним письмом були малюнки – піктограми. У піктографічному письмі інформація передається в малюнках. Малюнків не можна читати, їх можна лише тлумачити. Вони передають зміст повідомлення, але не відображають його мовної форми. Для передавання абстрактних понять таке письмо непридатне. Наші далекі предки, певно, теж використовували піктографію. Саме слово писати колись означало «малювати» (у ньому той самий корінь, що й у латинському слові pictus «розмальований»). Ідеографія. Малюнки поступово перетворювалися на умовні знаки, символи, набували переносного значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками для понять, думок). Якшо раніше кружечок із крапкою посередині означав «сонце», то в ідеографічному письмі він став передавати поняття «день». Найдавніше відоме ідеографічне ішсьмо – єгипетські ієрогліфи, месопотамський (шумерський) клинопис, а також китайське ідеографічне письмо. В Україні – це символи, накреслені на великодніх писанках; візерунки, вишиті на рушниках.; Ми й тепер користуємося ідеограмами, коли пишемо цифри 1, 2, 3 і т. д., позначаємо арифметичні дії +, –, х, =, >, < тощо. Дорожні знаки – це теж своєрідні ідеограми. У надрах ідеографічного письма поступово зароджувалося звукове письмо. Імена фараонів єгиптяни позначали ієрогліфами, у яких вимовлялися лише перші звуки, і з цих звуків складалося ім'я. Такі ієрогліфи обводили рамкою (картушем). Існує три різновиди звукового письма: складове (силабіч-. не), консонантне та звуко-буквене. Складове письмо передає цілі склади, тобто кожен значок позначає склад. Найбільш відомим складовим письмом є індійське письмо деванагарі (існує з VII ст.), яке використовувалося для запису санскриту й досі використовується як письмо мови гінді. У ньому близько 600 основних і лігатурних знаків. Елементи складового письма трапляються й у нас. Наприклад, у написанні слів я, її, моєю кожна з букв я, ї, є, ю позначає цілий склад (поєднання приголосного й відповідно з голосними а, і, є, у). Консонантне письмо передає лише приголосні звуки (звідси і його назва). Це пов'язано з особливостями тих мов, де таке письмо зародилося: фінікійської, давньоєврейської, арабської. У цих мовах лексичне значення слова виражається приголосними звуками. У нашій мові консо нантними написаннями можна вважати графічні скорочення на зразок млн. (мільйон), млрд. (мільярд), мкФ (мікрофарада), р-н (район) тощо. Греки, запозичивши у фінікійців їхнє консонантне письмо, додали до нього букви на позначення голосних звуків. Для цього вони пристосували й деякі фінікійські знаки. Наприклад, у фінікійській мові знак < позначав гортанний проривний звук, якого не було в грецькій мові; греки використали його для позначення голосного а (велика буква А). Так виникло звуко-буквене письмо. Грецьке класичне письмо з 24 букв (17 букв для позначення приголосних і 7 – голосних) було запроваджене 403 р. До н. є. Греки стали писати зліва направо, а не навпаки, як це робили фінікійці. На основі західногрецького письма виник латинський алфавіт, а на основі східногрецького – слов'янський (кирилиця), вірменський, грузинський. Латинський алфавіт покладено в основу понад 70 алфавітів світу (понад 30 європейських, 20 азіатських і близько 20 африканських). Слов'янська азбука (кирилиця) виникла в ЇХ ст. (за одними даними, її створили болгарські проповідники Кирило й Мефодій 863 p., за іншими – її уклав учень Кирила Климент Охридський наприкінці ЇХ–на початку X ст.). Вона налічувала 43 букви: 24 запозичені з грецького алфавіту, 3 – з давньоєврейського, решта – спеціально створені. Крім букв, потрібних для позначення слов'янських звуків, у цій азбуці були й зайві букви (омега, фіта, ксі, псі, іжиця), шо використовувалися під час написання запозичених грецьких слів. Кирилиця лягла в основу болгарського, македонського, сербського, українського, російського, білоруського алфавітів. Графіка – це сукупність усіх засобів певної писемності: букви, надрядкові знаки, позначення цифр, пунктуація, різні прийоми скорочення слів, пробіли між словами, відступи при абзацах, шрифтові виділення. Ступінь досконалості графічної системи залежить від того, наскільки точно й однозначно вона в усій своїй сукупності може передавати звукову мову, її окремі елементи. Ідеальної графіки, зрозуміло, не існує: жодне звуко-буквене письмо не в змозі передати всіх відтінків природного звучання мови. Сучасна українська графіка досить досконала: вона максимально прилаштована до звукового складу мови; букви в основному відповідають фонемам (шо важливо для правильного сприймання написаного тексту); вони, за небагатьма винятками, однозначні. Щоправда, українська система пунктуації більше відтворює логічну структуру думки, ніж її інтонаційне оформлення. |